І. Поняття стресу, його причини і наслідки для особистості

Термін “стрес" був вперше введений у 1936 р. Гансом Селье. Ще будучи студентом Празького університету, він звернув увагу на те, що в усіх хворих є ряд загальних симптомів – втрата апетиту, м'язова слабість, підвищений артеріальний тиск, втрата мотивації до досягнень.

Вперше неспецифічний, загальний тип реакцій на дію різноманітних подразників описав у 1901 р. Н. Е. Введенський назвавши його парабіотичним. У 1906 р. видатний фізіолог А. А. Богомолец на підставі великого фактичного матеріалу встановив, що різноманітні впливи на організм (дифтерійна інтоксикація, отруєння токсином ботулінуса, м'язова напруга, вагітність) викликають однотипні морфологічні зміни в корі наднирників.

Про неспецифічний характер змін при дії різноманітних чинників свідчили також теорії Кеннона (про роль мобілізуючої симпатоадреналової системи) і Л. А. Орбелі (про адаптаційно-трофічну функцію симпатичної нервової системи). Проте широке вивчення неспецифічних реакцій організму почалося завдяки Сельє. Тому він вважається основоположником розробки даної проблеми. Те, що вчення про стрес стало найважливішим напрямком досліджень сучасної медицини, психології, ветеринарії і біології, є в першу чергу його заслугою.

При розгляді сучасного стану проблеми слід зазначити, що на сьогоднішній день, усе ще немає єдиного, чіткого визначення поняття “стрес". Навіть у працях Сельє немає однозначного формулювання. У однієї з останніх робіт, Сельє (1982) визначає стрес як сукупність стереотипних філогенетичних запрограмованих неспецифічних реакцій організму, що визиваються будь-якими сильними, надсильними, екстремальними впливами і супроводжуються перебудовою захисних сил організму. У 1971 р. вчений вважав, що стрес - це неспецифічна відповідь організму на будь-який вплив. З урахуванням широкого використання даного поняття теоретиками і практиками різних фахів виникає питання про уточнення його визначення.

На думку одного з головних дослідників стресу Т. Кокса (1981), будь-які визначення й описи стресу, що існують у даний час, є недопрацьованими і неповними, їх варто вважати лише приводом для дискусій, а не приймати як щось незаперечне.

Динамічний прояв стресу в часі був названий Сельє генералізованим адаптаційним синдромом (ГАС), що характеризується збільшенням і гіперактивністю кори наднирників, виразками шлунково-кишкового тракту, інволюцією вилочкової залози і лімфатичної системи, розладами ензімозалежного метаболізму вуглеводів, ліпідів і, нарешті, змінами резистентності організму (Selye, 1949). При стресі відбувається мобілізація багатьох фізіологічних систем, у результаті чого опірність організму збільшується. Виникнення цього синдрому Сельє пов'язав з адаптацією, підвищенням опірності організму до дії ушкоджуючих чинників. Адаптаційний синдром може мати три стадії:

· стадію тривоги, при якій відбувається мобілізація вихідних сил організму;

· резистентності, стійкості;

· виснаження, яка спостерігається при дії інтенсивного подразника або при тривалій дії слабого подразника, а також при функціональній слабості адаптивних механізмів організму. При цьому синдром набуває патологічного характеру. У зв’язку з цим Г.Сельє розрізняв еустрес – синдром, який сприяє збереженню здоров’я (1-2ст.) і дистрес – синдром, який набуває патогенного значення (3 ст.).

Ці стадії мають свою хронологію і проявляються біохімічно, функціонально і морфологічно (Selye, 1974).

Багаторічні дані про розвиток стресу і його шкідливих наслідків обумовили новий підхід до визначення цього поняття.

Ø Стрес - це сукупність загальних, неспецифічних біохімічних, фізіологічних і психологічних реакцій організму у відповідь на дію надзвичайних подразників різноманітної природи і характеру (у тому числі надлишок або недостатність стимулів навколишнього середовища, зміни взаємодії особистості і її оточення, вимоги до особистості й ін.), викликаних “напруженням" функцій в першу чергу органів, що входять як неспецифічні складові компоненти у функціональні системи й забезпечують мобілізацію організму з метою підтримки гомеостазу або його адаптації.

Стресові реакції можуть виникати під впливом травми, опіку, дії на організм різних патологічних подразників, а також при емоційних впливах – так звані емоційні стреси.

Психічним проявам загального адаптаційного синдрому дана назва «емоційний стрес» - тобто афективні переживання, що супроводжують стрес і ведуть до несприятливих змін в організмі людини. Саме емоційний апарат першим включається в стресову реакцію при впливі екстремальних і ушкоджуючих факторів, (Анохін П. К., 1973, Судаков К. С., 1981), що пов'язано з втягуванням емоцій у структуру будь-якого цілеспрямованого поведінкового акту. Внаслідок цього активуються вегетативні функціональні системи і їх специфічне ендокринне забезпечення, що регулює поведінкові реакції. У випадку неможливості досягнення життєво важливих результатів для подолання стресової ситуації виникає напружений стан який вкупі з первинними гормональними змінами у внутрішньому середовищі організму викликає порушення його гомеостазу. При деяких обставинах замість мобілізації організму на подолання труднощів стрес може стати причиною серйозних розладів. (Ісаєв Д. Н., 1996). При неодноразовому повторенні або при значній тривалості афективних реакцій у зв'язку з затягнувшимися життєвими труднощами, емоційне збудження може прийняти застійну стаціонарну форму. У цих випадках навіть при нормалізації ситуації застійне емоційне збудження не зменшується. Більш того, воно постійно активізує центральні структури вегетативної нервової системи, а через них порушує діяльність внутрішніх органів і систем. Якщо в організмі виявляються слабкі ланки, то вони стають основними у формуванні захворювання. Первинні розлади, що виникають при емоційному стресі в різноманітних структурах нейрофізіологічної регуляції мозку, призводять до зміни нормального функціонування серцево-судинної системи, шлунково-кишкового тракту, зміні згортаючої системи крові, розладу імунної системи.

Емоційні стреси по своєму походженню, як правило соціальні, і стійкість до них у різних людей різноманітна. Стресові реакції на психосоціальні труднощі не стільки наслідок останніх, скільки інтегративна відповідь на суб’єктивну їхню оцінку й емоційне збудження (Everly G. S., Rosenfeld R., 1985).

У зв'язку з тим, що різні інтенсивність і тривалість дії одного й того самого природного стрес-фактора по-різному позначаються на розвитку стресу, виникло питання про градацію факторів, що впливають, по силі і тривалості дії. Проте сьогодні в науковій літературі відсутня така класифікація, що пояснюється в першу чергу неоднаковим сприйняттям організму впливів однієї і тієї ж сили в залежності від його висхідного функціонального стану. У результаті один і той же вплив іменується по-різному: надзвичайним, стресовим, екстремальним, надсильним і ін. Навіть класифікація Р. М. Баєвського (1982) утруднена для практичного використання, оскільки в ній не даються конкретні параметри, по яких можна оцінити інтенсивність досліджуваного фактора. Автор виділяє три умовні градації впливу по інтенсивності: помірні, виражені і максимальні (мається на увазі інтенсивність впливу на поріг стійкості організму), а також три градації за часом дії: короткочасні, тривалі і постійні.

Для полегшення визначення інтенсивності чинники, що впливають на організм, поділяються на:

1) підпорогові, сила дії яких не провокує будь-яку специфічну реакцію; при тривалому впливі вони призводять до підвищення неспецифічної резистентності;

2) граничні, сила впливу яких забезпечує перший прояв наміченої специфічної реакції;

3) стресові (надзвичайні) - подразники такої сили, що спочатку викликають в основному неспецифічні метаболічні або фізіологічні реакції, тобто стресові, діапазон сипи такого подразника починається від граничної і продовжуються доти, поки фізіологічні системи функціонують як лінійні відповідно до “правил сили";

4) ушкоджуючі (екстремальні) - сила дії цих подразників обумовлює значне порушення загального метаболізму і функцій життєво важливих органів і систем, а також ушкодження їхньої структури.

Для класифікації за часом дії використовується градація стрес-факторів на: періодичні, безупинні (постійні), гострі (короткочасна дія різко наростаючої сили стресових і екстремальних факторів) і хронічні (тривалі).

Впливи, сила яких наростає поступово, віднесені до категорії факторів повільно наростаючої сили (підпорогової і граничної), впливи, сила котрих вище граничної із самого початку, - до факторів надмірно інтенсивної дії (стресових і ушкоджуючих).

Звичайно, ступінь розвитку стресу і його наслідків не визначається тільки кількісними і тимчасовими параметрами. Їхній вплив на організм людини обумовлюється мотиваційним і емоційним компонентом, орієнтацією людини стосовно цього стимулу, негативною оцінкою, основаної на неприйнятті стимулу з біологічної, сенсорної, психологічної, соціальної й інших точок зору індивідуума. Початок дії стимулу в людини часто може бути не просто енергетичним поштовхом, що запускає стрес-реакцію; головне - це його інформаційне значення. Одним словом, у людини стрес-фактор, особливо антропогенний, оцінюється не тільки у фізіологічному, але й у суб'єктивному, особистісному відношенні. Наслідки впливу всяких психоемоційних впливів, як і природних - фізичних, біологічних і хімічних, залежать також від індивідуальних фізіологічних і психологічних особливостей особистості, рівня стресостійкості і стресоактивності. За виразним висловлюванням стрес-фактори повинні підходити до людини як ключ до замка. В цьому разі стрес-фактори викликають перенапруження функцій життєво-важливих систем організму людини, і він не в змозі адаптуватися до них, внаслідок чого виникають соматичні і психічні порушення і так звані стресові захворювання.

У кожній нозологічній одиниці захворювання можна виділити в окрему групу ті хвороби, розвиток яких обумовлено стресом. Зокрема, це стосується захворювань серцево-судинної системи - гіпертонічної хвороби, склерозу вінцевих артерій серця з інфарктом міокарда, склерозу артерій мозку з порушеннями мозкового кровообігу; шлунково-кишкового тракту - виразкової хвороби шлунка, виразкового коліту й ін.; залоз внутрішньої секреції - діабету, дифузного токсичного зоба й ін. Нарешті, до них відносяться деякі нервові і психічні захворювання.

За останні роки вчені і лікарі усвідомили, яким тяжким є тягар стресу для суспільного добробуту. За даними американських учених, 2/3 відвідань поліклінік викликані симптомами, в основі яких - стрес. Більш 1/4 випадків тимчасової непрацездатності припадає на частку стресу.

ІІ. Синдром посттравматичних стресових порушень (ПТСП).

Поняття стресу та дистресу, які виникли в річищі фізіо­логічних досліджень, ввійшли і в психологічну термінологію. Фізіологічний та психологічний стреси вирізняються за характе­ром стресорів, що їх викликають.

У надрах самої психології склалися й свої терміни щодо станів нервового перенапруження. Так, психічна травма означає тимчасове чи стійке порушення психіки під впливом надмірної за силою чи за суб'єктивним значенням психічної дії.

У межах психоаналітичної концепції згадані порушення кваліфікуються як травматичний невроз. Основою для вве­дення цього поняття 3. Фрейд вважав феномен нав'язливого згадування про травмуючі події. Домінування у фрейдівському визначенні симптому нав'язливих спогадів і позначення часу його формування безпосередньо моментом травми зву­жують межі станів, пов'язаних із психічною травмою. Так, серед симптомів стресових порушень трапляються тривожність, де­пресія, порушення пам'яті, уваги, які посилюються з часом. Ціла низка порушень, що об'єднуються поняттям "нейровегетативний синдром", також притаманні стресовим станам.

Для визначення станів, що можуть виникати у більш віддалені від травмуючих подій періоди, було введене поняття "посттравматичний невроз". У цьому випадку симптом нав'язливих спогадів не є обов'язковим і може бути навіть зовсім відсутнім. Але сама психоаналітична парадигма у підході до стресових станів залишається разом із самим по­няттям неврозу.

У сучасній франкомовній традиції термін "посттравматичний невроз" є найбільш поширеним в інтерпретації станів людей, що зіткнулися з травмуючими подіями у своєму житті.

Але англомовна психологія, де поширена біхевіоральна па­радигма, вивела поняття неврозу за межі свого практичного лексикону, тобто психологи відмовились від поняття неврозу на користь медиків. Елітарність психоаналізу (він потребує певного рівня інтелектуального розвитку пацієнта, вимагає багато часу і, природно, коштів) не дає можливості організації психо­логічної допомоги у випадках масового поширення стресових станів людей. Дослідження, пошук нових стратегій та методів психічної реабілітації стресових станів не припинялися, але й не узагальнювалися аж до кінця 70-х років. Велика проблема суспільства США 60—70-х років — ріст числа ветеранів в'єтнамської війни, що мали стресові порушення — стала со­ціальним поштовхом для узагальнення багаторічних досліджень і практичного досвіду психологічної допомоги жертвам різного виду катастроф та аварій і насамперед воєн. Результатом такого узагальнення стало введення у 1980р. Американською психіатричною асоціацією нового синдрому в офіційний класифікатор психічних відхилень. Він отримав назву "ПТСП-синдром": синдром посттравматичних стресових порушень. Своєю назвою, а також діапазоном зазначених симптомів він об'єднав традиції дослідження стресових станів — фізіо­логічну (з її поняттям стресу) і психологічну (що оперувала поняттям психічної травми); префікс "пост" показував, що згаданий синдром розвивається з часом (таке визначення несе в собі можливість психопрофілактики, яка має проводитися протягом дії травмуючих обставин або безпосередньо після їх дії для запобігання розвитку ПТСП-синдрому в майбутньо­му); а включення синдрому до психіатричного класифікатора поєднало зусилля медиків та психологів у діагностиці та ліку­ванні постстресових станів.

Як випливає з самої назви синдрому, він розвивається ли­ше через деякий часпісля катастрофи, що людина пережила. До того ж, за міжнародними даними, лише в одного відсотка осіб, які опинилися на місці аварії, розвивається справжній ПТСП-синдром. Але більшість учасників катастрофи пережи­вають так званий травматичний стрес. Як і всі види стресів (за Г. Сельє), він є адаптивною реакцією на травмуючі обста­вини (тобто "нормальною" реакцією на "ненормальні" події) і розвивається в три етапи. Якщо перші два етапи мобілізують людські резерви на подолання екстремальних обставин, то останній, третій, є руйнівним, і саме він отримав назву "ПТСП". Дуже часто цей синдром дає назву самому фахові роботи психологів з післяаварійнимн станами потерпілих. Назва "ПТСП" поширюється і на стани людей під час аварії.

Ø Посттравматичне стресове порушення (ПТСП) - це непсихотична відстрочена реакція на травматичний стрес (такий як природні і техногенні катастрофи, бойові дії, катування, згвалтування й ін.), здатний викликати психічні порушення практично в будь-якої людини. (визначення по Н.В.Тарабріної)

Психопрофілактична робота на перших етапах розвитку трав­матичного стресу також традиційно належить до ПТСП-реабілітації. До ужитку ввійшло трохи вільне користування терміном "ПТСП", розширення його до поняття травматич­ного стресу. Це не вважається помилкою, бо поняття "ПТСП" несе в собі посилання на біхевіоральну парадигму у процедурах діагностики та лікування. Тож вживання цього терміна скоріше характеризує підхід до інтерпретації стресо­вих порушень, ніж конкретний діагноз.

В російсько- та украінськомовній традиції за процесом подолання постстресових порушень закріпився термін "постстресова реабілітація", хоча у світовій психологічній літературі частіше трапляється така назва, як "ПТСП-консультування".

Упровадження поняття постстресової реабілітації у вітчиз­няній літературі свідчить про формування особливого підходу до проблеми дослідження та подолання постстресових станів. Цей підхід випливає з низки тверджень: діяльнісної, ди­намічної єдності внутрішніх та зовнішніх умов розвитку психіки; ідеї інтеріоризації зовнішніх дій, детермінації психо­логічних змін змінами зовнішніми (соціальними, міжособистісними, фізичними тощо), а також інших, які складають науковий апарат вітчизняної психології.

Згаданий підхід зумовлює специфіку тематики конкретних досліджень та пов'язаних з ними напрямків реабілітаційної ро­боти з населенням, що постраждало від Чорнобильської аварії: зовнішні та внутрішні фактори-умови відхилень у ро­звитку і поведінці дітей (О. Киричук); особливості генезу "образу Я" дошкільників (С. Тищенко, Т. Пироженко); вплив ціннісних орієнтацій підлітків на особистісне та професійне самовизначення (О. Гарнець, С. Яковенко); порушення суб'єктних механізмів психічної активності (В. Татенко, Л. Лепіхова); порушення суб'єктивної картини світу (П. Гончар); порушення процесів цілеутворення, екзистенційні питання в корекційно-реабілітаційній роботі (Н. Мацнєва) і т. ін.

Саме в річищі подібної тематики формується специфіка вітчизняного підходу до проблеми постстресових станів. По­ряд із цим іде процес опанування досконало розроблених ме­тодичних підходів до реабілітації потерпілих від катастроф, що сталися в інших країнах.

Підхід до визначення та подолання постстресових станів з огляду ПТСП-діагностики є найбільш поширеним і популяр­ним як в Америці, так і в Європі. Синдром ПТСП включений до найавторитетніших міжнародних класифікаторів психічних відхилень— DSМ-III-R та ІСD(1О). Фахівці, що спеціалізуються в галузі ПТСП-реабілітації, об'єднані в національні та міжнародні товариства, мають вузькопрофільні періодичні видання. Щорічно у світі відбувається декілька міжнародних конференцій та конгресів із питань ПТСП. У багатьох країнах існують національні служби порятунку від катастроф, до яких залучені спеціалісти різного фаху (про­фесіональні рятувальники, Червоний Хрест, транспортники, військові, медики і т. п.), серед яих обов'язково є психо­логи. Психологи, що беруть участь у роботі на місцях ката­строф та в подоланні наслідків аварій (у ПТСП-профілактиці та реабілітації), об'єднані в національні центри кризової пси­хології, які проводять постійну роботу як з жертвами масових катастроф, так і з тими, хто пережив особисту трагедію (розбійний напад, згвалтування, смерть близької людини чи навіть тварини тощо).

На жаль, у нашій країні класифікатори DSМ-III-R, DSМ-IV та ІСD(10) поки що не впроваджені в практику, що зумо­влює труднощі у спільних дослідженнях і обміні досвідом що­до особливостей прояву тих чи інших загальновизнаних за­хворювань, тимчасових станів та можливостей їх подолання. І все ж створення власної української системи понять і методів діагностики та психологічної допомоги, що зараз відбувається, спирається на світовий досвід, шукаючи спільну мову для порів­няння і взаємозбагачення підходів до тих чи інших явищ, що склалися незалежно у вітчизняній та закордонній науці.

Щорічні регіональні та міжнародні конференції з проблем психологічної допомоги населенню, що постраждало від наймасовішої катастрофи XX століття — аварії на Чорно­бильській АЕС, відбуваються в Україні, Білорусі, Росії і зби­рають учених з усього світу, які працюють в галузі післястресової реабілітації. У травні 1992 р. в Києві відбулася Міжна­родна конференція, присвячена узагальненню уявлень про психологію травматичного стресу, що накопичені сучасною світовою наукою.

Чорнобильська трагедія сформувала великі осередки про­живання травмованих людей навколо ЧАЕС. Відсутність міжнародних класифікаторів в озброєнні наших фахівців не дала можливості діагностики психічних порушень у людей, яких торкнувся Чорнобиль, за всесвітньовизнаними та місцевоадаптованими методиками. Але дослідження психофізично­го стану людей, що пережили Чорнобиль, проведені нашими вченими за стандартизованими методиками, дають змогу визнати у них симптоми, які виступають складовими ПТСП-синдрому.

ПТСП-синдром складають три головні групи симптомів:

1) нав'язливі образи трагедії, що сталася;

2) уникнення ба­гатьох речей, які асоціативно пов'язані з травмою;

3) широкий діапазон симптомів, обумовлених високим рівнем психофізіологічного збудження. Саме останні найбільш ши­роко вивчалися й констатувалися в дослідженнях стану лю­дей, що постраждали від Чорнобиля.

Але як складова частина ПТСП-синдрому ця симптоматика не кваліфікувалася.

Створення методик, що уніфікують процедури діагностики та реабілітації, дає змогу об'єднати зусилля міжнародного наукового товариства в подальшому вивченні ПТСП- феномена, який може набувати різноманітних видів залежно від віку постраждалих, типу катастрофи (природна, технічна, со­ціальна, індивідуальна, групова, масова), культурних особли­востей і т. ін. Уточнення феноменології, обставин, що зумо­влюють той чи інший розвиток ПТСП-синдрому, розробка та апробація засобів реабілітації, найбільш ефективних при різних формах травматизації, — усе це складає сучасний зміст ПТСП-галузі психологічної науки.

Поряд із тим існують і дослідження суб'єктивних змін психіки людей у стресовому стані, що характеризуються вітчиз­няним підходом. Так, у спільному українсько-бельгійському дослідженні післястресових станів методом Роршаха (О. Вино­кур, П. Гончар, Н. Мацнєва, К. Мормонт та ін.) було визначено, що травмовані бачать світ із хаотичною структурою. Засобом по­долання хаотичності картини світу є використання одного чи кількох видів особистісного захисту, серед яких:

· клеваж (поляризація світу на добре та зле);

· контролювання дрібниць, аби здобути почуття більшої впевненості щодо картини світу;

· зміна сприйняття дійсності, тобто сприймання її через особистісну проекцію, незважаючи на міру її збігу з ре­альністю.

Отримані результати не суперечать даним досліджень у межах ПТСП-підходу і навіть поглиблюють уявлення про ме­ханізми, що лежать поза феноменологією ПТСП-синдрому.

Розвиток ПТСП-науки дав змогу виділити різні види ПТСП. Деякі з них є загальновизнаними, деякі зафіксовані лише кількома вченими і потребують більш детального вивчення. На­ведемо деякі з них на прикладі Чорнобильської аварії.

Серед "чорнобильців" можна спостерігати постстресові порушення різноманітної етіології. Це первинні ПТСП-синдроми: гострий (у безпосередніх учасників та спостерігачів пожежі на ЧАЕС) та хронічний (що розвивається внаслідок постійної тривалої дії стресорів у випадках: проживання на забруднених територіях, надбання хронічних захворювань унаслідок опромінювання та ін.); вторинний ПТСП-синдром у дітей, що народилися в родинах батьків, котрі мають пост­стресові порушення і формують унаслідок цього травматич­ний осередок у психіці дітей, які особисто не пережили ката­строфи та її наслідків; вторинний ПТСП-синдром у дорослих, які отримують суперечливу інформацію щодо безпечності свого проживання у місцевості (частіше за все цей вид син­дрому має в нас назву радіофобії).

Деякий час вважалося, що ПТСП-синдром може бути ли­ше в дорослих з їхніми раціональними схемами щодо устрою свого та навколишнього життя. Стосовно дітей, то ще в середині 80-х років вважалось, що їхні стресові порушення є ситуативно-специфічними через їхній менш стійкий по­гляд на світ, який може адаптувати значно більше подій та явищ, ніж погляд дорослої людини. Але вже наприкінці 80-х років головні міжнародні класифікатори психічних по­рушень — DSМ-III-R, DSМ-ІV та ІСD(10) — включили до свого складу ПТСП-синдром у дітей. У багатьох випадках діти до кінця не усвідомлюють наслідків катастроф, які торк­нулися їхнього життя, і тому не дуже глибоко переживають трагізм подій. Але те, що трапилось, може залишити глибокі сліди у психіці й проявитися через деякий час. Тому, як і у випадках з дорослими, склалося уявлення про необхідність психопрофілактики дитячого ПТСП-синдрому безпосередньо під час чи після аварії. Вивчення ПТСП-синдрому в дітей нині становить відносно самостійний підрозділ ПТСП-науки.

Дата добавления: 2015-05-10