Тема № 15. Производство по делам, возникающим из публичных правоотношений

Такири

Такири - це засолені слаборозвинені солонцюваті глинисті грун­ти суббореальних пустель, що мають тріщинувату поверхню.

Світова площа цих грунтів ~ 2 млн. га, особливо багато їх у пустелях Азії в сучасних дельтах рік типу Сирдар'ї та Амудар'ї, в передгірських рівнинах, в основному - плямами.

Ґрунти низькородючі, використовувати їх у сільському госпо­дарстві можна тільки після меліорації, яка включає плантажну оран­ку, промивку від солей, піскування, внесення добрив. Добрий ефект дає біологічна меліорація такирів - посів солестійких культур про­тягом 2-3 років, у тому числі й люцерни, після чого можна культиву­вати бавовну.

4. ҐРУНТОВИЙ ПОКРИВ СУБТРОПІКІВ

Ґрунти вологих субтропічних лісів

Вологі субтропічні області розташовуються на південно-захід­них околицях усіх материків як у північній, так і в південній півкулі. На західних узбережжях континентів ці зони зустрічають невелики­ми ділянками (Чорноморське узбережжя Кавказу, південь Чилі). У вологих субтропіках виділені чотири області: Північноамерикансь­ку, Східноазіатську, Південноамериканську, Австралійську.

Зональними типами ґрунтів вологих субтропіків є червоноземи й жовтоземи,

Червонозем - типовий представник фералітних недиференцій-ованих ґрунтів. В Україні, зрозуміло, ці ґрунти відсутні. На тери­торії колишнього СРСР червоноземи зустрічаються в західній Грузії та Азербайджані на узбережжі морів. У світі червоноземи займають площу 242 млн. га. Клімат субтропічний, вологий, теплий, серед­ньорічна температура складає 13-15°С, Кз >1, ТВР промивний. Рельєф найчастіше сильно розчленований, передгірний, гірський. Ґрунтотворні породи - продукти вивітрювання вивержених гірських порід (андезитів, базальтів, туфів), фералітизовані, тобто ті, які містять велику кількість заліза. Породи утворились у результаті глибокого і тривалого вивітрювання в умовах вологого і теплого клімату - про­цесу фералітизації, Рослинність субтропічна вологолісова: густі ліси, часто переплетені ліанами, диким виноградом, з папоротями. Перши­ми ґрунти вологах субтропіків вивчали А.І.Краснов, В.В.Докучаев, пізніше - В.Р.Вільямс, С.О.Захаров, Б.Б.Полипов та інші.

Для утворення червоноземів характерні ті ж процеси, що й при утворенні червоноцвітної кори вивітрювання, тобто продовження фералітизації - інтенсивного вивітрювання з гідролізом первинних мінералів, неосинтезом каолініту; вилуговування продуктів вивіт­рювання, озалізнення, накопичення гібситу. В сучасних умовах при утворенні червоноземів може відбуватись опідзолення, але не завж­ди й не всюди, бо кислі органічні речовини нейтралізуються великою кількістю основ, що вивільнюються при розкладі органічних залишків, а також R₂0₃. Типовим також є дерновий процес - накопичення знач-

ної кількості гумусу, незважаючи на його інтенсивну мінералізацію, тому що субтропічна вологолісова рослинність утворює велику кількість опаду (20 т/га), зольних елементів і азоту. Правда, утво­рюється гумус дуже рухомий, не полімеризований, зв'язаний пере­важно з півтораоксидами.

Жовтоземи - ґрунти вологих субтропіків, які розташовуються разом з червоноземами. їх світова площа складає ~ 88 млн. га.

Спочатку ці ґрунти виділяли як підтип у типі червоноземно-жовтоземних. За традицією їх і в наш час розглядають в одній групі, але новітні дослідження показали, що жовтоземи відносяться не до фералітних, як червоноземи, а до грунтів з ферсіалітним складом міне­ральної частини. Умови ґрунтоутворення: клімат постійно вологий теплий субтропічний, Кз >1 протягом усього року; рельєф переваж­но розчленований, передгірний, низькогірний; ґрунтотворними вис­тупають кислі продукти вивітрювання осадових гірських порід (гли­нисті сланці, піщаники), для яких характерний високий вміст Si0₂ (55-65%), вивітрені середньо, зі збереженням резервів первинних міне­ралів; рослинність багата вічнозелена напівлистопадна лісова (граб, бук, каштан), ліани, папороті, що характеризується інтенсивним біо­логічним кругообігом. Тепер вона майже повністю знищена.

Головні процеси ґрунтоутворення: незначне гумусонакопичен-ня; лесиваж і псевдооглеєння; накопичення заліза в результаті фер-сіалітизації; часто - опідзолення.

Підзолисто-жовтоземні ґрунти залягають в горах нижче, чим жовтоземи, тому тут спостерігається інтенсивне бокове привнесен­ня заліза та його осадження при пульсаційному водному режимі. Ґрун­ти сильно конкреційні, інколи - з суцільними прошарками Fe(OH)₃. Відрізняються різкою диференціацією профілю за елювіально-ілюві­альним типом, що проявляється і в морфології, і в гранскладі, і в хімічному складі.

Потенційна родючість жовтоземів дуже низька, їх важко окуль­турювати, потребують дренажу, добрив (особливо фосфорних), бо­ротьби з ерозією. Вирощують чай, цитрусові та інші субтропічні культури.

Ґрунти сухих (ксерофітних) субтропічних лісів і чагарникових степів

Сухі субтропіки поширені на всіх континентах. Виділяють шість грунтово-біокліматичних областей у сухих субтропіках: Середзем­номорську, Східноазіатську, Північноамериканську, Австралійську, Південноафриканську, Південноамериканську. У ґрунтовому по­криві сухих субтропіків виділяють дві грунтові зони: коричневих ґрунтів сухих субтропічних лісів; сіро-коричневих ґрунтів субтро­пічних чагарникових степів.

Коричневі ґрунти

Це ґрунти не диференційовані за елювіально-ілювіальним ти­пом, сильно оглинені в середній, рідше у верхній частині профілю, насичені основами, з нейтральною реакцією середовища, часто карбонатні. Коричневі грунти - зональний тип напіваридних (ксерофіт-но-лісових) субтропіків. В Україні вони зустрічаються на південно­му схилі Кримських гір, у СНД - у Східному Закавказзі, горах Се­редньої Азії, в світі ареал їх розповсюдження дуже великий: серед­земноморське узбережжя Європи, Азії та Африки, північ півострова Гіндустан, Іран, Сирія, Південна Америка (рівнина Гран-Чако, узбе­режжя уздовж Чилійських Анд), Північна Америка (район Великого Басейну на території США, Мексика), південний схід Австралії. Площа, яку займають грунти в Україні - 48,5 тис. га, а в світі - 269 млн. га.

Таблиця 33

Класифікація коричневих грунтів

Підтипи	Роди	Види
Типові Вилугувані Карбонатні Безкарбонатні	Звичайні Червоноколірні Солонцюваті Солончакуваті Остеповілі	Слабогумусні (<4%) Малогумусні (4-6%) Середньогумусні (> 6%)

Коричневі ґрунти достатньо родючі, використовуються для вирощування багатьох цінних субтропічних сільськогосподарських культур, у тому числі для садів і виноградників Але в літній період вони недостатньо забезпечені вологою, тому потребують зрошення, що в умовах складного рельєфу досить проблематичне. Обов'язкове внесення органічних і мінеральних добрив, бажано проводити глибо­ке розпушування з метою руйнування оглиненого горизонту, акту­альними є боротьба з водною ерозією (терасування схилів), конт­роль і регулювання гумусового стану грунту.

Сіро-коричневі ґрунти

Сіро-коричневі грунти - це недиференційовані оглинені карбо­натні ґрунти з ізогумусовим малогумусним профілем. За будо­вою та властивостями є перехідними між коричневими ґрунта­ми та сіроземами.

Формуються в зоні сухих субтропічних степів. Уперше вони детально вивчені С.О.Захаровим під назвою бурих і каштанових. Дос­лідження І.М. Розанова показали, що сухостепові ґрунти субтропіків суттєво відрізняються від ґрунтів сухих степів суббореального по­ясу, тому він запропонував виділяти їх як особливий генетичний тип сіро-коричневих ґрунтів. Розповсюджені в Євразії, Африці, Північній Америці, межуючи як із сіроземами, так і з коричневими ґрунтами, займаючи площу ~ 32 млн. га

Потенційна родючість сіро-коричневих грунтів досить висока, але_: землеробство обмежене нестачею вологи. Умови сприятливі для вирощування бавовни, винограду та інших цінних культур при зро­шенні. На темних сіро-коричневих ґрунтах розвинуто також богар­не землеробство з вирощуванням зернових і баштанних культур. У значній мірі ці ґрунти використовуються під пасовища. Необхідне внесення добрив, особливо азотних, фосфорних і молібденових.

Ґрунти субтропічних напівпустель і пустель

Напівпустельні та пустельні області займають найбільшу те­риторію в субтропічному поясі. Виділяють п'ять ґрунтово-біокліма-тичних областей субтропічних пустель і напівпустель: Північноаме­риканську (район Каліфорнії); Афро-Азіатську (північ Сахари, північ Аравійського півострова, пустелі Передньої Азії); Південноамери­канську; Південноафриканську (Калахарі); Австралійську.

Сіроземи - зональний тип ґрунтів пустельних степів (напівпус­тель) субтропічного поясу. Це світлі, пухкі, карбонатні з поверхні грунти з недиференційованим профілем.

Розповсюджені в Євразії (Середня Азія, Іран. Афганістан. Си-рія, Ірак, Закавказзя), Африці (передгір'я Атлаських гір), Північній Америці (передгір'я північної Мексики та Каліфорнії), Південній Аме­риці (передгір'я Анд), займаючи площу 206 млн. га.

Сіроземи біологічно високо активні, видовий склад мікроорганізмів різноманітний, як і склад фауни: багато молюсків, комах, павуків, термітів, червів, хребетних і навіть птахів. Тому до певної глибини сіро­зем абсолютно переритий тваринами, завдяки великій біогенності на­пруга процесу мінералізації дуже висока, незважаючи на значну кількість рослинного опаду, гумусу в ґрунті утворюється небагато.

5.ҐРУНТОВИЙ ПОКРИВ ТРОПІКІВ

Серед ґрунтово-біокліматичних поясів тропічний пояс займає найбільшу територію (біля 42% суші). В зв'язку з різним ступенем зволоження виділено три групи ґрунтово-біокліматичних областей:

1.Тропічні вологі й сезонно-вологі лісові області (Американсь­ка, Африканська й Австрало-Азіатська);

2.Тропічні саванні та ксерофітно-лісові області (Центральноаме­риканська, Південноамериканська, Афро-Азіатська, Австралійська);

3.Тропічні напівпустельні й пустельні області (Південноаме­риканська, Афро-Азіатська, Південноафриканська, Австралійська).

Ґрунти постійно вологих тропічних лісів

Червоно-жовті фералітні ґрунти є зональними ґрунтами тропі­чних волого-лісових областей, формуються в найбільш теплих і во­логих умовах, тобто в зоні дощових тропічних лісів (гілеїв). Відно­сяться до групи фералітних сильно диференційованих ґрунтів. Вони поширені в екваторіальній Африці (басейн р. Конго), в південній Америці (басейн р. Амазонки), на півдні й південному сході Азії, на півночі Австралії, на Філіппінах, у Новій Гвінеї, на Мадагаскарі та в Індонезії.

Ґрунти сезонно-вологих лісів і високотравних саван

Червоні фералітні ґрунти є зональними ґрунтами цих зон. Відно­сяться до групи фералітних слабо диференційованих, зустрічаються в літературі під синонімами: залізисті тропічні, червоні латеритні. Вони формуються при тих же термічних умовах, що й червоно-жовті, при достатній кількості опадів (1300-1800 мм на рік), але при більш вираженому сухому сезоні (до 3-4 місяців).

Ґрунти тропічних ксерофітних лісів

Коричнево-червоні ґрунти формуються в тропічних ксерофіт-

но-лісових областях під сухими тропічними рідколіссями та чагар­никами при випаданні 1000-1300 мм опадів на рік та сухому сезоні тривалістю 4-5 місяців при постійно високих температурах. Великі масиви коричнево-червоних ґрунтів поширені в південній частині Аф­рики і на сході Бразилії (Бразильське плоскогір'я). Невеликі масиви цих ґрунтів є в середній течії р. Парагвай та на Ефіопському нагір'ї (Кенія, Сомалі, Ефіопія).

Ґрунти тропічних сухих саван

Червоно-бурі ґрунти сухих саван формуються в тропічному поясі при річній сумі опадів 800-1000 мм із сухим сезоном 6 місяців і більше, Кз у сезон дощів 0,6-0,9 в сухий - 0,3-0,4. Рослинний покрив представлений своєрідною формацією, що одержала назву сухої са­вани. Окремі досить крупні дерева (баобаби, акації та інші) підвищу­ються над покритою травою місцевістю. Кореневі системи цих дерев розвинуті надзвичайно широко й потужно. Вони забезпечують збере­ження дерев в сухий період. У вологі літні періоди, коли випадає 75% річної кількості опадів, суха савана зеленіє, трави досягають висоти більше 4 м. Взимку, в період засухи, дерева скидають листя, трави вигорають, органічна речовина мінералізується в основному на по­верхні ґрунту і підстилка не формується. Суттєве значення має діяльність мурах і термітів для оструктурювання ґрунтів і збагачення їх органічною речовиною шляхом заповнення нею ходів термітів.

Ґрунти тропічних напівпустель і пустель

Тропічні напівпустелі й пустелі є на всіх континентах: Півден­ноамериканська область (північ Чилі і пустелі Тихоокеанського уз­бережжя); Афро-Азіатська (південь Сахари і південь Аравійського півострова); Південноафриканська (пустелі Калахарі й Наміб); Ав­стралійська (центр материка).

Червонувато-бурі ґрунти - зональний тип ґрунту тропічних напівпустель, де вони займають площу 460 млн.га. Зустрічаються на півночі Чилі, півдні Африки, в Австралії. Формуються ці ґрунти під низькотравною розрідженою опустеленою саваною, при річній сумі опадів менше 300 мм, тривалості вологого сезону не більше 1-2 місяців. Відрізняються від попередніх меншим ступенем фералітизації, мають переважно ферсіалітний склад. Забарвлення буре, гумусу до 1%, диференціація мулу по профілю відсутня. Вони карбонатні, але рідко містять солі. Склад гумусу гуматний, профіль: Н+НРк+Рк. Землеробство можливе лише при зрошенні. В пустельній зоні найбільш розповсюджені примітивні пустельні ґрунти.

6. АЛЮВІАЛЬНІ ҐРУНТИ

Заплавне ґрунтоутворення

Заплава - частина річкової долини, яка періодично затоплюється повеневими або паводковими водами. Алювіальні грунти - не ті, які утворюються в заплавах рік, озер, у приморських дель­тах рік тощо.

Заплаву мають практично всі ріки: чим ріка крупніша, тим шир­ша заплава, хоча бувають і винятки. На території СНД заплавні ґрун­ти займають площу 57,5 млн.га, на Україні - 1, 4 млн.га, з них 0,9 млн.га - сільськогосподарські угіддя.

Основи вчення про ґрунтоутворення в заплавах розроблені В.Р.Вільямсом. Головну роль тут відіграє повеневий процес - періо­дичне затоплення заплави повеневими водами після сніготанення, дощів. Другий складовий процес - алювіальний, тобто накопичення річкового алювію в результаті осідання на поверхню заплавних ґрунтів твердих часток з повеневих вод. Алювій має різний харак­тер, що залежить не тільки від частини заплави, в якій він відкла­дається, а й від розміщення уздовж течії річки. У верхній частині річки алювій найбільш грубий, піщаний, у середній частині і далі вниз умо­ви дренажу в заплаві погіршуються, зменшується швидкість пото­ку, зростають мінералізація вод, засолення ґрунтів, тенденція до за­болочення.

8. ГІРСЬКІ ҐРУНТИ.

Гірські ґрунти широко розповсюджені на земній кулі, займаю­чи більше 20% усієї поверхні суші й біля третини території СНД (650 млн. га). Найбільше їх в Азії (47%) і Північній Америці (45%). На Україні ці ґрунти зустрічаються в Карпатах і Кримських горах.

Головним фактором формування ландшафтів, а значить і ґрунтів у горах є вертикальна зональність, відкрита В.В.До-кучаєвим ("До вчення про зони природи", 1899): ґрунти зако­номірно змінюються по мірі підняття від підніжжя гори до вер­шини, що зумовлено зміною факторів і умов ґрунтоутворення.

Умови ґрунтоутворення в гірських країнах досить специфічні порівняно з навколишніми рівнинними територіями. Клімат харак­теризується меншими значеннями температури, більшою кількістю опадів, підвищеною вологістю повітря, вищою сонячною радіацією, різкішими амплітудами коливань усіх кліматичних показників. З ви­сотою зменшується вологість повітря, збільшується кількість опадів, радіація (особливо пряма); на кожні 100 м висоти середня темпера­тура зменшується на 0,5°С. У горах багато місцевих кліматів і кліма­тичних інверсій, тобто відхилень від нормальної закономірності клімату. Це зумовлено різними напрямками гірських хребтів, харак­тером долин і ущелин.

Основні типи гірських ґрунтів: гірсько-тундрові, гірсько-лугові, гірські лугово-степові, гірські підзолисті, гірські мерзлотно-тайгові, гірські дернові, гірські сірі лісові, гірські дерново-карбонатні, гірські бурі лісові, гірські жовтоземи, гірські червоноземи, гірсько-коричневі, гірсько-чорноземні, гірсько-каштанові, гірські сіроземи, високогірські пустельні, гірські фералітні, гірські ферсіалітні, гірські вулканічні, гірські примітивні. Найбільшу площу займають гірсько-тундрові ґрунти, за ними йдуть бурі лісові, коричневі, мерзлотні, найменше серед гірських сірих лісових ґрунтів. Майже всі типи гірських ґрунтів мають свої аналоги на рівнинах. Класифікація так і розглядає гірський аналог рівнинного грунту як єдиний з ним тип. Самостійними гірськи­ми вважаються тільки такі оригінальні ґрунти, які не зустрічаються на рівнинах: гірсько-лугові, гірсько-лугово-степові.

Ґрунти Українських Карпат

Карпатська гірська система знаходиться в суббореальному грун-тово-біокліматичному поясі, помірно-континентальній області. Ця гірська країна (Українська частина) розташована на території широт­ної лісостепової зони і є вертикальною гірською буроземною зоною. Українські Карпати - частина Східних Карпат, мають протяжність до 200 км і ширину біля 100 км, площа провінції з передгір'ями складає ~ 30 тис.км².

Клімат у цілому надлишково вологий: південно-західні схили та Закарпаття знаходяться під впливом теплих і вологих атлантич­них повітряних мас, а північно-східні схили й Передкарпаття - мас повітря, що проникають зі східної Європи та Азії. З висотою клімат стає вологішим і прохолоднішим, за гідротермічними умовами мож­на виділити декілька вертикальних поясів. ТВР промивний на дрено­ваних ділянках та водозастійний на недренованих.

На території Карпатської гірської провінції виділяють такі гео­морфологічні райони:

1. Передкарпатське передгір'я - слабко похилена розчленована рівнина;

2. Карпати, які поділяються на:

- зовнішні Карпати - крайовий хребет, тобто низькогір'я до 600-800 м а.в. і середньогір'я до 1000 м а.в.;

- Верховинське плоскогір'я, висотою до 600-800 м а.в. з пологими схилами й плоскими вершинами;

- Полонинсько-Чорногірська область, до 1200-1300 м а.в. з кру­тими схилами, високими вершинами, обривами; південно-західна (Ра-хівська частина) - до 1000 м а.в., гострі вершини, круті схили;

- західний Ужгород-Хустський вулканічний хребет висотою 600-800 м а.в.

3. Закарпатське передгір'я - розчленована рівнина висотою 215-400 м а.в.

4. Закарпатська низовина.

Дата добавления: 2015-05-10