Принцип мирного вирішення міжнародних спорів

Принцип мирного вирішення спорів, покликаний забезпечити мирне співіснування держав, належить до норм, покладених в осно­ву існування і стабільного функціонування міжнародного співтова­риства. Відповідно до п. З ст. 2 Статуту ООН усі члени Організації Об'єднаних Націй вирішують свої міжнародні спори мирними за­собами таким чином, щоб не піддавати загрозі міжнародний мир, безпеку і справедливість.

Еволюція принципу мирного вирішення міжнародних спорів від­значена серією міжнародних договорів і угод, які, у міру обмеження права звертатися до війни, поступово розвивали засоби мирного ви­рішення міжнародних спорів і встановлювали юридичний обов'язок держав використовувати такі засоби:

— принцип закріплений у Статуті ООН і у всіх міжнародних актах, що викладають принципи міжнародного права. Йому спеціально присвячений ряд резолюцій Генеральної асамблеї ООН, серед яких можна виділити Манільську декларацію про мирне вирішення міжнародних спорів 1982 року;

— першим багатостороннім актом, що встановив обов'язок мирного вирішення спорів, був Статут Ліги Націй. її члени зобов'язалися передавати спір, здатний викликати конфлікт, на третейський або судовий розгляд або на розгляд Ради Ліги;

— більш повна формула цього принципу втілена в Паризькому пакті про відмову від війни 1928 року, у якому сторони визна­ли, що врегулювання або вирішення всіх спорів або конфлік­тів, здатних виникнути між ними, якого б характеру або якого б походження вони не були, повинні завжди вишукуватися тільки в мирних засобах;

— відповідно до Статуту ООН Декларація про принципи міжна-родного права 1970 року сформулювала принцип таким чином: «Кожна держава вирішує свої міжнародні спори з іншими державами мирними засобами таким чином, щоб не піддавати загрозі міжнародний мир і безпеку і справедливість».

Із наведеного формулювання принципу мирного вирішення міжнародних спорів випливає, що принцип ставить за обов'язок кожній державі вирішувати будь-які міжнародні спори мирними засобами. Сторони в суперечці не в праві відмовитися від мирного врегулювання і не можуть вивести з-під дії принципу будь-які спо­ри. Принцип не поширюється на спори, які стосуються справ, що входять, по суті, до внутрішньої компетенції будь-якої держави (принцип невтручання).

Попередження і вирішення спорів здійснюються на базі прин­ципів суверенної рівності і сумлінного виконання зобов'язань з міжнародного права. Відзначається і самостійне значення прин­ципу сумлінності. Держави повинні діяти в дусі сумлінності, для того щоб уникати виникнення спорів, повинні прагнути до якнай­швидшого і справедливого вирішення своїх спорів. Виявляється зв'язок із принципом співробітництва. Духом співробітництва і сумлінності слід керуватися в пошуках раннього і справедливого вирішення спорів. Відзначається і зв'язок із принципом невтру-

чання — мирне врегулювання не повинне супроводжуватися втру­чанням у внутрішні справи. Особливо підкреслюється зв'язок із принципом незастосування сили.

4.7. Принцип невтручання у внутрішні справи

Принцип невтручання у внутрішні справи є одним з основних принципів сучасного міжнародного права. Цей принцип закріп­лений у п. 7 ст. 2 Статуту ООН і знайшов свою конкретизацію в авторитетних міжнародних документах: Декларації про принципи міжнародного права 1970 року, Заключному акті НБСЄ 1975 року, Декларації ООН про неприпустимість інтервенції і втручання у внутрішні справи держави, про відгородження їх незалежності і суверенітету 1982 року.

Принцип невтручання у внутрішні справи тісно пов'язаний із принципом суверенної рівності держав. Із затвердженням у сучас­ному міжнародному праві принципу права народів і націй на само­визначення сфера дії принципу невтручання у внутрішні справи розширилася: він поширюється не тільки на суверенні держави, але і на народи і нації, що ведуть боротьбу за національне звільнення, і визначає обов'язок держав не нав'язувати їм свого суспільного або державного устрою і своєї ідеології.

Зміст принципу невтручання у внутрішні справи означає заборону державам і міжнародним організаціям утручатися у внутрішні справи держав і народів у будь-яких формах: збройним, економічним, дипломатичним шляхом, шляхом засилання шпи­гунів, диверсантів, відкрито або побічно, із боку однієї держави, декількох держав або під прикриттям міжнародної організації.

Так, відповідно до п. 7 ст. 2 Статуту ООН Організація не має права «на втручання в справи, що, по суті, входять до внутрішньої компетенції будь-якої держави».

Проте слід мати на увазі, що деякі події, що відбуваються в межах території держави, можуть кваліфікуватися Радою Безпеки ООН як такі, що не стосуються винятково внутрішньої компетенції останньої. Так, наприклад, якщо Рада Безпеки ООН констатує, що вони загрожують міжнародному миру і безпеці, такі події пере­стають бути внутрішньою справою даної держави, і дії Об'єднаних Націй стосовно цих подій не будуть втручанням у внутрішні справи держави.

Таким чином, концепція невтручання не означає, що держави можуть довільно відносити до своєї внутрішньої компетенції будь-які питання. Міжнародні зобов'язання держави, у тому числі і їх

зобов'язання за Статутом ООН, є критерієм, що дозволяє правильно підходити до вирішення цього питання.

Дата добавления: 2015-05-10