Проблема реформування Організації Об'єднаних Націй 1 страница

Проблема реформування ООН прямо пов'язана із проблемою неефективності цієї найкрупнішої і єдиної універсальної міждер­жавної організації, яка почала проявлятися в 70-х роках минулого сторіччя.

Ця проблема одержала додатковий імпульс у період Косовської кризи 1999 року й воєнної операції США в Іраку в 2003 році. ООН дорікали в тому, що в ході цих подій вона з суб'єкта, який веде пе­реговори про мир, перетворилася в споглядальника війни. Відзна­чалося, що Генеральний секретар страждає від нестачі можливостей

для здійснення того, за що він несе відповідальність, — підтримки миру й безпеки. Як писала в передовій статті впливова німецька газета «Вельт»: «У всіх великих кризах епохи після холодної ві­йни К. Аннан залишається примітно непримітним». Ця цитата відбила міжнародний песимізм відносно ефективності системи ООН і, насамперед, у питаннях подолання конфліктів і збройних зіткнень. «Висловлення Аннана по косовській війні, — відзнача­лося в статті, — являли собою ряд мудрих побажань. Як їх треба реалізувати — про це він умовчує. Так, про дипломатичні рішен­ня не домовляються на ярмарку, але ясних висловлень про те, як світове співтовариство хоче обійтися із цим лихом, від шефа ООН все-таки можна було б очікувати. От у цьому-то найбільша проблема Аннана, та й самої ООН».

У такий спосіб був зафіксований очевидний конфлікт між ви­могою міжнародного права поважати суверенітет держав і вимогою виконувати такі міжнародні зобов'язання, як дотримання прав людини.

Реформування ООН і, насамперед, його структури на підставі нових пріоритетів, представляється об'єктивно й прагматично до­сить складним і дуже трудомістким процесом. Проте кілька ідей були запропоновані. Одна з них належала Ж. Бертуану, колишньому французькому дипломату, одному із засновників Тристоронньої комісії (Північна Америка — Західна Європа — Японія). У період косовської кризи він писав у газеті «Монд»: «...всі постійно по­силаються на «міжнародне співтовариство», однак ніхто не знає, що це таке. Невизначеність небезпечна. Без справжнього «спів­товариства» у розрахунок приймається тільки сила, що провокує спроби створити «контрсилу»... Ми маємо потребу в рамках, які обмежують нас і усередині яких ми законно почуваємо себе вдома». Бертуан запропонував, щоб «ООН запозичила в Європейського Союзу інститут незалежної влади (подібно Європейській комісії), що був би вправі й зобов'язувався визначати спільний інтерес держав — членів організації, кожна з яких продовжує дотримуватися своїх власних інтересів. Жодна держава не є підлеглою іншим, але є місце для обговорень і незалежних ініціатив».

Негаразди в системі ООН, що спостерігалися протягом декількох десятиліть, стали очевидними й реальними практично для всіх дер­жав — членів організації в середині 80-х років XX століття. В 1986 році Генеральна Асамблея затвердила доповідь експертів «Групи вісімнадцяти». Проблема виникла в першу чергу через надмірне роз­членовування ООН і його організацій, а також через недосконалість механізмів координації як усередині кожної організації, так і між різними складовими системи. Незважаючи на помітний прогрес у

цій галузі, ще можна зустріти абсолютно ідентичні програми, що реалізуються одночасно декількома фондами, агентствами й орга­нізаціями ООН. Актуальною залишається проблема дублювання робочих місць. Постійно висловлюються думки про необхідність значного скорочення «оонівської бюрократії», зокрема в основних спеціалізованих установах ООН.

Ефективність дій ООН, засудженої критиками за схильність скоріше міркувати й обговорювати проблему, а не намагатися її вирішити, також залишається під сумнівом, навіть незважаючи на те, що протягом ряду років, як показує гуманітарна діяльність ООН, оперативність і децентралізація дій і персоналу ООН починає переважати над дослідженнями й аналітичною роботою.

До згаданих проблем можна додати й дійсну оцінку впливу про­грам ООН на населення, що привело до «ведення й розвитку оцінних механізмів, зокрема, в області проектів, спрямованих на розвиток. Викликає заклопотаність надмірна автономність спеціалізованих установ ООН. Маючи у своєму розпорядженні власні керівні орга­ни, вони очолюються генеральними директорами, практично не залежними від Генерального секретаря ООН. Заснування Адміні­стративного координаційного комітету, очолюваного Генеральним секретарем ООН, виявилося недостатнім. Він є не більш ніж першим серед рівних {primus inter pares), а тому позбавлений будь-якої ре­альної влади над директорами спеціалізованих установ і не може жадати від них реформування підзвітних їм відомств.

Х.П. де Куельяр і Б. Бутрос Галі, що знаходилися на посту Генерального секретаря ООН, намагалися вирішити дві основні проблеми, які протягом десятиліть збільшували бюрократичний апарат Секретаріату: значний ріст адміністративних структур і збільшення постів високого рангу до декількох десятків (напри­клад, існування посади заступника Генерального секретаря поряд з постом віце-генерального секретаря). Через кілька тижнів після вступу на посаду Б. Бутрос Галі оголосив про реструктуризацію Се­кретаріату за допомогою скасування й злиття ряду відділів, а також скасування п'ятнадцяти постів високого рангу. Однак серією нових призначень чиновників високого рангу він швидко звів нанівець розпочаті реформи.

Після прийняття повноважень Генерального секретаря К. Ан­нан ініціював новий, більш конструктивний проект реформ. Він представив його в документі від 14 липня 1997 року, який носив назву «Відновлення ООН: програма реформ». Двадцяти дев'яти рішенням і рекомендаціям К. Аннана передував ряд попередніх мір. Дана програма реформ складається із пропозицій, які можуть бути розділені на дві категорії: зміни, що знаходяться в одноособовій

компетенції Генерального секретаря, і такі, що вимагають згоди держав-членів.

12 листопада 1997 року Генеральна Асамблея ООН прийняла про­ект змін, що знаходяться в одноособовій компетенції Генерального секретаря (резолюція 52/12 А): створення департаменту (відділу) по соціальних і економічних питаннях; створення єдиного бюро (представництва) «під єдиним прапором» ООН у державах-членах; скорочення адміністративних витрат; реструктуризація механізмів координації в області гуманітарної допомоги за допомогою створен­ня бюро координатора по невідкладній допомозі; міри, спрямовані на збільшення здатності організації консолідувати мир в районах, що пережили військові конфлікти; з'єднання й керування в рамках єдиної організації програм з боротьби зі злочинністю, наркотиками, відмиванням грошей, тероризмом тощо.

19 грудня 1997 року Асамблея прийняла другий «кошик» ре­форм, запропонованих К. Аннаном (резолюція 52/12 У). Найбільш важливим рішенням, безперечно, стало заснування посади першого заступника Генерального секретаря, який, будучи призначений Ге­неральним секретарем після консультацій з державами — членами ООН, сприяє Генеральному секретареві у виконанні управлінських і контролюючих функцій, координує дії й виконання програм ООН, а також стежить за реформуванням організації.

Повноваження першого заступника Генерального секретаря ООН кінчаються разом зі строком повноважень Генерального секретаря, що його призначив. У січні 1998 року цю посаду зайняла канадка Л. Фрешетт. Генеральна Асамблея також прийняла пропозицію, що була спрямованою на більш тісне співробітництво міжурядових ор­ганів (адміністративні ради), у повноваження яких повинно входити спостереження за керуванням ПРООН, ЮНФПА, ЮНІСЕФ.

У той же час Генеральна Асамблея взяла відстрочку по прийняттю реформ К. Аннана щодо майбутньої ролі Ради з опіки. Таким чином, дебати із приводу ООН повинні перерости, за словами К. Аннана, «не в подію, а в процес», що стане темою для численних засідань Генеральної Асамблеї.

Реформи, запропоновані К. Аннаном, здійснювалися паралель­но із зусиллями по реформуванню організації, що вживаються державами-членами.

На початку 2003 року виникли дискусії навколо так званого Стокгольмського процесу — пропозиції Швеції про більш ефектив­ний механізм застосування санкцій. У лютому 2003 року вони були схвалені Радою Безпеки ООН. 10 пунктів, розроблених шведськими вченими, пропонують поліпшення в системі застосування санкцій стосовно окремих політиків або осіб недемократичних держав. За

словами одного з авторів, професора конфліктології Упсальського університету П. Валленстєєна, основна мета пропозицій — покарати дійсно винних і уникнути колективного покарання націй, як це від­бувалося, наприклад, у випадку застосування санкцій у відношенні Іраку. Зокрема, пропонується вводити заборону на в'їзд диктаторів і їхнього найближчого оточення на територію демократичних держав, заморожувати їхні рахунки в закордонних банках і т.ін. Позитивні відгуки на адресу шведських пропозицій пролунали з боку пред­ставників багатьох держав — членів Ради Безпеки ООН.

Під час Всесвітнього саміту 2005 року керівники багатьох держав світу звернулися із проханням до Генерального секретаря ООН про підготовку та подання ряду доповідей, тематика яких торкалася б актуальних проблем реформування ООН. Перша з цих доповідей під назвою «Інвестування в Організацію Об'єднаних Націй: на шляху до посилення Організації в усьому світі», була представлена Генеральним секретарем ООН у березні 2006 року. В ній містяться сміливі ідеї про реформу системи керування Секретаріатом протягом наступних трьох-п'яти років. У другій половині 2006 року вийшли ще три доповіді, які розвивають ці ідеї: «Всебічний огляд механіз­мів керування й нагляду», доповідь Групи з реорганізації системи відправлення правосуддя в Організації Об'єднаних Націй і огляд, підготовлений Группою високого рівня з питання злагодженості в системі Організації Об'єднаних Наций. У всіх цих трьох допові­дях містяться далекозорі рекомендації, що стосуються ключових управлінських процедур і структур. Якщо ці рекомендації будуть затверджені державами-членами, вони здатні радикально змінити методи роботи Організації.

«Всебічний огляд механізмів керування й нагляду» був пред­ставлений Генеральному секретареві в липні 2006 року членами Керівного комітету видних експертів з питань державного керуван­ня. Вони провели незалежний аналіз системи керування фондами, програмами й спеціалізованими установами ООН і нагляду за ними. У їхній доповіді рекомендується ряд удосконалень, які зачіпають як структури керування, так і структури керівництва, що існують уже протягом ряду років. Багато з цих рекомендацій — у тому числі рекомендації про створення впливового незалежного консульта­тивного комітету з питань ревізії й щодо підвищення оперативної незалежності Управління служб внутрішнього нагляду — носять далекозорий характер, і вимагають того, щоб Генеральна Асамблея уважно розглянула їх на своїй сесії.

Також у липні 2006 року «Група по реорганізації», що складала­ся із зовнішніх експертів по судовій системі, подала огляд системи відправлення правосуддя в Організації Об'єднаних Націй. Вона

дійшла висновку, що нинішня система є застарілою, дисфункцио­нальною, неефективною й також не є незалежною. Саме в світлі цих висновків вона рекомендувала створити зовсім нову систему відправлення правосуддя, що повинна бути професійною, незалеж­ною й децентралізованою.

Генеральний секретар привітав цю доповідь і зобов'язався пред­ставити свою відповідь на неї Генеральній Асамблеї в ході першої частини її відновленої сесії в 2007 році, після того, як він проведе консультації з персоналом і підготує повний розрахунок вартості створення нової системи.

Нарешті, слід зазначити, що на початку листопада 2006 року Група з питання про злагодженість у системі ООН, що працювала під співголовуванням прем'єр-міністрів Мозамбіку, Норвегії й Пакистану, представила Генеральному секретареві свою доповідь, яка націлена на те, щоб допомогти ООН реалізувати свій потенціал у справі надання допомоги країнам, які вживають заходів для досяг­нення цілей у галузі розвитку, що були сформульовані в Декларації тисячоліття, шляхом раціоналізації нині існуючої розгалуженої й різноманітної системи ООН. У доповіді говориться, що необхідно радикально перебудувати ООН для того, щоб вона діяла як єдиний орган, особливо на рівні країн, де б ООН могла добиватися набагато більш значного ефекту, якби вона була менш роздробленою. Очіку­ється, що Голова Генеральної Асамблеї почне процес консультацій і діалогу щодо цих рекомендацій Групи. Новий Генеральний секретар і його адміністрація будуть займатися вирішенням цих завдань.

Якщо всі ці три доповіді приведуть до здійснення конкретних і конструктивних реформ, вони можуть підвищити ефективність ООН і її здатність реагувати на події, що відбуваються у світі. Однак з огляду на серйозні організаційні (і фінансові) наслідки, можна стверджувати, що на виконання цих рекомендацій піде кілька років.

Тим часом Генеральна Асамблея в ході своєї шістдесят першої сесії повинна була розглянути детальні пропозиції про реформу людських ресурсів, які містяться в доповіді «Інвестування у людей». Це докладна додаткова доповідь про реформу людських ресурсів, що була підготовлена у серпні 2006 року. У цій комплексній допо­віді пропонуються фундаментальні зміни, які дозволять привести систему керування людськими ресурсами ООН у відповідність із найкращою практикою. Сюди входять створення більш активної, цілеспрямованої й оперативної системи набору кадрів; такий підхід до мобільності, що забезпечує інтеграцію співробітників Централь­них установ і польового персоналу; розширення можливостей для розвитку кар'єри; спрощення й раціоналізація системи контрактів

і уніфікація умов служби, особливо для тих співробітників, які працюють у місцях служби з тяжкими умовами.

Особливий інтерес представляють питання інституціональної реформи ООН, що йде дуже складно і яку можна досить наочно про­ілюструвати на прикладі реформи Ради Безпеки ООН і створення Ради по правах людини.

Генеральний секретар ООН на підставі пропозицій спеціальної комісії запропонував державам-членам розглянути два варіанти модернізації Ради Безпеки (моделі А і В) або ж будь-які інші життє­здатні пропозиції відносно чисельного складу і його збалансованості, які сформульовані на основі кожної із цих моделей.

Модель А передбачає крім 5 уже наявних постійних членів Ради Безпеки (Росія, США, Велика Британія, Франція, Китай) введення шістьох місць нових постійних членів Ради Безпеки, які будуть розподілятися між основними регіональними зонами (2 — для Африки (53 держави), 2 — для Азії й Тихого океану (56 держав), 1 — для Європи (47 держав), 1 — для американського континенту (35 держав), однак ніякого додаткового права вето для них, а також трьох нових місць для непостійних членів Ради Безпеки на дворіч­ний строк, крім уже наявних 10 місць непостійних членів (4 — для Африки, 3 — для Азії й Тихого Океану, 2 — для Європи й 4 — для американського континенту). Таким чином, фактично буде істотно розширене й зрівняне представництво держав, що відносяться до регіональних зон світу (у підсумку вони одержать, разом із уже наявними квотами — 6 місць для Африки, 6 — для Азії й Тихого Океану, 6 — для Європи й 6 — для американського континенту). За­гальне представництво держав у Раді Безпеки ООН буде реалізовано в такий спосіб: з 192 держав — членів ООН будуть представлені 24 держави (11 — постійні (такі, що зберігаються) члени Ради Безпеки ООН, 13 — непостійні (дворічні) члени Ради Безпеки ООН).

Модель В взагалі не передбачає створення нових місць постій­них членів Ради Безпеки, але передбачає створення нової категорії членів Ради у вигляді вісьмох місць на чотирирічний поновлюваний строк і одного нового непостійного місця на дворічний (і непонов-люваний) строк, які також будуть розподілятися між основними регіональними зонами. У цьому випадку буде досягнуте аналогічне загальне представництво держав у Раді Безпеки ООН: зі 192 держав будуть представлені 24, з них 5 — постійних (такі, що зберігаються) членів Ради Безпеки ООН, 8 — нових постійних членів Ради Безпеки (поновлювані) ill непостійні (дворічні) члени Ради Безпеки ООН.

Труднощі, що перешкоджають вирішенню проблеми реформи Ради Безпеки ООН, пов'язані з тим, що ряд держав-членів, зокре­ма Бразилія, Японія, Німеччина й Індія, презентували свій проект

реформи, який, на їхній погляд, повинен був бути більш успішним. Вони запропонували розширити Раду Безпеки від нинішніх 15 чле­нів до 25, зокрема шляхом виділення місць для 6 нових постійних членів. Цікаво, що для того, щоб план реформи Ради Безпеки ООН мав більше шансів на успіх, «четвірка» навіть зняла свою вимогу надати їм право вето. Однак і це не врятувало ситуації: Бразилія, Японія, Німеччина й Індія розраховували на підтримку свого плану африканськими державами, але їхні надії опинилися під сумнівом після проведення саміту Африканського Союзу в лівійському місті Сирт. На цьому форумі африканські держави запропонували роз­ширити членський склад Ради з 15 до 26 держав і надати його новим постійним членам право вето. Автори нового проекту резолюції пропонують розподілити 11 додаткових місць у Раді Безпеки в такий спосіб: 2 постійних місця й 2 непостійних для африкан­ських держав; 2 постійні місця й 1 непостійне — для азіатських; 1 непостійне місце — для східноєвропейських держав; 1 постійне місце й 1 непостійне місце — для держав Латинської Америки й Карибського басейну; 1 постійне місце — для західноєвропейських і інших держав. Свою позицію африканські країни обґрунтовують тим, що на сьогодні Африка залишається єдиним континентом, що не має постійного місця в Раді Безпеки. Таким чином, у випад­ку реалізації цієї схеми африканським державам будуть виділені в Раді Безпеки ООН 2 постійних і 5 непостійних місць (у цей час африканський континент представлений у Раді Безпеки ООН 3 не­постійними членами). Крім того, африканські держави пропонують надати новим постійним членам Ради право вето, що зараз належить лише США, Російській Федерації, Великій Британії, Франції й КНР. Однак вони ще так і не вирішили, які конкретно держави Африканського континенту одержать статус постійних членів Ради. Як виявилося, це питання також не є простим. Серед головних пре­тендентів на цей статус керівництво Африканського Союзу називає Південно-Африканську Республіку, Нігерію і Єгипет. Хоча дехто говорить про те, що на ці місця можуть претендувати Лівія, Гана, Кенія й Сенегал. Наявність двох конкуруючих проектів, на думку аналітиків, може ще більше заплутати ситуацію й призвести до того, що це питання буде заблоковане.

Створення Ради по правах людини в рамках ООН було об'єктивно зумовлене якісно новою ситуацією, що склалася у сфері захисту й охорони прав людини, і новим відношенням до гуманітарної пробле­матики світового співтовариства. Варто вказати, що в рамках ООН уже існувала інституція, основним завданням якої були керівництво й контроль профільної проблематики в діяльності Організації і її держав-членів. Створена в 1946 році, з ініціативи ЕКОСОР Комісія

із прав людини внесла істотний вклад у становлення й розвиток гуманітарних засад міжнародного співтовариства. її діяльність має конституююче значення для сучасної системи міжнародного устрою, тому що саме під її егідою була розроблена Хартія прав людини — універсальна правозахисна база, що включає Загальну декларацію прав людини 1948 р., два Міжнародних пакти 1966 року і інші основні договори по правах людини. У ході своїх щорічних сесій, що проходили в Женеві (Швейцарія), Комісія привертала суспіль­ну увагу до проблем у сфері прав людини і їхньому обговоренню, була форумом для розробки політики ООН в галузі прав людини, її безсумнівним досягненням було створення унікальної системи незалежних і експертних спеціальних процедур моніторингу за до­триманням прав людини й аналізу положення в цій галузі. Причому, такий моніторинг здійснювався в розбивці по темах і країнах. Тісні контакти Комісії із сотнями організацій громадянського суспільства відкривали єдину у своєму роді можливість для співробітництва із громадянським суспільством.

Разом з тим, зниження авторитетності й професіоналізму Комісії, що не в останню чергу було пов'язане зі збільшенням кількості її членів (спочатку обиралося 18 членів комісії, в останні роки їхня кількість збільшилася до 43), істотно підривали її здатність викону­вати профільні завдання. Держави прагнули домогтися членства в Комісії не для того, щоб зміцнювати права людини, а для того, щоб захистити себе від критики в ході або за підсумками моніторингу, або покритикувати інших. У результаті з'явився й розвивався дефі­цит довіри, що кидав тінь на репутацію системи ООН у цілому.

З метою подолання негативних тенденцій Генеральним секрета­рем ООН було запропоновано ухвалити рішення щодо заміни Комі­сії із прав людини меншою по складу постійною Радою по правах людини. К. Аннан уважав, що саме така інституція дозволить ООН займатися питаннями прав людини настільки ж серйозно, як і пи­таннями безпеки й розвитку, а також, що створення Ради додало б правам людини більшу значущість, що відповідає приматові прав людини у Статуті ООН. У підсумку Рада по правах людини була створена (резолюція ГА ООН 60/251 від 3 квітня 2006 року), але через зазначені вище причини вона не одержала статусу головного органу ООН.

Генеральний секретар К. Аннан добивався здійснення всеосяж­ної реформи ООН аж до останнього дня свого перебування на цьому пості. Новий Генеральний секретар Пан Гі Мун, який приступив до виконання обов'язків з 1 січня 2007 року, уже визначив свої пріоритети, що стосуються реформи. Він підкреслив необхідність її продовження, а також продовження подальших зусиль з модер­нізації ООН.

10.6. Спеціалізовані органи Організації Об'єднаних Націй з прав людини

Виходячи з гуманітарної домінанти, покладеної в основу всієї діяльності Організації Об'єднаних Націй, вважаємо за необхідне розглянути спеціалізовані органи ООН з прав людини. 1. Верховний комісар ООН у справах біженців. Відповідно до Статуту Управління Верховного комісара ООН у справах біженців (УВКБ), прийнятого в 1950 році, Верховний ко­місар, діючи під керівництвом Генеральної Асамблеї, бере на себе обов'язки із надання міжнародного захисту під егідою ООН тим біженцям, які підпадають під дію даного Статуту, та з пошуку оста­точного вирішення проблеми біженців шляхом надання сприяння урядам і за згодою відповідних урядів приватним організаціям для полегшення добровільної репатріації зазначених біженців або їхньої асиміляції в нових країнах.

Особливість діяльності Верховного комісара полягає в тому, що вона є цілком аполітичною за своїм характером; вона має гуманітар­ний і соціальний характер і стосується, як правило, лише окремих груп і категорій біженців. Відповідно до визначення, що міститься в Статуті УВКБ, біженцями є ті особи, що через цілком обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віро­сповідання, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань, перебувають за межами країни своєї громадянської належності і не можуть користуватися захистом пієї країни або не бажають користуватися таким захистом через острах зазнати гоніння.

УВКБ здійснює свої програми допомоги цілком за рахунок доб­ровільних внесків урядів і коштів із приватних джерел.

Верховний комісар керується директивами, що надаються йому Генеральною Асамблеєю або Економічною і Соціальною Радою.

Верховний комісар забезпечує захист біженців, піклування про яких належить до компетенції його Управління, шляхом:

— сприяння укладанню і ратифікації міжнародних конвенцій про захист біженців, спостереження за виконанням цих кон­венцій і пропонування необхідних поправок до них;

— сприяння за допомогою спеціальних угод з урядами виконан­ню будь-яких заходів, що мають на меті полегшення станови­ща біженців і скорочення кількості біженців, що потребують захисту;

— сприяння урядовим і приватним зусиллям, спрямованим на заохочення добровільної репатріації біженців або їх асиміля­ції в нових країнах;

— полегшення допуску біженців на територію різних держав;

— одержання від урядів інформації про кількість біженців на їх території та їх становища, а також про закони і постанови, що їх стосуються;

— підтримання контакту з заінтересованими урядовими і не­урядовими організаціями.

Крім того, у межах наданих у його розпорядження коштів, Верховний комісар займається іншими видами діяльності, у тому числі репатріацією і розселенням. Йому доручається завідування всіма суспільними або приватними коштами, одержуваними ним із метою надання допомоги біженцям, і розподіл їх між приватними та державними установами.

Верховний комісар має в рамках ООН певний правовий статус. Зокрема, він має право викладати свою точку зору в Генеральній Асамблеї, у ЕКОСОР і в їх допоміжних органах. Крім того, Верхов­ний комісар щорічно зобов'язаний подавати доповідь Генеральній Асамблеї через ЕКОСОР; його доповідь розглядається як окремий пункт порядку денного Генеральної Асамблеї.

2. Верховний комісар ООН із заохочення та захисту всіх прав людини.

Посада Верховного комісара ООН із заохочення та захисту всіх прав людини була заснована відповідно до резолюції 48-ї сесії Ге­неральної Асамблеї ООН у грудні 1993 року.

На посаду Верховного комісара обирається особа, яка характе­ризується високими моральними устоями і чесністю, та має досвід, у тому числі в галузі прав людини, а також загальні знання і розу­міння різних культур, що особливо необхідно для безстороннього, об'єктивного, невибіркового й ефективного виконання обов'язків Верховного комісара,

Верховний комісар призначається Генеральним секретарем ООН і затверджується Генеральною Асамблеєю на чотирирічний період із можливістю продовження ще на один термін.

За своїм статусом Верховний комісар є заступником Генерального секретаря ООН. Він діє в рамках Статуту ООН, Загальної декларації прав людини, інших міжнародних документів у галузі прав людини і несе основну відповідальність за діяльність міжнародного співто­вариства в галузі прав людини.

Верховний комісар з прав людини подає щорічну доповідь про свою діяльність відповідно до свого мандату Комісії з прав людини, а через ЕКОСОР — Генеральній Асамблеї ООН.

У рамках загальної компетенції, повноважень і рішень Генераль­ної Асамблеї, ЕКОСОР і Комісії з прав людини можна назвати такі обов'язки Верховного комісара:

— заохочувати і захищати ефективне здійснення всіма людьми всіх громадянських, культурних, економічних, політичних і соціальних прав;

— виконувати завдання, доручені йому компетентними органами системи Організації Об'єднаних Націй в галузі прав людини, і подавати їм рекомендації з метою сприяння ефективному заохоченню і захисту всіх прав людини;

— заохочувати і захищати реалізацію права на розвиток і по­силювати для цього підтримку з боку відповідних органів системи ООН;

— надавати через Центр з прав людини Секретаріату й інші відповідні установи консультативні послуги і технічну та фінансову допомогу на прохання заінтересованої держави і за необхідності регіональних організацій з прав людини з метою підтримати здійснення заходів і програм у галузі прав людини;

— координувати відповідні навчальні і пропагандистські про­грами Організації Об'єднаних Націй у галузі прав людини;

— відігравати активну роль у справі усунення нинішніх пере­шкод і вирішення нових завдань на шляху до повної реалізації всіх прав людини й у справі недопущення продовження по­рушень прав людини у всьому світі;

— розширювати міжнародне співробітництво з метою заохочень і захисту всіх прав людини;

— координувати діяльність у сфері заохочення і захисту прав людини в рамках усієї системи ООН;

— здійснювати загальне керівництво діяльністю Центру з прав людини.

Управління Верховного комісара розташовується в м. Женеві (Швейцарія).

3. Комісія з прав людини.

Комісія ООН з прав людини була заснована ЕКОСОР у 1946 році. Спочатку до її складу входило 18 членів. У останній час Комісія обиралася ЕКОСОР на три роки і складалася вже з 43 членів.

Основне завдання Комісії полягала в розробці пропозицій і реко­мендацій і поданні ЕКОСОР доповідей щодо міжнародно-правової регламентації громадянських і політичних прав людини, прав жінок і дітей, захисту меншин, попередження дискримінації за ознаками статі, раси, мови і релігії та інших питань прав людини.

З цією метою Комісією було створено декілька допоміжних органів, у тому числі Підкомісію із попередження дискримінації і захисту меншин, Робочу групу з питання про насильницькі або недобровільні зникнення людей та ін.

Уряди держав — членів ООН і неурядові організації як між­народного, так і національного характеру подавали до Комісії на її вимогу інформацію про порушення прав людини. У Комісії або її органах заслуховувалися представники урядів із метою одержання пояснень і відповідей з аналізованих питань.

Якщо ситуація була досить серйозною, Комісія могла прийня­ти рішення про доручення відносно розслідування певних фактів незалежним експертам і закликати відповідний уряд здійснити необхідну зміну. У такому порядку, наприклад, був розглянутий ряд конкретних ситуацій у Південній Африці й Намібії (1967), на окупованих арабських територіях, включаючи Палестину (1968), у Чилі (1975-1978), в Афганістані, Сальвадорі та ін.

Засідання Комісії проходили в у Женеві (Швейцарія).

Своєю Резолюцією 60/251, прийнятою 3 квітня 2006 року, Ге­неральна Асамблея ООН ухвалила заснувати в Женеві замість Ко­місії із прав людини Раду по правах людини як допоміжний орган Генеральної Асамблеї. Асамблея зобов'язалася знову розглянути статус Ради протягом 5 років.

Рада по правах людини відповідає за сприяння загальній повазі й захисту всіх прав людини й основних свобод для всіх без якої-небудь різниці на справедливій і рівній основі; вона повина розглядати ситуації, пов'язані з порушенням прав людини, включаючи грубі й систематичні порушеня, і робити по них свої рекомендації. Вона по­вина також сприяти ефективній координації й інтеграції діяльності, що стосується прав людини, у рамках системи ООН.

Дата добавления: 2015-05-10