Правовий захист особи. 2 страница

До тих часів панувало уявлення, згідно з яким не розрізнялись громадські і політичні засади суспільного устрою, все спільне вважалось одержавленим і, відповідно, державне — суспільним, а тому й ототожнювалися поняття «держава» і поняття «суспіль­ство». проблематику громадянського суспільства можна звес­ти до визначення певної межі одержавлення (неодержавлення) життєдіяльності суспільства, яка б задовольняла і суспільство і державу, що неможливо здійснити без врахування як певних «природних» прерогатив громадянського суспільства, так і об'єк­тивно необхідної в конкретно-історичних умовах сфери держав­но-владного впливу. Так само і застосування обох понять — «дер­жава» і «громадянське суспільство» має сенс лише за умови, коли ці поняття набувають свого власного змісту, але розглядаються водночас як такі, що можуть співвідноситися в межах загальної проблематики пошуку оптимальних громадських і політичних складових устрою і життєдіяльності суспільства.

В Україні громадянське суспільство формується в особливих умовах.

По-перше, його становлення відбувається тоді, коли пробле­матика громадянського суспільства вже не є актуальною для країн розвиненої демократії, новітній досвід яких свідчить про необхідність виходу за його межі в напрямку соціальної держав­ності, що передбачає необхідність наукового пошуку складних критеріїв поєднання цих обох процесів, які певною мірою можуть бути суперечливими. Внаслідок таких змін формується якісно но­ва соціальна система, яку зарубіжні політологи називають «суспільством масового споживання, масової культури».

По-друге, становлення громадянського суспільства в Україні відбувається за умов творення національної державності, що так чи інакше передбачає зміцнення державницьких засад в ор­ганізації суспільної життєдіяльності, утворення нових держав­них органів влади та управління, яких не могло бути за умов пере­бування в складі колишнього СРСР.

По-третє, радикальна зміна пріоритетів соціального розвитку передбачає перехідний період протиборства різновекторних тенденцій суспільного розвитку, одна з яких спирається на вкорінені впродовж значного історичного періоду стереотипи соціально-політичного облаштування, а інша зорієнтована в напрямку на­ближення до загальновизнаних стандартів правової демократич­ної державності, які, однак, практично мало адаптовані укра­їнським суспільством.

82.Становлення громадянського суспільства в Україні

Згідно зі ст. 1 Конституції Україна фактично є демократичною правовою державою. Проте, на сьогодні Україна фактично не є такою державою. Це пов’язано насамперед із тим, що в нашій державі ще й досі не створено громадянського суспільства. Адже, як відомо, одним із чотирьох рівнів, на яких має відбуватися зміцнення демократії, крім ідеології, інституцій та культури, є громадянське суспільство.Причина такого стану речей полягає у вiдсутностi досвіду існування громадянського суспільства або хоча б спроб його створення впродовж багатьох століть існування Української держави.Досі в Україні тривають дискусії про вплив держави та про баланс сил державної влади й суспільства. Значна частина населення вбачає в державі чужу, корумповану силу, не довіряє державній владі, хоча й дотримується утопічного погляду, ніби винятково державними засобами можна створити нове громадянське суспільство. Безперечно, державна влада може сприяти встановленню громадянського суспільства, але без ініціативи народу "знизу” її можливості обмежені. Позитивним трендом, який вселяє надію на перспективи розбудови громадянського суспільства, стали процеси самоорганізації громадян України. За статистичними даними кількість офіційно зареєстрованих об’єднань громадян на рівні громадських організацій із всеукраїнським та міжнародним статусами, а також на місцевому рівні постійно збільшується по країні в цілому і у всіх її регіонах.

З іншого боку, дані багатьох досліджень, що були проведені останніми роками, та рейтинги впливових міжнародних організацій вказують на незрілість громадянського суспільства в Україні. Кількісне зростання громадських організацій не збільшило частку залученого до цієї діяльності населення. Основними шляхами побудови громадянського суспільства в Україні є:- в розширення масової бази влади, підвищення політичної культури населення, створення нових можливостей участі громадян в управлінні державними і суспільними справами;- активізація процесу роздержавлення усіх сфер суспільного життя, формування справжніх інститутів громадянського суспільства як ринкового, так і неринкового характеру (благодійні фонди, споживчі товариства, клуби за інтересами, товариства, асоціації тощо), розвиток різних форм громадського самоврядування і самодіяльності;- в постійне удосконалення контрольних механізмів, тобто механізмів зворотного зв'язку від суспільства до держави;- максимальне розширення сфери судового захисту прав і свобод людини, формування поваги до права і до закону;- в виховання нормального природного патріотизму – національного і державного – на основі поваги до національної історико-культурної спадщини;- зміцнення свободи інформації і гласності, відкритості суспільства на основі щонайширших зв'язків із зарубіжним світом; в піднесення рівня суспільної свідомості, подолання явищ соціальної пасивності, оскільки справа не тільки в наявності демократичних установ і процедур та інформованості населення, але й в умінні жити в умовах демократії, користуватися її благами, в готовності до постійного удосконалення політичної системи у відповідності зі зміною конкретно-історичних умов.Іншими словами, має відбутися максимальне роздержавлення усіх сфер суспільного життя. Проте це роздержавлення зовсім не означає повної відмови від державного в межах закону регулювання соціального життя.

83.Загальна характеристика доктрини правової держави

Правова доктрина у свій час (до XX ст.) відіграла позитивну роль. Виступаючи як одне із джерел права, вона сприяла сприйняттю римського права. Правова доктрина створювалася в в університетах і впливала на формування системи права і структуру правової норми. Правова доктрина тісно пов'язана з юридичною наукою, що виступає для неї у ролі своєрідного життєдайного джерела, основи, витоку. Таким чином, правова доктрина має похідний щодо правової науки характер. Доктрина, доктринальні положення створюються, як правило у результаті проведення фундаментальних наукових досліджень. Ці дослідження пов'язані з «формуванням й вдосконаленням понятійного апарату, глибоким та всебічним аналізом сутності явищ та пресів, з'ясуванням закономірностей розвитку юридичної практики.» Остання як різновид соціально-історичної практики є «одним з важливих критеріїв істинності, цінності й ефективності наукових досліджень»нірситетах і впливала на формування системи права і структуру правової норми. Доктрина здатна не лише статично відображати правову дійсність, але й активно впливати на всі ключові елементи правової системи. З одного боку, доктрина виконує роль ідеальної основи, теоретичного стрижня правотворчості, а з другого — аналізуючи зміст чинних юридичних приписів, практику їх реалізації, пропонує конкретні шляхи вирішення проблемних питань, що виникають у процесі застосування норм права.

84. Розвиток доктрини правової держави вітчизняними вченими

Правова доктрина має науковий характер, її прийнято розглядати як науково-теоретичні погляди юристів-учених на ті чи інші правові питання. Наука виступає для правової доктри­ни в ролі своєрідного джерела, фундаменту, підґрунтя, саме в ній остання знаходить свої витоки.

На різних історичних етапах розвитку тих чи інших країн правова доктрина виконувала (у деяких продовжує виконува­ти) функції формального джерела права. В Україні доктрина не є формою права, проте це аж ніяк не применшує її ролі й зна­чення в правовому житті суспільства. Аналіз вітчизняної юри­дичної практики дозволяє розглядати її в якості чинника, що здійснює фактичний вплив на правотворчу й правозастосовну практику. Такий вплив доктрина здійснює, зокрема, через розроблення й удосконалення юридичної техніки, понятійно- категоріального апарату, яким користується законодавець, через залучення вчених-юристів до надання науково- консультативної, науково-експертної допомоги, у тому числі з питань доктринального тлумачення і застосування правових норм, через залучення правознавців до розроблення норматив­но-правових актів.

85. Поняття і ознаки правової держави

Правова держава — це організація політичної влади, діяльність якої заснована на визнанні та реальному забезпе­ченні прав і свобод людини, верховенстві права і взаємній відповідальності особистості і держави. Правова держава передбачає поступову демократизацію суспільства, встановлення правових основ будівництва державності, дотримання правопорядку і принципу законності. Людина є вищою соціальною та політичною цінністю. Держава покликана затвердити гуманістичні начала, забезпечити і захистити свободу, честь і гідність людини.

Правова держава — це підсумок світового досвіду розвитку ци­вілізації, це новий стан у становленні і розвитку державності. Правову державу не можна проголосити — вона повинна скластися як результат реформи економічних, політичних, державних і правових інститу­тів, реальної зміни характеру взаємовідносин між громадянським сус­пільством, державою і особистістю.

Правова держава — це організація політичної влади, діяль­ність якої заснована на принципах верховенства права і закону, взаємній відповідальності держави і особи, визнанні та реальному забезпеченні прав і свобод людини і громадянина, окремих груп людей і громадянського суспільства в цілому.

Крім загальних ознак, характерних для будьякої держави, правова держава має низку специфічних ознак, а саме:

1) законодавче закріплення і реальне забезпечення прав і свобод людини, тобто визнання кожної людини вищою соціальною цінністю. Правова держава зобов'язана послі­довно і неухильно забезпечувати реалізацію цих прав і за­хищати їх, будьяке обмеження прав людини неприпусти­мо. Крім того, правова держава законодавчо закріплює правову рівність для представників різних соціальних верств, що створює можливість різним соціальним групам рівною мірою брати участь у формуванні органів держав­ної влади, впливати на політику, а також нести відпові­дальність за стан справ у суспільстві;

2) верховенство і панування в суспільному і державному житті права та законів, які виражають волю більшості або всього населення країни. Право, по відношенню до держави, є первинним. Держава не створює право, а лише дає юридично завершені формулювання, в яких закріплю­ються уявлення про справедливість, що об'єктивно скла­лося в суспільстві і потребує державного захисту. Пану­вання права в житті суспільства забезпечує створення демократичних державних структур, незалежність держав­ного апарату від зміни правлячих політичних сил, гарантує верховенство конституції та правових законів. Верховенс­тво права означає, що не тільки громадянин, але й переду­сім сама держава, її органи та державні службовці повинні діяти виключно у межах права. За допомогою права і через правові закони правова держава самообмежує себе. У пра­вовій державі повинні управляти не окремі особи, а право­вий закон і доки держава не буде реально обмежена пра­вом, правовим законом, вона не може вважатися правовою;

3) здійснення принципу поділу державної влади. За допомогою поділу влади правова держава організується і функціонує правовими засобами: державні органи діють строго у рамках своєї компетенції, не підмінюючи один одного, в їх взаємовідносинах установлюється збалансованість, рів­новага та взаємний контроль.

Принцип поділу державної влади на законодавчу, виконавчу і судову означає, поперше, що кожна з гілок влади діє незалежно, самостійно, і не втручається в повно­важення іншої, а подруге — існування й ефективне функ­ціонування конституційного механізму системи стриму­вань і противаг, яка являє собою сукупність правових обмежень однієї гілки влади з боку інших гілок влади;

4) взаємна відповідальність особи і держави, тобто як особа є відповідальною перед державою, так і держава відпо­відає перед особою за невиконання своїх обов'язків. При цьому слід підкреслити, що захищеність інтересів держави та особи в правовій державі повинно знаходитися на одно­му рівні, а правові відносини ґрунтуватися на основі рівно­сті та взаємної відповідальності сторін;

5) врегулювання відносин між особою і державою на підс­таві загальнодозвільного принципу, коли особі дозволе­но робити все, що прямо не заборонено законом. Тобто особа може вчиняти будьякі дії, якщо на них не поширені якісь заборони з боку держави. У правовій державі діє й інший принцип, відповідно до якого державним органам, їх посадовим особам дозволено робити лише те, що для них прямо передбачено законом;

6) наявність високого рівня правосвідомості та правової культури як у окремого індивіда, посадової особи, так і у суспільства в цілому. А це насамперед передбачає наяв­ність досить високого рівня правових знань, стійких пере­конань усіх правових суб'єктів у необхідності виконання Конституції, законів тощо;

7) наявність незалежного, ефективного суду та забезпе­чення його провідної ролі у суспільному житті. Провід­ну роль суд може відігравати тільки за умови здійснення правосуддя виключно судом і відповідно до закону, забез­печення незалежності і кваліфікованості суддів, доступно­сті судового захисту для всіх громадян тощо. При здійс­ненні судочинства державні органи і їх посадові особи, з одного боку, і особа чи їх об'єднання — з іншого боку, по­винні розглядатися як рівноправні суб'єкти, що є запору­кою уникнення будьякого свавілля з боку держави;

8) наявність ефективних форм контролю і нагляду за здійсненням законів, інших нормативноправових ак­тів та режиму законності усіма учасниками суспільного життя і насамперед — державними органами. У правовій державі існують соціальноекономічні, політичні, юридич­ні й міжнародні гарантії законності, що забезпечують до­тримання і виконання закону. Законність вимагає безумов­ного дотримання чинного законодавства усіма суб'єктами правової сфери, насамперед у діяльності владних струк­тур — державних органів влади та їхніх посадових осіб.

У різних країнах основи правової державності складались порізному, але всюди у цих процесах загальним було одне — це рух до свободи, свідоме прагнення ліквідувати тоталітарний характер держа­ви, змусити її поважати права і свободи громадян.

Правова держава незалежно від специфіки країни характери­зується наявністю ознак, ступінь реалізації яких є показником успішного просування суспільства на шляху наближення до ідеа­лу, що містить теорія правової держави. Це такі ознаки:. безумовне визнання, законодавче закріплення, реальне здій­снення і гарантування державою невід' ємних прав і свобод люди­ни. Цей принцип передбачає визнання кожної людини вищою соціальною цінністю. Завдяки інтегруючій функції права особис­тості на життя, свободу та гідність всі категорії прав людини перебувають у єдності, вони взаємопов'язані і взаємообумовлені. Ці права створюють своєрідне ядро незмінних і непорушних прав, навколо якого формуються похідні від них категорії прав (політичні, соціально-економічні, культурні тощо). Кожна з кате­горій прав конкретизує певний аспект змісту цього ядра, сприяє його захисту. Зворотний зв'язок полягає в тому, що саме завдяки визнанню державою непорушності життя, свободи та гідності людини розцінюється як недоторканні і невідчужувані всі інші права й свободи.Соціальна природа правової держави означає законодавче закріплення рівних прав і рівних шансів їх реалізації представни­ками різних соціальних верств, а отже — досягнення соціального плюралізму. Це створює можливість різним соціальним групам рівною мірою брати участь у формуванні органів влади, впливати на політику, а також нести відповідальність за стан справ у суспільстві. Цей вплив здійснюється індивідами і їх об'єднаннями за допомогою конституційно-правових інститутів. Постійний контроль з боку громадськості за діяльністю державних органів, доповнений демократичною процедурою формування цих ор­ганів, унеможливлює використання влади в егоїстичних інтере­сах певних соціальних верств і груп населення.Принцип верховенства (панування) права. Право, по відно­шенню до держави, є первинним. Держава не створює право, а лише дає юридично завершені формулювання, в яких закріплю­ються уявлення про справедливість, що об'єктивно склалися в суспільстві і потребують державного захисту. Отже, за допомо­гою законів, судових прецедентів тощо держава лише надає пра­ву формальної визначеності. У реальній діяльності вона повинна втілювати право в життя.Принцип верховенства права вимагає, щоб як мета діяльності держави, так і сама ця діяльність визначалися правовими рішен­нями законодавців. Його реалізація забезпечує незалежність державного апарату від зміни правлячих політичних сил, а також відносну безперервність розвитку держави в умовах постійних змін, що відбуваються в житті суспільства і навіть стають переду­мовою таких змін.За допомогою права відбувається відтворення існуючої со­ціальної системи, оскільки в ньому конкретизується правова дер­жавність. Право утворює ту ланку, завдяки якій досягається узгодження і взаємодія між правовою і соціальною державністю, між соціальною державою і ринковою економікою. Правова держава зароджується і функціонує в умовах грома­дянського суспільства. Питання щодо громадянського суспіль­ства, як і щодо правової соціальної держави, було поставлене історією як питання про найбільш розумний і доцільний устрій людського буття. Процес їх розвитку хоча і був різношвидкісним, але йшов паралельно і супроводжувався узгодженням між собою цих інститутів. Тому, коли під громадянським суспільством ро­зуміють сукупність недержавних і неполітичних відносин, які утворюють сферу специфічних інтересів вільних індивідів-влас-ників і їх об'єднань, то це аж ніяк не означає його абсолютної відокремленості від держави. Навпаки, вони завжди були досить тісно пов'язаними між собою, по-перше, генетично (в євро­пейській історії громадянське суспільство і держава взаємно створювали одне одного), а по-друге — корегуючи одне одного. Отже, громадянське суспільство розвивається в діалектичній єдності і протиріччі з соціальною правовою державою.

Правовий статус особи —це система закріплених у нормативно-правових актах і гарантованих державою прав, свобод, обов’язків, відповідальності, відповідно до яких індивід як суб’єкт права (тобто як такий, що має правосуб’єктність) координує свою поведінку в суспільстві. Правовий статус особи відображає юридичне закріплення досягнутого суспільством обсягу свободи особи. Правовий статус громадян виражає її соціально-економічне і політичне становище в державі й суспільстві, а також можливості для реалізації прав і свобод та покращення свого становища за допомогою права і законодавства. Держава і суспільство зацікавлені і значною мірою стимулюють правомірну діяльність і поведінку особи. Знання цих прав, свобод та обов’язків дає можливість захищати ці права законними методами і способами в судовому порядку, а також за допомогою інших юридичних гарантій. Знання свого правового статусу дає можливість особі знати, що дозволено робити, що вона зобов’язана робити і що заборонено робити. Правовий статус особи відображає юридичне закріплення досягнутого суспільством обсягу свободи особи. Він ґрунтується на сучасному вченні про свободу, в підвалинах якого лежать такі ідеї: усі люди вільні від народження, і ніхто не має права відчужувати їх природні права. Забезпечення і охорона цих прав є головним обов’язком держави; свобода особи полягає у можливості робити все, що не завдає шкоди іншій особі; межі свободи можуть визначатися законом, який відповідає праву, а право є мірою свободи; обмеження прав є можливим виключно з метою сприяння досяганню загального добробуту в демократичному суспільстві. Особа перетворюється на суб’єкт права не автоматично. Вона визнається такою законами держави і насамперед її конституцією. Для успішного реформування суспільства і держави в демократичному напрямку необхідно, щоб правовий статус особи був юридично чітким, вбирав в себе загальнолюдські досягнення в галузі прав людини. У трактовці правового статусу особи серед вчених немає єдності.. Нерідко до його структури вводяться, крім прав, свобод, обов’язків, ще й громадянство, законні інтереси, гарантії. Зазначені категорії є або передумовою правового статусу, або його умовами, супроводжують його, але не складають його структуру. Відомо, що інтерес передує правам та обов’язкам незалежно від того, чи знаходить він пряме закріплення в законодавстві, чи просто підлягає правовому захисту з боку держави. Як категорія позаправова або «доправова», інтерес закріплюється не тільки в конкретних правових розпорядженнях, а й у принципах права. Він сприяє формуванню правової настанови особи. Можливо виділення законного інтересу як елемент структури соціального, а не правового статусу. Громадянство як певний політико-юридичний стан є передумовою набуття індивідом правового статусу громадянина конкретної держави в повному обсязі. Воно визначає формування правового становища особи та особливостей конституційних основ її статусу. Гарантії реалізації прав та обов’язків істотно впливають на зміст і соціальне значення статусу особи. Без створення державою умов для здійснення прав, обов’язків вони залишаються «заявою про наміри». Однак загальносоціальні (економічні, політичні, ідеологічні та ін.) та спеціально-соціальні (юридичні) гарантії є факторами реалізації правового статусу особи, а не елементами структури його системи. Існують різні підходи до питання про співвідношення правосуб’єктності та правового статусу: одні вчені вважають правосуб’єктність передумовою правового статусу, другі схильні включати її в правовий статус як структурний елемент, треті називають правосуд’єктність більш об’ємною категорію, яка вбирає в себе правовий статус. Правосуб’єктність (праводієздатність) належить до умов набуття правового статусу, тому що вона полягає в здатності особи мати права, виконувати обов’язки, нести відповідальність. Однак цим її призначення не вичерпуються. Без правосуд’єктності неможливо визначити правовий статус фізичної та юридичної особи: спеціальна правосуд’єктність впливає на спеціальний статус, а індивідуальна правосуд’єктність значною мірою характеризує індивідуальний статус. правосуд’єктність сприяє встановленню відмінності правового статусу від інших соціальних статусів особи –економічного, політичного, етнічного та ін.
Види правових статусів особи: загальний –статус особи як громадянина держави закріплений у конституції і конституційних законах. Він є загальним, узагальненим і однаковим для всіх незалежно від національності, релігійних переконань, соціального стану; характеризується стабільністю і визначеністю; передбачає рівність прав і обов’язків громадян, рівність їх перед законом; є засадничим для всіх інших; є основою для набуття конкретних суб’єктивних прав, покладення обов’язків і несення відповідальності; спеціальний –статус особи як представника тієї чи іншої соціальної групи, відокремленої за певним юридико-значущим началом (родом діяльності, віком та ін.), який наділений відповідно до законів та інших нормативних актів спеціальними, додатковими, правами і обов’язками, обумовлений особливостями становища особи і потребами її функціональної спеціальної активності (студент, пенсіонер, посадова особа та ін.), є загальним для певного кола осіб. Спеціальний статус доповнює (статус депутата) або обмежує (статус рецидивіста) загальний правовий статус, тобто коректує його. На відміну від загального статусу, який є постійним, спеціальний статус має минущий характер; індивідуальний –статус особи як індивідуума, який становить персоніфіковані права і обов’язки в їх конкретних, природних і набутих здібностях і особливостях (стать, вік, родинний стан, стан здоров’я, релігійні переконання тощо), відрізняється рухливістю: змінюється відповідно до тих змін, що відбуваються в житті людини.

Дата добавления: 2015-05-07