Студопедия

КАТЕГОРИИ:


Архитектура-(3434)Астрономия-(809)Биология-(7483)Биотехнологии-(1457)Военное дело-(14632)Высокие технологии-(1363)География-(913)Геология-(1438)Государство-(451)Демография-(1065)Дом-(47672)Журналистика и СМИ-(912)Изобретательство-(14524)Иностранные языки-(4268)Информатика-(17799)Искусство-(1338)История-(13644)Компьютеры-(11121)Косметика-(55)Кулинария-(373)Культура-(8427)Лингвистика-(374)Литература-(1642)Маркетинг-(23702)Математика-(16968)Машиностроение-(1700)Медицина-(12668)Менеджмент-(24684)Механика-(15423)Науковедение-(506)Образование-(11852)Охрана труда-(3308)Педагогика-(5571)Полиграфия-(1312)Политика-(7869)Право-(5454)Приборостроение-(1369)Программирование-(2801)Производство-(97182)Промышленность-(8706)Психология-(18388)Религия-(3217)Связь-(10668)Сельское хозяйство-(299)Социология-(6455)Спорт-(42831)Строительство-(4793)Торговля-(5050)Транспорт-(2929)Туризм-(1568)Физика-(3942)Философия-(17015)Финансы-(26596)Химия-(22929)Экология-(12095)Экономика-(9961)Электроника-(8441)Электротехника-(4623)Энергетика-(12629)Юриспруденция-(1492)Ядерная техника-(1748)

Освіта і наука. Культурно-просвітницька діяльність києво-могилянської академії




Рівень духовної культури будь-якого народу визначається насамперед станом освіти та поширенням наукових знань у суспільстві. Розвиток їх в Україні у другій половині XVII—кінці XVIII ст. — яскраве свідчення духовного прогресу українського народу.

Важливим осередком духовної культури була Києво-Могилянська академія, яка мала величезний вплив не лише на українську, але й на культуру слов'янських народів. Поряд з тим існувала широка мережа початкових шкіл, народних училищ, гімназій та середніх спеціальних навчальних закладів (колегіумів), у яких навчалися діти старшин, шляхти і духовенства, а також заможних прошарків міщан, козаків і селян.

На Лівобережній та Слобідській Україні розвиток освіти здійснювався на основі загальноросійської реформи. У 1786 р. був затверджений статут народних училищ, які поділялися на головні та малі. Головні училища з чотирирічним терміном навчання призначалися для дітей дворян. Вони були відкриті у Києві, Чернігові, Харкові, Катеринославі та інших містах. У перших двох класах учні вивчали основи граматики, арифметики, Святого письма та малювання. В третьому та четвертому класах вивчались загальні розділи російської та європейської історії, географії, фізики, архітектури. Малі училища створювалися у повітових містах для дітей купців, заможних міщан та урядовців. їх навчальна програма відповідала першим двом класам головних училищ.

Навчальні програми головних та малих народних училищ передбачали обов'язкове вивчення російської, латинської та однієї із західноєвропейських мов. На посади вчителів народних училищ призначалися випускники Петербурзької учительської семінарії та Києво-Могилянської академії.

На Правобережжі та західноукраїнських землях, що перебували під пануванням Польщі, діяли братські школи. Однак вони поступово втрачали провідну роль у розвитку освіти порівняно з попереднім періодом їх діяльності. На цих землях уряд Речі Посполитої посилено проводив політику полонізації українського народу. Львівська і Луцька братські школи значно ослабли, а Кременецька у 30-х роках XVIII ст. припинила діяльність.

У містах Східної Галичини, після входження її у 1772 р, до складу Австрійської монархії, існували трирічні нормальні школи. В них навчалися діти шляхти, міщан і духовенства. Викладання в школах велося виключно польською мовою, а'з останньої чверті XVIII ст. — німецькою. Кількість українців у цих школах була незначною.

Початкові школи при церквах і монастирях існували також у Закарпатті, зокрема в Ужгороді, Тибові, Требитові. Навчання в них велося латинською мовою. Школи з українською мовою викладання функціонували лише у кількох населених пунктах — Ужгороді, селах Парич, Будевля. В них навчалися діти заможних селян, міських ремісників, нижчого духовенства.

У розвитку освіти на Україні важливу роль відіграли колегіуми — середні навчальні заклади, які здійснювали підготовку служителів релігійного культу, службовців дер-жавних установ та учителів початкових класів. У колегіумах навчалися переважно діти старшин, духовенства, заможних міщан і козаків.

У 1700 р. в Чернігові було відкрито Малоросійський ко-легіум, навчання в якому тривало шість років. Викладання у колегіумі велося слов'янською, польською та латинською мовами, вивчали також грецьку. Переяславський колегіум почав працювати у 1738 р. Його завдання зводилось до підготовки духовенства для церков Правобережної України. У 1751 р. тут деякий час викладав поетику славетний український мандрівний філософ і поет Г. С. Сковорода. Однак складений ним курс лекцій суперечив канонам церкви і був заборонений місцевим єпископом, тому філософ змушений був залишити викладацьку роботу.

Важливим освітнім і науковим осередком на Слобожанщині став Харківський колегіум, заснований у 1721 р. Навчальна програма колегіуму, подібно до програм Московського університету і Петербурзької академії, включала граматику, піїтику, риторику, філософію, класичні мови, теологію, німецьку і французьку мови. В 1765 р. при Харківському колегіумі були відкриті додаткові класи, о яких викладались географія, інженерна і артилерійська справа.

На Правобережжі та західноукраїнських землях для дітей місцевої шляхти існували гімназії, в яких навчання велося лише польською або німецькою мовами.

В останній чверті XVIII ст. після ліквідації єзуїтського ордену в Речі Посполитій була проведена шкільна реформа, згідно з якою вся навчально-виховна справа зосереджувалася у віданні так званої Едукаційної комісії (1773— 1795 рр.). Виходячії з нового статуту, василіанські освітні заклади реорганізовувались у школи, які мали від трьох до шести класів. Вони перетворювалися в осередки полонізації українського народу.

Із встановленням на західноукраїнських землях австрій-ського панування, викладання у школах велося виключно німецькою (Східна Галичина) або румунською (Північна Буковина) мовами. Навчання у школах було доступним лише для дітей феодальної знаті.

Важливим центром освіти і науки, суспільного і культурного життя в Україні (друга половина XVII—XVIII ст.) була Києво-Могилянська колегія, яка грамотою Петра І від 26 вересня 1701 р. дістала статус академії. Запозичившії досвід братських шкіл, Київська академія виробила струнку систему організації навчання, яка за своїм змістом не поступалася навчальному процесові тодішніх університетів країн Центральної Європи. Курс навчання в академії тривав 12 років.

У підготовчий або елементарний клас поступали учні з певним обсягом знань, навичками читання та письма. У трьох молодших класах вивчали латинську, старослов'янську, українську книжну, грецьку та польську мови. В наступних двох середніх класах учні навчалися складати вірші, опановували теорію ораторського мистецтва.

Вища частина учбового процесу академії складалася з двох класів: вивчення філософії тривало три роки, а богослов'я — чотири. Вихованці академії оволодівали також, знаннями з математики, географії, астрономії та архітектури. Відомості з історії культури викладалися в курсах піїтики, риторики, філософії, богослов'я.

В Києво-Могилянській академії навчалися переважно діти української шляхти, старшини, духовенства, заможних міщан і козаків. Іноді до неї потрапляли діти селян та міської бідноти.

Навколо академії згуртувалися відомі науковці того часу: Інокентій Гізель, Іоаникій Галятовський, Лазар Бара-гювич, Антоній Радиловський, Феодосій Сафонович, Араній Сатановський, Варлаам Ясинський, Симеон Полоцький, Епіфаній Славннецький та ін. Своєю науково-просвітницькою діяльністю вони об'єктивно сприяли розвиткові духовної культури українського народу. Зокрема, деякі дослідники вважають, що відомий «Синопсис» (16/4 р.) — короткий нарис історії України і Росії від найдавніших часів до останньої чверті XVII ст., що набув великої популярності і використовувався як офіційний підручник, було створено Інокентієм Гізелем (1600—1683 рр.). Книга розповсюджувалась не лише на Україні і в Росії, але й за кордоном, зокрема в грецькому та латинському перекладах.

Академія підтримувала тісні контакти з багатьма нав-чальними закладами Європи, її учні часто продовжували навчання в західноєвропейських університетах. Багато ук-раїнських письменників та вчених, що виховувались і здобули освіту в Київській академії, переїхали до Росії і там працювали на ниві духовної культури. Серед них відомі діячі української культури і науки: Єпіфаній Славинецький — один з найбільших учених того часу, автор греко-слов'яно-латинського Лексикону та словника "малозрозумілих слів у Святому письмі, викладач у патріаршій школі;

Симеон Полоцький (1629—1680 рр.) — вихованець і діяч Київської академії, який у 1687 р. заснував у Москві Слов'яно-греко-латинську академію, учитель царських дітей; Данило Туптало (1651—1709 рр.), син київського сотника Сави, якого часто називали Тупталенко) — визначний проповідник, з 1702 р. Ростовський митрополит (Димитрій Ростовський), автор оповідань про чудеса Пресвятої Богородиці у Чернігівському монастирі, нової" редакції збірки «Четьї Мінеї», окремих літописних і драматичних творів;

Стефан Яворський (1658—1722 рр., уродженець Галичини) —' вихованець і вчитель Києво-Могилянської академії, який у 1700 р. став митрополитом; Феофан Прокоповіїч (1681—1736 рр.) — викладач піїтики та риторики в Київській академії (її ректор з 1710 р.), з переїздом до Москви — помічник Петра І в його реформаторській діяльності.

Вихованці К.пєво-Могилянської академії були організа-торами багатьох духовних училищ в Росії — у Москві, Ар-хангельську, В'ятці, Рязані, Костромі, Суздалі. В другій половині XVII—першій половині XVIII ст. відчувався дуже сильний вплив української думки, літератури і взагалі культури на процес європеїзації російської культури.

Важливим осередком освіти і науки на землях Західної України був Львівський університет, відкритий у 1661 р. грамотою короля Яна II Казнміра. В університеті діяли чотири факультети: філософський, теологічний, юридичний та медичний. Викладання велося латинською мовою.

Із встановленням у Галичині австрійського панування (1772 р.) в університеті відбулися певні зміни. Австрійськіїй уряд дозволив, існування в ньому окремих кафедр, які увійшли до так званого Українського інституту. Проте діяльність даного інституту суворо регламентувалась. У 1787 р. в навчальний процес було запроваджено викладання української мови. Однак викладання всіх предметів в університеті велося лише німецькою або польською мовами. З 1790 р. його діяльність підпорядковувалась консесу —австрійській урядовій установі, що відала питаннями освіти.

У Львівському університеті працювали відомі на той час вчені — історик К. Несєцький, математики Ф. Гродзіцький і Т. Секержинський, відомий діяч освіти і письменник Г. Пірамович, громадський діяч, письменник і філософ І. Красіцький. Багато вихованців університету та інших. львівських шкіл навчалися в Києво-Могилянській академії. Окремі з них — Ф. Лопатинський, Я. Заблоцький, М. Слотвинський, Я. Богомоловськнй, А. Зертіс-Камен-ський згодом викладали у Московській академії та Петербурзькій семінарії. Університет підтримував зв'язки з науковими та культурними закладами України, зокрема з Києво-Могилянською академією, Чернігівським, Харківським і Переяславським колегіумами.

На Другу половину XVII—першу половину XVIII ст. припадає розквіт жанру історично-мемуарної прози. Серед історичних творів XVIII ст. особливо виділяються три фун-даментальні козацькі літописи — «Літопис Самовидця», Г. Грабянкн та С. Всличка.

Цінною пам'яткою української історіографії другої по ловини XVII ст. є «Літопис Самовидця», який 'охоплює історичні події з 1648 до 1702 рр. В історичній літературі висловлена думка про те, що автором даного літопису був козацький старшина Роман Ракушка-Романовський. Головна подія літопису — визвольна війна українського народу.проти шляхетської Польщі 1648—1654 рр. Визначним історичним твором був літопис гадяцького полковника і судді Григорія Грабянки (р. н. невід.—1738 р.), який охоплює історичні події періоду від Б. Хмельницького до обрання гетьманом І. Скоропадського (1648—1702 рр.).

Літопис Самійла Величка (1670—1728 рр.) «Сказаніє а войне козацкой з поляками через Богдана Хмельницкого» — наймонументальніший твір в українській історіографії як за обсягом, так і за змістом. Літописець використав величезну кількість документального матеріалу.

С. Величко був вихідцем з козацького роду. Освіту здобув у Київській академії, часто називав себе «істинним» снном своєї Батьківщини. В його грудях билося палке серце, яке горіло любов'ю до рідної землі. Працюючи канцеляристом Війська Запорізького, С. Величко мав широкий доступ до важливих документів, був добре обізнаний з літописами Самовидця та Грабянки, а також з працями іноземних істориків. Це дало йому можливість створити фундаментальний твір, якому немає рівних у тогочасній нашій культурі. С. Величко втратив за цією роботою зір, але справу свого життя зумів довести до кінця.

Літопис складається з двох томів і обіймає події з 1648 до 1700 рр. На основі історичних джерел літописець поділяє землі України на Малоросію і Галичину, а історію України розглядає у взаємозв'язках з історією сусідніх народів Польщі, Туреччини, Росії, Румунії та Угорщини.

Центральною постаттю літопису є Богдан Хмельницький, до якого автор ставиться з великою симпатією. Він прирівнює його до Александра Великого. С. Величко з любов'ю описує козацьке військо, а визвольну війну під проводом Б. Хмельницького називає справедливою і святою. Разом з тим літописець засуджує міжусобну боротьбу після смерті Б. Хмельницького, яка принесла жахливі руйнування Батьківщині.

Козацькі літописи справили великий вплив на наступні покоління. Вони високо оцінені в науковій літературі XIX— XX ст. І. Франко писав, що з літературного погляду це було явище дуже цінне, здатне збудити запал серед українського народу. Лише у XIX ст. історики оцінили його значення для українського національного відродження.

Козацькими літописами цікавився і використовував їх Т. Г. Шевченко. Працюючи в київській Тимчасовій комісії для розгляду давніх актів (1845—1847 рр.), Шевченко двічі приїздив у Москву до О. Бодянського, який був великим знавцем стародавніх українських пам'яток, і мав велике їх зібрання. «Спасибі тобі, — писав поет О. Бодянському, — ще раз за літописи, я їх вже напам'ять читаю. Оживає моя мила душа, читаючи їх. Спасибі тобі!».

Не один образ Кобзаря навіяний безсмертним твором С. Величка. Як першоджерело його використовували чимало українських письменників та істориків, починаючи від П. К.уліша, М. Костомарова і закінчуючи М. Грушевським та іншими істориками нового часу. І це є найцінніший пам'ятник на честь видатного світоча української культури першої половини XVIII ст.

Поряд з історичними дослідженнями, вчені України зосереджували увагу на складних питаннях астрономії, ма-тематики, медицини, географії. Зокрема, Іоаникій Галятовський намагався розкрити причину таких природних явищ, як сонячне і місячне затемнення, хмарність, дощ, вітер, блискавка тощо. Єпіфаній Славинецький здійснив переклади на слов'янську мову посібників з астрономії Ве-залія, зокрема його книгу «Космографія», яку вивчали в медичних колегіумах.

У XVIII ст. поширюються медичні знання. З'являється ряд лікарів-українців, які одержали вчений ступінь доктора медицини: І. Полетика, М. Кружень, П. Погорецький, Н. Максимович, І. Руцький, О. Шумлянський, М. Терехов-ський, І. Данилевський та ін. У 1707 р. в м. Лубни відкрилася перша на Україні польова аптека, а у 1787 р. в Єлисаветграді — перша медична школа, де поєднували лікування у госпіталі з вивченням медицини. Діяльність українських лікарів була спрямована на пошуки засобів та методів боротьби з епідемічними захворюваннями. Зокрема, Є. Мухін запровадив віспощеплення та різні запобіжні засоби боротьби з холерою. Знаменитий епідеміолог Д. Самойлович не лише описав епідемію чуми, що спалахнула у Херсоні та Кременчуці у 1784 р., але й виклав методи її запобігання, що схвально було сприй-нято багатьма іноземними академіями.

У розвитку освіти й культури в Україні важливу роль відіграло книгодрукування. В другій половині XVII— XVIII ст. в Україні функціонувало 13 друкарень, серед яких провідну роль відігравала друкарня Києво-Печерського монастиря, її видання розповсюджувалися не лише в Україні, Росії, Білорусії, але й в Молдавії, Болгарії, Сербії та інших країнах..Одночасно діяли друкарні у Новгороді' Сіверському, Чернігові та інших містах. Кілька друкарень існувало на західноукраїнських землях. Найбільш потужною серед них була друкарня А. Піл-лера, яка видавала літературу німецькою, латинською, французькою, українською, польською, грецькою та єврейською мовами. До 1800 р. тут було видано понад 250 книжок, французькою мовою друкувалася «Львівська газета», що призначалася для урядових службовців та аристократичних кіл.

Важливою подією в історії видавничої справи стало запровадження гражданського шрифту, що сприяло збіль-шенню публікацій офіційних паперів і світських видань. Першу на Україні друкарню з таким шрифтом було засновано у 1764 р. в Єлисаветграді. Друкарні з гражданським шрифтом згодом були засновані в Києві, Харкові, Катеринославі, Миколаєві, Чернігові, Житомирі, Кам'янці-Подільському, Бердичеві.

Запровадження гражданського шрифту в книгодрукування різко розмежувало церковну і світську літературу. Кирилиця призначалася для друкування лише церковних книг, а «гражданка» — для світських видань. Таке розмежування звільнило світську літературу з-під впливу церкви і сприяло розвиткові народної літератури і мови. Натомість на західноукраїнських землях введення кирилиці для світських друків затрималося аж до середини XIX ст.

 

 

4. ЛІТЕРАТУРА, ТЕАТРАЛЬНЕ МИСТЕЦТВО І МУЗИЧНА КУЛЬТУРА

З другої половини XVII ст. починається період піднесення літературної творчості, її ідейної та естетичної переорієнтації. Характерні риси літератури нового часу такі:

1) зберігається зв'язок літератури з релігійним світоглядом; 2) мистецтво слова, зокрема література, поступово стає самостійною галуззю творчості; 3) все виразніше проявляються світські та естетичні функції літератури, її зацікавленість реальною дійсністю, виробляються нові форми і способи художньо-словесного зображення; 4) головна увага письменників зосереджується на людині, утверджуються нові жанри художньої літератури, які розвивались під впливом соціально-економічних і культурно-освітніх умов.

Друга половина XVII ст. — це період розквіту в українській літературі стилю бароко, який був одним з головних стильових напрямів у мистецтві Європи наприкінці XVI—у середині XVIII століття.

В літературному житті вагому роль відігравали полемічні жанри, зокрема трактати, діалоги, диспути, памфлети. Серед їх творців були церковні діячі, письменники, вчені, зокрема Л. Баранович, І. Гізель, І. Галятовський, Ф. Сафонович, В. Ясинський. У процесі дискусії полемісти торкалися не лише теологічних, але й філософських та соці ально-політичних проблем. Помітний слід залишили такі твори полемічної літератури, як «Бесіда» Іоаникія Галятовського, а також «Нова міра старої віри» Лазаря Барановича (1620—1693 рр.).

Одночасно з полемічною літературою розвивалась ора-торсько-проповідницька проза, з допомогою якої роз'ясню-валась християнська догматика і мораль. Л. Баранович, І. Галятовський, С. Яворський, Ф. Прокопович виступали з проповідями, в яких високо оцінювали доброчинні діяння людей — вірність ідеям своєї релігії (православ'ю), прагнення до миру, злагоди, спокою. Одночасно вони викривали людські пороки: заздрість, підступність, зрадливість, лицемірство, невдячність, жадобу, пияцтво, моральну розпусту.

З середини XVII ст. в літературі почав культивуватися жанр езопівської байки, яку вивчали у школах, поширювали в рукописних збірниках. Історико-літературне значення байок полягало в тому, що вони принесли в Україну кращі езопівські сюжети, сприяли формуванню жанру, котрий відіграв історичну роль у процесі становлення нової української літератури.

В літературному житті України XVIII ст. важливе місце займала поезія. Розвивалися різноманітні жанри віршів:

релігійно-моральні, історичні, ліричні, гумористично-сатиричні тощо. Широке визнання отримав рукописний збірник поезій Климентія Зіновьєва, до якого увійшло 370 віршів. Поет виступав проти жадоби збагачення, картав багатіїв за те, що «вони визискували людей вбогих». Одночасно він прославляв чесну працю хлібороба, ремісника. Його вірші на соціально-побутові теми пройняті симпатією до людей праці, їх побуту, звичаїв і обрядів. Важливо підкреслити, що в поезіях Климентія Зіновьєва багато запозичень з народної розмовної української мови.

Значного поширення набули сатиричні вірші, в яких критикувались окремі явища і суспільні пороки. Автор «Сатиричної коляди» підносив свій голос проти несправед-ливого суду, хабарництва, знущання панів над простим на-родом. Сатирично-гумористичні вірші Івана Некрашевича «Ярмарок» і «Сповідь» відтворювали колоритні побутові сцени, розкривали антагонізм між селянином і паном.

Релігійно-філософська поезія того часу представлена творами Лазаря Барановича, Стефана Яворського, Феофа-на Прокоповича, Івана Величковського, Володимира Ясин-ського, Івана Максимовича та ін. До цієї когорти слід віднести і Сімеона Полоцького, поетична спадщина якого належить, головним чином, білоруській та російській літературі. Але вона близька і до української літератури, оскільки талант письменника удосконалювався у стінах Києво-Могилянської академії.

Важливий внесок в історію духовної культури українського народу зробив Григорій Савич Сковорода (1722— 1794 рр.) — видатний український філософ, мислитель-гуманіст, просвітитель, письменник, лінгвіст, педагог, музикант. Він народився у сім'ї малоземельного козака-підпомічника в с. Чорнухи на Лубенщині. Вищу освіту здобув у Києво-Могилянській академії, майже три роки був співаком придворної капели в Петербурзі, потім відвідав ряд країн Європи.

У 1751 р. Г. С. Сковорода повернувся на батьківщину. Тривалий час працював домашнім вчителем, а згодом ви-кладачем Переяславського і Харківського колегіумів. Проте світська і церковна влада переслідувала мислителя за його філософське вчення, яке розходилось з офіційними концепціями православної церкви. А тому він змушений був у 1769 р. остаточно залишити педагогічну роботу.

У своєму розумінні світу філософ спирався на морально-етичні засади одвічної боротьби «добра» і «зла». Під «злом» він розумів прагнення до збагачення, паразитизм». розбещеність. Протилежністю «зла» є «добро», яке символізує високі духовні інтереси людини. Отже, філософське вчення українського мислителя об'єктивно було спрямоване на утвердження ідей гуманізму, добра і справедливості.

Перебуваючи на позиціях гуманізму, Г. С. Сковорода обстоював єдність людини і природи. На думку філософа,. шлях до людського щастя прокладається через самопізнання. Теорія самопізнання пов'язувалася з ідеєю суспільно-корисної «сродної» праці, яка полягала в утвердженні прав кожної людини на своє щастя відповідно до природних здібностей. На думку філософа, головною умовою покращення народного життя е поширення освіти, духовне звільнення людини.

Творчість Г. С. Сковороди — видатне явище літературного життя України другої половини XVIII ст. Впродовж 1769—1779 рр. він написав ЗО байок, об'єднаних у збірку «Басни харьковскі». В них висловлювався протест проти соціального гніту, високо оцінювалися моральні якості українських селян: чесність, доброта, працьовитість, скромність, природний розум. У цих байках знайшли свій дальший розвиток сатиричні традиції давньої української літератури.

Талант Г. С. Сковороди як поета широко розвивався в його віршованих творах, кращі з яких об'єднані у збірці «Сад божественних песней». Тут поет виступає співцем свободи, прославляє «отця вольності» Богдана Хмельницького, висловлює свої антимонархічні настрої.

Творчість Г. С. Сковороди мала великий вплив на нову українську літературу, зачинателем якої став Іван Петрович Котляревський (1769—1838 рр.). У 1798 р. в Петербурзі вийшли друком три частини його знаменитої поеми «Енеїда», створеної за мотивами твору давньоримського автора Вергілія. В «Енеїді» широко використані традиції української бурлескної літератури. Поема написана народною мовою, у ній реалістично змальовано життя і побут, соціальні відносини різних верств українського суспільства другої половини XVIII ст. В образах Енея і троянців, богів і царів виведено колоритні типи селян, козаків, міщан, українських панів, поміщиків, старшин, чиновників тощо.

Поема «Енеїда» повністю вийшла у світ в 1842 р. Таким чином, І. П. Котляревський став першим класиком нової української літератури періоду її становлення.

Поряд з відомими раніше.вертепом та шкільною драмою у той час з'являються нові види і форми українського сценічного мистецтва, серед яких провідне місце займав театр. Шкільна драма, що набула значного поширення, за своїм характером залишалася в основному релігійно-повчальною. Одночасно вона зверталася і до історико-патріо-тичної тематики. Студенти Ккєво-Могилянської академії, Харківського, Чернігівського та Переяславського колегіумів, де. головним чином зосереджувалося літературне та мистецьке життя, ставили трагікомедію Ф. Прокоповича «Володимир», історичні драми М. Козачинського, «Комедійну дію» М. Довгалевського. На основі образів минулого у цих виставах розкривалися проблеми тогочасного політичного і культурного розвитку.

Значної популярності досягли інтермедії (короткі одноактні вистави), які виконувалися між частинами шкільної драми. В них зображалися сцени з життя селян, козаків» міщан. Мова акторів була насичена прислів'ями та приказками.

Разом з позитивними рисами, що були притаманні народу, викривались негативні риси представників панства, їх зажерливість, хабарництво, моральна розпуста. В окремих інтермедіях висловлювався протест проти шляхетської сваволі та релігійних утисків. У другій половині XVIII ст. інтермедії перетворилися в самостійні одноактні комедійні п'єси, які витіснили на другий план шкільну Драму.

В другій половині XVII—XVIII ст. подальшого розвитку досягає ляльковий театр-вертеп. Вертепні вистави, як правило, супроводжували торги, ярмарки, свята. Популяризації театру-вертепу в народі сприяли мандрівні дяки — студенти Києво-Могилянської академії.

 

Вертепна драма поділялася на дві частини: спочатку розігрувалася традиційна різдвяна драма — легенда про народження Христа. Друга — народно-побутова частина вертепного дійства мала світський характер і складалася з окремих побутових сцен, наповнених характерним українським гумором. Побутові сцени становили основу інтермедій, які були тісно пов'язані з розвитком шкільного театру й шкільної драми. Завдяки жанру інтермедії на сцену проникали українська мова й пісня. В діалогах звучали одвічні прагнення народних мас до свободи і рівності. Вертепні вистави та інтермедії сприяли розвитку українського народного комерційного театру.

Дальший розвиток сценічного мистецтва привів до ви-никнення нової форми народного театру, в якому ярмаркові вистави переносились до своєрідної конструкції приміщення-балагана. Театр балагана поєднував у собі елементи мистецтва лицедіїв, народної драми та шкільного театру. До його репертуару входили твори українських та іноземних авторів, п'єси, інтермедії. Зокрема, мала успіх п'єса Г. Кониського «Воскресіння мертвих».

На зразок театру російського дворянства у XVIII ст. українські магнати створили кріпацький театр. У театральних видовищах, які влаштовували у своїх маєтках феодали, акторами виступали кріпаки. Кріпацькі трупи ставили п'єси українською і російською мовами, до їх репертуару входили оперні та балетні вистави. Все це свідчило про розвиток народного сценічного та хорового мистецтва.

Зародження професійного театру в Україні припадає на кінець XVIII ст. Першим постійним театром був Харківський, заснований у 1798 р. В його репертуарі були «Недоросток» Д. Фонвізіна, «Мельник-чаклун» О. Аблесимова, «Наніна» Вольтера та ін. Подібні професійні трупи виникли і в інших містах. Звичайно, виконавська майстерність акторів не завжди була високою, але їх діяльність створювала відповідний грунт, на якому відбувався дальший розвиток українського професійного театру.

Під впливом театрального мистецтва розвивалась музична культура українського народу. В народній музиці удосконалювались насамперед пісенні і танцювальні жанри. Значного поширення набули обрядові, родинно-побутові та ліричні пісні, а також народні танці — метелиці, гопаки, козачки тощо.

Продовжувала розвиватися народна інструментальна музика, її творці та виконавці — кобзарі, лірники, сопілкарі, цимбалісти часто об'єднувалися в ансамблі (троїсті музики) для виступів на святах, весіллях.

У другій половині XVII ст. виникли своєрідні професійні цехи музикантів. У 1652 р. Б. Хмельницький видав універсал про створення цеху музикантів на Лівобережжі. Аналогічні універсали видавали й козацькі полковники. Протягом XVIII ст. музичні цехи виникли в Стародубі, Ніжині, Чернігові, Харкові та в інших містах. Об'єднані в цехи музиканти обслуговували різноманітні урочисті церемонії, військові походи, панські розваги, їх репертуар включав військові марші, народну танцювальну та інструментальну музику.

 

Мелодії кантів — багатоголосних пісенних творів служили джерелом для розвитку культової музики. Особливо відчутним був їх вплив на один із хорових жанрів — партесний концерт.

Видатний український композитор і теоретик пар-тесного жанру М. Дилецький (1650—1723 рр.) обстоював метод створення духовних гімнів на основі мелодії світської пісні, наводячи як приклад мелодію поширеного тоді канта «Радуйся, радость свою воспіваю». Партесний концерт був своєрідним проявом стилю українського бароко в музиці. Видатними виконавцями у цьому жанрі в Україні були Олекса Лешковський, Клим Коновський, Василь Пікулинський, Іван Календа та ін.

У професіоналізації музичного мистецтва значну роль відіграла фахова освіта. Вона здійснювалася на основі тео-ретичних праць композитора М. Дилецького, зокрема його «Граматики музикальної», яка узагальнювала практику партесного співу і композиції. Підготовку музикантів-вико-навців, регентів, педагогів-теоретиків, композиторів здій-снювали Києво-Могилянська академія та Харківський колегіум, а також музичні школи, які існували при монастирях і духовних семінаріях.

З метою підготовки освічених музикантів, а також за-доволення потреб царського двору в 1738 р. у м. Глухові на Чернігівщині була створена спеціальна музична школа. Вона підготувала велику кількість музикантів, серед яких всесвітньо відомий композитор Дмитро Степанович Бортнянський (1751—1825 рр.). Саме з його ім'ям пов'язаний новий етап у розвитку української професійної музики.

Перу композитора належить 70 концертів, 2 літургії, інші хорові твори, в яких він творчо розвинув традиції пар-тесного та народного виконавського стилів. Пройняті ідеями гуманізму та народно-пісенними мелодіями, вони відзначаються високим рівнем професійності. Д. С. Бортнянський також є автором опер «Креонт», «Алкід», «Квінт Фабій», «Сокіл», «Син-суперник», «Свято сеньйора», написаних італійською та французькою мовами. Крім того, композитор плідно працював для фортепіано, інструментальних ансамблів, а також започаткував жанр камерної концертної симфонії.

В історії української музики важливу роль відігравали сольна пісня з інструментальним супроводом — пісня-романс, а також кант — побутова пісня для триголосного ансамблю або хору. Видатними творцями таких пісень були Г. Сковорода, 3. Дзюбаревич, С. Климовський, О. Падальський, І. Бачинський, Я. Семержинський та інші.

 

 




Поделиться с друзьями:


Дата добавления: 2015-05-10; Просмотров: 1823; Нарушение авторских прав?; Мы поможем в написании вашей работы!


Нам важно ваше мнение! Был ли полезен опубликованный материал? Да | Нет



studopedia.su - Студопедия (2013 - 2024) год. Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав! Последнее добавление




Генерация страницы за: 0.011 сек.