Право на користування результатами наукового прогресу

Право на участь у культурному житті.

1. Держави, що беруть участь у даному Пакті, визнають право кожної людини на:

а) участь у культурному житті;

б) користування результатами наукового прогресу і їх практич­
ного застосування;

в) користування захистом моральних і матеріальних інтересів,
що виникають у зв'язку з будь-якими науковими, літератур­
ними або художніми працями, автором яких вона є.

2. Заходи, яких необхідно вживати державам, що беруть участь
у даному Пакті, для повного здійснення цього права включають ті,
що необхідні для охорони, розвитку і поширення досягнень науки

і культури.

3. Держави, що беруть участь у даному Пакті, зобов'язуються шанувати свободу, безумовно необхідну для наукових досліджень і творчої діяльності.

4. Держави, що беруть участь у даному Пакті, визнають користь, що добувається з заохочення і розвитку міжнародних контактів і співробітництва в науковій і культурній галузях (стаття 15 Міжна­родного пакту про економічні, соціальні і культурні права; це право закріплене також у Заключному акті Наради з безпеки і співробіт­ництва в Європі 1975 року — розділ «Навколишнє середовище»).

«Громадянам гарантується свобода літературної, художньої, на­укової і технічної творчості, захист інтелектуальної власності, їхніх авторських прав, моральних і матеріальних інтересів, що виникають у зв'язку з різними видами інтелектуальної діяльності.

Кожний громадянин має право на результати своєї інтелектуаль­ної, творчої діяльності; ніхто не може використовувати або поши­рювати їх без його згоди, за винятками, встановленими законом.

Держава сприяє розвиткові науки, встановленню наукових зв'язків України зі світовим співтовариством. Культурна спадщина охороняється законом. Держава забезпечує збереження історичних пам'яток та інших об'єктів, що становлять культурну цінність, вжи­ває заходів для повернення в Україну культурних цінностей народу, які знаходяться за її межами» (ст. 54 Конституції України).

Держава Україна гарантує доступність усіх досягнень культури для громадян, де б вони не мешкали. Це забезпечується загально­доступністю цінностей вітчизняної і світової культури, що знахо­дяться в державних і суспільних фондах, розвитком і рівномірним розміщенням культурно-просвітніх установ на території країни, розвитком телебачення і радіо, видавничої справи і періодичної преси, мережі безкоштовних бібліотек; розширенням культурного обміну з закордонними державами. Свобода наукової, технічної і художньої творчості виявляється в знятті ідеологічних обмежень, які існували колись і стосувалися не тільки науки, але й насамперед громадського життя, мистецтва, художніх напрямків, репертуару

театрів і т.д.

Право на використання результатів науково-технічного прогресу в інтересах людини належить до найбільш загальних прав особи­стості. Слід виділити два основних комплекси правових норм, по­кликаних регулювати застосування результатів науково-технічного прогресу в інтересах особистості і таких, що набули закріплення в

українському законодавстві: норми, спрямовані на поліпшення і гу­манізацію умов праці відповідно до можливостей, що відкриваються науково-технічним прогресом, з урахуванням його негативних на­слідків; норми, спрямовані на охорону навколишнього середовища від шкідливих наслідків НТР в інтересах людини і на базі новітніх досягнень науки і техніки.

Право на відпочинок

«Держави, що беруть участь у дійсному Пакті, визнають право кожного на справедливі і сприятливі умови праці, включаючи, зокрема:...а) відпочинок, дозвілля і розумне обмеження робочого часу й оплачувану періодичну відпустку, так само як і винагороду за святкові дні» (п. «і», стаття 7 Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права).

«Кожен, хто працює, має право на відпочинок.

Це право забезпечується наданням днів щотижневого відпо­чинку, а також оплачуваної щорічної відпустки, встановленням скороченого робочого дня щодо окремих професій і виробництв, скороченої тривалості роботи у нічний час.

Максимальна тривалість робочого часу, мінімальна тривалість відпочинку та оплачуваної щорічної відпустки, вихідні та святкові дні, а також інші умови здійснення цього права визначаються за­коном» (стаття 45 Конституції України).

У забезпеченні права на відпочинок задіяне широке коло суб'єктів, покликаних створювати необхідні умови для реалізації цього права. Велику роль відіграє і діяльність самої людини, яка повинна раціонально і грамотно використовувати час відпочинку. Функції держави в цій сфері полягають у встановленні за допомогою закону розумної тривалості робочого часу, вихідних і святкових днів, оплачуваної щорічної відпустки.

Право власності

«Кожна людина має право володіти майном як одноосібно, так і разом з іншими.

Ніхто не може бути свавільно позбавлений свого майна» (стаття 17 Загальної декларації прав людини).

«Кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої ді­яльності.

Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом.

Громадяни для задоволення своїх потреб можуть користуватися об'єктами права державної та комунальної власності відповідно до закону.

Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Примусове відчуження об'єктів права приватної власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності, на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови поперед­нього і повного відшкодування їх вартості. Примусове відчуження таких об'єктів із подальшим повним відшкодуванням їх вартості допускається лише в умовах воєнного чи надзвичайного стану.

Конфіскація майна може бути застосована виключно за рішенням ^СУДУ У випадках, обсязі та порядку, встановлених законом.

Використання власності не може завдавати шкоди правам, сво­бодам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі» (стаття 41 Конституції

України).

Затвердження права приватної власності в Конституції України означало відхід від найважливішого постулату соціалістичної ідео­логії про необхідність зосередження усієї власності в руках держави. Формально вона оголошувалася загальнонародною, проте людина була відчужена від власності.

Економічною основою соціалізму була конституційно закріплена суспільна, соціалістична власність у формах державної (загально­народної) і кооперативно-колгоспної. Причому ставилося завдання піднести останню до рівня загальнонародної.

Приватна власність розглядалася як основа експлуатації людини людиною. У Конституції СРСР 1936 року (Конституції соціалізму, що переміг) уже було зафіксовано, що соціалістична система гос­подарства і соціалістичної власності на знаряддя і засоби виробни­цтва затвердилися в результаті ліквідації капіталістичної системи господарства, скасування приватної власності на знаряддя і засоби виробництва і знищення експлуатації людини людиною.

У період Радянської влади за громадянином визнавалося лише право особистої власності, об'єктом якої могли бути трудові прибут­ки і заощадження, житловий будинок, підсобне домашнє господар­ство, предмети домашнього ужитку й особистого споживання. Таким чином, власність громадянина була фактично цілком виключена зі сфери суспільного виробництва.

Конституція України 1978 року у початковій редакції залишила в силі ці принципові положення про право власності громадянина, лише незначно розширивши сферу легалізації індивідуальної трудо­вої діяльності, заснованої знову ж винятково на особистій праці гро­мадян і членів їх сімей і використовуваній в інтересах суспільства. Перебудова економічних відносин, що почалася у 90-х роках XX століття у СРСР, повина була одержати конституційне закріплення,

що стосується, зокрема, форм власності, які допускалися для грома­дянина. Цей процес відбувався поступово. Спочатку з Конституції УРСР була вилучена стаття про соціалістичну власність і введена норма про те, що держава створює умови, необхідні для розвитку різноманітних форм власності, і забезпечує їм рівний захист. Під­креслювалася також роль держави в створенні умов і заохоченні господарської ініціативи, у забезпеченні розвитку ринкового ме­ханізму. У результаті подальших змін і доповнень у Конституцію УРСР були включені норми, що конкретно говорять про приватну власність, про право кожного бути власником, тобто володіти, кори­стуватися і розпоряджатися своїм майном і іншими об'єктами влас­ності як індивідуально, так і разом з іншими особами. Конституція України 1996 року визнання і захист приватної власності, так само як і інших форм (наприклад, державної і муніципальної), віднесла до основ конституційного ладу, розширила гарантії її охорони, у тому числі судом.

Зворотна сила закону

«1. Ніхто не може бути визнаний винним у вчиненні якогось кримінального злочину внаслідок якоїсь дії або недогляду, що, від­повідно до внутрішньодержавного законодавства або міжнародного права, яке діяло на той момент, не було кримінальним злочином. Так само не може призначатися більш тяжке покарання, ніж те, що підлягало застосуванню в момент учинення кримінального злочину. Якщо після вчинення злочину законом установлюється більш м'яке покарання, дія цього закону поширюється на даного злочинця» (п. 1 статті 15 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права).

«Закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи.

Ніхто не може відповідати за діяння, які на час їх вчинення не визнавалися законом як правопорушення» (стаття 58 Конституції України).

За загальним правилом закони й інші нормативно-правові акти не мають зворотної сили в часі, тобто не поширюються на дії, що мали місце в той період, коли відповідний акт ще не був прийня­тий або не набув законної сили. Не має зворотної сили закон, що уперше встановлює юридичну відповідальність за певні дії, а також акти, що посилюють відповідальність на певні неправомірні дії. Виняток складають закони або інші нормативно-правові акти, що пом'якшують або виключають відповідальність і саме тому мають зворотну силу.

Обов'язок захищати права й інтереси дітей

«1. Кожна дитина без усякої дискримінації за ознакою раси, кольору шкіри, статі, релігії, національного або соціального похо­дження, майнового стану або народження має право на такі засоби захисту, що вимагаються в її становищі як малолітньої з боку її

сім'ї, суспільства і держави.

3. Кожна дитина повинна бути зареєстрована негайно після її

народження і повинна мати ім'я.

4. Кожна дитина має право на придбання громадянства» (стаття
24 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права).

«Батьки зобов'язані утримувати дітей до їх повноліття» (ч. 2 статті 51 Конституції України).

Законодавство України про сім'ю містить положення, відповідно до яких батьки зобов'язані утримувати своїх неповнолітніх дітей і непрацездатних повнолітніх дітей, які потребують матеріальної допомоги. При відмові батьків від цього обов'язку кошти на утри­мання дітей стягуються з них у судовому порядку (статті 180, 181 Сімейного Кодексу України).

Обов'язок захищати Вітчизну

«Захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шанування її державних символів є обов'язком громадян України. Громадяни відбувають військову службу відповідно до закону» (стаття 65 Конституції України).

Конституція України встановлює як один із найважливіших і почесних обов'язків громадян України захист Батьківщини, її не­залежності і територіальної цілісності. Насамперед мається на увазі захист України від збройної агресії, що є найважливішою функцією держави і справою честі всього українського народу, обов'язком

кожного її громадянина.

Правові основи діяльності органів державної влади щодо забез­печення оборони України визначені Законом «Про оборону Украї­ни» від б грудня 1991 року. Але захист Батьківщини не повинний обмежуватися тільки цим аспектом. Одночасно він означає, що кожний громадянин України, незалежно від національності, расової належності, віросповідання, ідеологічних переконань, трудової й іншої діяльності, зобов' язаний захищати і відстоювати її суспільний

лад від будь-яких зазіхань, підтримувати громадянський порядок,

зберігати національну культуру й ін.

Саме тому які-небудь зазіхання на незалежність України, її

територіальну цілісність, спроби змінити насильницьким шляхом

державний лад, скинути державну владу належать до державних

злочинів і суворо караються законом.

Порядок і правила проходження військової служби визначаються законами України «Про загальний військовий обов'язок і військову службу» від 25 березня 1992 року (із змінами і доповненнями), «Про альтернативну (невійськову) службу» від 12 грудня 1991 року й ін. Загальний військовий обов'язок установлюється з метою забез­печення комплектування Збройних Сил України, Служби безпеки України, Прикордонних військ України, Цивільної оборони Укра­їни, Управління охорони вищих посадових осіб України й інших військових формувань, створених відповідно до законодавства, а також підготовки населення до захисту держави.

Обов'язок не завдавати шкоди навколишньому природному середовищу

«Кожен зобов'язаний не заподіювати шкоди природі, культурній спадщині, відшкодовувати завдані ним збитки» (стаття 66 Консти­туції України).

Цей обов'язок конкретизований Законом України «Про охорону навколишнього природного середовища» від 25 червня 1991 року. Тут визначено обов'язки громадян щодо раціонального використан­ня природних ресурсів, вживання заходів щодо запобігання, псу­вання, забруднення, виснаження природних ресурсів, негативного впливу на стан навколишнього природного середовища.

Якщо об'єктам природи завдана шкода, то її розмір визначається за спеціальними таксами щодо об'єктів тваринного світу, лісів; за спеціальними методиками визначаються збитки, завдані рибному господарству, водним ресурсам, а також внаслідок забруднення атмосферного простору. В інших випадках розмір збитків визна­чається за фактичними витратами, необхідними для відновлення порушеного стану природних ресурсів. Чинне законодавство Украї­ни встановлює правило, за яким у випадку відмови в добровільному відшкодуванні збитків, завданих порушенням порядку викорис­тання й охорони природних ресурсів, пам'яток історії і культури, відповідні спори вирішуються в судовому порядку.

Обов'язок кожного сплачувати податки

«Кожен зобов'язаний сплачувати податки і збори в порядку і розмірах, встановлених законом.

Усі громадяни щорічно подають до податкових інспекцій за місцем проживання декларації про свій майновий стан та доходи за минулий рік у порядку, встановленому законом» (стаття 67 Кон­ституції України).

Одним з конституційних обов'язків осіб, які одержують при­бутки від трудової, інтелектуальної і творчої діяльності, а також з

інших джерел, є обов'язок брати участь у формуванні державного і місцевих бюджетів шляхом сплати податків і зборів.

Відповідно до Закону України «Про бюджетну систему України» у редакції від 29 червня 1995 року загальнодержавний бюджет забезпечує необхідними коштами фінансування заходів у галузі економічного і соціального розвитку, що мають загальнодержавне значення, бюджет Автономної Республіки Крим, місцеві бюдже­ти — заходів економічного і соціального розвитку, здійснюваного державними органами Автономної Республіки Крим, органами місцевого самоврядування і місцевих державних адміністрацій.

Принципи побудови системи оподаткування в Україні, види податків, зборів і інших обов'язкових платежів, напрямки їх за­рахування і використання, перелік платників податків і об'єктів оподаткування і відповідальність за порушення податкового зако­нодавства визначається Законом України «Про систему оподатку­вання» у редакції від 18 лютого 1997 року.

Відповідно до Конституції України всі громадяни України зобов'язані подавати в податкові адміністрації за місцем прожи­вання декларації про свій майновий стан і прибутки за минулий рік. На підставі декларацій, документальних перевірок за місцем отриманих прибутків, податкова адміністрація у випадку виявлення порушень податкового законодавства вимагає їх усунення, а за на­явності підстав накладає адміністративні стягнення на громадян, винних у неподанні або невчасному поданні декларацій про при­бутки або у внесенні до декларації неправильних даних, а також у випадках інших порушень податкового законодавства.

Обов'язок кожного дотримуватися Конституції і законів України

«Кожен зобов'язаний неухильно дотримуватися Конституції України та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей.

Незнання законів не звільняє від юридичної відповідальності» (стаття 68 Конституції України).

Юридична відповідальність — це особливі, передбачені й уре­гульовані нормами права відносини між громадянами і державою, що виникають у випадку вчинення правопорушення. Головна мета юридичної відповідальності — охорона правопорядку, правове ви­ховання людей і покарання винних осіб за вчинене.

Юридична відповідальність може бути (залежно від виду право­порушення) кримінальною, адміністративною, цивільною і дисци­плінарною, що передбачається нормами відповідного законодавства. При цьому усі види юридичної відповідальності встановлюють

передбачені санкції за правопорушення, а правопорушник терпить державний примус за допомогою позбавлення певних благ (позбав­лення волі, виплата штрафу й ін.).

Література

Алексеева Л.Б., Жуйков В.М., Лукашук И.И. Международные нормы о правах человека и применение их судами Российской Фе­дерации. — М., 1996.

Баймуратов М.А., Мохаммад Абдель Карим Мусса Аль Нсур. Защита прав женщин и детей в период кризисных ситуаций и меж­дународное право. — Одесса, 2003.

Буроменський М.В. Звернення до Європейського Суду з прав людини: практика Суду і особливості українського законодав­ства. — Х.,2000.

Буше-Сольнье Франсуаз. Практический словарь гуманитарного права.— М., 2004.

Ван Бюрен Дж. Міжнародне право в галузі прав дитини/Пер. з англ.; Наук. ред. М.О. Баймуратов. — Одеса, 2006.

Головистикова А.Н., Грудцына Л.Ю. Права человека: Учеб­ник. — М.: Эксмо, 2006.

Гомьен Д., Харрис Д., Зваак Л. Европейская конвенция о правах человека и Европейская социальная Хартия: право и политика. — М.,1998.

Губин В.Ф. Расовая дискриминация: реакционная сущность и международная противоправность. — М., 1979.

Даниленко Г.М. Международная защита прав человека. — М., 2000.

Дженіс М., Кей Р., Бредлі Е. Европейське право у галузі прав людини: джерела і практика застосування. — К., 1997.

Дмитриева Г.К. Международная защита прав женщин. — К., 1985.

Ильин Ю.Д. Право человека и государства на безопасность в со­временном мире. — М.: Норма, 2007.

Карташкин В.А. Международная защита прав человека. Ос­новные вопросы сотрудничества государств. — М., 1976.

Карташкин В.А. Международная защита прав человека. — М., 1985.

Карташкин В.А. Права человека в международном и внутриго­сударственном праве. — М., 1995.

Максименко СВ. Туристская деятельностымеждународно-правовые аспекты. — Одесса, 2001.

Манов Б.Г. ООН и содействие осуществлению соглашений о пра­вах человека. — М., 1986.

Мицик В. Права національних меншин у міжнародному праві. — К., 2004.

Мовчан А.П. Права человека и международные отношения. — М., 1982.

Мучник А.Г. Комментарий к Конституции Украины. — Кн. 1. — К., 2003.

Мюллерсон Р.А. Права человека: идеи, нормы, реальность. — М.,1991.

Права человека и процессы глобализации современного мира/ Отв. ред. Е.А. Лукашева. — М., 2005.

Робертсон Дж. Злочини проти людства: боротьба за правосуддя в усьому світі/ Пер. з англ.; Наук. ред. М.О. Баймуратов. — Одеса, 2006.

Словарь-справочник по правам человека: основные понятия и институты. — М., 2006.

Стремоухов А.В. Правовая защита человека. — СПб, 2007.

Энтин М. Л. Международные гарантии прав человека. Практика Совета Европы. — М., 1992.

Malcolm N. Shaw. Prawo miedzynarodowe. — Ksiazka I Wiedza, 2006.

Bialocerkiewicz Jan. Prawo miedzynarodowe publiczne. — Wydawnictwo Uniwersytety Warminsko-Mazurskiego w Olsztynie, 2005.

Дата добавления: 2015-05-10