Поняття художнього: етимологічні аспекти та семантична динаміка

Як відомо, слово “художній” в багатьох контекстах вживається як синонім до слова “мистецький”. “Художній значить мистецький, приналежний до мистецтва, такий, що має всі ознаки мистецького твору” [1, 149]. Звідси й поширена синонімізація понять “художня культура” та “мистецтво”: “В якості синоніму до “художньої культури” іноді вживається поняття “мистецтво” [2, 168]. Однак художність також визначається і як “міра естетичної цінності твору мистецтва, ступінь його краси” [2, 390]. Таким чином виникає деяка розпливчастість і непевність у визначеннях поняття “художнього”, що подекуди призводить навіть до не зовсім коректних у науковому плані ситуацій. Так, наприклад, О.О. Кривцун, загалом адекватно викладаючи естетичну концепцію І. Канта, з якоїсь причини довільно замінює при тому використовуваний Кантом прикметник «естетичне» прикметником «художнє». Кривцун пише «художнє сприйняття» замість «естетичне сприйняття» (як насправді є у Канта), «художнє задоволення» замість «естетичне задоволення», «художнє переживання» замість «естетичне переживання» і т. д. [3, 90-93]. Але ж естетична культура, як відомо, не дорівнює поняттю художньої культури або мистецтва, не обмежується його сферою, оскільки дуже суттєво обумовлюється поняттями чуттєвості й духовності, які в багатьох випадках виходять далеко за межі простору власне мистецького. Й Іммануїл Кант, зокрема, у своїй роботі «Критика здатності судження» писав таки про поняття естетичного, а не художнього (останній термін у зазначеній роботі класика німецької філософії зустрічається тільки декілька раз, і, до того ж, жодного разу – у концептуальному значенні).

Не тільки ми говоримо мовою, а й, за словами Г.Г. Гадамера, “мова говорить нами”. Тож для глибшого розуміння багатьох понять дуже корисним буває проведення розвідок щодо походження використаних для їх означення слів, спектру первинних значень цих лексем, синонімічних рядів, іншомовних відповідників тощо. Особливо це актуально відносно тих термінів і категорій, походження яких, як правило, не вказується навіть у словниках. До таких належить і поняття “художнього” та однокореневі з ним терміни.

Серед робіт останнього часу в українській естетиці зустрічається достатньо таких, в яких проблематика художнього піднімається доволі широко [4]. Питанням же безпосередньо етимології терміну присвячує в своїй книзі невеликий фрагмент С.Д. Безклубенко, вказуючи, що слово це було запозичене нашими предками у готських племен й означало первинно “рукотворний”, та наводячи споріднені з ним слова англійської й німецької мови [1, 150].

Отже, саме слово “художній” та однокореневі до нього були утворені у східнослов’янських мовах із запозичених з германських мов слів і понять, які, в свою чергу, походять від означення руки. Наприклад, і сучасне англійське (західна група германських мов) hand крім означення кисті людської руки також використовується для означення наступних понять: “вміння”, “вправність” (a hand for something – майстерність у чомусь); “умілий”, “вправний в чому-небудь” (a good hand at something – умілий в чомусь, або: an old (poor) hand at something – майстерний, досвідчений (недосвідчений) у чомусь); “дещо зроблене вручну” (by hand); “робітник”, “працівник”, “виконавець” (a picture by the same hand – картина того ж художника). Слід також згадати й англійські слова handcraft (ремесло, ручна робота; мистецтво в ручній роботі; ремісничий, кустарний); handicraftsman (ремісник); handiwork (виріб, рукоділля, ручна робота).

Вже в старослов’янській мові існував прикметних “хондогъ” (“художній”), пов’язаний своїм походженням, очевидно, з готським (східна група германських мов) “handbags”- “вправний”, “умілий в рукоділлі”. С. Д. Безклубенко вважає, що слово “художній” утворилось за мовленнєвими законами нашої мови від запозиченого нашими предками готського handus - “руки” [1, 150]. Однак на думку автора статті в даній ситуації запозичення старослов’янською мовою безпосередньо готської прикметника видається більш вірогідним, ніж запозичення готського іменника, оскільки для означення рук людини в старослов’янській мові готське handus використано, як відомо, не було.

Так чи інакше, від “хондогъ” ще в давнину було утворено й іменник “художник”, який спочатку означав “рукоділ”, “вправний в ручній праці майстер”.

Показово також для загальної семантики досліджуваного поняття “художній”, що в латині йому відповідало слово “мануфактуc” (від manus – рука та facio – робити) – “рукодільний”.

Отже, за лексичною генезою понять “художній”, “художник” і т. п. можемо зробити висновок, що вони були утворені для означення дечого, пов’язаного з процесом ручного виробництва людиною потрібних їй речей, предметів. На основі різниці між первинним і хоча б приблизним сучасним значенням цих лексем можна також з вірогідністю стверджувати, що їх семантика змінювалась у напрямку від означення ручної роботи як такої – до означення особливо досконалої, підвищено умілої, зразкової, власне “майстерної” роботи.

С. Безклубенко виводить українське “майстерство” від німецького Meister, яке вважає похідним від латинського magister, яке, в свою чергу, пояснює як скорочення від magnus gister, перекладаючи останнє словосполучення “великий знавець, - що означає вчитель, навчитель” і зауважуючи: “Отож в основі – уявлення про знання та вміння” [1, 135]. Однак, такий лексичний ланцюжок не видається єдино можливим. По-перше, латинське magister в значенні “учитель” не має тієї суто лексичної спорідненості з означеннями “навчання”, “вчення”, “ученості” до якого ми звикли в українській або російській мовах. В латині знаходимо: doctrina – “вченість”; doctus – “вчений”; doceo – “вчити”, “навчати”, “пояснювати”, “повідомляти”. Можливий і варіант слововживання, що його знаходимо у Публія Овідія Назона в його Метаморфозі “Дєдал та Ікар”:

hortaturque sequi damnosasque erŭdit artes

et movet ipse suas et nati respicit alas

“Erŭdit” тут означає “навчає” (тобто навчає кого-небудь чому-небудь – в контексті мається на увазі навчання artes і т.д.)

Можна згадати й studium – “заняття”, “старання”, “схильність”; studeo – “займатись”, “бути схильним до чогось”; reor (ratus sum, reri) – “думати”, “вважати”. Як “думати” з тими чи іншими відтінками значення перекладаються й такі латинські слова, як: puto, existimo, sentio, sensi та деякі інші. Контекст знань в латині означається також лексемами: cognitio – “пізнання”; scientia – “знання”; sapientia – “знання”, “мудрість”; sapiens – “знавець”, “мудрець”; consultus – “досвідчений”, “знаючий” (іноді також “обдуманий”), - які також не можна вважати хоча б близькими фонетично й графічно до gister. Крім того, слід враховувати, що слово мagister означало на латині не просто “вчитель”, а і “влада”, “посада”. Власне, magister і вказує скоріше на посаду, положення, ніж на процесуальну діяльність навчання як таку. Наприклад, посада начальника кінноти називалась “magister equitum”. В латинській мові, крім того, існувало й однокореневе до magister слово magistratus – посада, посадова особа, начальник. Опосередкованим, але суттєвим підтвердженням такої інтерпретації може служити, думаю, і те, що в сучасних європейських мовах можна зустріти чимало етимологічно споріднених з латинським magister слів саме із значенням керівної або адміністративної посади, авторитетності, домінування. В англійській знаходимо: magisterial – авторитетний, диктаторський, повелительний, суддівський, судовий; magistracy – посада судді, магістрат; magistral – повчаючий, авторитетний, головний, магістральний, вчительський, викладацький; magistrate – член міського магістрату, мировий суддя, посадова особа. В українській мові досить поширеними в деяких спеціальних контекстах є слова “магістраль”, “магістральний” для означення чогось головного, основного, домінуючого.

Таким чином, й у magister, можливо, слід бачити скоріше означення вчителя як керівника, начальника, того, хто очолює, має більші повноваження. Для підтвердження такого трактування корисно згадати й про ще одне споріднене латинське слово, - “magis”, тобто “більше”. Теоретично можливо, що слово magister було утворено ще у найдавніший період латини саме від magis за допомогою суфікса –ter (який якраз й використовувався дуже широко в індоєвропейських мовах для означення кровно споріднених осіб, - згадаймо хоча б німецькі слова Mutter, Bruder, або англійські mother, brother, де навіть у кінцевих -ther,-der все ж таки явно простежується зв’язок з -ter) для називання старшої, “більшої” в племені людини, керівника й “вчителя”. Отже, магістр – це “більша”, “старша” за рядову людину особа, керівник. Можна також провести семантичну паралель із досить відомим у нас санскритським словом “гуру”, яке хоча і перекладається як “вчитель”, але в першу чергу стосується ієрархічних відносин в соціальному просторі.

Що ж до українських слів “майстер”, “майстерність” (рос. “мастер”, “мастерить”, “мастеровой”), то звернувшись знову до лексичних розвідок, можна з’ясувати, що ці слова ще за часів Київської Русі прийшли серед інших запозичень з Візантії, тобто з грецької мови, а не з латини. В давньогрецькій мові існувало слово “масторас”, яке і було запозичене нашими предками із значенням “ремісник”, “майстер”. Таке походження лексеми “майстер”, “майстерність” виглядає більш логічно як з точки зору порівняння семантики “масторас” та “магістр”, так і з обставин культурно-історичних контактів Київської Русі.

Повертаючись після цього етимологічного відступу знову до думки про те, що семантика поняття “художній” змінювалась у напрямку від означення ручної роботи як такої – до означення особливо досконалої, підвищено умілої, зразкової, власне “майстерної” роботи, - слід зазначити, що логіка таких семантичних трансформацій вочевидь пояснюється логікою загального розвитку матеріальної виробничої культури. Спочатку в культурі виникає і позитивно аксіологічно означається феномен ручної праці, “рукомесла” (ремесла) та його результат як такий. На першому етапі будь-який зроблений людськими руками предмет (артефакт) сам-по-собі усвідомлюється як позитивна цінність. Тобто цінністю є будь-яке ручне уміння. Але з часом, тобто із розвитком ремісничого виробництва та певним предметним наповненням (кількісним збільшенням) культурного простору, виникає можливість співставлення, порівняння предметів одного функціонального призначення. В результаті порівняння починає встановлюватись ієрархія якості вироблених речей, виникає привід і можливість виділити серед цінних предметів такі, що мають цінність особливу. Такою особливою цінністю наділені вже не всі предмети, а тільки відмічені особливою якістю, в тому числі спроможністю задовольняти не тільки функціональні, а й інтуїтивні естетичні потреби людини. На означення цієї особливої якості й переходить поступово смисл “художнього” як умілого, вправного, особливо майстерного виробу.

Показово, що російське слово “изящный”, яке не тільки дуже часто використовується в сучасності для характеристики певного художнього витвору, а й відоме за вже дещо архаїчним словосполученням “изящные искусства”, етимологічно пов’язане із старослов’янським дієсловом “изъять”, що мало значення “вибрати”, “обрати”. “Изящный”, таким чином, означає буквально “обраний”, “відібраний”. Наприклад, у давньому літописі богатиря Пересвіта, який від війська русичів бився з представником ворожого війська, названо “ізящним іноком” (тобто обраним іноком) митрополита Сергія. [5, 129] Отже, й “изящные искусства” – це відбірні або обрані мистецтва. До-речі, хоча російському “изящные искусства” відповідає українське “красні мистецтва”, однак самому російському прикметнику “изящный” відповідають не тільки українські прикметники “витончений”, “вишуканий”, “граціозний”, “гарний”, “гожий”, “елегантний”, а й у деяких контекстах також “добірний”.

Найближче до смислових витоків поняття “художність” в сучасній культурі очевидно знаходиться так зване декоративно-прикладне мистецтво. Саме його вироби й стали колись першими художніми творами. Поширення ж поняття “художність” вочевидь відбувалось із розширенням самого культурного простору, - а саме тієї його частини, яка створювалась, щоб обслуговувати не утилітарні, а сенсорні, емоційні, естетичні, духовні й т.п. потреби людини.

Передумовою і передісторією такого розширення застосування поняття “художній” ймовірно стало особливе ставлення до предметів з особливими “художніми” якостями. Цінність їхньої якості все частіше почала переважати їх суто функціональну цінність. Далі з’явилось прагнення зберегти особливо цінну річ, подовжити існування цього особливо цінного предмету. З цією метою „художню” річ почали максимально звільняти від повсякденної “роботи” і такі предмети поступово почали виключатись із утилітарного повсякденного вжитку.

Функціональне використання таких “художніх” речей поступово стало все більше обмежуватись сакральною і вищою соціальною сферами культури. Тобто предметами з особливими художніми якостями почали користуватись у особливих сакральних ситуаціях (свята, ритуали) та для того, щоб підкреслити свій особливий соціальний статус. Таким чином історично складалось ставлення до художнього як чогось не повсякденного, необов’язкового в буденності й не для кожного легко досяжного. Коли ж з розширенням культурного простору в ньому почали збільшуватись різного роду неутилітарні складові, то на значну частину з них також почало поширюватись вже “підготоване” ієрархією результатів матеріального ремісничого виробництва поняття художнього. Іншими словами, поступово на сутнісно не утилітарні культурні феномени поширився термін, який на той час означав також вже не утилітарний предметний простір. Саме таким чином, на думку автора даної роботи, самою логікою культурного процесу була передбачена зустріч різних за походженням і культурним сенсом понять естетичного й художнього в феномені мистецтва.

Декоративно-прикладне мистецтво можна вважати свого роду ядром, зосередженням первинного сенсу поняття художності. Найперше, що потрапляє тут до уваги – це така якість художнього виробу як краса, яка досягається завдяки декоративності. Декоративність, в свою чергу, обумовлюється суто формальними, - тобто композиційними, пластичними, колористичними і т.п. якостями. Свій сенс декоративність виразно репрезентує в орнаменті.

Саме слово “декоративність” (англ. decorative – декоративний) походить від латинського decor – “красота”, “пошана”, “гідність”, “достойність” (однокореневі слова: decus – “прикраса”, “повага”, “шана”, “врода”; decoro – “прикрашати”, “славити”).

Слово “орнамент” (італ. ornamento, англ. ornament) походить від латинського ornamentum – “прикраса”, “оздоблення”, “наряд”, “почесть” (однокореневі слова: ornamentа – “предмети оздоблення”, “дорогоцінності”; ornatus – 1) “одяг”, “наряд”, “озброєння” та 2) “прикрашений”, “красномовний”; orno – “прикрашати”, “вбирати”, “виряджати”, “споряджати”, “приробляти”). Слід звернути увагу, що в деяких сучасних мовах ця ж лексема використовується і для означення предметів релігійного простору: англійське ornament – це також і священицькі ризи, церковне начиння; в німецькій мові Ornat – церковне вбрання. В середньовічному східно-християнському мистецтві також вживалось слово “орнат” (лат. ornatus) для означення парадного царського вбрання головного персонажу релігійної сцени.

Як бачимо, в латині decoro та ornamentum були лексемами з дуже близькою, майже синонімічною семантикою. Ця семантична близькість зберігається і в сучасних поняттях декоративності та орнаментальності. Відмінність же між цими семантично близькими поняттями полягає в тому, що слова з основою orno використовувались для означення переважно зовнішніх достоїнств предмету, а слова з основою decor – для означення краси здебільше в аксіологічному, моральному сенсах.

В українській мові (як і в російській) ці первинні контекстуальні особливості використання понять декоративності та орнаментальності фактично не відчуваються, - тут утворилось розуміння орнаментальності як однієї з можливих форм вираження декоративності. Наявне в нашій лексиці поняття “декорум” (зовнішня пристойність; належна положенню або посаді обстановка) вживається здебільше як професійне слово. А от в сучасній англійській мові первинне контекстуальне розмежування між латинськими decoro та ornamentum проглядає більш широко. В англійській мові окрім зрозумілого й без перекладу decorative – декоративний, знаходимо також: decorum – “зовнішня пристойність”, “етикет”; decorate – 1) “прикрашати” та 2) “нагороджувати відзнаками, орденами”; decorated – 1) “прикрашений” та 2) “нагороджений”; decorous – “пристойний”, “такий, що дотримується звичаю”; decoration – 1) “оздоблення” 2) “святкові прапори, прикраси” 3) “ордени”, “відзнаки”. З наведених прикладів видно, що в англійській мові добре простежується пов’язаність латинської лексичної основи decoro із смисловими контекстами пошани, гідності, уславлення тощо. З іншої сторони, основа “orno” в багатьох випадках задіяна для означення предметів сакрального релігійного простору.

Можна також провести певний семантичний зв’язок між семантикою слів “прикрашати”, “виряджати”, “вбирати”, “оздоблювати” і поняттями форми, надання вигляду. Семантика останніх слів має у собі смисл завершення, остаточного вдосконалення. Тож художність, що виражається через декоративність і орнаментацію, також імпліцитно несе в собі ті самі смисли довершеності виробу людських рук.

З точки зору нелінійної наукової парадигми й характерних для неї принципів спонтанного порушення симетрії та метастабільності цілком логічним є те, що виділившись з простору ручного виробництва (“художнього” простору в первинному суто виробничому сенсі цього слова) і ставши “художнім” як мистецьким, це поняття з часом, на новому етапі культурної історії, знову починає застосовуватись відносно артефактів значно ширшого ніж мистецтво (в його класичному розумінні) діяльнісного простору. З розширенням промислового виробництва, з його машинізацією виникає художня промисловість – промислове виробництво серійних і масових художніх виробів, які поєднують у собі утилітарні й естетичні якості. Іншими словами – відбувається промислове тиражування зразків декоративно-прикладного мистецтва. Ще одним кроком стає поява феномену пов’язаної з промисловим виробництвом художньо-конструкторської діяльності – дизайну. Сфера дизайну сьогодні охоплює фактично всю сферу виробництва, що дозволяє говорити про повернення застосування поняття “художнього” фактично до всієї сфери предметного (матеріального, “художнього” в первинному етимологічному значенні) виробництва, а то й усіх продуктів людської життєдіяльності.

Подібні зміни, що привели до нового функціонального розширення застосування поняття художності в значній мірі пов’язані з формуванням так званої масової культури. Згідно з однією з поширених культурологічних концепцій, масова культура формується в ХХ столітті насамперед внаслідок урбанізації, індустріалізації виробництва і стандартизації продукції. В даному разі вона розглядається як культура суспільства масового споживання. В культурологічній концепції даного типу часто робиться суттєвий наголос на художньому ракурсі масової культури, розширенню якого сприяє надзвичайна актуалізація в ній таких феноменів як мода, дизайн, реклама. Фактично в умовах масової культури всі артефакти (вироби людських рук) функціонують одночасно і як предмети споживання, товар, - і як культурні цінності. Одним із помітних явищ культури ХХ століття став феномен поп-арту, в якому найхарактерніше виявили себе естетизація зовнішнього предметного світу, утвердження “культу речі” й, унаслідок, нове розширення поняття художності.

Отже, можна зробити висновки, що поняття художнього має певну динаміку своєї семантики й смислу, який у культурній історії то звужувався, то розширювався. Етимологічно пов’язане з ручним виробництвом людиною різного роду культурних предметів (артефактів) взагалі, це поняття дещо звузило своє значення тоді, коли почало використовуватись для виділення у вироблених людськими руками утилітарних предметах особливої не утилітарної якості й характеристики, тобто якості естетичної (якою всі вироблені людиною предмети були наділені не в однаковій мірі). Надалі за принципом аналогії сенс художності був поширений на інші не утилітарні результати людської діяльності, що формували простір мистецького. Нарешті, в сучасній культурі розширення контексту мистецтва у значній мірі відбувається саме за рахунок нової актуалізації первинного сенсу поняття художнього як артефакту.

Література:

1. Безклубенко С.Д. Етнокультурологія. Критичний аналіз теоретичних та методологічних засад. – К., 2002.

2. Эстетика. Словарь. – М., 1989.

3. Кривцун О. А. Эстетика. – М., 1998.

4. Див., напр.: Оніщенко О.І. Художня творчість у контексті гуманітарного знання. Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня доктора філософських наук. – К., 2002; Москалець О. Ірраціональна природа художньої символізації: феноменологічний аналіз. //Філософська думка, 2000, № 1. С. 64 – 78; Уманцев Ф. С. Пространственно-временной аспект в формировании технического и художественного творчества (связь законов творчества с законами природы). //Практична філософія, 2005, № 2. С. 74 – 81; Кононов О. Ф Онтологічний смисл художнього стилю. // Практична філософія, 2005, № 3. С. 149 – 159; Колесникова Л. В. Художній час як проблема онтології мистецтва. Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата філософських наук. – К., 2003 та ін.

5. Див. про це: Успенский Л. Почему не иначе? Этимологический словарик школьника. – М., 1967.

Дата добавления: 2015-05-10