Форми і види цивільно-правової відповідальності

Під формою цивільно-правової відповідальності розуміють форму вираження додаткових обтяжень, що покладаються на правопорушника.

Найбільш поширеною формою відповідальності є відшко­дування збитків. Під збитками розуміють:

1) втрати, яких особа зазнала внаслідок знищення або
пошкодження її речі, а також ті витрати, до яких вона приму­
шена у зв'язку з необхідністю відновити своє порушене право
(реальні збитки);

2) доходи, які особа могла б одержати за звичайних обста­
вин, якби її право не було порушене (упущена вигода). Скажімо,
готель не отримав планового прибутку у зв'язку з тим, що
змушений був ремонтувати зіпсований номер; внаслідок несво­
єчасного ремонту транспортного засобу, який не вийшов на
лінію, автотранспортне підприємство не отримало прибутку.

Неустойкою вважається передбачена договором, законом або іншими правовими актами грошова чи інша встановлена у до­говорі майнова цінність, яку боржник зобов'язаний сплатити або передати кредиторові у разі невиконання або неналежного виконання ним основного зобов'язання.

За співвідношенням із збитками відповідальність може бути обмеженою, повною і підвищеною.

За загальним правило шкода, завдана неправомірними діями чи бездіяльністю, відшкодовується в повному обсязі. Водночас в законодавстві чи в договорі сторони можуть передбачити випадки, коли розмір відповідальності боржника може бути обмежено або збільшено.

Особливості відшкодування моральної шкоди встановлені у статтях 276, 1167, 1168 ЦК та окремими нормативними актами.

12.3. Умови цивільно-правової відповідальності

Сукупність умов, які необхідні для настання цивільно-правової відповідальності, називають складом цивільного право­порушення.

За загальним правилом цивільно-правова відповідальність настає за наявності таких умов (підстав):

• протиправність;

• шкода;

• вина;

• причинний зв'язок між протиправною поведінкою і на­
слідками.

Протиправною є поведінка, яка порушує норму права або умови укладеного між контрагентами договору. Протиправними можуть бути не лише дії, а й бездіяльність. Наприклад, ветеринар не надав своєчасно допомоги худобі, яка захворіла; зберігач не потурбувався, щоб захистити майно від дощу.

Шкода може бути заподіяна і правомірними діями. Так, право­
мірними вважаються дії, пов'язані із здійсненням прав та виконан­
ням обов'язків (наприклад, працівники санепідемстанції знищу­
ють хворих тварин; пожежники, гасячи пожежу, заливають сусідні
квартири); у разі згоди потерпілого на заподіяння шкоди (потерпі­
лий попросив зламати сарай, щоб побудувати гараж); у випадку
протиправної поведінки самого потерпілого (шкода заподіяна в стані
необхідної оборони). '

Протиправність є неодмінною умовою настання цивільно-правової відповідальності, тому її називають юридичною під­ставою відповідальності.

Під шкодою в цивільному прав розуміють загибель, втрату або зменшення певного майнового або немайнового блага.

В юридичній літературі інколи використовуються поняття "шкода" і "збитки". Ці поняття не є тотожними і не збігаються. Шкода за своїм змістом ширше поняття, оскільки вона може бути заподіяна як майновим, так і немайновим інтересам.

Майнова шкода може настати у вигляді як реальних збитків, так і упущеної вигоди. Коли ж шкода заподіюється особистим немайновим благам, то поняття "збитки" законодавець не ви­користовує, оскільки неможливо поновити в повному обсязі немайнові права в тому вигляді, в якому вони існували до порушення (наприклад, коли шкода, заподіяна особі при роз­голошенні таємниці усиновлення, смертю близького родича, честі та гідності тощо). В цих випадках йдеться не про відшко­дування збитків, а про відшкодування шкоди.

Вина боржника. Вина — це психічне ставлення особи до своєї неправомірної поведінки та її наслідків. Залежно від того, чи бажав правопорушник настання протиправних наслідків, розв'язується питання щодо поділу вини на дві форми: умисну чи необережну.

Необережну вину в цивільному праві традиційно поділяють на легку (просту) необережність та грубу необережність. Під простою (легкою) необережністю розуміють таке ставлення особи до своєї поведінки, коли вона не передбачала і не бажала тих наслідків, які фактично настали, хоча, виходячи Із" кон­кретних обставин, об'єктивно могла і зобов'язана була їх пере­дбачити.

Груба необережність має місце, коли особа не бажала настання несприятливих наслідків, але передбачала їх і ставилася до цього байдуже або намагалася їх самовпевнено уникнути. Тобто це такий вчинок, нерозумність якого є очевидною.

Скажімо, особа залишила корову пастися біля залізничного переїзду, не потурбувавшись прив'язати її; електромонтер поліз на стовп усувати несправність, не одягнувши гумові рукавички. Проте зазначена класифікація на впливає на вирішення питання щодо стягнення збитків, оскільки вони повинні від­шкодовуватися в повному обсязі за наявності будь-якої форми вини.

На відміну кримінального права, де діє презумпція невинува­тості, у цивільному діє презумпція винності боржника, тобто зобов'язана особа вважається винною, доки не доведе відсутність своєї вини.

Водночас форма вини кредитора (потерпілого) може впли­вати на розмір відшкодування, яке стягується.

Так, у ст. 1193 ЦК передбачено, що шкода, завдана потерпіло­му внаслідок його умислу, не відшкодовується. Згідно з ч. 2 ст. 616 цього Кодексу суд вправі зменшити розмір збитків та неустойки, які стягуються з боржника, якщо кредитор умисно або з необереж­ності сприяв збільшенню розміру збитків, завданих порушенням зобов'язання, або не вжив заходів щодо їх зменшення.

За загальним правилом цивільно-правова відповідальність настає за наявності вказаних вище чотирьох умов. На відміну від кримінально-правової, цивільно-правова відповідальність може наставати і без вини, якщо це прямо передбачено законом чи договором.

Так, володілець джерела підвищеної небезпеки звільняється від відповідальності за заподіяну шкоду лише у випадках непереборної сили або умислу потерпілого (ст. 1187 ЦК). Тобто відсутність вини не звільняє його від відповідальності.

Загальними підставами звільнення від цивільно-правової відповідальності є непереборна сила (форс-мажор) та випадок (казус).

Непереборна сила (форс-мажор) — це надзвичайна і непере­борна за певних обставин подія, настання якої неможливо було передбачити і відвернути доступними засобами. Під поняття непереборної сили підпадають як руйнівні сили природи (землетрус, повінь), так і деякі суспільні явища (військові дії, масові заворушення, страйки тощо).

Випадок (казус) — це обставина, яка свідчить про відсут­ність вини контрагентів. Цю обставину хоча і можна відверну­ти, але її неможливо передбачити. Так, ательє своєчасно не виконало замовлення наречених, оскільки вночі зловмисники проламали дах ательє і викрали матеріал, з якого треба було шити весільну сукню.

Причинний зв'язок — це зв'язок, який об'єктивно існує між протиправною поведінкою боржника і невигідними наслідками, які настали. Так, замовлені на Новий рік ялинки були від­вантажені з порушенням строків в березні місяці. Тут при­чинний зв'язок між діями постачальника і збитками замовника очевидний.

РОЗДІЛ II РЕЧОВЕ ПРАВО

Глава 13 Право власності. Речові права

13.1. Поняття та зміст права власності

Право власності — центральний інститут будь-якої цивільно-правової системи, оскільки саме існування суспільства немож­ливе без виробництва матеріальних благ. Саме його норми так чи інакше впливають на зобов'язальне, сімейне та спадкове право. Як економічна категорія власність властива суспільству протягом всієї історії його розвитку.

Права власності не існувало лише в первіснообщинний період, в якому матеріальні блага розподілялися в общині відповідно до усталених традицій. З виникненням державно-правової надбудови в суспільстві економічні відносини власності також повинні були отримати правове закріплення, тобто регулюва­тися нормами права, набути форми права власності.

Правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб (ст. 316 ЦК).

Термін "право власності" традиційно використовується у двох значеннях: в об'єктивному і в суб'єктивному.

Право власності в об'єктивному розумінні — це сукупність цивільно-правових норм, які регулюють відносини щодо набуття, володіння, користування та розпорядження матеріаль­ними благами, що існують в суспільстві.

Право власності в суб'єктивному розумінні становлять такі правомочності — право володіння, користування і розпоряд­ження.

Право володіння означає можливість власника мати майно у своєму віданні, у своєму господарстві.

Право користування — це можливість використання майна та вилучення з нього корисних властивостей.

Право розпорядження — це можливість власника самостійно визначати юридичну і фактичну долю речі (продати, викинути, знищити).

Дата добавления: 2015-05-10