Поняття державного апарату та його ознаки. 1 страница

Загальна характеристика авторитаризму

Авторитари́зм (лат. autoritas — повна влада) — режим правління, за якого всю чи більшу частину влади зосереджено в руках однієї особи чи групи осіб. Роль представницьких органів влади зведено нанівець або занижено. Характерною рисою є зведення нанівець місцевого самоврядування, застосування репресій і терору. Крайня форма авторитаризму — тоталітаризм.

Авторитаризм - політичний режим, при якому вся повнота влади зосереджена у однієї особи (монарха, диктатора) або правлячої групи.

Авторитаризм є одним з найпоширеніших політичних режимів сучасності. Він отримав розвиток переважно у ряді країн Азії, Африки, Латинської Америки, що звільнилися, а також в СРСР, коли після смерті І.Сталіна, почалася трансформація тоталітарного режиму в авторитарний.

Істотними рисами авторитаризму є:

· Монополія на владу однієї групи, партії або коаліції, яка ні перед ким не підзвітна.

· Повна або часткова заборона на діяльність опозиції.

· Сильно централізована моністична структура влади.

· Збереження обмеженого плюралізму, наявність диференційованих відносин між суспільством і державою.

· Спадкоємство і кооптація як головні способи формування панівної політичної еліти.

· Відсутність можливості не насильницької зміни влади.

· Використовування силових структур для утримання влади.

До витоків авторитаризму можна віднести:

· збереження традиційного типу суспільства з орієнтацією на звичні і стійкі форми соціального життя і авторитети;

· збереження патріархально-підданського типу політичної культури як переважаючої;

· значний вплив релігійних норм (раніше всього ісламу, буддизму, конфуціанства) на політичну орієнтацію населення;

· економічна відсталість;

· нерозвиненість цивільного суспільства;

· високий ступінь конфліктності в суспільствах, що розвиваються.

Відповідна авторитаризму політична система займає як би проміжне положення між тоталітаризмом і демократією. Під впливом складного комплексу економічних, соціально-політичних, культурних і інших чинників він, кінець кінцем, еволюціонує у напрямі демократії або тоталітаризму.

52. Тоталітарний політичний режим

Тоталітаризм - це повний контроль і жорстка регламентація з боку держави всіх сфер життєдіяльності суспільства, кожної людини за допомогою прямого озброєного насильства. Держава поглинає все суспільство і конкретну людину.

Ознаки тоталітарних режимів

· Політична система ґрунтується на ідеології, яка пронизує всі сфери життя суспільства. Відкрита незгода з нею карається як найтяжчий злочин. Тоталітарна ідеологія ґрунтується на соціальних міфах, а закладена в ній мета слугує засобом легітимації режиму

· Основною ланкою в політичній структурі суспільства є єдина, добре організована, побудована за ієрархічним принципом масова політична партія на чолі з лідером, як правило, харизматичного типу. Політизуючи всі органи державної влади, партія зрощується з державою.

· Управління здійснюється через терор, який направляє партія і таємна поліція. Приводом для терору є систематичне формування "образу ворога" і на цій основі — агресивної політичної свідомості як соціально-психологічного фону для репресій.

· Засоби масової інформації перебувають під монопольним контролем держави, що дозволяє маніпулювати суспільною свідомістю творити її.

· Армія контролюється партією і урядом.

· Державний контроль над економічною сферою суспільства (державна власність, командно-адміністративна система управління економікою тощо).

· Зрощення партій і держави

· Панування партійної та державної еліти

· Непомірне звеличення (культ) особи вождя

· Контроль партії і держави над економікою

· Політичний контроль

· Втручання в приватне життя громадян

· Репресії і переслідування

· Диктатура однієї партії

Отже, тоталітаризм — це режим всеохоплюючого репресивного примусу громадян до виконання владної волі, цілковитого державного контролю за діяльністю окремих громадян, їх об'єднань, соціальних груп та інститутів.

53. Поняття типології держави

Під типологією держави слід розуміти поділ усіх держав, що існували й існують, на такі групи, які дадуть змогу розкрити їхню соціальну сутність. Поділ держав на типи покликаний допомогти з'ясувати, чиї інтереси виражали чи виражають держави, об'єднані в даний тип.

Тип держави — це сукупність держав, які мають спільні за­гальні ознаки і відображають відповідний рівень їхнього розвитку на певному історичному етапі.

Сучасна наука розглядає два підходи до типології держави: цивілізаційний і формаційний.

1) цивілізаційний підхід покладає в основу типової класифіка­ції держав поняття "цивілізація", що включає соціальноекономічні умови життя суспільства, етнічні і релігійні основи, ступень гармонії природи і людини, рівень її свободи — економічної, політичної, соціальної і духовної. Прихильники цього пі­дходу (Г. Кельзен, М. Коркунов, А. Дж. Тойнбі) співвідносять державу насамперед із духовноморальними та культурними фа­кторами суспільного розвитку.

Виходячи із ступеня духовності народу, культури, ідеології, національного характеру, менталітету, географічного середо­вища, вони поділяють цивілізації на первинні та вторинні

До первинних цивілізацій, яким притаманна командноадміністративна організація державної влади, віднесені: давньосхідна (Єгипет, Персія, Шумери, Вавилон, Бірма), еллінська (Спарта, Афіни), римська, середньовічна цивілізації.

До вторинних цивілізацій, які характеризуються передусім правовою організацією державної влади, віднесені: західно­європейська, східноєвропейська, північноамериканська, латино­американська цивілізації (сучасні держави Західної та Східної Європи, Північної та Латинської Америки).

Цивілізаційний підхід безумовно збагачує уявлення про особливості державності окремих країн, дозволяє бачити в дер­жаві не лише інструмент політичного панування одних верст на­селення над іншими, але й найважливіший фактор духовнокультурного розвитку суспільства. Проте суттєвим недоліком такого підходу є недооцінка соціальноекономічних факторів, звеличування культурного елемента, відсутність визначення іс­торичних закономірностей розвитку держав, зміни одного типу держави іншим.

2) формаційний підхід оснований на економічних факторах, таких, як стан розвитку виробничих відносин, спосіб виробництва, які зрештою визначають певний історичний тип держави. Відповід­но до марксистських положень, що становлять теоретичну осно­ву цього підходу, класова сутність держави, у кінцевому підсум­ку, визначається економічним фактором, а сама держава є лише надбудовою над економічним базисом, за формою і змістом зу­мовлена економічним ладом суспільства. За марксистською фор­маційною теорією підставою типології держави є суспільноекономічні формації.

54. Типологія держав за формаційним підходом

Формація — це історичний тип суспільства, яке базується на певному способі виробництва матеріальних благ і його основі — формі власності.

В історії людства таких формацій було п'ять:

1) первіснообщинна;

2) рабовласницька;

3) феодальна;

4) буржуазна (капіталістична);

5) комуністична (перехідним етапом до якої була соціалістична). Перехід від однієї суспільноекономічної формації до іншої від­бувається внаслідок зміни типів виробничих відносин, що віджили, і заміни їх новим економічним ладом.

З кожною формацією, крім первіснообщинної та комуністичної, пов'язаний певний історичний тип держави.

І сторичний тип держави — це сукупність найбільш суттєвих ознак держави, що існують в межах однієї суспільноекономічної формації, які виражають її соціальну сутність і соціальне призна­чення в суспільстві.

Марксистськоленінська теорія виділяє чотири типи держави за­лежно від форм пануючої в них власності:

1) рабовласницька;

2) феодальна;

3) буржуазна (капіталістична);

4) соціалістична.

У сучасних умовах в Україні за формаційною ознакою виділяють такі типи держав:

1 ) рабовласницька держава, яка виникла у ІУШ тисячолітті до н.е. в країнах Близького Сходу (Єгипет, Лівія, Вавилон) та у УІІІУІІ тисячолітті до н.е. в Європі (Греція, Рим). її економіч­ною основою був рабовласницький спосіб виробництва. Значно­го розвитку виробничі відносини досягли у Стародавній Греції та Римі. Соціальну основу цих держав складали клас рабів та ра­бовласників. Рабовласники були вільними людьми, а раби були як знаряддя праці, їх не визнавали суб'єктами права, перелік і обсяг їх прав і обов'язків визначалися рабовласниками і вони ці­лком залежали від волі останніх, що закріплювало соціальну не­рівність. У зазначених державах існували різні форми правління: монархія, аристократія, демократична республіка, але найтиповішою формою державного устрою була імперія, а політичні ре­жими — авторитарний, деспотичний. У цей період були розроб­лені демократичні норми державного права Греції та класичне приватне (майнове) право Риму;

2) феодальна держава, яка виникла в Європі в УУІ ст. н.е. на ос­нові рабовласницької держави, що потерпіла крах. Характерними ознаками такої держави є закріплення соціальної нерівності та ві­дносин сюзеренітету — васалітету; визнання селян вільними лю­дьми, але економічно залежними від феодалів; закріплення моно­полії феодалів на основні засоби виробництва та політичну владу; затвердження власності на землю, як основи суспільства. Одноча­сно з одержанням права власності на земельну ділянку її господар (феодал) вступає в право володіння, користування і розпоряджен­ня селянами, які проживають на цій ділянці й адміністративно за­кріплені за нею. Відносини феодалів з селянами у цей час супро­воджувалися абсолютним політичним і соціальним безправ'ям останніх. Формами правління були ранньофеодальна монархія, представницька монархія, абсолютна монархія і феодальна міська республіка. Феодальне право було відверто класове, неузгоджене, значний вплив у якому мали релігійноправові норми;

3) буржуазна (капіталістична) держава, яка виникла в результаті революцій XVIIXVIII ст.ст. та внаслідок впровадження капіта­лістичного способу виробництва. У цей період ліквідується будьяка особиста позаекономічна залежність виробника від власника засобів виробництва. Економічна свобода стає осно­вою для створення громадянського суспільства, заснованого на недоторканності приватної власності, свободі договірних відно­син, політичній та ідеологічній свободі. Основною формою цієї держави в період її становлення і розвитку виступала буржуаз­нодемократична республіка, в якій проголошували формальну рівність громадян перед законом, декларували права і свободи особи. Відносини між буржуазією і виробником, який позбавле­ний власності на знаряддя і засоби виробництва, будуються на підставі економічної залежності й економічної експлуатації з ме­тою отримання прибутку. Існуюча майнова нерівність, різке ро­зшарування суспільства, полюсна протилежність між бідністю і багатством породжувала соціальні конфлікти. У цих умовах воля і сила держави були спрямовані на захист інтересів буржуазії. У буржуазній державі відбувалося поступове зростання ролі права, апарату держави, розширення сфери впливу та функцій держави; закріплення на конституційному рівні таких інститутів і прин­ципів демократії, що мають загальнолюдську цінність, як парла­ментаризм, поділ влади, економічний, політичний та ідеологіч­ний плюралізм, особисті та політичні права і свободи людини і громадянина тощо.

На сучасному етапі свого існування розвинуті буржуазні держави значною мірою втрачають своє колишнє обличчя в ас­пекті апарату панування буржуазії і поступово переростають в постіндустріальні держави соціально орієнтованого типу;

4 ) соціалістична держава, яка виникла в Росії на початку ХХ ст. Головними її ознаками теоретики соціалізму вважали, насампе­ред, провідну роль держави в економічному житті. Така держава повинна спиратися на широку народну соціальну базу і служити потребам трудового народу, забезпечувати справедливий розпо­діл результатів праці. Економічну основу цієї держави повинна становити економіка, провідну роль у якій відіграє загальнона­родна (державна) власність на засоби виробництва. Працівники повинні залучатися до вирішення загальнодержавних і загально­суспільних справ, і здійснювати контроль за діяльністю держав­ного апарату. Відносини між класами у такій державі втрачають соціальноантагоністичний характер.

Усі теоретики соціалізму вбачали соціалістичну державу такою, що служить народові, побудованою на принципах гума­нізму, демократії, колективізму і справедливості. Однак при цьому слід урахувати, що існує кілька моделей соціалістичної держави і до їх переходу необхідний тривалий історичний пере­хідний період. Поряд з такими країнами, як Китай, В'єтнам, Пі­внічна Корея, Куба, які беруть за орієнтир марксистську теорію соціалізму з тими чи іншими змінами і доповненнями, різні за змістом соціалістичні моделі пропонуються в Івеції, Австрії, Індії, Єгипті, Сирії та інших країнах.

Соціалістична держава в марксистськоленінському розу­мінні в умовах перехідного періоду — це держава диктатури пролетаріату, яка, зламавши буржуазну державну машину, по­винна бути диктаторською по відношенню до буржуазії і демок­ратичною до широких верст населення, яке в перспективі має прийти до народного самоврядування. Проте, як свідчить досвід СРСР та інших країн Східної Європи, одержавлення усіх основ­них засобів виробництва і тотальне втручання держави у суспі­льне і особисте життя зводили нанівець ідею загальнонародної власності, дотримання конституційних прав і свобод людини і громадянина, що проголошувалися, і тим самим суперечило вченню про соціалізм як втілення соціальної справедливості;

5) держава соціальнодемократичної орієнтації — це перехідний тип держави, який існує в період переходу від буржуазного типу держави до держави соціальної демократії, який характеризує якісно новий етап організації влади. Головними її ознаками є: організація політичної влади більшості населення країни; забез­печення реального здійснення основних прав і свобод людини і громадянина; задоволення загальнолюдських потреб на засадах гуманізму і справедливості; існування приватної, державної та комунальної форм власності; наявність різних соціальних груп, прошарків населення та створення умов для їх консолідації і со­лідарності.

55. Типологія держав згідно цивілізаційному підходу

Цивілізація - це соціокультурна система, що включає соціально-економічні умови життєдіяльності суспільства, етнічні, релігійні його основи, ступінь гармонізації людини і природи, а також рівень економічної, політичної, соціальної та духовної свободи особистості.

Виділяються такі типи цивілізацій

1. стародавні держави;

2. середньовічні держави;

3. сучасні держави.

На відміну від формаційного підходу, цивілізаційний підхід містить велику кількість різних теорій. Тут і теорії економічного зростання, і так звані теорії виклику, теорії зближення капіталістичних і соціалістичних систем.

В основі цивілізаційного підходу лежить поняття «цивілізація» (від лат. civilis - громадянський). Саме це поняття характеризується по-різному. Наприклад, проф. Венгеров визначає цивілізацію як «соціокультурну систему, що забезпечує високу ступінь диференціації життєдіяльності у відповідності з потребами складного, розвиненого суспільства і разом з тим підтримуючу його необхідну інтеграцію через створення регульованих духовно-культурних факторів і необхідної ієрархії структур і цінностей».

Взагалі основне призначення терміна «цивілізація» бачиться в тому, щоб визначити тип культури. Звідси і розуміння цивілізації слід виходити з розуміння культури.

Справа в тому, що людина як істота не тільки біологічну, але і соціальне, став, поряд з природної середовищем, створювати для себе нове штучне середовище існування - «другу природу». І ось ця діяльність людини і її результати і називаються «культурою». Основною категорією в оцінюванні і характеристиці культури є поняття «цінність». У процесі діяльності людина створює як об'єкти матеріальної культури, так і духовні цінності. В тому числі і такі цінності, як право і держава.

З цих позицій цивілізацію можна визначити як своєрідну і цілісну сукупність (систему) матеріальних і духовних цінностей, що забезпечує стійке функціонування суспільства і життєдіяльність людини.

Основні принципи і підходи у вивченні історії за допомогою поняття «цивілізація» розроблені видатним англійським істориком (а точніше-філософом історії) Арнольдом Джозеф Тойнбі (1889-1975 рр..) в двенадцатитомном працю «Осягнення Історії» («A Study of History»), що вийшов у світ в 1934-1961 рр. Розходження цивілізацій, як вважав автор, полягає перш всього в способі мислення. А найменше значення має географічний фактор і належність населення до тієї чи іншої раси.

Тойнбі виділив у світовій історії більше двох десятків цивілізацій (21): єгипетську, китайську, західну, православну, далекосхідну, арабську, іранську, сирійську, мексиканську та ін., і провів, таким чином, своєрідну типологію суспільства, не ставлячи перед собою окремої задачі виробляти на цій основі типологію держави.

Якщо виділяти тип держави стосовно до кожної конкретної цивілізації, то типології може і не вийти. Для цього слід, очевидно, враховувати типи цивілізацій.

Цивілізаційний підхід до типології держави є, по ймовірно, перспективним, проте на даний момент він знаходиться в стадії становлення і в навчальній літературі чіткого поділу держав на типи за цим критерію не проводиться. В основному, називаються лише принципи такого підходу. Так, проф. Венгеров, який у навчальній літературі багато уваги приділив даному питання, головною особливістю цивілізаційного підходу вважає те, що «згідно цивілізаційної теорії тип держави, його соціальна природа визначаються в кінцевому рахунку не стільки об'єктивно-матеріальними, скільки ідеально-духовними, культурними факторами». Автор виділяє три важливих, на його погляд, принципу співвідношення держави і духовно-культурного життя суспільства:

- сутність держави визначається не тільки реально існуючим співвідношенням сил, але також нагромадженими в ході історичного процесу і передаються в межах культури уявленнями про світ, цінностями, зразками поведінки;

- державна влада як центральне явище світу політики може розглядатися в той же час як частина світу культури;

- різнорідність культур - у часі та просторі - дозволяє зрозуміти, чому деякі типи держав, відповідні одним умовам, зупинялися у своєму розвитку в інших умовах.

У відокремленні і характеристиці типів держав по цивілізаційного ознакою проф. Венгеров виходить з таких типів цивілізацій, як первинні і вторинні, які розділені за рівнем їх організації. Автор зазначає, що для держав первинних цивілізацій (давньоєгипетської, шумерської, ассиро-вавилонської, іранської, бірманської, сіамської, кхмерської, в'єтнамської, японської та ін.) характерні:

а) величезна роль держави як об'єднує і організуючої сили, не визначається, а визначає соціальні та економічні структури;

б) з'єднання держави з релігією в політико-релігійному комплексі.

У вторинних цивілізаціях - західноєвропейської, північноамериканської, східноєвропейської, латиноамериканської, буддійської і ін.:

а) проявилося виразне розходження між державною владою і культурно-релігійним комплексом: влада виявлялася вже не такою всесильною та всепроникною, якою вона була у первинних цивілізаціях;

б) становище правителя, втілює держава, було двоїстим: з одного боку, він вартий покори, а з іншого - його влада повинна відповідати сакральним принципам і законам, а інакше вона незаконна.

Можна помітити, в тому числі і з наведеного прикладу, що при цивілізаційному підході практично не проводиться (або неможливо провести) відмінності між суспільством і державою. З цієї причини, мабуть, проф. Венгеров і не дає конкретних термінологічних позначень тим типам держави, які відповідають первинної і вторинної цивілізацій.

56. Сутність цивілізаційного підходу до типології держав

Цивілізація (від лат. civilis — громадянський, суспільний, державний) — поняття дуже широке і неоднозначне. Це і синонім культури, і рівень розвитку матеріальної і духовної культури. А оскільки культура, як відомо, має кілька сотень визначень, то в результаті з’являється можливість говорити про найрізноманітніші варіанти цивіліза-ційної типології.

Поняття “цивілізація” затвердилося в європейській науці в епоху Просвітництва і з тих пір набуло такої ж багатозначності, як і поняття “культура”. В загальному розумінні поняття “цивілізація” можна визначити як певну соціокультурну систему високорозвиненого суспільства, що підтримує його єдність за допомогою духовно-моральних і культурних факторів суспільного розвитку.

Цивілізаційний підхід до типології держави бере за основу класифікації держав не матеріально-економічний критерій, а духовно-культурні й моральні фактори. Замість “суспільно-економічної формації” як критерію типології держави і права й інших критеріїв здійснюється спроба використання як такого критерію “цивілізації”.

З урахуванням цієї багатозначності й розробляється сьогодні цивілізаційний підхід ученими Заходу і Сходу. У своїх дослідженнях вони спираються на праці таких відомих представників філософської, політологічної та соціологічної думки, як О. Шпенглер, А. Тойнбі, М. Вебер, П. Сорокін та ін.

У сучасних соціальних науках термін “цивілізація” вживається в різних випадках і досі не має строго визначеного, фіксованого значення. Він асоціюється і з “гарними манерами”, і з певними стадіями розвитку суспільства. Таким чином, неоднозначність терміна і поняття “цивілізація”, внутрішня суперечливість і багатоплановість разом з аморфністю його змісту і невизначеністю роблять дуже проблематичним його використання як єдиного і основного критерію типології держав і правових систем.

Розглянемо основні погляди на цивілізацію. Цивілізація, на думку американського політолога С. Хантингтона, являє собою “певну культурну сутність”. Села, регіони, етнічні групи, народи, релігійні громади, зауважує автор, усі вони мають особливу культуру, що відображає різні рівні культурної неоднорідності. Виходячи з цього, цивілізацію можна визначити як культурну спільність найвищого рангу, як найширший рівень культурної ідентичності людей.Цивілізацію необхідно визначити, виходячи із загальних рис індивідуального порядку, таких, як мова, історія, релігія, звичаї, соціальні інститути тощо. Цивілізація, робить висновок С. Хантингтон, це найширший рівень спільності, з яким кожна людина себе співвідносить.

Аналогічну позицію щодо визначення цивілізації займав відомий англійський учений, історик А. Тойнбі. На його думку, цивілізація є не що інше, як певний тип людських співтовариств, що викликає “певні асоціації в галузі релігії, архітектури, живопису, звичаїв, словом, в царині культури”. Уся світова історія, на його думку, нараховує 26 цивілізацій: єгипетську, китайську, західну, православну, арабську, мексиканську, іранську, сирійську та ін.

Існують різні підстави для типології цивілізацій і їхньої державності: хронологічні, генетичні, просторові, релігійні, за рівнем організації та ін. Історичний прогрес привів до складання понад двох десятків цивілізацій, які відрізняються не тільки системами цінностей, що затвердилися в них, культурою, але і характерним для них типом держав. Зокрема, ґрунтуючись на різних підходах до поняття “цивілізація”, можна виділити наступні види цивілізацій і відповідних їм типів держави:

– східні, західні та змішані;

– давні, середньовічні та сучасні;

– аграрні, промислові та науково-технічні;

– доіндустріальні, індустріальні та постіндустріальні;

– локальні, особливі та сучасні.

У своєму розвитку цивілізації проходять кілька етапів.

Перший — локальні цивілізації, найдавніші, являли собою вогнища культури, що відрізняло їх від інших, “нецивілізованих” спільностей (давньоєгипетська, шумерська та ін.).

Другий — особливі цивілізації (індійська, китайська, західноєвропейська, східноєвропейська, ісламська й ін.) з відповідними типами держав. Вони склались історично і характеризуються певною своєрідністю. Третій етап — сучасна цивілізація, в якій відбуваються процеси глобалізації, об’єднання різних суспільств з метою вирішення загальносвітових проблем людства.

Розглядаючи цивілізаційний варіант типології, слід зазначити його основні недоліки. По-перше, тут не виділяється те головне, що характеризує державу, — приналежність публічної влади. По-друге, це недостатня розробленість такої типології. По-третє, ігнорування важливих положень історичного матеріалізму про провідну роль економічного базису відносно надбудови, про обумовленість типу держави характером економічних відносин та способом виробництва. Інакше кажучи, цивілізаційний підхід теж небездоганний, нездатний замінити собою формаційний підхід.

У сучасній науці більш прийнятною вважається типологія, заснована на органічному поєднанні формаційного і цивілізаційного підходів разом з їх збагаченням елементами типології, заснованої на виділенні державно-правових режимів.

Кожна окрема держава зазнає впливу як матеріально-виробничого, так і культурно-духовного, цивілізаційного чинників. Саме з цим пов’язані альтернативність і багатоваріантність їх розвитку. Це дозволяє зробити висновок про необхідність використання обох підходів: формаційного і цивілізаційного. Цивілізаційний підхід не слід протиставляти формаційному. В сучасній науці більшість вчених віддає перевагу формаційному підходу як базовому, основному. При цьому цивілізаційний підхід не протиставляється йому, а служить його доповненням, творчо його розвиває.

57. Перехідний тип держави

Перехідний стан держави, права і суспільства містить у собі кілька можливих варіантів подальшої еволюції соціальної та державно-правової матерії, альтернативу розвитку держави, права і суспільства з того чи іншого шляху.

Наприклад, сучасний перехідний стан України та інших країн містить в собі альтернативу їх розвитку в напрямку творення суспільства, держави і права за зразком і подобою або раннього (дикого) капіталізму, або пізнього («монополістичного») капіталізму, чи соціал-демократизму. Разом з тим вона надає можновладцям, що визначає долі цих країн і народів на даному історичному відрізку часу, можливість вироблення свого власного бачення шляху розвитку держави, права і суспільства з урахуванням історичних та інших традицій своєї країни, рівня розвитку економіки і культури суспільства, можливостей побуту народу, нації чи домінуючих етнічних груп. Наявність реальної альтернативи в перехідний період, можливість справжнього вибору шляху розвитку держави і права визначається багатьма об'єктивними факторами. Серед них: економічні можливості держави та суспільства, співвідношення протиборчих сил, інтелектуальні можливості новоявлених вождів і політичних лідерів, характер ідеологічних установок можновладців і опозиції, їх здатність до компромісів, а також до вироблення спільної концепції розвитку перехідної держави і права, до проведення основних її положень у життя, рівень їхньої політичної гнучкості і ступінь їх ідеологічної зашореності та інше. Ці та інші їм подібні фактори діють в основному на повсякденному політичному, а точніше-політико-прагматичному рівні [11,с.246].
Однак поряд з ними є і друга роду фактори, які проявляються на більш високому, філософсько-історичному, інтелектуальному рівні. Суть їх полягає в тому, що при визначенні шляху розвитку держави і права в перехідний період, при виробленні його концепції за основу беруться не тільки діючі на історично обмеженому відрізку часу і просторі фактори, короткострокові вигоди та інтереси, а й філософські погляди, що стосуються всього історичного процесу розвитку держави і суспільства, а також подання інтелектуальної еліти цієї країни про те, який шлях розвитку держави і суспільства слід прогресивним, а якийсь регресивним. При цьому світоглядному поході «плюс» змінився на «мінус», і навпаки. Те, що прокламовано як прогресивне, стало представлятися як регресивним, а те, що офіційно уявлялося регресивним, стало наполегливо видаватися за прогресивне. Зрозуміло, і в цьому випадку елемент політичного цинізму і кон’юнктури мав місце. Однак стосується, перш за все, інтелектуальної еліти суспільства, що володіє впливом на процесі вибору шляху розвитку суспільства і держави, а також засобами впливу на саму владу. Неминучу значимість при цьому відводиться різного розуміння історичного процесу та соціально-політичного прогресу. Прямолінійне, «хронологічний» розуміння історичного процесу та соціально-політичного, згідно з яким світ, безперервно розвиваючись по висхідному шляху –«історичної» спирала, послідовно рухається від однієї, менш досконалою і прогресивної стадії свого розвитку до іншої, більш сучасною і прогресивною, від рабовласницької суспільно-економічної формації, в рамках якої виникає і розвивається рабовласницьке держави і право, до комуністичної суспільно-економічної формації, в межах якої функціонує вища за своїм типом соціалістична держава і право, - з неминучістю приводить до висновку про те, що соціалістичний шлях розвитку країн являється більш досконалим і прогресивним, ніж капіталістичний шлях розвитку.

Дата добавления: 2015-05-07