Коло очікувань

Того вечора він бездумно блукав містом, просто так, без певної мети. Легка сутінь спочатку насувалась дуже повільно, а пізніше і зовсім застигла, тобто завмерла, ніби не визначившись із тим, чи слід продовжувати свій рух на захід, чи ні. Ось так небеса і завмерли в передвечірньому ваганні. Під ногами підстрибувала то вгору, то вниз сіра бруківка, кроки відлунювалися десь у бічних вузьких вуличках, що збігали, мов струмки, з усіх усюд, аби влитися в цю каламутну, капучінову ріку, яка називається Головна Дорога.

Зусібіч на нього (на волосся, на барабанні перетинки, на чутливі мочки вух, на сухий ніс і насуплені брови, на обезкровлені вуста, на тремтливо-апатичні руки і втомлені ноги) насувались, мов хвилі до берега, будівлі, — похмурі, з невиразними вікнами, запиленими подвійними шибами, крізь які не проскочить і атом вітру чи краплина дощу, і давніми підвіконнями, на яких місцеві господині люблять ставити маленькі, але чепурненькі глиняні вазони з червоно-рожевими квітами, — так от, зусібіч на нього насувались, мов хвилі до берега, будівлі з пощербленою цеглою, з тріщинуватими і часто-густо безповоротно відсутніми (відсунутими) стінами (насправді він просто не звертав увагу на ті будинки, тому у нього й з’явилась така думка, що стіни в них просто відсутні, натомість він бачив тільки голодні погляди й спраглі подихи, тільки химерні профілі ворголівського поп-арту в дещо середньовічному освітленні, тобто факельному, тобто вельми, знову ж таки, химерному).

Він дивився поперед себе, серцем відчуваючи якесь дивне напруження у всьому тілі, і тут почувся шовковий голос дівчини, який пролунав з його ж голови. Ні, запевняю, хлопчина психічно цілком здоровий, та й фізично — хоч іншим позичай. Антон дуже сильно здивувався, адже з ним таке ніколи раніше не траплялося. Його переповнювали відчуття радості, страху, трепету і так далі (це було схоже на цілу гаму емоцій і пробувати її, гаму, описати — затія, наперед приречена на фіаско).

— Агов! — невпевнено прошепотів він, подумки звертаючись до когось, хто вирішив оселитися в його черепі без дозволу і запрошення.

— Ти мене чуєш? — так само пошепки пролунало всередині голови, але віддалік, ніби з іншої кімнати.

“Звісно, — подумав він, — це ж моя голова”.

— Ти мене чуєш! — неабияк зраділа дівчина. Її голос нагадував Антону шарудіння трави, коли коричневе сонце підіймається високо-високо, а блакитне небо уклінно прихиляється низько-низько, аж до самої землі, що принишко чекає наближення церемонії закриття літа. Тоді можна підійти до нього, неба, як до яблуні, і зірвати одне солодке червоне ябко, котре буде звичайним плодом, а не причиною вигнання когось там із раю через заборону торкатися чогось там руками — ой, пече! Ні, такий сценарій розвитку подій неможливий у зв’язку з тим, що двічі в одну річку не ввійдеш. Принаймні не зараз, можливо, пізніше, коли траві влітку врешті набридне колихатись і коли небу осточортіє бити поклони двоногим істотам.

Хлопець необачно сповільнив хід попри те, що позаду його, здавалось, переслідували якісь аморфні тіні на ходулях, високі й худі, позбавленої якоїсь чіткої форми, натомість наповнені переносними сенсами, таємними значеннями і зашифрованими посланнями, — насправді це страх відкидував тіні на різні поверхні, а ефекту справжності цим проекціям його підсвідомості додавали сприятливі атмосферні умови (тиск, вологість, температура, напрям і сила вітру) і стан душі, що являється нічим іншим, як проектором, тобто втекти все одно нікуди не вдасться у разі небезпеки.

Будівлі, разом із сутінками, застигли у мармурі часу, але їхні вишневі усмішки позбавляли спокою будь-якого флегматика, а їхні оскалені ікла до смерті лякали будь-якого стоїка. В нерухомусті була зачаєна небезпека, яка наближалася — тс! — безшумно, ніби на пальцях, тому безшумність, невидимість якого-небудь руху — це ще не ознака безпеки.

— Де ти? — запитав врешті Антон після короткої паузи, що виникла внаслідок неочікуваного, непередбачуваного, раптового, так би мовити, знайомства. — Як тебе звати?

— Моє ім’я — не важливе.

Зметикувавши, Антон вирішив не лізти, як то кажуть, прямо в душу, а просто-напросто продовжити цю дивну розмову:

— Тоді і моє ім’я не має значення, — мовив він, дивлячись собі під ноги. Треба сказати, що ці слова він промовляв не вголос, а подумки: цього виявилось достатньо, аби зв’язок між ними не обірвався, мов нитка.

— Мабуть, — сказала вона.

Йому здалось, що голос в неї пояскравішав, тобто став якимсь світлішим, веселішим, бадьорішим. Те, що відбувалося позаду — його вже не хвилювало. Не цікавило й те, що лежало й стояло попереду. Він якось сконцентрувався на собі, на своїх внутрішніх переживаннях, в епіцентрі яких, ясна річ, перебувала вона. Він міг відчути невидимі підшкірні пульсування і глибокі душевні течії, — переважно теплі, але бувають, ясне діло, всілякі, — міг пірнути ще глибше, міг відшукати руками потаємні двері, привідкрити їх, зазирнути, переступити поріг, побачити там неохайно застелене ліжко, прочинене вікно, колихання фіранки, залишену кимось на тумбочці хустинку…

— Тобі не здається, що… — голос обірвався, але за мить пролунав знову, лагідніше й повільніше. — Що… нас… щось… притягує…

— Одне до одного?

— Так, — сказала вона дуже тихо. — То що ти… — зробила коротку паузу, очевидно міркуючи про щось, — відчуваєш?

Антон відчував непереборну силу притягання.

— Я відчуваю, що твій голос — найкраще, ні, найсолодше, що я чув за все своє життя. Що я хочу — бажаю, кохаю — побачити тебе, твоє обличчя, твоє волосся.

Вона, здається, десь там, по ту сторону Великої Стіни, затамувала подих, від чого в білих пташиних грудях стало несамовито лоскотно. Той лоскіт поволі перейшов і до серця.

Хто вона? Звідки? Для чого з’явилась у його житті, котре до того часу було сліпою ніччю? Що це фантастична випадковість? Чому так лоскотно? Що передвіщає цей переспів птахів у напівмороці? Загибель? Чи народження із попелу? Чи політ?

— Ти повинен знайти мене… — говорить вона.

— Ти повинен знайти мене, — говорить вона.

— Де ти? — питає Антон, споглядаючи прискорене темніння неба. Видно, боги вирішили поквапитись із зачиненям крамниць із солодощами: на сьогодні, шановні покупці й марнотратники, все, а завтра запрошуємо знову відвідати наші скромні місця збуту непотребу. Все, що ви прагнете — в нас є, і ви зможете за скромними цінами богів придбати книги, модні джинси з блискітками, кілька перук, кілька шаровар, кілька рибин, ну, і хлібину в подарунок, мовляв, ідіть з повним шлунком!

Головною Дрогою їздять авта, скрегочучи, пихкаючи димом, бурмочучи, повертають і розвертаються в протилежну сторону, прямуючи до кінцевої. Будівлі усміхаються в спину — він відчуває це, як і те, що повинен знайти цю дівчину, але де вона, де? В цьому місті легко самому заблукати, а не те що намагатися когось відшукати. Небо густішає темною водою, бруківка твердішає, тобто капучінова ріка перетворюється у щось заборонене або принаймні у тимчасово забетоноване.

Антон зупинився на мить, аби пересвідчитись, чи дівчина в його голові ще досі там?

— Я тут, — сказала лагічно-потойбічно вона. — Любий… ти повинен мене знайти… я…

— Де ти? — підвищуючи голос, майже кричав він, але відповіді не чув, відтак ішов куди-небудь, аби тільки йти і не гаяти часу намарне. Та сили покинули його тіло й відчай став непереможним.

— Я маю тобі дещо сказати… — невпевнено мовила дівчина.

Антон зупинився. Віддихався, гепнувся на лаву, що стояла поруч і видихнув одне слово:

— Давай…

— Ти втомився? — з хвилюванням мовила вона.

— Так, дуже… не моложий уже, хе-хе. Ти хоч справжня? — запитав він, мабуть, вперше зрозумівши усю логічність запитання, яке виникло внаслідок кількох десятків хвилин марного шукання.

— Справжня, — він відчув, що вона посміхнулась.

— Але де ти?

— Я… біля тебе… але…

— Але де?

Пауза.

— В іншій реальності… по інший бік твоєї…

Він гірко усміхнувся.

“Боже, — молився він щиросердно, забувши, що вона чує його думки, — як хочеться мені зустріти її в цій реальності. Як хочеться обійняти її тендітний стан, відкинути назад пасмо волосся — і вдихнути того повітря, яким дихає її шкіра. Боже, як хочеться звільнитись від ланцюгів якихось там умовностей паралельних і не дуже реальностей, як хочеться вірити в те, що за наступним будинком є потрібний поворот, потрібна вулиця, яке приведе мене до неї, в її обійми. Вона потрібна мені”.

— То де ти, моя недосяжносте? — запитав він.

— Поруч, — прошепотіла вона, але той шепіт лише здавався близьким, насправді ж її і його розділяли стіни і стіни, стіни і стіни, стіни і стіни, стіни і стіни, які всі разом утворювали одну Велику Стіну, яка, можливо, і не була надміцною і супервисокою, зате була прозорою і легкою, і це вбивало будь-які виміри, наміри, надії, пориви.

— Йди на вокзал, — сказала вона. — Я вже тут, я мушу їхати… перша колія… Приходь, любий!

— Я прийду!

Антом мчав по Головній Вулиці з головою поринувши у часопростір, але вони, час і простір, втратили свої властивості, тобто здавалось, що біжить він на місці. Зверху летіли у павутину ночі птахи з чорними дзьобами й лискучими крилами, щойно вмоченими у чорнилі якого-небудь школяра. Повмикалося електричне світло у вікнах, а на підвіконнях мирно посхиляли вниз свої голівки квіти, щедро политі на ніч водою. Дерева стояли непорушно й похмуро. Будинки, що таїли в собі неприродні сюжети з цікавими особами, також стояли, очікуючи когось, хто підійде до їх стін і намалює якісь графіті, нецензурні фрази, зображення тварин і рослин, хто підійде — і поцілує столітню глину, подарувавши їй не тільки неабияку насолоду й спокусу, а просто доторк, який не відомий їй, доторк, який вона навряд чи коли-небудь відчувала.

Антон гасав по нічному місту, як божевільний, либонь, мабуть, воно так і було, адже кілька перехожих на ходулях таки злякалися, ляснувши в долоні од страху, бо кілька чорних котів співчутливо уклонилися перед силуетом божевільного. Кілька разів хлопець таки зумів зупинити якусь закохану парочку, але вона, вислухавши повні бздури, висловила співчуття з приводу того, що він не може знайти дівчину всього свого життя, можна сказати другу половину, і вокзал — тобто узагалі нічого не може!

— Прямо, — врешті каже високий Ліхтар з ледь похиленою вниз головою. Його світло тьмяно освітлює наступні кілька метрів, а далі кроки зникають у темряві.

— Ліворуч, — бурмотить під ніс Кіт і втікає ліворуч.

— Стій! — каже Циклоп-з-трьома-головами, дивлячись червоним оком.

— Іди! — каже той самий Циклоп трохи згодом.

— До нас, — шепочуть заколисані Вітрини.

— Глянь униз! Глянь униз! Глянь униз! — настирливо пропонує кожному зустрічному глянути вниз чавунний каналізаційний люк. Його поморщене чоло мріє провалитись крізь землю, а що буде далі — байдуже! — Глянь униз, друже, не пожалкуєш! Глянь униз! Глянь униз!

Антону, м’яко кажучи, байдуже на всіх, окрім неї.

Він її ще чує? Ні, але он там, за сотню метрів, видно вхід до вокзалу. Антон підходить ближче і ближче. Тривога в його серці все більша і більша, але потрібно йти до кінця, адже він хотів цього понад усе. Хотів знайти її! Знайти… її… ї…ї…

На цьому місці сон обривається.

Антон прокинувся, пам’ятаючи усе до дрібниць, аж до якихось гіперреалістичних дрібниць. На полотні вікна лежить безтурботне синє небо. Десь у нижньому лівому куті проступає зелень, а там — краєчок одноповерхового будинку, який єдине, що вміє — це стояти (а що ти очікуєш побачити?).

Всередині в Антона було порожньо: він не хотів прокидатись. Можна сказати, взагалі. Тобто якби він міг обрати життя в тому таємничому сні — то обрав би його, адже там є можливість знайти її.Відшукати її, навіть якщо вона знаходиться в якійсь іншій реальності і ніякі дороги, бетонні чи капучінові, не приведуть його до неї. А в цьому світі, його світі, нема такої можливості, навіть натяку на таку можливість. Напевно, в цьому сні його душа опинилась в якомусь третьому світі, не в її і не в його, а десь посередині. І вона кликала його зі свого світу! Зі свого реального світу, третього! Або четвертого, якщо вона також спала! А чи є хоч якась імовірність того, що вони зустрінуться в цій реальності? В цій …

літо 2014

Борислав

Дата добавления: 2015-05-10