КАТЕГОРИИ: Архитектура-(3434)Астрономия-(809)Биология-(7483)Биотехнологии-(1457)Военное дело-(14632)Высокие технологии-(1363)География-(913)Геология-(1438)Государство-(451)Демография-(1065)Дом-(47672)Журналистика и СМИ-(912)Изобретательство-(14524)Иностранные языки-(4268)Информатика-(17799)Искусство-(1338)История-(13644)Компьютеры-(11121)Косметика-(55)Кулинария-(373)Культура-(8427)Лингвистика-(374)Литература-(1642)Маркетинг-(23702)Математика-(16968)Машиностроение-(1700)Медицина-(12668)Менеджмент-(24684)Механика-(15423)Науковедение-(506)Образование-(11852)Охрана труда-(3308)Педагогика-(5571)Полиграфия-(1312)Политика-(7869)Право-(5454)Приборостроение-(1369)Программирование-(2801)Производство-(97182)Промышленность-(8706)Психология-(18388)Религия-(3217)Связь-(10668)Сельское хозяйство-(299)Социология-(6455)Спорт-(42831)Строительство-(4793)Торговля-(5050)Транспорт-(2929)Туризм-(1568)Физика-(3942)Философия-(17015)Финансы-(26596)Химия-(22929)Экология-(12095)Экономика-(9961)Электроника-(8441)Электротехника-(4623)Энергетика-(12629)Юриспруденция-(1492)Ядерная техника-(1748) |
Ґрунти суббореальних областей
Суббореальний грунтово-біокліматичний пояс охоплює великі території в Північній Америці і Євразії. У південній півкулі цей пояс займає незначну територію на півдні Аргентині і в Новій Зеландії. У межах суббореального поясу виділено три групи грунтово-біокліма-тичних областей: вологі лісові, степові, напівпустельні й пустельні. Ґрунтовий покрив суббореальних лісових областей. Бурі лісові ґрунти Суббореальні лісові області розташовані на океанічних околицях всіх материків. У ґрунтовому покриві переважають бурі лісові грунти. Вперше термін "бурі лісові грунти" використаний Р.В.Ризпо-ложенським (1892), який описав їх у Заволжі. Потім виявилось, що описаний ним ґрунт відноситься до дерново-карбонатних на стародавніх червоноцвітних карбонатних глинах, але термін залишився і одержав широке розповсюдження. В 1905 р. німецький ґрунтознавець Е.Раманн в центральній Європі (Німеччині) вперше обґрунтував виділення самостійного типу ґрунтів широколистяних лісів центральної і південної Європи, які ним були названі буроземи. Ця ідея підтримана в Румунії одним з найкрупніших авторитетів того часу Г.Мур-гочі (1909), який запропонував називати такі ґрунти бурими лісовими. Далі ці ґрунти вивчались цілим рядом учених, переважно європейських. У 1930 р. на 2-ому Міжнародному конгресі ґрунтознавців було вирішено вважати бурозем самостійним ґрунтовим типом, назвати його "бурим лісовим ґрунтом", а термін "бурозем" використовувати як синонім. Пізніше подібні ґрунти були описані не тільки під широколистяними лісами, але й під хвойними, не тільки на горбистих рівнинах Європи, але й в горах, не тільки в суббореальному поясі, а й в субтропіках і тропіках. В українській школі превалює розуміння буроземів як типу профільно недиференційованих оглине-них ґрунтів, властивих широколистяним та змішаним лісам помірного поясу з промивним типом водного живлення завдяки "ідеальному" дренажу.
При складанні ґрунтової карти світу ФАО/ЮНЕСКО ці грунти виявились найбільш розповсюдженими: західна і середня Європа, Далекий Схід Євразії, північний схід США, Нової Зеландії тощо, також вони утворюють вертикальний пояс у всіх гірських системах світу. Щодо розповсюдження цих грунтів в Україні, то, згідно з ґрунтовою картою, буроземи зустрічаються в гірсько-лісових вертикальних зонах Карпат та Криму, Передкарпатті та Закарпатті. Клімат суббореальний гумідний, сума опадів складає 800-1000мм в рік, Кз більший за 1, промивний тип водного режиму, відсутній (в типовому випадку) застій вологи, м'яка зима, коротке сезонне промерзання. Рельєф - переважно гірські схили, передгірські рівнини, дуже рідко - низовини. Такі геоморфологічні умови забезпечують вільний, ідеальний дренаж, що важливо для генезису. Ґрунтотворні породи різного генезису: елювіально-делювіальні, старо-давньоалювіальні, моренні, лесоподібні, піски, переважно безкарбо-натні. Рослинність - широколистяні (бук, дуб, граб, ясен) або хвойно-широколистяні ліси з трав'яним покривом, що характеризуються потужним N-Ca біологічним кругообігом речовин. Процес утворення бурих лісових ґрунтів називається буроземоутворенням. Він складається з цілого ряду елементарних ґрунтових процесів: Оглинення (метаморфізація) товщі ґрунту без переміщення продуктів вивітрювання, за винятком водорозчинних солей. Суть процесу полягає в утворенні вторинних глинистих мінералів гідрослюд-но-монтморилонітового складу завдяки як синтезу їх з продуктів вивітрювання первинних мінералів і мінералізації рослинних залишків, так і безпосередньому перетворенню первинних мінералів у вторинні. Причинами інтенсивного прояву оглинення є достатнє зволоження, довгі теплі періоди, інтенсивний біологічний кругообіг, активна робота мікроорганізмів. Найбільш інтенсивно процес іде в середній частині профілю. Діагностичні ознаки цього явища, такі як звуження співвідношення SiO?:R203 до ~2 безсумнівні, спостерігаються в усіх буроземах і цим наближають їх до ферсіалітних ґрунтів. При слабкому кислотному гідролітичному розкладі мінералів іде звільнення Fe та Al. Fe закріплюється в аеробних умовах у ґрунті, утворює комплекси з органічними речовинами і забарвлює ґрунт у бурі теплі тони, сприяє ущільненню, але одночасно й оструктурює ґрунт.
Гумусоакумулятивного процесу: органічні залишки багатого рослинного опаду в умовах хорошого зволоження і тривалого теплого періоду швидко гуміфікуються та мінералізуються. Тому в типових бурих лісових грунтах нема горизонту грубого гумусу (мо-дер). а утворюється гумус мюлевого типу, де поруч з фульвокисло-тами багато бурих гумінових кислот, пов'язаних з оксидами Fe та Al, що також надає ґрунту бурого кольору. Вилуговування катіонів з низхідними чи боковими токами води, що в буроземах йде інтенсивно, Але паралельно спостерігається їх біологічна акумуляція в Н- горизонті. В результаті, залежно від інтенсивності промочування, можуть утворитись як ненасичені основами (Карпати), так і слабо ненасичені (Крим) ґрунти. Лесиважу, який при буроземоутворенні йде не завжди, але в багатьох випадках і є початком їх елювіально-ілювіальної диференціації. Причина диференціації часто пов'язана з поверхневим тимчасовим перезволоженням і призводить до розвитку т.зв. псевдоопідзо-лення (за І.П.Герасимовим). Опідзолення, яке в типових буроземах відсутнє або дуже слабке. Але при певному комплексі факторів воно дуже інтенсивно може розвинутись, особливо при стимуляції його поверхневим перезволо-женням (приклад - бурувато-підзолисті ґрунти Передкарпаття). Оглеєння, що інколи супроводжує генезис цих ґрунтів. Воно може бути ґрунтовим (Закарпаття, лугово-буроземні ґрунти) і поверхневим (Передкарпаття, бурувато-підзолисті ґрунти), дуже часто - змішаним.
У класифікації виділяється велика кількість перехідних підтипів (табл. 20). Таблиця 20 Класифікація бурих лісових ґрунтів
Ґрунти суббореальних степових областей На схемі ґрунтово-географічного районування світу виділено дві ґрунтові області суббореальних степів - Північноамериканську і Євразійську. В межах кожної області виділяють три ґрунтові зони: - зону Лісостепу сірих лісових ґрунтів, чорноземів опідзолених, вилугуваних і типових. - зону Степу чорноземів звичайних і південних; - зону Сухого Степу каштанових ґрунтів.
Ґрунти зони Лісостепу Сірі лісові ґрунти Ці ґрунти зональні для суббореальних Лісостепів, як виняток зустрічаються в Поліссі України (на лесових островах), в північних районах степу, у Євразії утворюють вузьку перервану смугу, яка включає північну Молдову, Україну, Росію, Казахстан, Східний Сибір і тягнеться аж до Байкалу; невеликі масиви є в інших країнах східної Європи, в Канаді, США. Умови ґрунтоутворення: клімат помірний (суббореальний), континентальний, субгумідний (Кз ~ 1), тип водного режиму - періодично-промивний, рельєф частіше хвилясто-горбистий, рідше -рівнинний; ґрунтотворні породи переважно карбонатні - лесоподібні суглинки, лес, рідше - покривні суглинки, морена, рослинність -широколистяно-трав'янисті ліси, що чергуються з трав'янистими ділянками, в минулому зайнятим лісом. Зараз більшість території розорана. Ще в XIX ст. обговорювалось декілька гіпотез щодо походження сірих лісових ґрунтів. В.В.Докучаев вперше виділив їх як ґрунтовий тип, вважав самостійними лісовими ґрунтами, не виключаючи й іншого шляху їх утворення - опідзолення чорноземів. С.Г.Коржинсь-кий писав, що сірі лісові ґрунти утворюються з чорноземів в результаті поселення лісу як більш стійкої рослинної формації. Подібну гіпотезу також підтримував А.І.Набоких - сірі лісові ґрунти є поступовим переходом між чорноземами й підзолистими ґрунтами. Проти виступив В.Р.Вільямс, його підтримали В.І.Талієв, ТІМ.Крылов: сірі лісові ґрунти утворились із дерново-підзолистих при вирубці лісів, поселенні лугово-степової чи культурної рослинності. Подальші дослідження підтвердили правильність поглядів В.В.Докучаева про генетичну самостійність цих ґрунтів, а решта гіпотез має обмежене значення, пояснюючи їх формування на межі двох рослинних формацій і, можливо, утворення темно-сірих лісових ґрунтів.
Згідно з сучасними уявленнями, які найбільш повно висловив Б.П.Ахтирцев, сірі лісові ґрунти утворились під широколистяними лісами в післяльодовиковий період, коли лесові породи почали поступово вкриватись лісом, під впливом таких основних процесів: гумусонакопичення, біологічної акумуляції зольних речовин, вилуговування карбонатів і легкорозчинних солей, міграції гумусових речовин і продуктів розкладу мінералів, лесиважу. Тобто, узагальнюючи, проявляються дерновий, дуже загальмований підзолистий процеси та лесиваж. Таке співвідношення процесів пов'язано з низкою факторів. Перший - характер біологічного кругообігу речовин під широколистяним лісом. Впливають також умови проходження гуміфікації рослинних залишків, ослаблення промивання ґрунту атмосферними опадами, карбонатний характер материнської породи. На поверхню ґрунту щорічно надходить від 70 до 90 ц/га рослинного опаду, багатого N та зольними елементами, який швидко розкладається в умовах аеробіозису, сприятливого теплового режиму з утворенням складних гумусових речовин. Вони нейтралізуються Ca, який міститься як в рослинному опаді, так і в материнській породі. Тому кислотний гідроліз мінералів слабкий, порівняно незначна й міграція продуктів їх руйнування по профілю. Інтенсивність опідзо-лення залежить від гідротермічних умов і збільшується з півдня на північ та зі сходу на захід України, тому що в цьому напрямку зростає інтенсивність промивання ґрунту, тривалість періоду розкладу органічних залишків. У результаті зменшується кількість гумусу, потужність гумусованого горизонту, проте збільшується потужність і морфологічне вираження опідзоленого.
Чорноземи Лісостепу Чорноземи - багаті темнозабарвлені гуматним гумусом ґрунти, насичені основами, із зернистою або грудкуватою структурою, що не мають ознак сучасного перезволоження і сформувались під багаторічною трав'янистою рослинністю в континентальному суббореальному поясі. Чорноземи розповсюджені на материках північної півкулі. В Україні вони утворюють широку чорноземну смугу в межах лісостепової та степової зон, яка тягнеться з заходу на схід через усю територію країни, займаючи площу 27,8 млн. га (лісостеп - 11,3 млн. га, степ - 16,5). На території СНД чорноземи також утворюють смугу, що починається в Молдові, а потім прямує через Україну, південну Росію (Воронезька, Курська області, Ставропольський та Краснодарський краї), північний Казахстан до Алтаю, площею ~ 180 млн. га. У світі площа чорноземів складає -314 млн. га, це 2% суші: центральна Європа (Німеччина, Польща, Румунія, Угорщина, Чехія, Словаччина, схід Австрії), центральна частина Північної Америки (південь Канади - провінція Манітоба, північні регіони центральних штатів США - Міннесоти, Міссурі, Дакоти, Арканзасу, в межах Великих рівнин). Умови ґрунтоутворення в зоні розповсюдження чорноземів характеризуються наступною сукупністю факторів. Клімат субборе-альний, континентальний, слабоаридний, сезонно контрастний. Сума опадів складає від 350 до 500 мм на рік, Кз = 0,6-1,1, тип водного режиму непромивний. Рельєф різноманітний•— у степу рівнинний з добре вираженим мікрорельєфом, у лісостепу - горбисто-хвилястий. Ґрунтотворні породи переважно леей та лесоподібні суглинки, рідко - елювій вапнякових порід та щільні глини. Щодо останніх питання залишається спірним. Майже всі породи карбонатні, інколи засолені. Чорноземи утворюються під густою трав'янистою степовою рослинністю з потужною кореневою системою. У чорноземній зоні спостерігається явно виражена зональність рослинного покриву. Так, для лісостепу характерне чергування широколистяних лісів з ділянками лучної рослинності, які раніше були зайняті ковилою, типчаком, костром тощо.
Таблиця 24
Класифікація чорноземів Лісостепу
Чорноземи степу Степ у недавньому минулому чітко розділявся на три підзони: північна частина з різнотравно-ковильно-типчаковою рослинністю, середня - з ковильно-типчаковою та південна - злаково-полинна. Ліс зберігся лише на окремих ділянках у долинах рік, заплавах, байраках тощо. Велику роль у формуванні чорноземів степу відігравали дощові черви та землериї - перемішували та оструктурювали ґрунт. Клімат степу континентальний, континентальність наростає із заходу на схід. Тип водного режиму - непромивний, тоді як у чорноземів лісостепу - періодично промивний. Тому карбонати у степових чорноземів вимиті неглибоко, підзолистий процес не відбувається, інколи на деякій глибині зустрічаються солі й гіпс. Рельєф у степу рівнинний з добре розвиненим мікрорельєфом. Ґрунтотворною породою найчастіше виступає лес. Порівняльна характеристика чорноземів степу наведена у таблиці 26. Таблиця 26 Порівняльна характеристика підтипів чорноземів степу
Звичайні чорноземи зустрічаються в північному степу. За ознаками близькі до типових, але у зв'язку з дещо ослабленим процесом гумусоакумуляції потужність гумусованого горизонту менша. Карбонати залягають, починаючи з нижньої частини H y вигляді білоочок, псевдоміцелію. Іноді в материнській породі зустрічається гіпс. Південні чорноземи сформувались у південній частині степу, межують з каштановими ґрунтами. Карбонати починаються з Н- горизонту, неглибоко залягає гіпс, профіль малопотужний, часто - слабо диференційований через незначну солонцюватість, яка проявляється в ущільненні перехідного горизонту. Характеристика родів та видів аналогічна чорноземам лісостепу. За останніми дослідженнями Н.А.Белової, А.П.Травлєєва, 1999 під лісовими насадженнями на території справжніх степів формуються чорноземи, які рекомендовано виділити на рівні роду як лісові. Характерними особливостями цих грунтів є наявність лесиважу і, на відміну від чорноземів лісостепу, відсутнє опідзолення. Перспективний прийом кардинального регулювання водного режиму в степовій зоні - зрошення. Але воно повинно бути строго регульованим і обґрунтованим, тому що властивості чорноземів при неправильному зрошенні різко погіршуються. Інші заходи окультурення аналогічні лісостеповим чорноземам. При розорюванні цілинних чорноземів руйнується верхній високо біогенний шар ґрунту: за 54 роки запаси гумусу в ньому знизились на 52,3 т/га, щільність складення підвищилась на 0,10 г/см3 (табл. 27) Сільськогосподарське освоєння чорноземів впливає на якісний склад гумусу: звужується співвідношення Сгк:Сфк
Ґрунти сухого степу В умовах сухого степу формуються каштанові ґрунти. Каштанові грунти - це зональний тип сухих суббореальних степів. У світі вони займають величезну площу - 269 млн. га, на території СНД ~107 млн. га, в Україні ~2 млн. га. В Україні вони розповсюджені в південній частині Одеської, Херсонської, Миколаївської областей, на півночі Криму. На території СНД каштанові ґрунти утворюють смугу, що починається на півдні Молдови, тягнеться через Україну, східне Передкавказзя, середнє і нижнє Поволжя, Казахстан, східний Сибір до Забайкалля. Великі масиви цих ґрунтів є на території Монголії, Китаю, півдня Румунії, у внутрішніх засушливих районах Північної Америки (штат Міссурі, провінція Саскачеван), тощо. Ґрунтотворні породи - лесоподібні суглинки та леей, засолені морські породи, продукти вивітрювання піщаників, вапняків, мертелів. Генезис каштанових ґрунтів пов'язують з трав'янистою рослинністю в умовах засушливого клімату. Головні процеси при утворенні каштанових ґрунтів ті ж, що й при чорноземоутворенні, тобто дерновий процес і міграція карбонатів. Але дерновий процес в даному випадку достатньо ослаблений, причиною чого є уповільнений темп гумусо-утворення в зв'язку з малим об'ємом фітомаси, яка надходить у ґрунт через розрідженість рослинного покриву та у зв'язку з несприятливими гідротермічними умовамц. Міграція карбонатів також менш інтенсивна, грунт промивається на меншу глибину й карбонати знаходяться вище, ніж у чорноземів. Особливістю генезису каштанових ґрунтів є майже обов'язковий процес осолонцювання, тому що рослинні залишки висо-козольні, материнські породи переважно засолені, ТВР випітний.
Виділяють три підтипи кантанових ґрунтів (табл. 28) Таблиця 28 Класифікація каштанових Грунтів
Засолені ґрунти До формації засолених та лужних належать ґрунти, в утворенні яких брали або беруть активну участь легкорозчинні солі. До легкорозчинних відносяться солі, розчинність яких перевищує розчинність гіпсу в холодній воді, тобто 2 г/л. Це, наприклад, сода - Na2C03, хлориди, сульфати, гідрокарбонати, борати тощо. Засолені ґрунти, солончаки Засолені - це такі грунти, що містять у всьому профілі або в його частині легкорозчинні солі в кількостях, шкідливих для рослин. Шкідливість водорозчинних солей полягає в тому, що вони підвищують осмотичний потенціал ґрунтового розчину, чим погіршують постачання рослин водою через недостатню всмоктувальну силу кореневих систем. При цьому знижується транспірація, уповільнюється фотосинтез, погіршується мінеральне живлення. Деякі солі (сода) погіршують властивості ґрунту: він набухає, зменшується здатність колоїдів до коагуляції, збільшується їх рухомість, в результаті чого руйнується структурність ґрунту, росте його щільність тощо. Найбільш шкідливі солі: Na2C03, NaHC03, NaCI; шкідливі: СаС12, MgCl2, Na2S04; менш шкідливі: MgS04, CaS04. Джерелами солей у природі взагалі й у ґрунтах зокрема виступають такі процеси та об'єкти: - вивітрювання порід, при якому утворюються різноманітні солі, які з водами мігрують в океан або безстічні басейни на суші. Це процес глобальний, входить у великий кругообіг речовин і завдяки йому щорічно утворюється близько 3 млрд. τ водорозчинних сполук; - соленосні гірські породи, які утворюються на дні морів та океанів і в результаті тектонічних рухів земної кори виходять на поверхню, де виступають у ролі ґрунтотворної породи; - мінералізовані грунтові води, що знаходяться на глибині 2-7 м і впливають на процес ґрунтоутворення; - виверження вулканів; - перенесення солей вітром з моря на сушу (імпульверизація); - атмосферні опади (максимальний вміст солей у них може складати 400 мг/л). - деяка рослинність, яка підкачує солі завдяки їх біологічній акумуляції та наступній мінералізації фітомаси (солянки). - зрошувальні води, які можуть бути активним фактором вторинного засолення грунтів при неправильному зрошенні. Ці джерела діють на всій земній кулі, але засолені грунти займають порівняно незначну частину суші. Для їх утворення потрібне специфічне сполучення навколишніх умов: засушливий аридний клімат, при якому випаровуваність перевищує кількість опадів, тому солі не вимиваються з ґрунту; негативні форми рельєфу, де забезпечується накопичувальний баланс речовин. У таких ландшафтно-геохімічних умовах у ґрунтах можуть накопичуватись різні солі. При дещо вологішому кліматі акумулюються менш розчинні солі, а легкорозчинні вимиваються. З посиленням сухості клімату в грунті зберігаються більш розчинні солі, наприклад, хлориди Солончаки - один із типів засолених грунтів, які містять у шарі 0-30 см токсичну кількість водорозчинних солей. Вивчення цих ґрунтів розпочали ще В.В.Докучаев та Н.М.Сиб-ірцев, але всю групу засолених ґрунтів, у тому числі й солончаки, вони називали солонцями. Пізніше дані ґрунти стали об'єктом досліджень К.Д.Глінки, М.О.Дімо, В.А.Ковди, О.М.Іванової, Н.Г.Міна-шиної, українських ґрунтознавців О.Н.Соколовського, Г.В.Новико-вої та ряду інших вчених. Солончаки займають на планеті площу ~ 69,8 млн. га, на території СНД ~ 20 млн. га, на території України зустрічаються локально по узбережжю Чорного моря, в Придніпров'ї, на терасах Південного Бугу, Дністра, Дунаю. Головні масиви розповсюдження солон- чаків на планеті: Азія - Аравійський півострів, Іран, Афганістан, Індія, Китай, Монголія, Туркменистан. Казахстан, Західносибірська низовина Росії; Європа - невеликі території на узбережжі морів та по терасах південних рік, Африка - узбережжя Середземного моря, басейн озера Чад, висохлі болота в дельті Нілу, безстічні впадини пустель; Південна Америка - південно-східне узбережжя Атлантичного океану; Північна Америка - степова частина Великих рівнин, пустельна частина Каліфорнії та північної Мексики, Австралія - зустрічаються плямами на південному узбережжі, в пустелях, депресіях рельєфу, біля солених озер. Тобто солончаки - грунти інтразональні, але найчастіше вони зустрічаються в пустелях, напівпустелях, сухих степах, дуже рідко - в лісостепу та степу.
Солонці Солонці - це ґрунти, що містять у ввібраному стані велику кількість обмінного Na (> 15% від ЄП) або інколи Mg (> 40% від ЄП) в ілювіальному горизонті. Вони також відносяться до категорії засолених ґрунтів, але, на відміну від солончаків, солі в цих ґрунтах знаходяться не на поверхні, а на деякій глибині. Близькі за властивостями до солонців також солонцюваті ґрунти - це будь-який ґрунт, що містить в ввібраному стані Na, але < 15% від ЄП. Для визначення ступеня солонцюватості ґрунтів використовують градації, запропоновані І.М.Антиповим-Каратаєвим: несолонцюватий ґрунт містить ввібраного Na < 3% від ЄП, слабосо-лонцюватий - від 3 до 5%, середньосолонцюватий - від 5 до 10%, сильносолонцюватий - від 10 до 15%. Солонці були об'єктом активних досліджень із самого зародження ґрунтознавства. Як указувалось вище, основоположники цієї науки не відділяли їх від солончаків. П.А.Земятченський, К.Д.Глінка виділили солонці як самостійний ґрунтовий тип. К.К.Гедройц детально вивчив фізико-хімічну природу даного ґрунту. Пізніше великий внесок у дослідження солонців зробили В.АКовда, О.М.Іванова, І.М.Антипов-Каратаєв, О.М.Можей-ко, О.М.Грінченко та інші. Світова площа солонців складає ~77,7 млн. га, на території СНД ~35 млн. га, на Україні - біля 0,25 млн. га. Приурочені в основному до сухих степів і напівпустель, оскільки у чорноземній зоні утворенню солонців перешкоджає завелика кількість опадів, а в пустелі, навпаки, їх не вистачає. На Україні основні площі солонців зосереджені в степу, інколи - в лісостепу. Солоді Солоді - це гідроморфні або напівгідроморфні ґрунти/з різко диференційованим профілем, яскраво вираженим освітленим горизонтом Е, з наявним ввібраним Na та лужною реакцією в горизонті І, з карбонатами і легкорозчинними солями в нижній частині профілю. /Солоді - продукт розсолення солонців із заміною ввібраного Na+ на Н+ в верхній розсоленій частині профілю^/ Солоді широко (світова площа 70 млн. га), але тільки плямами, розповсюджені в умовах, аналогічних степу, лісостепу, рідше - напівпустель. На території СНД площа солодей складає біля 2,5 млн. га, в Україні - біля 30 тис. га. Найбільше солодей на ґрунтовій карті світу відмічено: в Євразії - Західносибірська, Дніпровська й Причорноморська низовини, придунайські низовини Угорщини; Північна Америка - західні штати США, Північна та Південна Дакоти, Айо-ва, долина р. Міссісіпі; приморські південні райони Австралії; Південна Америка - в депресіях Аргентинської пампи та передгір'ях; в депресіях рельєфу та морських узбережжях Африки.
Ґрунти суббореальних напівпустель. Бурі напівпустельні грунти Бурі напівпустельні ґрунти - зональний тип напівпустельної зони суббореального поясу. В субтропічному поясі зустрічаються аналоги бурих напівпустельних - бурі евтрофні ґрунти. Найбільші масиви бурих напівпустельних ґрунтів знаходяться в Євразії на території Китаю, Монголії (Гобі), на північних узбережжях Каспійського та Аральського морів, у південній частині Казахського дрібносопковика; в Північний Америці - на південному сході США. Генезис бурих напівпустельних ґрунтів включає такі ЕГП: дерновий, розсолення, осолонцювання, осолодіння, кіркоутворення. Ґрунти суббореальних пустель. Сіро-бурі пустельні грунти Сіро-бурі пустельні - це ґрунти суббореальних та субтропічних пустель. В якості самостійного типу ці ґрунти вперше були виділені І.П.Гера-симовим. Сіро-бурі пустельні грунти розповсюджені винятково в пустелях Азії (СНД, Китай, Монголія, Іран), де займають площу 150,2 млн. га. Ґрунтотворний процес перерваний, характеризується короткочасним гумусоутворенням в весняний період: рослинні залишки майже повністю мінералізуються - гумусу накопичується незначна кількість, зате висока зольність їх викликає процес осолонцювання (з-під кірки виносяться колоїдні частки, які акумулюються в центральній частині профілю). Випітний тип водного режиму стимулює процес засолення. В ґрунтах проходить кіркоутворення, що пояснюється контрастним гідротермічним режимом, високою дисперсністю органічної та мінеральної частини, діяльністю водоростей та лишайників.
Пустельні примітивні ґрунти Ці ґрунти розповсюджені в пустелях всієї земної кулі, їх площа складає -70 млн. га. Ґрунти - результат первинного процесу ґрунтоутворення, мають примітивну будову профілю (К+НР+Р), потужність профілю коливається від декількох міліметрів (примітивні елювійовані кірки) до 10 см (примітивні ґрунти). Гумусу в усіх різновидах ґрунтів <0,5%. часто бувають гіпсоносні, засолені, карбонатні, ЄП = 2-4 мг-екв, у тропічних пустелях мають червонуватий відтінок (завдяки залишковій фералітизації). В сільському господарстві не використовуються.
Дата добавления: 2015-05-10; Просмотров: 3003; Нарушение авторских прав?; Мы поможем в написании вашей работы! Нам важно ваше мнение! Был ли полезен опубликованный материал? Да | Нет |