Історичні умови культурного життя українського народу

Духовна культура України другої половини XVII—кінця XVIII ст. розвивалась у складних умовах розгортання соціальної та національно-визвольної боротьби народу проти іноземних поневолювачів за свою незалежність і державність, що.найбільш яскраво виявилось у широкому народному русі та воїнських подвигах запорізького козацтва, яке відіграло величезну прогресивну роль у війнах з Туреччиною, Кримським Ханством та Річчю Посполитою. Для даного періоду характерні, з одного боку, розквіт української культури в часи гетьманування Івана Мазепи, а з другого — її нищення російським царизмом після зруйнування Запорізької Січі у 1775 р. та перетворення України в колонію царської Росії.

Наприкінці XVI—початку XVII ст. в Україні відбувається ряд селянсько-козацьких повстань, спрямованих протії шляхетського панування. Найбільш могутніми серед них були повстання під проводом Криштофа Косинського (1591—1593 рр.), Северина Наливайка (1594—1596 рр.), Тараса Федоровича (1630 р.), Івана Сулими (1635 р,). Однак усі ці народні виступи зазнали поразки.

З утворенням Польсько-литовської держави почалась експансія польської шляхти на українські землі. Це послужило головною причиною для посилення національно-визвольної боротьби українського народу за свою соціальну та національну незалежність, за збереження своєї самобутньої культури.

Кульмінаційною точкою боротьби українського народу проти польської шляхти була національно-визвольна війна 1648—1654 рр. під проводом Богдана Хмельницького, спря-мована на створення незалежної Української держави. Однак в ході подальших дій цю ідею було втрачено. А після входження українських земель до Московської держави у її столиці настійливо підкреслювалось, що, мовляв, керівники повсталих тільки й думали про те, аби опинитися «під високою рукою російського монарха».

Так звані «Березневі статті» — договірні умови, розроблені Б. Хмельницьким та його найближчим оточенням і схвалені 1654 р. московським царем Олексієм Михайловичем, в яких йшлося про входження України до складу Московської держави на автономних началах, були звичайною феодальною угодою. Під впливом історичних обставин будь-яка сторона могла розірвати ЇЇ, що й підтвердили наступні події.

У 1654 р. російський цар Олексій Михайлович наважився вступити у боротьбу з Польщею за Україну. Невдовзі з'ясувалося, що Московська держава й не дулала брати до уваги інтереси українського народу нею і Польщею розпочалася грабіжницька війна за Україну. Б. Хмельницький незабаром помер, а тривала війна закінчилася Андрусівським перемир'ям, внаслідок чого Україна була розділена протягом 300 років. Усе це згубно позначилось на житті Української держави.Врятувало український народ від загибелі Запорізьке козацтво, яке протягом трьох століть визначало основні на-прями розвитку України. В умовах полонізації української феодальної верхівки козацтво виконувало таку ж роль, яка в інших країнах належала дворянству. Внаслідок цього козак став ключовою постаттю не лише в історії України, але й в національній свідомості українців.

Поряд із зростанням значення козацтва новою енергією наповнювалося українське релігійне і культурне життя Для релігійної та культурної верхівки Києва переважна частина якої була пов'язана з діяльністю Києво-Могилянської академії, це був час духовного злету й інтелектуального розвитку. Відродження православ'я сприяло послабленню полонізації української феодальної верхівки. Водночас воно впровадило в українську культуру західні елементи, які згодом уповільнили русифікацію.

Козацько-гетьманська держава проіснувала понад 100 років. Вона залишила глибокий слід в історії та духовній культурі українського народу. Незважаючи на те що друга половина XVII ст. характеризувалась невпинною боротьбою проти соціального та національного поневолення поляками і турками, а також постійним наступом російського царизму, загальний культурний рівень тодішньої України був доволі високим. Документальні свідчення про це залишив відомий сірійський мандрівник диякон Павло Алепський, який побував на Україні за часів Богдана Хмельницького. Його вразив не лише матеріальний добробут українського народу, але й високий рівень його культури та освіти. «По всій козацькій землі, — писав він, — ми помітили прегарну рису, що нас дуже дивувала: всі вони, за малими винятками, навіть здебільше їх жінки та дочки, знають читати та порядок богослужень і церковних співів» *. П. Алепського особливо вразила висока культура, м'яка вдача, гостинність і привітність українського населення.

Гетьманська Україна за часів Івана Мазепи (1687— 1709 рр.), Івана Скоропадського (1709—1722 рр.) та Кирила Розумовського (1750—1764 рр.) перебувала на рівні найбільш освічених країн Європи.

2. КУЛЬТУРА КОЗАЦЬКОЇ ДЕРЖАВИ (1648—1781 рр.)

Духовна культура українського народу досягла порівняно високого рівня в період Існування козацької державі! (1648—1781 рр.). Запорізьке козацтво впродовж трьох століть визначало напрями економічного, політичного і культурного розвитку України. Високорозвинена самобутня культура Січі домінувала тут у XVI—XVIII ст. і мала величезний вплив на формування національної самосвідомості українського народу.

Культура Запорізької Січі формувалась у руслі українських генетичних джерел. В її основі лежали глибокі традиції українського народу. Водночас історичні особливості життя Січі наклали свій відбиток і на її духовну культуру. Запорізька Січ формувалась із втікачів від кріпацтва, національних та релігійних переслідувань не лише з.різних регіонів України, але й з усієї Російської імперії, а також з інших країн. Кожен, хто приходив на Січ, вносив у культурне середовище щось своє, певні риси, особливості культури і мистецтва свого народу. Внаслідок переплетення цих індивідуальних культур сформувалась оригінальна, яскрава, різнобарвна самобутня культура, яка справила величезний вплив на розвиток культури всієї України.

Запорізьке козацтво брало активну участь в опозиційному русі українського міщанства, православного духовенства, частини української шляхти протії політики національно-релігійних утисків. Як свідчать історичні джерела, двадцятитисячне Військо Запорізьке, очолюване П. Сагай-дачним, у 1620 р. вступило до Київського (Богоявленського) братства та протистояло колоніальній політиці шляхетської Польщі. Воно всебічно сприяло висвяченню нових православних ієрархів. Ця подія мала величезне значення для відновлення авторитету української православної церкви, яка після укладення Брестської церковної унії 1596 р. поступово втрачала своїх ієрархів. Від того часу, коли патріарх Єрусалимський Феофан висвятив кількох єпископів і рукопоклав Нова Борецького на митрополита Київського, православні українці знову мали своїх церковних владик.

Запорізька Січ, ставши колективним членом Київського братства, була тісно пов'язана з життям та діяльністю за-снованої при ньому школи. Гетьман П. Сагайдачний стає опікуном школи, допомагає їй матеріально. Таким чином, запорізькі козаки здійснили гуманістичний для свого часу акт: вони поставили зброю на охорону культури та освіти.

Запорожці й надалі постійно опікувались діяльністю Київської братської школи. На початку 30-х років XVII ст., коли склалася несприятлива ситуація, що загрожувала іс-нуванню школи, отаман Війська Запорізького Іван Петражицький звернувся з листом до Київського митрополита Петра Могили, який заснував школу в Києво-Печерській лаврі на противагу братській, з проханням об'єднати ці дві школи, щоб не вносити розкол в український національно-релігійний рух.

Запорізький уряд на чолі з кошовим отаманом постійно проявляв піклування про створення розгалуженої системи освіти. У XVIII ст. тут функціонували церковно-парафіяльна спеціальна школа співу і три вищі школи, де викладали вихованці Києво-Могилянської академії.

У 1754 р. з ініціативи кошового отамана Якима Гнатовича була створена школа, яка впродовж 15 років готувала писарів військових канцелярій для всієї України. У Запорізькій Січі існувала також школа вокальної музики і церковного співу. Вона знаходилась спочатку в слободі Орловщина (на лівому березі р. Орелі), а в 1770 р. була перенесена на Січ. Учні цієї школи вивчали мистецтво партес-ного співу. Тут готували читачів і співаків для православних церков України.

Школи Запорізької Січі продовжували традиції братських шкіл. Навчання в них обов'язково поєднувалося з вихованням. Діяльність цих шкіл — важливий етап в історії освіти- на Україні. Знаменним було те, що навчання в усіх школах велося українською мовою.

Порівняно високого рівня досягла освіта і на Гетьманщині. У 1740 р. тут діяло 866 початкових шкіл, де в обсязі трирічного курсу викладалися основи читання і письма. Ця структура різко відрізнялася від освіти на Правобережжі, де більшість шкіл контролювали єзуїти, а польська початкова освіта для селян була практично недоступною. Це було однією з причин незначної ролі, яку відігравало Правобережжя в культурному житті України даного історичного періоду.

У багатогранному та змістовному художньому житті Запорізької Січі важлива роль належала музиці, співу і танцям.

Високого рівня досягла військова музика, в якій особливе місце посідали духові та ударні інструменти: труби, сурми, ліпаври, барабани, бубни. Духова музика мала велике значення у походах Війська Запорізького, а також під час різних урочистостей. Труби та сурми разом з ударними інструментами використовували як сигнали у походах і боях, а також при урочистих зустрічах послів, гостей.

Загони запорізьких козаків, що вирушали у похід, повинні були обов'язково мати трубачів або сурмачів. Тулумбаси у Війську Запорізькому використовували в основному для зв'язку. Вони були різноманітними за розмірами. В деякі з них билн відразу 8 чоловік. Великі литаври називали набатами і тримали їх тільки у самій Січі.

В духовній культурі козацької держави високого розвитку досягло хорове мистецтво. Впродовж багатовікового періоду національно-визвольної боротьби український народ поряд з піснями творив думи — героїчну,'драматизовану і водночас пройняту великим ліризмом поезію. Вони мали своєрідну художню форму і виконувалися під акомпанемент бандури (кобзи) або ліри.

Думи і народні пісні набули активнодійового характеру завдяки «кобзарям», які часто були не лише їх виконавцями, але й творцями. Кобзарство — це своєрідне явище української народної культури, видатне мистецьке досягнення запорізького козацтва. Кобзарям належить славне місце в історії духовної культури українського народу. М. Гоголь називав їх охоронцями бойової слави нашої Батьківщини, поетами і літописцями.

Особливою популярністю в козацькому середовищі ко-ристувалися танці. Найбільш улюбленим з них був гопак. його виконували тільки чоловіки. В основі танцю лежала імпровізація, під час якої танцюристи демонстрували, хто на що здатний. У техніці танцю проста присядка пов'язується з образом хвацького вершника, який, підстрибуючи в сідлі, нестримно мчить на ворога. Аналогічними за характером виконання є танцювальні рухи «повзунець», «яструб», «присядка» з розтяжкою внизу. Танці виконувались у су-проводі бандури та інструментальних ансамблів.

У січовій музичній школі, де навчали «вокальної музики» і «церковного співу», були створені спеціальні групи виконавців — лицедіїв, які ставили народні лялькові видовища під назвою «Вертеп» у супроводі троїстих музик. В цих виставах головна роль відводилась козаку-запорожцю, який добре грав на бандурі, співав і танцював. В монологах, піснях і танцях самодіяльні артисти висловлювали дуки і сподівання, близькі українському народові. Все це сприяло популяризації вертепної драми в художньому побуті українського народу.

В духовному житті козацької держави важливе місце посідала релігія. Козаки були віруючими людьми, дотриму-вались християнської православної віри. 'Демократичні засади ладу Запорізької Січі визначали й характер її церкви. Всі найважливіші питання церковного життя, будівництва храмів вирішувались на загальновійськовій Раді за участю всіх запорожців. Від релігійних громад також обирали і священиків. Кіш вимагав від священиків виголошувати проповіді українською мовою, богослужіння у церквах велось щоденно.

Активний розвиток церков у Запорізькій Січі пов'язаний з останньою, так званою Новою Січчю (1734— 1775 рр.). Наприкінці існування Запорізької Січі в межах «Вольностей Війська Запорізького» у 53 поселеннях та урочищах налічувалось 44 церкви і 13 каплиць.

Про шанобливе ставлення запорожців до православної віри свідчить внутрішнє оздоблення храмів. В усій Російській імперії на той час не було багатшого храму, ніж остання січова церква. Царські врата були вилиті з чистого срібла, ікони, написані кращими візантійськими та українськими художникам, горіли золотом. Своєю розкішшю вражали й інші церковні атрибути: великі срібні напрестольні свічники, срібні позолочені хрести з різьбою, срібні лампади, 50 срібних позолочених корон, вироби з бурштину, священницькі шати з парчі, старовинні рукописні кніїги тощо.

Головним християнським святом на Запоріжжі було свято Покрови, яке відзначалось 14 жовтня за новим стилем. На всіх восьми Січах впродовж двох з половиною століть головною була церква Покрови. Під покровом Богоматері запорожці не боялися ні ворожого вогню, ні грізної стихії. Значну роль відігравали також церква Миколая — захис-ника'та заступника всіх тих, хто плаває, подорожує, мандрує, а також церкви, присвячені главі небесного воїнства архістратигу Михайлові. Найважливішим святом християнського православного календаря вважалось свято Андрія Первсзванного — першого поширювача у придніпровських краях християнської віри.

Таким чином, культура козацької держави була багатогранною і самобутньою, з плином часу вона увійшла як складова частина в духовне життя сучасної української нації.

Дата добавления: 2015-05-10