Ґрунти бореальних областей

Бореальний грунтово-біокліматичний пояс займає значні території Північної Америки, Європи й Азії. У межах бореального поясу виділено дві групи областей: тайгово-лісові і мерзлотно-тайгові. В тайгово-лісовій зоні основними типами грунтів є підзолисті й дерново-підзолисті, а в мерзлотно-тайговій - кріогенні мерзлотно-тайгові грунти.

Підзолисті ґрунти тайгово-лісової зони

Основним процесом ґрунтоутворення в зоні є один із різновидів елювіального - підзолистий. Суть підзолистого процесу полягає в руйнуванні у верхній частині профілю первинних і вторинних міне­ралів за рахунок їх кислотного гідролізу та виніс продуктів руйну­вання в нижні горизонти. В найтиповішому вигляді підзолистий про­цес проходить під хвойним лісом з моховим покривом і при коротко­часному перезволоженні.

Теорія утворення підзолистих ґрунтів розроблялася багатьма вче­ними. "Підзол" - російське слово, введене В.В.Докучаєвим для позна­чення ґрунтів, верхній горизонт яких за кольором нагадує пічну золу. В.В.Докучаев, П.А.Костичев, М.М.Сибірцев вважали, що підзоли сфор­мувались під впливом перегнійних кислот при участі лісової рослин­ності. К.К.Гедройц рахував, що дія води на колоїди та мінерали при­зводить до витіснення іоном Н⁺ з ґрунту інших обмінних іонів, у ре­зультаті чого ґрунтово-поглинальний комплекс руйнується. Це твер­дження не справдилось, оскільки Н⁺- іону з води утворюється мало.

В.Р.Вільямс твердив, що причиною підзолоутворення є деревин­на рослинність: у лісовій підстилці йде грибний анаеробний процес розкладу, продуктом якого є "кренова кислота", яка руйнує мінера­ли ґрунту. Ця гіпотеза містить ряд протиріч, але сам біохімічний підхід до проблеми розвився в подальшому В.В.Пономарьовою, яка і є основоположником сучасної точки зору. Головні тези цієї теорії на­ступні. Деревинні й мохово-лишайникові залишки накопичуються пе­реважно на поверхні ґрунту у вигляді лісової підстилки. Вона мало­зольна, містить багато лігніну, восків, смол, дубильних речовин. Лісо­ва підстилка розкладається в цих умовах переважно грибною мікроф-

лорою, оскільки вона найменш вимоглива. У результаті дефіциту основ під її дією утворюються органічні кислоти - фульвокислоти й низькомолекулярні. Вони дуже агресивні, в умовах промивного вод­ного режиму попадають у ґрунт, взаємодіючи з його мінеральними сполуками, руйнують їх на оксиди Si, Fe, Al, лужних і лужноземель­них металів. Спочатку з грунту вимиваються розчинні сполуки, а потім і більш стійкі продукти руйнування мінералів, найперше - му­листих. Тому верхній горизонт збіднюється на мул. Крім цього, органічні кислоти з'єднуються з R₂0₃, утворюючи рухомі органо-мінеральні сполуки, які мігрують униз, цим самим верхній горизонт збіднюється на R₂0₃.

У результаті підзолистого процесу під лісовою підстилкою ут­ворюється підзолистий (елювіальний) горизонт з наступними основ­ними ознаками: колір світло - сірий або білястий, збіднений на поживні речовини, мулисті частинки, R₂0₃, має кислу реакцію, сильну ненаси-ченість основами, безструктурний або пластинчасто-листуватий.

Частина речовин закріплюється нижче елювіального горизон­ту, утворюючи ілювіальний (І) горизонт. Ілювіальний горизонт зба­гачений мулистими частинками, R₂0₃ й іншими сполуками, Fe-Mn-конкреціями, органо-мінеральними сполуками у вигляді лакування на гранях структурних відмін, на пісках утворюються ортзанди. В I-горизонті синтезуються вторинні мінерали, він ущільнюється. Бага­то речовин вимиваються за межі профілю.

У цих же умовах може йти й гумусоакумулювання (дерновий процес). Тому ступінь вираження опідзолення залежить від:

- інтенсивності промочування зверху;

- наявності перезволоження й оглеєння;

- характеру материнської породи;

- складу деревних порід.

Поряд із опідзоленням в утворенні підзолистих грунтів бере участь лесиваж (ілімеризація). К.Д.Глінка, Ф.Дюшафур, І.П.Гераси-мов, С.В.Зони стверджували, що лесиваж протікає з участю менш кислого гумусу і супроводжується переміщенням з верхніх у нижні горизонти мулистих фракцій без їхнього хімічного розкладу. Леси-важ найчастіше є попередником опідзолення, інколи ці два процеси йдуть одночасно. Лесиваж складається з механічного переміщення ^МУ^ЛУ; диспергації глинистої частини й руху її вниз, утворення орга-но-мінеральних сполук із залізом і переміщення їх у нижні горизонти.

Основними критеріями для діагностики лесиважу є стабільність хімічного складу мулу за профілем (SiO,:R₂0₃) і наявність "оптично орієнтованої глини": при мікроморфологічному аналізі в ілювіаль­ному горизонті виявляється багато пластинок глини певної орієнтації. Ґрунти, в яких елювіальний горизонт формується завдяки лесиважу, називаються псевдопідзолами.

Аналізуючи численні праці про формування грунтів з диферен­ційованим профілем на сіалітній корі вивітрювання (підзолистих, дер­ново-підзолистих, сірих лісових, бурувато-підзолистих тощо), мож­на зробити висновок, що процес опідзолення й лесиваж одночасно беруть участь в утворенні цих грунтів.

Підзолисті ґрунти належать до групи кислих сіалітних елюві-ально-ілювіально-диференційованих ґрунтів з характерним типом профілю: Но+Е+І+Р. Це зональний тип ґрунтів тайгово-лісової зони, розташовуються вони великими масивами на Західносибірській ни­зовині, в Скандинавії, північній і середній частинах Європи, Вели­кобританії, півдні Південної Америки (Вогняній Землі), Північній Аме­риці (центрі і сході Канади, північному заході США), Австралії (південному сході), Новій Зеландії. На Україні підзоли не виділені. Займають площу на території світу 310 млн. га, на території СНД -132 млн. га.

Клімат: гумідний бореальний, Кз>1, сума опадів 200-600 мм на рік, середньорічна температура складає від +4 до -10°С. Рельєф: рівнинний або плоскогірний, горбисто-хвилястий, тобто різноманіт­ний. Ґрунтотворні породи: моренні, покривні суглинки та глини, вод­но-льодовикові, стрічкові глини, елювій і делювій корінних порід, озерно-стародавньоалювіальні - різного гранулометричного складу, добре дреновані, безкарбонатні. Рослинність тайгово-лісова, яка з півночі на південь утворює такі підзони: північну тайгу (мохово-ли­шайникові розріджені ялинові ліси з домішками берези чи модрини); середню тайгу (високі й густі ялинові та ялицеві ліси з зеленими мо­хами, домішками сосни, кедру, модрини, дуже заболочені); південну тайгу (хвойні, широколистяні та змішані ліси з добре розвиненим тра­в'янистим покривом).

Типові підзолисті ґрунти приурочені, найчастіше, до середньої тайги. Генезис підзолистих ґрунтів включає Е-І диференціацію профілю - опідзолення, лесиваж, відбілювання.

Профіль підзолистого ґрунту має таку будову:

Нл- слаборозкладена лісова підстилка, 5-10см;

НлН- перехідний, потужністю 2-3см, сильно збагачений органічними залишками;

Ε - підзолистий, потужністю 2-15см, білястий чи білясто-сірий, плитчастий, шарувато-плитча­стий, лускуватий або безструктурний, пухкий;

І - ілювіальний, яскраво забарвлений у вохри­сто-бурі, бурі тони, дуже щільний, горіхуватий або призматичний, коричневі глянцеві натічні плівки, потужний. Якщо грунт піщаний, то Ε - білий, муч-нистий, безструктурний; І - менш розтягнутий, часто щільно зцементований Fe(OH)₃;

Ρ - материнська порода.

За гранулометричним складом підзолисті ґрунти, особливо супіщані і суглинкові, різко ди­ференційовані: мінімум мулу - в Е, максимум - в І. На піщаних породах диференціація непомітна або відсутня. Хімічний склад характеризується збідненням Ε-горизонту R₂0₃ і збагаченням його Si0₂ (це важлива діагностична ознака підзолис­того процесу), горизонт І має зворотні характеристики. Ґрунти бідні на азот і фосфор. Вміст гумусу малий (1-4%), він зосереджений в НлН- горизонті, різко падає з глибиною, Сгк:Сфк=0,4-0,5. Фізико-хімічні властивості ґрунтів наступні: ЄП - від 2 до 15 мг-екв, реак­ція середовища кисла (pH = 3-4), СНО менший 50%, мінімальна ЄП -в елювіальному горизонті, максимальна - в І. Висока величина об­мінної кислотності. Фізичні й водно-фізичні властивості залежать від гранулометричного складу материнської породи і вираження підзо­листого процесу: ґрунти безструктурні, максимальна щільність в I-горизонті, в Ε може бути верховодка.

Серед підзолів підтипи виділяють за наявністю оглеєння(табл.)

Класифікація підзолистих ґрунтів

Підтипи	Роди	Види
Підзолисті Глеєпідзолисті	Звичайні Залишково-карбонатні Ілювіально-залізисті Ілювіально-гумусові	Слабо підзолисті Середньопідзолисті Сильнопідзолисті Підзоли

Дерново-підзолисті ґрунти

Це Е-І-диференційовані кислі ґрунти з профілем типу Нл+Н+Е+І+Р. Зональні для південної частини тайгово-лісової зони. У світі вони займають близько 350 млн. га, в СНД - 185 млн. га, в Україні - 2,5 млн. га. В Україні дерново-підзолисті ґрунти є зональ­ними для Полісся, інколи зустрічаються на борових терасах і старо­давніх прируслових валах рік лісостепу й Карпатської гірської об­ласті. Великі масиви даних ґрунтів є в Канаді (центральній і східній частині), США (північному сході), середній та східній Європі, Японії, Далекому Сході Євразії.

Клімат зони розповсюдження цих грунтів гумідний бореальний, Кз> 1, континентальний або різкоконтинентальний. Рельєф різноманітний -як рівнинний, так і розчленований. Ґрунтотворні породи - водно-льодо­викові, моренні, стародавньоалювіальні, в основному безкарбонатні різно­го гранулометричного складу. В Україні переважають супіщані. Рос­линність - змішані ліси (південна тайга) з трав'янистим покривом.

Щодо генезису дерново-підзолистих грунтів, то найбільш роз­повсюджена теорія полягає в твердженні, що дерново-підзолисті ґрун­ти утворились під дією підзолистого та дернового процесів. Ця дія може бути як сумісною, так і почерговою при зміні типу рослинності;

Будова цілинного дерново-підзолистого грунту така: Нл - лісова підстилка потужністю 3-5 см; Не - гумусово-елювійований, світло-сірий або білястий, потужністю 5-30см, дрібногрудкуватий з горизонтальною подільністю;

Е - підзолистий, у вигляді плям або суцільний, потужністю до 30см, білястий або зовсім білий, плитчастий, пластинчастий або лускуватий, час­то зустрічаються конкреції R(OH)3 із домішками гумусу й глинистих часток;

І - ілювіальний, темно-бурий (у легких - чер­вонувато-бурий), щільний, грудкувато-призма­тичний або горіхуватий, потужністю 20-120см, затікання органо-мінеральних колоїдів; Р - материнська порода.

Багато грунтів розорано, при цьому їх профіль набуває такого вигляду: Н(е)орн.+ Е (Еі)+І+Р. Морфологічно диференціація профілю різкіше проявляється при більш тяжкому грану­лометричному складі ґрунту.

Склад і властивості дерново-підзолистих грунтів пов'язані зі ступенем розвитку підзолис­того процесу ґрунтоутворення. Гранулометричний та хімічний склад змінюються по профілю аналогічно вище описаним підзолистим ґрун­там. Гумусу мало (2-3% в Не), гумусовий профіль регресивно-аку­мулятивний, тип гумусу гуматно-фульватний (Сгк.Сфк = 0,7-0,9). Фізико-хімічні властивості залежать від гранулометричного складу, породи, ступеня розвитку підзолистого процесу.

Ємність поглинання низька (5-15 мг-екв/100 г ґрунту), ґрунти кислі (рН=3,5-5,5), СНО < 75%, типовий склад обмінних катіонів: Ca, Mg, Н. Бідні на азот і фосфор. Фізичні й водно-фізичні властивості різко змінюються за профілем: щільність, максимальна гігроскопічність найбільші в І- горизонті, а пористість та аерація тут мінімальні, струк­тура ґрунту нестійка.

Дерново-підзолисті глейові зберігають ознаки дерново-підзоли­стих грунтів та мають чітко виражене оглеєння і оторфовану дерни­ну: H(t)+HEgl+Egl+Igl+PGI.

Види: слабопідзолисті - Е- горизонт являє собою окремі білясті плями або суцільний потужністю до 3 см; середньопідзолисті - Е мен­ший за потужністю від Не; сильнопідзолисті - Е більший від Не.

Серед дерново-підзолистих грунтів, як і серед підзолів, підтипи виділяють за наявністю оглеєння(табл.).

Таблиця

Класифікація дерново-підзолистих ґрунтів

Підтипи	Роди	Види
Дерново-підзолисті Дерново-підзолисті глейові	Звичайні Залишково- карбонатні Ілювіально- залізисті Ілювіально- гумусові	а) за ступенем опідзолення: слабо, середньо- і сильнопідзолисті б) за ступенем гумусованості: малогумусні (< 3%), середньогумусні (3-5%), високогумусні (>5%) в) за ступенем оглеєння

Дерново-підзолисті ґрунти - найбільш розорані в тайгово-лісовій зоні. Але вони мають низьку родючість і тому потребують окультурення. Воно включає вапнування та удобрення. Особливо проблематичне внесення фосфорних добрив, бо фосфор активно рет-роградується (зв'язується в нерухомі форми). Рекомендується вико­ристовувати фосфоритну муку, практикувати місцеве внесення фос­форних добрив. У легких ґрунтах необхідно застосовувати також калійні й органічні добрива, дуже ефективні сидерати, посів багато­річних трав.

Комплекс заходів щодо окультурювання веде до переважання гумусово-акумулятивного процесу, поліпшення якості гумусу, збільшення вмісту КРК, зменшення кислотності.

Мерзлотно-тайгові ґрунти

Мерзлотні явища та оглеєння й заболочення відіграють значну роль у північній частині тайгово-лісової зони, сибірській її частині, на півночі Далекого Сходу Росії, північних островах Японії, північно-

західній частині Канади. Це зона розповсюдження мерзлотно-тайго­вих ґрунтів, що займають 47,7 млн. га.

Клімат - бореальний, холодний, середньорічна температура -2-+10°С, різкоконтинентальний, гумідний, Кз > 1. Рослинність світлохвойна тайгова: модрина, чагарникова береза, з ділянками лугової рослинності, мохами, лишайниками. Рельєф різноманітний -як рівнинний, так і розчленований: плоскогір'я, плато, пагорби. Мікро­рельєф кріогенний - пагорбково-полігонально-тріщинуватий. Ґрун­тотворні породи різного генезису, переважно суглинкові. Вічна мер­злота на півночі суцільна, на глибині 75-120см, на півдні - острівна.

Ґрунтотворні процеси мають такий характер: поверхневе на­копичення кислого грубого гумусу або навіть торфу, заболочення, оглеєння, кріогенез, слабке опідзолення.

Типова будова профілю мерзлотно-тайгового грунту: Ho+HP(HPGl)+P(PGl), профіль слабо розчленований, часто дефор­мований, буруватого забарвлення. Реакція грунту кисла або слабо-кисла, СНО < 75%, перерозподілу за валовим складом немає, багато рухомого Fe через його кріогенне підтягування, гумусу 4-7%, він фульватний (Сгк:Сфк = 0,3-0,5), зв'язаний з R₂0₃, має потічний ха­рактер, поступово падає з глибиною, ЄП = 1-3 мг-екв/100 г ґрунту. Ґрунти недостатньо вивчені.

Класифікація цього ґрунтового типу наведена в таблиці 16.

Таблиця

Класифікація мерзлотно-тайгових грунтів

Підтипи	Роди	Види
Глейомерзлотні Власне мерзлотно-тайгові Мерзлотно-тайгові палеві	Кислі Нейтральні Опідзолені Карбонатні Осолоділі	За ступенем опідзолення За ступенем оглеєння

Болотні ґрунти

Болотні грунти широко розповсюджені на земній кулі в різних природно-кліматичних зонах, але головні їх площі знаходяться в тундрі, бореальних і тропічних лісах на великих водно-акумулятив­них рівнинах (площа складає майже 392 млн. га). На Україні площа боліт і заболочених земель становить приблизно 5,5млн.га,а власне боліт —1,17 млн. га. Найбільші площі боліт знаходяться в Поліссі, Лісостепу, Карпатському регіоні. Заболоченість території України зменшується, загалом, з північного заходу на південний схід.

Причиною максимального утворення боліт у Поліссі є знижена рівнинна поверхня території, високий рівень залягання ґрунтових вод (0,2-5м), повільний річковий стік, розтягнуті весняні повені, велика кількість опадів, зменшена сонячна радіація тощо. Великою заболо­ченістю характеризуються: Нечорноземна зона Росії, Західносибірсь­ка низовина, Далекий Схід, Білорусь, країни Прибалтики.

Утворення боліт, за В.Н.Сукачовим, може йти двома шляхами: заболоченням суші й заростанням (наростанням) водоймищ.

Заболочення суші відбувається за рахунок, в основному, особ­ливих геоморфологічних умов, поселення специфічної рослинності та дії людини. Серед гідроморфічних умов слід відзначити такий їх комплекс: велика кількість опадів при малій випаровуваності (Кз>1), знижені ділянки місцевості з утрудненим стоком води, рівнини з відсутнім стоком, місця виклинення ґрунтових вод.

Рослинний фактор відіграє суттєву роль у формуванні боліт. Часто заболочуються лісові хвойні масиви. Це пов'язано з утворен­ням під хвойною рослинністю щільного І- горизонту як передумови застою вологи. У таких місцях поселяється вологолюбна рослинність, а в кінцевому результаті і сфагнові мохи, які, маючи вологоємність 1500-3000%, сприяють подальшому перезволоженню поверхні ґрун­ту й утворенню болота, в надрах якого знаходяться залишки лісової рослинності.

Негативна діяльність людини з вирубки лісу, а також лісові пожежі різко змінюють гідрологічний режим території, сприяючи її заболоченню.

На території України формування болотних грунтів відбува­лось переважно завдяки процесам поступового замулення, обміління та заростання (наростання) водоймищ рослинністю.

Болотний грунт - продукт розвитку специфічного ландшафт­ного утворення - болота.

Болотний грунт - це верхній шар болота, в якому спостеріга­ються змінні окисно-відновні процеси, тобто це його "діяльний" шар, утворений за рахунок торфоутворення і (рідше) оглесння.

Класифікація болотних грунтів в Україні досить детально роз­роблена. Типи болотних ґрунтів виділяються за типом боліт, на яких вони утворились: верхові, перехідні, низинні (табл. 17). В Україні пе­реважають низинні торф'яні грунти (95%).

Таблиця 17

Класифікація болотних грунтів

Типи	Підтипи	Роди	Види
	Мінеральний Мулувато-глейовий
	Торф'янисто-		а)слаборозкладений(5-20%)
	глейовий	а)карбонатний	середньорозкладений (20-40%)
	Торф'я'яно--гглейовий	залізистий	муміфікований (40-60%)
	Торф''яний	віанітовий	перегнійний (60-80%)
Верховий	неглибокий	засолений	мінералізований (80>%)
Перехідний	Торф'яний	б)моховий	б)малозольний
Низинний	середньоглибокий	трав''янистий	середньозольний
	Торф''яний	дерев''янистий	багатозольний
	глибокий	їх комбінації	мінерально-органічний
	Торф''яний		органо-мінеральний
	надглибокий Перегнійно-глейовий		горілий

Дернові ґрунти

Дернові ґрунти - результат прояву дернового процесу ґрунто­утворення. Теорія цього процесу розроблена В.Р.Вільямсом, І.В.Тю-ріним та іншими вченими. Дерновий - це процес, що відбувається під впливом трав'янистої рослинності й призводить до формування ґрунтів з добре розвиненим гумусовим горизонтом. Суть його поля­гає в накопиченні гумусу, поживних речовин і створенні водостійкої агрономічно цінної структури у верхньому горизонті. Причинами цього елементарного ґрунтового процесу є:

- інтенсивний біологічний кругообіг речовин під трав'янистою рос­линністю. Це викликано коротким життєвим циклом рослинності, її високою зольністю й підвищеним вмістом азоту. У результаті кож-

ного року утворюється й попадає в грунт 15-30 т/га фітомаси, що містить 4-10% N, 800-1200 кг/га мінеральних речовин з максиму­мом Ca;

- значна доля коренів від усієї фітомаси (65-95%) - найважливі­шого джерела гумусу. Коренева система розгалужена, основна її маса знаходиться у верхніх шарах грунту. При відмиранні трав пе­реважна маса органічних залишків попадає безпосередньо в грунт, де тісно контактує з мінеральними речовинами, що сприяє гуміфі­кації та закріпленню в грунті утворених гумусових речовин;

- значний вміст кальцію в рослинному опаді сприяє створенню реакції середовища, близької до нейтральної, стимулює розпад свіжих рослинних залишків, їх гуміфікацію та закріплення у вигляді орга-но-мінеральних сполук. Наявність Ca - фактор створення агрономі­чно цінної структури.

Інтенсивність дернового процесу ґрунтоутворення та його ре­зультативність залежать від ряду факторів. Перший з них - продук­тивність трав'янистих рослин. Найсприятливіші умови для їх розвитку складаються в лісостепу, північному степу, преріях, заливних луках, дещо меншої інтенсивності досягає їх розвиток в південній частині тайгово-лісової зони, в південному степу, саванах.

Другим фактором інтенсивності дернового процесу є комплекс зовнішніх умов, з яких найважливіші такі:

- умови аерації грунту. Найкращим для накопичення гумусу є контрастний режим аерації та зволоження, коли оптимальні періоди чергуються з надлишково аерованими. При постійній нестачі води гальмуються процеси розкладу, гуміфікації органічних залишків, порівняно інтенсивно йде мінералізація гумусу. В анаеробних умо­вах органічні залишки консервуються у вигляді торфу й дерновий процес трансформується в болотний;

- характер ґрунтотворної породи. Найбільш інтенсивно дерновий процес іде при наявності в грунті великої кількості Ca, Mg та інших основ, тобто на карбонатній материнській породі.

При найсприятливіших для дернового процесу умовах фор­муються чорноземи, чорноземоподібні грунти в лісостепу, степу, преріях. З різною інтенсивністю він проявляється також і в інших ґрун­тово-кліматичних зонах, в тому числі і в південній частині тайгово-лісової зони, де під його впливом утворюються дернові ґрунти.

До дернових відносяться автоморфні грунти з профілем типу

Н+Р, потужним гумусованим горизонтом (>10 см), виключаючи такі ґрунти на сучасних алювіальних, вулканічних і кріогенних породах та злиті. Дернові ґрунти є зональними для південної частини тайго­во-лісової зони (наприклад, Полісся України), але можуть зустрі­чатись у лісостепу та степу. У тайгово-лісовій зоні вони розташо­вуються серед дерново-підзолистих і підзолистих ґрунтів. Багато цих ґрунтів у Прибалтиці, Польщі, Німеччині, Нечорнозем'ї Росії, Східному Сибіру тощо. У світі їх площа складає біля 9 млн. га, на Україні - біля ] млн. га, в т.ч. біля 0,4 млн. га розорано.

Умови ґрунтоутворення: рослинність трав'яниста лугова або лісова з добре розвиненим трав'янистим покривом за умови карбо-натності материнської породи чи близького залягання жорстких ґрун­тових вод; ґрунтотворні породи - переважно карбонатні (елювій вап­няку, мергелю, доломіту), але можуть бути й безкарбонатні будь-яко­го генезису, рідко - леей чи лесоподібні суглинки; клімат - бореаль-ний, суббореальний, у більшості випадків - гумідний різного ступеня континентальності; рельєф - різноманітний.

Термін "дернові ґрунти" введений В.В.Докучаєвим. Головні діагностичні властивості дернових грунтів - наявність добре вира­женого Н- горизонту грудкувато-зернистої структури; відсутність або дуже слабкий розвиток будь-яких інших генетичних горизонтів (типу Е, І), високий вміст гумусу (3-15%), висока ємність поглинан­ня (ЄП), близька до нейтральної реакція середовища. Типова будова профілю така:

Но - підстилка або дернина;

Н - гумусовий, сірий чи темно-сірий, грудкувато-зернистий, пухкий;

HP - перехідний, світліший за попередній;

Р - материнська порода різного генезису.

Болотно-підзолисті ґрунти

Болотно-підзолисті ґрунти розповсюджені серед ґрунтів підзо­листого типу, в комплексі з підзолистими й дерново-підзолистими, в тих же умовах ґрунтоутворення, але на слабко дренованих елемен­тах рельєфу, що характеризуються тимчасовим застоєм атмосфер­них вод або високим рівнем м'яких ґрунтових вод. Відносно стійке сезонне перезволоження ґрунтового профілю викликає розвиток про­цесів оглеення й появу іржаво-вохристих примазок, сизих прожилків, плям, глейових горизонтів. Профіль зберігає (рис. 40) ознаки підзо­листого ґрунту, але має оглеєння й поверхневий Т-горизонт потужн­істю 10-30см:

Нл - підстилка потужністю 2-4см; Т(НТ) - торф'яний, потужністю від 10 до 30см; Е ( Е§1 ) - підзолистий (оглеєний), потужністю 5-50см, світлий, плитчастий, лускуватий, часто безструктурний (із сизим відтінком);

ІС 1 - ілювіальний, брудні тони в забарвленні, явні ознаки оглеєння (в піщаних ґрунтах - ортш­тейни);

РС 1 - материнська порода.

Належать до напівгідроморфних, кислі (pH = 3-4), є перерозподіл Si0₂, R₂0₃, мулу, гу­мусу; СНО < 50%, низька ЄП (до 20 мг-екв), вміст гумусу в Т високий, а в Е різко змен­шується до 1,5%, гумус фульватний, дуже ру­хомий, тому вниз по профілю нижче Е-горизон-ту падає поступово. В оглеєних горизонтах спо­стерігається підвищений вміст рухомого заліза. Використовуються в сільськогосподарсько­му виробництві ці ґрунти за рахунок регулюван­ня водного й теплового режимів і внесення добрив.

Дата добавления: 2015-05-10