Студопедия

КАТЕГОРИИ:


Архитектура-(3434)Астрономия-(809)Биология-(7483)Биотехнологии-(1457)Военное дело-(14632)Высокие технологии-(1363)География-(913)Геология-(1438)Государство-(451)Демография-(1065)Дом-(47672)Журналистика и СМИ-(912)Изобретательство-(14524)Иностранные языки-(4268)Информатика-(17799)Искусство-(1338)История-(13644)Компьютеры-(11121)Косметика-(55)Кулинария-(373)Культура-(8427)Лингвистика-(374)Литература-(1642)Маркетинг-(23702)Математика-(16968)Машиностроение-(1700)Медицина-(12668)Менеджмент-(24684)Механика-(15423)Науковедение-(506)Образование-(11852)Охрана труда-(3308)Педагогика-(5571)Полиграфия-(1312)Политика-(7869)Право-(5454)Приборостроение-(1369)Программирование-(2801)Производство-(97182)Промышленность-(8706)Психология-(18388)Религия-(3217)Связь-(10668)Сельское хозяйство-(299)Социология-(6455)Спорт-(42831)Строительство-(4793)Торговля-(5050)Транспорт-(2929)Туризм-(1568)Физика-(3942)Философия-(17015)Финансы-(26596)Химия-(22929)Экология-(12095)Экономика-(9961)Электроника-(8441)Электротехника-(4623)Энергетика-(12629)Юриспруденция-(1492)Ядерная техника-(1748)

Порядок і стадії укладання міжнародних договорів 2 страница




Читайте также:
  1. A) борьба с браконьерами. 1 страница
  2. A) борьба с браконьерами. 2 страница
  3. A) борьба с браконьерами. 3 страница
  4. A) борьба с браконьерами. 4 страница
  5. A) борьба с браконьерами. 5 страница
  6. A) борьба с браконьерами. 6 страница
  7. Annotation 1 страница
  8. Annotation 2 страница
  9. Annotation 3 страница
  10. Annotation 4 страница
  11. Annotation 5 страница
  12. Annotation 6 страница

Підписання є найважливішим засобом вираження згоди держави на обов'язковість для неї міжнародного договору. Як відзначав

Г.І.Тункін, донедавна підписання договору вважалося обов'язковою стадією його укладання. Проте останніми десятиліттями з'явилися договори, що цієї стадії не проходять. Наприклад, конвенції, при­йняті МОП, не підписуються представниками держав, а ратифіку­ються державами без підписання. Проте підписання залишається найважливішою стадією укладання договору, і, можливо, тому датою укладання договорів вважається день їх підписання.

Існуюча договірна практика свідчить про зростаючу тенденцію до того, що все більша кількість міжнародних договорів, особливо зі спеціальних питань, укладаються шляхом підписання. За даними угорського професора Харазті, 80% сучасних договорів не перед­бачають їх ратифікації. Тому можна вважати, що в тих випадках, коли в договорі немає вказівок про те, чи є підписання або ратифі­кація остаточною згодою на обов'язковість договору, слід вважати, що таким є підписання.

На Віденській конференції 1968 року презумпція ратифікації в цьому випадку була відхилена. Якщо ж договір підлягає ратифіка­ції або затвердженню, то підписання не закріплює згоди держави на обов'язковість для неї цього договору. Проте і в цьому випадку підписання викликає важливі юридичні наслідки, як-от:

1) надає право державі, що підписала договір, учинити ратифі­кацію, затвердження і т.д.;

2) ставить за обов'язок державі утриматися від дій, що позбавили б договір його об' єкта і мети, доти, поки держава не висловить чітко свого наміру не ставати учасницею цього договору.

Ще в 1926 році, в справі про Верхню Сілезію, Постійна палата міжнародного правосуддя визнала, що якщо договір підлягає рати­фікації, то зловживання державою, яка підписала договір, своїми правами протягом періоду, що передує ратифікації, може означати порушення його зобов'язань за договором.

У наш час обов'язок держав утримуватися після підписання до­говору від дій, що позбавили б договір його об'єкта і мети, знайшов підтвердження у Віденській конвенції про право міжнародних до­говорів 1969 року (ст. 18) і в договірній практиці.

Відповідно до ст. 12 Конвенції 1969 року згода держави на обов'язковість для неї договору виражається шляхом підписання договору представником держави, якщо:

а) договір передбачає, що підписання має таку силу;

б) іншим чином встановлена домовленість держав, які беруть
участь у переговорах, про те, що підписання повинно мати
таку силу;

в) намір держави надати підписанню такої сили випливає з пов-

новажень її представника або був виражений під час пере­говорів.




Якщо ж договір уже набрав чинності (або набуває внаслідок даного підписання), то з моменту підписання договору даною дер­жавою для неї набувають повної сили всі постанови цього договору. Підписання міжнародного договору може бути:

— остаточним;

— неостаточним;

— умовним (ad referendum).

Підписання ad referendum робиться представником за умови, що воно потребує подальшого затвердження урядом, або ратифікації, або прийняття компетентним органом держави. Проте підписання ad referendum є саме підписанням, хоча і не остаточним, і тому його потрібно відрізняти від парафування.

Головна різниця між підписанням ad referendum і парафуван­ням полягає в таких розбіжностях:

1) у той час як підписання ad referendum є засобом вираження згоди держави на обов'язковість для неї договору, парафуван­ня як загальне правило обмежується встановленням автентич­ності тексту договору і не може бути перетворене в остаточне підписання простим підтвердженням;

2) у той час як підтвердження підписання ad referendum має зворотну силу, тобто робить державу стороною, що підписала договір, із моменту підписання ad referendum, підписання, здійснене після парафування, зворотної сили не має;

3) розбіжності є і за формою: ad referendum не здійснюється
проставленням тільки ініціалів, як парафування. Тому на
підписання ad referendum також потрібні повноваження.

Підписання ad referendum, якщо воно підтверджується держа­вою, означає остаточне підписання договору з усіма юридичними наслідками, про які говорилося вище.

Підписання двосторонніх міжнародних договорів здійсню­ється на основі принципу альтерната (чергування). Відповідно до нього в екземплярі двостороннього договору, призначеного для даної держави, яка домовляється, найменування цієї держави, підписи її уповноважених, печатки, а також текст договору мовою даної держави розміщуються на першому місці. Для підписів пер­шим місцем вважається місце під текстом із лівого боку (у тексті арабською мовою — із правого) або ж, якщо підписи ставляться один під іншим, — верхнє місце. На примірнику договору, призначеного для другої сторони, підписи ставляться у зворотному порядку.

Альтернат є своєрідним вираженням принципу суверенної рів­ності всіх держав.

Під час підписання міжнародного багатостороннього договору найменування держав і підписи уповноважених ставляться один

під одним у порядку латинського, російського або іншого алфавіту (вибір алфавіту здійснюють самі учасники).

Місце підписання міжнародного договору визначається за уго­дою сторін. Міжнародний договір може підписуватися одночасно в одному місці всіма державами, що взяли участь у переговорах, але може бути відкритий для підписання до певного терміну в різних місцях. Форма різнотермінового підписання багатосторонніх до­говорів стає переважною в сучасній договірній практиці.

Багатосторонні договори все частіше у своїх заключних статтях передбачають їх відкриття для підписання протягом певного термі­ну. Так, у Віденській конвенції про право міжнародних договорів (ст. 8)говориться, що «дійсна конвенція відкрита для підписання... до ЗО листопада 1969 року у Федеральному міністерстві закордонних справ Австрійської Республіки, а після цієї дати і до ЗО квітня 1970 року — у центральних установах Організації Об'єднаних Націй у Нью-Йорку». У перший день, відкритий для підписання, 23 травня 1969 року, цю Конвенцію підписали лише близько третини держав, що брали участь в переговорах.

Якщо багатосторонній договір складений у декількох примір­никах і кожний має свого депозитарія, то для участі в договорі достатньо, щоб держава підписала будь-який із цих примірників.

Процес підписання міжнародного договору, навіть якщо він при­ймався на міжнародній конференції, не регулюється правилами її процедури. Це самостійна стадія укладання договору, що регулюєть­ся викладеними вище правилами міжнародного права і заключних статей самого договору, що підписується. Необхідно також відзна­чити, що підпис вважається дійсним, якщо уповноважений поставив його відповідно до своїх повноважень і якщо ці повноваження були дійсними. В іншому разі таке підписання недійсне.

Ратифікація (від лат. ratum facere — робити остаточним) — це схвалення тексту міжнародного договору вищим органом державної влади.

Поняття ратифікації має внутрішньодержавний і міжнародний аспекти.

У внутрішньодержавному аспекті ратифікація являє собою регульований національним правом процес затвердження міжна­родних договорів вищими органами держави (див. ст. 9 Конституції України).

Під ратифікацією в міжнародному аспекті розуміють акт ви­щих органів держави, який виражає остаточне схвалення договору і згоду на його обов'язковість. Саме в такому плані ратифікація визначається Віденськими конвенціями і тому іменується «між­народним актом» (ст. 44 Віденської конвенції 1969 року).


Ратифікація матеріально втілюється у двох різних актах:

а) міжнародному — шляхом прийняття ратифікаційної гра­
моти;

б) внутрішньодержавному — шляхом прийняття національного

нормативного акта (закону, указу і т.ін.). Ці акти відповідають двом функціям ратифікації: міжнародній

і внутрішньодержавній.

Слід пам'ятати, що ратифікація не є обов'язковою стадією укла­дання міжнародного договору. Законодавство кожної держави вста­новлює, які договори підлягають обов'язковій ратифікації і якому органу держави надане право здійснення ратифікації.

У Комісії міжнародного права положення ст. 12 початкового проекту статей про право договорів про те, що «у принципі між­народний договір потребує ратифікації», зазнало серйозної кри­тики більшості і не ввійшло в остаточний проект. Не дістало воно підтримки і на Віденській конференції з права договорів. Проте в тих випадках коли міжнародний договір підлягає ратифікації, ця стадія є дуже важливою в процесі укладання договору. Оскільки ратифікація дається вищими органами держави, вона є вищою і най­більш авторитетною формою вираження її згоди на обов'язковість міжнародного договору.

Відповідно до ст. 14 Віденських конвенцій: «Згода держави на обов'язковість для неї договору виражається ратифікацією, якщо:

a) договір передбачає, що така згода виражається ратифікацією;

b) іншим чином встановлено, що держави, які беруть участь у переговорах, домовилися про необхідність ратифікації;

c) представник держави підписав договір під умовою ратифіка-

ції; або

d) намір держави підписати договір за умови ратифікації ви­
пливає з повноважень її представника або був виражений під
час переговорів».

Узагальнюючи сучасну практику, Віденські конвенції поряд із ратифікацією як міжнародних актів, що виражають згоду держави на обов'язковість для неї договору, свідчать також про «прийняття» і «затвердження» (ст.ст. 2 і 11). На практиці ці терміни використо­вуються або як узагальнюючі поняття для всіх видів затвердження договору, або для позначення затвердження в спрощеній порівняно

з ратифікацією формі.

У Законі колишнього СРСР «Про порядок укладання, виконання і денонсації міжнародних договорів » у ст. 17 говорилося про затвер­дження (прийняття) міжнародних договорів СРСР, що не підляга­ють ратифікації. У такому ж значенні трактувалося це поняття в Законі України «Про міжнародні договори України» від 22 грудня 1993 року. Проте ст. 2 чинного Закону України «Про міжнародні

договори» від 29 червня 2004 року визначає, що «ратифікацію», «затвердження», «прийняття», «приєднання» необхідно тлумачити залежно від конкретного випадку, як одну з форм надання згоди України на обов'язковість для неї міжнародного договору. Більше того ч. 2 ст. 9 цього Закону містить інверсійний механізм ратифіка­ції. У ній зазначені міжнародні договори України, що підлягають обов'язковій ратифікації:

а) політичні (про дружбу, взаємну допомогу і співробітництво,
нейтралітет), територіальні і такі, що стосуються державних
кордонів, розмежування виключної (морської) економічної
зони і континентального шельфу України, мирні;

б) що стосуються прав, свобод та обов'язків людини і громадя­
нина;

в) загальноекономічні (про економічне та науково-технічне
співробітництво), з загальних фінансових питань, з питань
надання Україною позик і економічної допомоги іноземним
державам та міжнародним організаціям, а також про одержан­
ня Україною від іноземних держав і міжнародних фінансових
організацій позик, не передбачених Державним бюджетом
України;

г) про участь України у міждержавних союзах та інших між­
державних об'єднаннях (організаціях), системах колективної
безпеки;

ґ) про військову допомогу та направлення підрозділів Зброй­них Сил України до інших держав чи допуску підрозділів збройних сил іноземних держав на територію України, умови тимчасового перебування в Україні іноземних військових формувань;

д) що стосуються питань передачі історичних та культурних
цінностей Українського народу, а також об'єктів права дер­
жавної власності України;

є) виконання яких зумовлює зміну законів України або при­йняття нових законів України;

є) інші міжнародні договори, ратифікація яких передбачена міжнародним договором або законом України.

Слід зазначити, що необхідність збереження інституту ратифі­кації визначається не тільки юридичними, а й політичними мір­куваннями. Ратифікація дає можливість ще раз у більш спокійній обстановці обміркувати зміст міжнародного договору, проконтро­лювати дії своїх уповноважених, а також підготувати суспільну думку. Іноді додатковий аналіз підписаного договору призводить до відмови держави від його ратифікації. Відмова від ратифікації не вважається порушенням міжнародного права.


За згодою сторін міжнародний договір ратифікується або з усі­ма додатками, або без них, про що зазначається в ратифікаційній

грамоті.

Структурно ратифікаційна грамота складається з трьох

частин:

вступна частина — у ній зазначаються дата ратифікації, її місце, орган, що здійснює ратифікацію, укладачі грамоти;

основна частина — у ній міститься повний текст міжнарод­ного договору;

заключна частина, яка, власне, і містить зобов'язання не­ухильно, у повному обсязі, чесно і сумлінно виконувати умови

договору. Набрання договором чинності залежить від декількох обста­вин. Міжнародний договір, що не підлягає ратифікації, набирає чинності відразу ж після його підписання. При укладанні дво­сторонніх договорів, що підлягають ратифікації, — результатом такої дії є підготування ратифікаційної грамоти, яку підписує глава парламенту за скрепою (підписом) міністра закордонних справ, — договір набирає чинності після обміну контрагентами ратифікаційними грамотами. При ратифікації багатостороннього міжнародного договору ратифікаційні грамоти здаються на збере­ження депозитарію.

Депозитарієм називається хранитель ратифікаційних грамот держав — учасниць багатостороннього договору. Ним може бути держава, на території якої відбувалися переговори чи підписання договору, або одна з держав — учасниць договору. Депозитарієм може бути одна чи кілька держав, а також міжнародна організація або головна виконавча посадова особа такої організації. Депозитарій договору може бути зазначений у самому договорі. До функцій депозитарію належать:

— прийняття і збереження оригіналу міжнародного договору, ратифікаційних грамот, документів про застереження;

— одержання будь-яких підписів під договором;

— інформування учасників договору про хід його ратифікації і про набрання ним чинності, якщо в договорі цей механізм передбачений;

— одержання і збереження актів, нотифікацій і повідомлень;

— виготовлення при необхідності копій договору, ратифікацій­них грамот, додатків до договору і т.д.

Приєднання до міжнародного договору є однією з форм ви­раження згоди держави на обов'язковість для неї міжнародного договору. Існує кілька тлумачень такого приєднання: деякі вчені вважають, що приєднання до міжнародного договору є приєднання держави до певної частини міжнародного договору; інші переко-

нані, що приєднання можливе лише до договору, що вже набрав чинності, тобто держава, що приєднується, була відсутня серед початкових учасників, які підписали договір; новітня договірна практика свідчить, що право на приєднання існує незалежно від набрання договором чинності.

Вступ (приветуплення) у міжнародний договір є однією з форм приєднання і на практиці є прийняттям усього договору. В договорі звичайно зазначається порядок приєднання і держави, що можуть приєднатися.

Будь-який з учасників договору має право на застереження.

Застереження — це одностороння заява держави, зроблена під час підписання, ратифікації, затвердження, прийняття договору, приєднання до нього, за допомогою якої вона бажає виключити або змінити юридичну дію певних положень договору в їх застосуванні до даної держави.

Юридичні наслідки застереження полягають у тому, що воно змінює положення договору у відносинах між державами й іншими учасниками договору, які зробили його. Застереження одного учас­ника договору не змінює положень договору для інших учасників у ставленні між ними. Заперечення проти застереження якогось учасника договору, висунуте іншим його учасником, перешкоджає вступу договору в силу між цими державами, якщо про це заявить держава, що заперечує.

Застереження зустрічаються тільки в багатосторонньому договорі. Право на застереження є суверенним правом кожної держави.

Віденська конвенція 1969 року передбачає перелік винятків, коли застереження може бути зроблено:

а) якщо договір прямо не забороняє застереження;

б) якщо міжнародний договір підлягає ратифікації, то застере-

ження, зроблене під час підписання, має бути відтворене в ратифікаційній грамоті;

в) якщо договір укладений між обмеженою кількістю учасників

або якщо з об'єкта і цілей міжнародного договору випливає, що він повинен застосовуватися між учасниками лише вцілому, то застереження до нього потребує прийняття всіма учасниками міжнародного договору, проте у випадках заперечення проти застереження деяких учасників воно не є перешкодою для участі в ньому держави, яка зробила застереження. У міжнародній практиці склалися підстави, що випливають із Ві­денських конвенцій, коли застереження не може бути зроблено:

— дане застереження прямо заборонено договором;

— застереження не входить до допустимих за договором;

— застереження несумісне з об'єктом і цілями договору.


Слід мати на увазі, що якщо договір не передбачає інше, застережен­ня може бути зняте державою, яка його зробила, у будь-який час.

Міжнародний договір підлягає реєстрації й опублікуванню. Для цього, відповідно до ст. 102 Статуту ООН, він направляється в Секретаріат ООН, що здійснює міжнародну реєстрацію договорів. Договори, не зареєстровані в ООН, не втрачають юридичної чиннос­ті, проте держава не вправі посилатися на них в органах системи ООН. Секретаріат ООН організує публікацію зареєстрованих дого­ворів. Неопубліковані міжнародні договори не визнаються органами міжнародного правосуддя, насамперед Міжнародним Судом ООН, і посилатися на них сторони в суперечці не вправі.

Дотримання міжнародних договорів базується на найдавні­шому принципі «Pacta sunt servanda» договори повинні бути дотримані. Цей принцип у результаті його кількасотлітнього за­стосування, спочатку у сфері цивільного обігу, був сприйнятий на рівні міждержавних відносин і став одним з основних принципів сучасного міжнародного права. Стаття 26 Віденської конвенції 1969 року закріплює, що «кожен чинний договір обов'язковий для його учасників і повинен ними сумлінно виконуватися».

Таким чином, міжнародні договори повинні виконуватися: а) неухильно — тобто незважаючи на обставини зовнішнього або внутрішнього фактора. Сюди входять зобов'язання учасника

договору:

— виконувати його безвідмовно, при цьому він не вправі посила­тися на положення свого внутрішнього права як виправдання для невиконання ним договору (див. ст. 27 Віденської конвен­ції 1969 року);

— не відмовлятися в односторонньому порядку від виконання міжнародного договору або робити зміну (ревізію) міжнарод­ного договору;

— держава — учасниця договору не вправі укладати договори, що суперечать зобов'язанням, раніше прийнятим з інших договорів;

б) сумлінно — тобто виконувати договір точно стосовно його

об'єкта, мети, змісту, термінів, якості, місця виконання (див.

ст.ст. 18 і 26 Віденської конвенції 1969 року).

Крім того, слід враховувати, що розірвання дипломатичних або

консульських відносин між державами не може бути підставою для

звільнення від обов'язків міжнародного договору.

Застосування міжнародних договорів містить у собі такі по­няття:

а) зворотну силу міжнародних договорів;

б) територіальну сферу дії;

в) конкуренцію міжнародних договорів та інші питання.

Конвенція 1969 року встановила, що положення знову укладе­ного договору не мають зворотної сили й обов'язкові для кожного учасника відносно всієї його території, якщо не оговорено інше.

Але це, по-перше, не перешкоджає учасникам договору за вза­ємною згодою поширити дію договору на ті «дії або факти», що мали місце до набрання договором чинності.

По-друге, хоча територіальне застосування договору припускає поширення його дії на всю територію держави-учасниці, міжна­родному праву відомі договори, що належать до території, яка не є державною територією учасників (наприклад, договори про Антарк­тику, про відкрите море, про район морського дна, про космічний простір та ін.).

Дія договору в часі передбачає хронологічні межі його дії.

Зазвичай міжнародний договір діє:

а) до закінчення зазначеного в ньому терміну (звичайно договори

укладаються на досить тривалі терміни — десять чи двадцять років);

б) до настання певних подій, зазначених у договорі, досягнення

яких є метою договору. За терміном дії міжнародні договори розрізняють таким чином:

1. Міжнародний договір, укладений на певний строк (строко­
вий міжнародний договір):

а) умовно-визначений договір, тобто договір, укладений на пев­
ний строк, — у договорі встановлюється термін його дії. Проте
тут одночасно є специфіка: якщо після закінчення терміну
такого міжнародного договору сторони не зроблять ніяких
заяв, то договір продовжує діяти. До таких договорів нале­
жать, наприклад, двосторонні договори України з Грузією,
України з Литвою про правову допомогу і правові відносини у
цивільних і кримінальних справах, укладені на п'ятирічний
термін у 1995 році;

б) міжнародний договір із невизначеним терміном, тобто договір,
у якому строк його дії не зазначений і який діє доти, поки одна
зі сторін не заявить про його денонсацію.

2. Безстроковий міжнародний договір, що внаслідок свого характеру не може мати певного терміну (наприклад, договір про мир).

3. Особливі за строками міжнародні договори, тобто такі до­говори, у яких спочатку термін їх дії не встановлюється із зазначенням того, що такий строк буде встановлений у май­бутньому.

До закінчення строку дії договір може бути продовжений (про­лонгований).


Продовження (пролонгація) міжнародного договору являє собою механізм продовження терміну дії міжнародного договору, що базується на домовленості його учасників або закладається в сам текст міжнародного договору. Продовження терміну дії дого­вору відбувається автоматично (на 5-10 років, якщо не зазначено в самому договорі) — автоматична пролонгація; або за допомогою підписання додаткового протоколу до міжнародного договору (за відсутності заперечень учасників договору).

Віденські конвенції передбачають підстави припинення дії міжнародного договору:

1. До прямих підстав належать ті обставини, коли є згода всіх учасників або вимога однієї зі сторін; у цьому випадку дія договору припиняється в цілому із зазначенням причин (на­приклад, Варшавський договір 1949 року).

2. До непрямих належать обставини, коли зацікавлена сторона здійснює своє право вважати договір таким, що втратив дію.

Спільними підставами припинення дії договору є:

— згода сторін для заміни міжнародного договору на новий до­говір;

— закінчення терміну дії міжнародного договору;

— припинення дії міжнародного договору у зв'язку з досягнен­ням цілей, поставлених у договорі;

— денонсація міжнародного договору;

— припинення існування одного із суб'єктів міжнародного до­говору;

— неможливість виконання договору;

— застереження про обставини, що змінилися, — так звані ре­гулятивні умови (наприклад, міжнародний договір був роз­рахований на мирний час, але почалася війна);

— невиконання договору однією зі сторін.

До умов недійсності договору відносять абсолютну недійсність (незначність) договору і відносну недійсність (оспорювання) до­говору.

Абсолютна недійсність договору не залежить від волі держав-учасниць, від того, оголосили вони його недійсним чи ні. Такий до­говір від самого початку його укладання (ad initio) є недійсним.

Віденська конвенція 1969 року визначає підстави, що дозволя­ють вважати договір недійсним:

1) якщо укладання договору стало результатом погрози силою або її застосування в порушення принципів міжнародного права;

2) якщо в момент укладання договір суперечив основним прин­ципам міжнародного права.

У Віденській конвенції також зазначаються такі підстави, на які може посилатися сторона, що оспорює дійсність договору:

1) якщо держава уклала договір під впливом облудних дій іншої

держави, що брала участь у переговорах (ст. 49);

2) якщо згода держави на обов'язковість для неї договору була ви-

ражена в результаті прямого або непрямого підкупу її представ­ника іншою державою, що брала участь в переговорах (ст. 50);

3) якщо згода держави на обов'язковість для неї договору була виражена в результаті примусу її представника діями або по­грозами, спрямованими проти нього (ст. 51);

4) якщо під час підписання договору була допущена помилка, яка

стосується факту або ситуації, що за припущенням держави, яка заявила, існували при укладанні договору і являли собою суттєву основу для її згоди на обов'язковість для неї договору (ст. 48);

5) якщо було допущене порушення положення внутрішнього пра-

ва, що стосується компетенції укладати договори, за умови, що порушення було явним, об'єктивно очевидним для будь-якої держави (ст. 46).

Перегляд (ревізія) договору може бути зроблений не інакше, ніж за згодою всіх його учасників з метою пристосування договору до нових обставин або поліпшення договірних умов. Ревізія може бути зроблена як у рамках колишнього терміну дії договору, так і з установленням нового. Наприклад, у Договорі про Антарктику 1959 року було зазначено, що через ЗО років сторони можуть порушити питання про перегляд договору.

Денонсація — це правомірне припинення дії міжнародного договору на умовах, передбачених у самому договорі. Приблизне формулювання механізму денонсації, що закріплюється в договорі, може бути приблизно таким: «Цей договір буде діяти протягом де­сяти років із моменту набрання чинності. Договір буде залишатися чинним на наступні п'ятилітні періоди, якщо одна з Договірних Сто­рін не менще ніж за шість місяців до закінчення чергового терміну не повідомить іншій Договірній Стороні про свій намір його денон­сувати». На практиці бажання денонсувати договір виражається у вигляді заяви однієї зі сторін про припинення дії міжнародного договору відповідно до умов, передбачених самим договором. Слід мати на увазі, що денонсація може бути оскаржена. Характерними ознаками денонсації є:

— суворо визначений порядок, закріплений у договорі;

— своєчасне, встановлене договором попередження;

— хронологічні рамки (термін), у межах яких одна зі сторін може заявити попередження;


— зазначення терміну після зробленого попередження, коли
договір припинить свою дію.

Міжнародному праву відомо анулювання міжнародного до­говору. Анулюванням називається оголошення однією зі сторін про свою відмову виконувати укладений нею договір. Як правило, така одностороння відмова міжнародним правом не допускається, вважається дією неправомірною. Проте якщо друга сторона в до­говорі зумисно і систематично порушує договір, не виконує своїх обов'язків за договором, він може бути анульований. У такому ви­падку, при належному мотивуванні та обґрунтуванні, анулювання не буде вважатися протиправним.

Тлумачення договору — це встановлення справжнього смислу й змісту договору на підставі з'ясування дійсної узгодженої волі і намірів сторін у момент укладання договору, що дається або самими сторонами, або уповноваженими ними на те органами й особами з метою найбільш повного і точного виконання умов договору.

У міжнародній практиці застосовуються два види тлумачення договорів:

— офіційне (юридично обов'язкове для сторін);

— доктринальне (для учасників договору не має обов'язкового значення).

Доктринальне тлумачення можуть давати авторитетні вчені, дипломати, державні діячі, висловлюючи свою особисту думку з якого-небудь питання.

Офіційне тлумачення поділяється на:

1) автентичне — яке дається учасникам договору та обов'язкове

для них як результат взаємної згоди сторін;

2) судове (казуальне) — яке дається на прохання сторін судови-

ми або арбітражними органами. Воно обов'язкове тільки для учасників договору і тільки в даній суперечці, на розгляд якої сторони дали згоду. Відомі й інші способи тлумачення договорів: граматичне, логіч­не, систематичне й історичне.

9.5. Законодавство України про міжнародні договори

До національного законодавства України про міжнародні дого­вори належать такі нормативно-правові акти:

— Конституція України від 28 червня 1996 року;

— Закон України від 29 червня 2004 року «Про міжнародні до­говори»;

— Постанова Кабінету Міністрів України від 17 червня 1994 р. № 422 «Про затвердження Положення про порядок укладан­ня, виконання і денонсації міжнародних договорів України міжвідомчого характеру» та ін.





Дата добавления: 2015-05-10; Просмотров: 373; Нарушение авторских прав?;


Нам важно ваше мнение! Был ли полезен опубликованный материал? Да | Нет



ПОИСК ПО САЙТУ:


Рекомендуемые страницы:

Читайте также:



studopedia.su - Студопедия (2013 - 2018) год. Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав! Последнее добавление ip: 54.224.150.24
Генерация страницы за: 0.02 сек.