Класичні теорії в соціології права: М.Вебер, Е.Дюркгейм, К.Маркс, Т.Парсонс 2 страница

Фундаментом “дійсно наукового пізнання права”, стверждував Муромцев, має бути функціональний підхід, тобто необхідно отримати “точне уявлення про функцію, для виконання якої створена норма”. Але “пізнання цієї функції вимагає історико-культурного дослідження норми”[60]. Звідси процес правотворення розгортається як механізм соціальної обумовленості, де “на виході” – рівні норми діючого права, а “на вході” – взаємодіючі суспільні чинники: економіка, політика, культура, соціальна структура і т.п. Тому визначення права слід починати не з норми, а з тих соціальних відносин, що її обумовлюють. “Замість сукупності правових норм під правом слід розуміти сукупність юридичних відносин (правовий порядок). А норми є лише новим атрибутом порядку”[61]. В зв’язку з цим він аналізує зміст, структуру та форму суспільних відносин та робить висновок про існування двох рівнів в цих відносинах: а) “фактичних” (або “правових”); б) відносин захисту (або “юридичних”). В своїй єдності вони складають “право в реальності”. Але при цьому “юридичний захист складає основну відмінність права, обумовлюючи всі інші його ознаки”, що дозволяє дещо розширити визначення права: право – порядок відносин, що захищені юридичними засобами[62]. Юридичні норми є одним з факторів цього порядку, що діють поряд з такими факторами як “юридичні насторії юридичного апарату”, середовище реалізації норм, “доступність” об’єктів правового регулювання та інші. Наявність цих факторов активно впливає на зміст та структуру діючих нормативних систем, ствворюючи певні міри відповідності юридичних норм реальним потребам суспільства. Тому необхідно розрізняти норми “мертві” та “живі”[63].

Визнаючи вторинність юридичних норм у відношенні до фактичних суспільних відносин, С.А.Муромцев обгрунтовує необхідність судової правотворчості за умов прискорення суспільних змін, “відставання” та “інфляційності” законодавства. Суд має виконувати дирекцію “постійного та поступового проведення в життя справедливості” по мірі виникнення невідповідності закону та життя”[64].

В цілому теоретична позиція Муромцева була надто радикальною та передчасною для російських умов кінця ХІХ – початку ХХ ст., щоб стати визначальною в офіційній юридичній науці та освіті, але її вплив на новаторські теоретичні підходи початку ХХ ст. був безсумнівним.

Характеризуючи процеси поширення соціологічного підходу в російській правовій науці слід зазначити, що в них були включені і українські університетські центри (Київ, Харків, Одеса). Зокрема, значний вплив на початку ХХ ст. мали праці М.А.Гредескула, який намагався досліджувати право на базі “соціологічного методу”, “не як мертвий текст певного логічного змісту”, що існує, а потім змінюється іншим, а як живе суспільне явище”. Природу права, як суспільного явища, він намагався розкрити як “порядок відносин між людьми”[65].

Особливе місце в процесах “соціологізації російської юридичної науки займають роботи Л.Петражицького. В вітчизняній литературі його традиційно відносять до представників так званого “психологічного напрямку” в теорії права[66]. Але така оцінка в світлі сучасних уявлень виявляється не зовсім точною. Хоча він не використовував термін “соціологія права” його концепція знаходиться в проблемному колі цієї галузі знань, а методологія співзвучна мікросоціологічним теоріям другої половини ХХ ст.[67]. За свідченням А.Подгурецького саме створення “соціології права” мало вінчати теоретичні пошуки Л.Петражицького. Західні дослідники називають Л.Петражицького одним з засновників сучасної соціології права[68].

Л.І.Петражицький відкриває тлумачення права як “команди наказу” “волі верїховної політичної влади”, визначаючи його через аналіз правовідносин. “Правовідносини не є чимось відмінним від правових обов’язків”, оскільки “наші права є закріплені за нами, належні нам, як наш актив, борги інших людей…”. “Те, що з точки зору обтяження. Пасиву однією сторони возлагається її правовим обов’язком, з точки зору нейтральної точки зору називається правовідносинами”[69]. Але це лише перший крок до розкриття сутності права, яке стає реальністю лише через відтворення в правових емоціях – особливих соціально-психологічних настроях, що виникають в результаті усвідомлення певних фактів буття. Реальний зв’язок людей відбувається через правові емоції. При цьому з правовим обов’язком пов’язані правові емоції імперативного типу, а з притязанням - атрибутивного типу. “Право, як особливий тип реальних феноменів утворюють етичні переживання, емоції яких мають атрибутивний характер”[70]. Л.Петражицький доводив, що офіційне право має відповідати економічним потребам суспільства та рівню його морального розвитку, а позитивне право складає лише частину реально функціонуючого права. Він заперечував позитивістський підхід, згідно з яким лише держава творить право, встановлюючи його принципи, норми. В центрі його робіт – дослідження впливу різних форм соціального буття на право, а також вплив права на реальні феномени людської поведінки, суспільні інститути. Його висновки відносно обумовленості генезису права та його стадій розвитку, мотиваційних та освітних функцій права, концепція правової політики мали значний вплив на становлення та розвиток соціології права. Не випадково, що серед тих, хто слухав його лекції на юридичному факультеті Петербурзького університету були П.Сорокін, М.Тімашев, Г.Гурвіч, М.Лазерлос; троє останніх внесли значний вклад в становлення соціології права. За оцінкою А.Подгурецького, польська школа соціології права сформувалась під безпосереднім впливом Л.Петражицького[71].

Проблематика соціології права, і взагалі соціологолічного підходу в правопізнанні особливо аналізувалась в кінці ХІХ – початку ХХ ст. в зв’язку з обговоренням вчених “вільного права”, яке представляли такі дослідники як Є.Ерліх, Г.Конторович (Австрія); Е.Юнг, Е. Фукс (Німеччина); Ф.Жені, Р.Салейль, Е.Ланбер (Франція) та інші. Головна проблема, що тут обговорювалась, була пов’язана з ситуацією, що за умов стрімких економічних та соціальних змін ставала все більш типовою для правового життя європейських країн. Як має суддя вирішувати справу, коли закон “мовчить”, або він неповний, має протиріччя і т.п.? Теоретики нової школи виходили з того, що суддя не може відмовити в правосудді, але його рішення має спиратись на аналіз чинників, що мають позаправовий характер і складають так зване “вільне право”. За таких умов судова процедура орієнтована на “вільний науковий пошук права”. Є.Ерліх вказував, що прогалини в законі заповнюються правозастосувачем не з самої системи права за допомогою формально-логічних процедур (наприклад, аналогія), а за рахунок джерел (норм) позаправового характеру – соціальних, релігійних, етичних і т.п., які складали “живе право”, що могло за допомогою соціологічних методів виявитись, описуватись, систематизуватись і використовуватись в правозастосуванні. Тому правова наука розглядалась ним як частина соціології[72].

Але існував і інший підхід. Наприклад, Ф.Жені вважав, що інформація про “чисті факти” отримана за допомогою соціологічних методів ще не дає уявлення про норми, оскільки їх джерелом можуть бути лише певні апріорні моральні принципи, що складають “природу речей” і лише проявляються в емпіричних фактах соціального буття. Фактично мова йшла про природноправові принципи[73]. Тобто соціологічний підхід був більш послідовним у Є.Ерліха, а його вчення про “живе право” є одним з перших типологічних різновидів парадигм в соціології права.

Важливо, що Є.Ерліх заперечував базовий принцип сучасної йому правової теорії про те, що держава є джерелом права, обгрунтовуючи це гибким історичним аналізом еволюції правових систем.

Його визначення права було настільки широким, щоб поглинути всі форми соціального контролю, оскільки він відрізняв його від моралі, звичаїв і т.п., але водночас ширше ніж “державне” право. Він зазначав, що “живе право” домінує у всіх сферах життя і в цілому визначає правовий порядок незалежно від того, чи визначено воно офіційно державою чи ні. Ніде чітко та однозначно не визначені “правові норми”, які поглинають всі типи групових норм, включаючи навіть ті “норми рішень”, якими керуються офіційні суди при розгляді справ. В пошуках “живого права” Є.Ерліх аналізував основні соціальні інститути в їх реальному бутті. При цьому в методичному відношенні він підкреслював, що основними джерелами знань про “живе право” є а) пряме спостереження життя та б) аналіз правових документів. Ці методи взаємно доповняють один одного, оскільки “життя в значній мірі обминає суди, але правові документи його віддзеркалюють”.

У Ф.Жені, що належав до школи “вільного права”, саме з інтересу починається “науковий пошук права”. Процедура правотворення своїм першим станом має відтворення інтересу в ідеях, коли виявляються потреби, що мають бути врегульовані правом та відповідні їм юридичні механізми рівноваги інтересів. Законодавча техніка, відповідно, буде ефективною лише за умов урахування інтересів учасників суспільних відносин[74].

Поглиблення цього підходу знаходимо у сучасника Ф.Жені – Р.Сегейля, який вважає соціальну групу основним носієм інтересів. Більше того, кожна соціальна група “формує своє право”, тобто існує множинність джерел права[75].

Але поява соціологічного підходу як прояву урізноманітнення методологічних орієнтацій в правознанні не приводило сучасників в захват. Більш поширеним був настрій занепокоєння. Тема кризи правопізнання активно обговорювалась. З.Спіранський зазначав, що “ми спостерігаємо не тільки реформу юриспруденції, а також її безсумнівний розвал”[76].

Відзначалось, що ерозія методологічних засад юриспруденції стає все більше відсутною, захоплюючись не лише теоретичне правопознання, але й практику. Вторгнення чужерідних теорій та понять взагалі піднімає “гамлетовське питання” – чи бути юриспруденції чиперетворитись або в соціологію, або в психологію, або в антропологію[77].

Одне з найбільш грунтовних заперечень відносно не тільки методологічних претензій, але й самого існування соціології права в системі юридичних наук було запропоновано Г.Кельзеном в його “чистому вченні” про право. Він виходив з необхідності чіткості розподілу праці між “наукою права” (юриспруденцією), філософією справедливості та соціологією. В його інтерпретації соціологія – це наука, що досліджує людську поведінку в будь-яких проявах, в тому числі і в зв’язку з дією права. Але соціологія не може досліджувати правові норми, оскільки це сфера “належного” і будь-які спроби пов’язати світ належного, нормативного (Sollen) і сущого (Sein) виходять за межі її предмету і не дають об’єктивного знання. Тому соціологія права ставала неможливою. Як відзначає Девіс, такий підхід “здивував соціологів, які звикли розглядати правові норми як цінне джерело інформації про суспільство”[78]. Слід зазначити, що й сам Кельзен, а особливо його послідовники, відзначали необхідність розгляду правових норм в їх соціальному контексті, але вже за межами правової науки.

В російському правознавстві позицію домінуючої формально-догматичної юриспруденції відносно можливості існування соціології права (“соціологічного правознавства”) виразив Г.Ф.Шершеневич, який заперечував як “заміну догми права – соціологією права, так синтетичну загальну теорію права, яка б поєднувала догматичний та соціологічний підходи”. “Соціологічне дослідження правових явищ можливе лише для загальної соціології. Дослідження будь-якого аспекту (наприклад, права) в зв’язку з іншими сторонами суспільного буття не може складати предмету спеціальних наук, наприклад, правознавства, оскільки це є саме соціологія”[79].

Відповідно., “соціологічний метод” не може стати “методом правознавства”, а є лише “методом соціології, який залучено до правових явищ в силу зацікавленості правознавства в такому їх дослідженні”. Але “юрист, що застосовує такий підхід, переторюється в соціолога”[80].

Виходячи з сучасних уявлень про предмет, проблематику та пізнавальні структури соціології права в різноманітті теорій, як минулого століття, так і більш сучасних, чітко вирізняються певні “відправні моменти”, теоретичні конструкції, що стали вирішальними для інституолізації соціології права та її розвитку. Такі теорії звичайно називають “класичними”, відносячи до них найчастіше вчення М.Вебера, Е.Дюркгейма, К.Маркса, Т.Парсонса. Неважко помітити, що “класичні теорії в соціології права” спирались на певні загальносоціологічні і навіть соціально-філософські парадигми, що стали віхами розвитку гуманітарного знання в цілому. Тому спеціальною темою нашого огляду буде аналіз змісту цих теорій та визначення шляхів їх впливу на розвиток соціології права, особливо в контексті пошуків базової концептуальної моделі побудови цієї наукової дисципліни.

З ім’ям видатного французького соціолога Е.Дюркгейма пов’язана класична парадигма в соціології права, що залишається одним з теоретичних фундаментів сучасної соціології права.

За свідченням Р.Томашича, ідеї Е.Дюркгейма мали значно більший вплив на сучасну соціологію права, ніж теоретична спадщина М.Вебера. Це стосується, зокрема, дослідження ролі соціальних конфліктів в суспільних відносинах, вчення про покарання, про зв’язок права и форм соціальних відносин, концепції аномії і т.п.[81]. Але значення вчення Е.Дюркгейма полягає не тільки в формулюванні основних положень власне соціології права, але й в тому, що він зробив для формування соціології як науки. “Соціологія Дюркгейма і соціологія як наука взагалі, - зазначав П.Лакомб, - майже синоміми”[82].

В кінці ХІХ ст. в соціологічній науці стала очевидною безперспективність класичної позитивістської парадигми та необхідність виявлення альтернативних шляхів побудови соціологічної теорії, що була б здатна відтворити специфіку суспільства, його відмінність від об’єктів дослідження в прирдничих науках. Тому Соціологічна теорія Е.Дюркгейма базується на певній моделі “соціологічного методу”, що дає уявлення не тільки про специфіку пізнавальних засобів, але й про предмет соціологічної науки[83].

Визначаючи основи “соціологічного методу”, Дюркгейм відстоював необхідність його поширення на інші соціальні науки, які поступово, по мірі того, як основою синтезу їх висновків стає соціологічний метод, перетворюються на різновид соціологічної науки[84]. Такий підхід був типовим в соціології кінця ХІХ- початку ХХ ст., отримавши назву “соціологічного імперіалізму”. Він свідчив про поширеніст уявлень про соціологію як “науку наук”, тобто універсальну теоретичну дисципліну, що вивчаючи суспільство як тотальність, має бути базисом всіх соціальних та гуманітарних наук. Але з цим пов’язана й відсутність спроб визначити статус соціології права, можливість існування якої Дюркгейм ніколи не обговорював, виходячи з оцінки соціології як “тотальної соціології науки”, що в кінцевому підсумку поглинає теоретичну проблематику правових наук, тому базові положення його загального вчення про “соціологічний метод”, теорії суспільства і т.п.

Визначаючи специфіку соціального і, відповідно, сутність предмету соціології, він спирається на теорію “колективних уявлень”, що стає для нього базовою для побудови як гносеології, так і онтології соціології[85].

Соціологія має досліджувати “соціальні факти”, які є “продуктом колективних уявлень” і суттєво відрізняються від біологічних чи індивідуально-психологічних явищ, так як вони мають ознаку “примусовості колективних уявлень” по відношенню до індивідуальної свідомості.

Важливе значення мав висновок Дюркгейма про необхідність дослідження соціальних груп, що є “основним субстратом суспільного життя, а також функціональної взаємодії індивіда та груп, в якій реалізуються каузальні зв’язки соціальної реальності”[86]. “Основним соціальним фактом” Е.Дюркгейм визнає “солідарність”, яка набуває різної природи в його еволюційній моделі. В примітивних суспільствах існує “механічна солідарність” як солідарність “спільності соціальних ознак”, розвинутих суспільствах – солідарність органічна, що базується на суспільному поділі праці. Саме так соціальності (“солідарності”) визначає зміст інших соціальних фактів[87].

В праці “суспільний поділ праці” (1893) Е.Дюркгейм розглядає відповідність між формами соціальності та типами права. “Зовнішнім, видимим проявом соціальної солідарності (тобто форми соціальності) є право, що дозволяє виявляти варіативність соціальної солідарності в її відображенні в праві”[88]. Відповідно, витоки варіативності права слід шукати в його зв’язках з формами солідарності. Перш за все, Е.Дюркгейм вирізняє права, що відноситься до “механічної солідарності”, або солідарності через тотожність, відсутність різноманіття, та право, що відноситься до “органічної солідарності”, або солідарності через розмаїття. Перший тип представляє “каральне право”, другий – сімейне, процесуальне, договірне, конституційне право. Фактично так виявляються два різних типи юридичної регуляції, що базуються на різних формах соціальності (солідарності) і мають якісно відмінні типи санкцій (хоча при цьому зберігається їх спільна риса – “організованість”, що в цілому відрізняє право від моралі, як “правил з розмитими, дифузними санкціями). Право, що відповідає “механічній солідарності” має репресивний характер санкцій (тобто вони пов’язані з позбавленням волі, власності, є обтяжливими для особи и пр.), а право “органічної солідарності” має реститутивні санкції (тобто вони забезпечують відновлення прав, майна, повернення відносин до їх “нормального виду”)[89].

Розвиток суспільства відбувається як перехід від механічної солідарності до органічної, що супроводжується співіснуваннями репресивного та реститутивного права. Їх боротьба обумовлює суттєві риси конкретно-історичного розвитку правових систем. Зокрема, Дюркгейм досліджує трансформацію функцій держави, яка з ростом органічної солідарності “все менше править” і “все більше адмініструє”, реститутивне право витісняє право каральне. Цей процес має важливий соціальний вимір: члени суспільства перестають бути “об’єктом втручання” держави, перетворюючись на рівних партнерів, наділених широкими правами відносно контролю держави в здійсненні її обов’язків щодо громадян[90].

Наступна класична парадигма соціології права пов’язана з ім’ям М.Вебера, для якого соціологічний аналіз права був не просто модливістю затосування розробленої ним загальної теорії, а важливим елементом її конструювання.

Т.Парсонс зазначав, що “серцевиною соціологічного вчення Вебера є його соціологія права”[91]. В той же час А.Hunt стверджував, що соціологія права Вебера є найбільш значним вкладом в становлення соціологічного руху в правопізнанні”[92].

Найважливішими елементами веберівської соціології права є наступні: а) Концепція панування через використання державного апарату, раціональні правила або закони є важливою формою регітимного панування; б) вчення про взаємодію політичних структур та права; в) вчення про взаємодію права та економічної системи; г) концепція соціальної ролі пофесіональних юристів.

Саме принцип “розуміння” є для М.Вебера вирішальним критерієм для визначення сфери, релевантної для соціології, і відокремлення тих сфер, що принципово недоступні соціологічному аналізу. “Для соціології об’єктом пізнання є саме смисловий зв’язок поведінки”. Тому “дія існує як поведінка, орієнтована на певний понятійний смисл, і є дією однієї чи багатьох окремих особ”[93]. Цим визначається предметна область соціологічного аналізу правового життя. “Оскільки “право” стає об’єктом дослідження соціології, остання має справу не з логічно вивіреним “об’єктивним” змістом правових принципів, а з діями (поведінкою) індивідів, серед детермінант та результатів яких значне місце посідають уявлення людей про “смисл” та “значення” певних юридичних принципів”[94]. Проголошуючи необхідність вивчення права таким, яким воно стає “значним” для окремих людей, що реально орієнтовані на нього в своїй діяльності, Вебер протиставляє свій підхід тим вченням про право, що за основу беруть саме його “позитивний зміст”. Але важливо пам’ятати, що принцип “розуміння” обумовлює шляхи пізнання права, а не характеристики його як реальності. Реальність гнучка, вона може вивчатись іншими пізнавальними засобами, тобто Вебер не поділяв “кансоціологізму” деяких своїх сучасників і вивнавав юриспруденцію як науку про право, що дає принципово інше значення правової дійсності.

Виділяючи “соціальну дію” як елементарний соціальний факт, вихідну клітину соціального буття, Вебер проводить суттєво важливу диферерепутацію типів соціальної дії. Він вказує на існування чотирьох таких типів; а) цілераціонального; б) цінністно-раціонального; в) афективного; г) традиційного[95]. Ці типи розтошовуються в залежності від зростання міри раціональності, що відображає роль раціоналізації як найбільш узагальненої ознаки суспільного прогресу в цілому (точніше кажучи – західного типу розвитку). Вищим проявом раціоналізації він називає “формальну раціональність”, яка є найсуттєвішою відміною сучасного суспільства від традиційного (“архаїчного”).

Веберівська концепція панування фактично витікає з його тлумачення “орієнтації на іншого” як суттєвої ознаки соціальної дії. “Панування, - пише він, - це шанс зустріти підкорення певному наказу”[96].Тобто, панування – взаємне чекання: того, хто наказує, що його наказ буде виконано, і того, хто має підкорюватись, що наказ буде мати бажаний характер. В залежності від “мотивів” (суб’єктивного смислу) підкорення панування може мати різний характер: “а) обумовлюватись інтересами, тобто цілераціональними висновками щодо діяльності; б) обумовлюватись звичкою “нравами”; в) мати афективну основу, тобто спиратись лише на особисті схильності підданих”[97].

Ця загальна методолоічна, тобто абстрактна, модель типології панування дає змогу визначити зв’язок типів панування і права.

Вебер визначав існування кількох типів права, яке може бути раціональним або ірраціональним, а за направленістю – формальним або субстанційним. Раціональним право стає за умов, коли його дія керована загальними правилами, а не суб’єктивними реакціями на окремі випадки або ірраціональними формальними засобами на зразок “пророцтв” і т.ін. Інший різновид складає субстанційно раціональне право, яке утворюється загальними правилами, що обумовлені ідеологічними системами, які відмінні від власне правових, наприклад, системами моралі, релігійних цінностей, політичної ідеології. Формально раціональне право визначається загальними правилами таким чином, що і в матеріальному і в процесуальному відношеннях до уваги беруться лише загальні чітко встановлені обставини справи Найвищим різновидом формально раціонального права є логіко-формальне право.

Одним з вузлових моментів вчення М.Вебера була теза про “раціональну природу правових інститутів сучасного Західного суспільства. Він стверджував, що в розвитку права та відповідних політико-правових процедур слід виділяти кілька стадій, від “хоразматичного правовиявлення при посередництві “правових профілів” до найбільш розвиненої стадії, де відбувається “систематична розробка права та професійне здійснення судочинства особами, що для цього проходять спеціальну підготовку і володіють методами формально-логічного мислення”[98].

В основі панування на цій стадії лежить цілераціональна дія, тобто її мотивація інтересами робить панування “легальним”. Загальною рисою розвитку суспільства (держави) на такій стадії є те, що підкоряються не особистостям, а встановленим “законом”. Такий тип підкорення є універсальним, поширюючись не лише на керованих, але й на керуючих, які мають діяти по жорстко визначених формальним та раціональним правилам. Саме принцип “формально-правової визначеності обумовлює сутність легального панування”, як однієї з основ сучасного суспільства як системи формальної раціональності.

Класичним або “найбільш чистим типом” легального панування Вебер визнає бюрократію, яка ніколи не існує як соціальна тотальність, а завжди комбінується з іншими політико-правовими феноменами: монархією, представницькою демократією і т.п. Але саме бюрократія адекватна тим формально-раціональним формам економічного життя, що визначають західний тип суспільства, починаючи з кінця ХІХ століття. “Бюрократія – це панування за допомогою знання, в цьому полягає його специфічний раціональний характер”[99]. За своїм змістом бюрократія – це діяльність “машини управління”, що складається з чиновників; які: “1) особисто вільні і підкоряються лише діловому службовому обов’язку; 2) мають стійку службову ієрархію; 3) мають чітко визначену службову компетенцію; 4) працюють на конкретних засадах, тобто принципово на основі вільного вибору у відповідності із спеціальною кваліфікацією; 5) отримуютьсистематичну грошову винагороду; 6) розглядають свою службу як єдину чи головну професію; 7) прогнозують свою кар’єру – “підвищення”, або відповідно до старшинства по службі, або відповідно до здібностей, незалежно від позиції (оцінки) керівництва; 8) працюють в повному “відокремленні від засобів управління” і без присвоєння службових місць; 9) підкоряються єдиним дисциплінарним нормам та є підконтрольними”[100].

Але діяльність “машини управління” залежить не тільки від раціональних правил – “права”, але й від політичних цінностей, які визначають загальну напраленість функціонування їх розвитку бюрократії. Привнесення політичних цінностей в процедури управління (панування) здійснюється політичними лідерами (лідером)[101]. Тобто він визнавав можливість (а в певному відношенні важливість) доповнення легального панування – традиційним або навіть хоразматичним. Його політичний ідеал утворювала така держава, ще органічно поєднувались “бюрократія” як раціональний механізм здійснення влади, політичний лідер, що має “хоразму” та здатний виразити близькі та зрозумілі народу політичні цінності, і інститути представницької влади (парламент) “критично-контрольні” по відношенню до бюрократії.

“Ренесанс” марксизму в 70-ті роки спричинив дискусії відносно значення марксистської парадигми в розвитку соціології права.

Окремі висновки та оцінки правових явищ займали досить незначне місце в роботах Маркса та Енгельса, що давало змогу окремим західним авторам взагалі заперечувати наявність марксистської парадигми. Так, П.Хьорст вважав, що “марксистська соціологія права не можлива[102].

Сучасні західні марксисти також відзначають відсутність у Маркса завершеної концепції права і навіть більше того - “відсутність будь-якої політико-правової теорії”, яка могла б бути використана для дослідження прямих проблем розвитку держави і права”[103].

На принципово інших оцінках базувались дослідження теоретичної спадщини Маркса та Енгельса, що проводили в радянський час, особливо активно в 60-80-ті роки. Домінуючим було намагання знайти у “класиків” пряму відповідь на сучасні теоретичні запити, що в цілому відповідало ідеологічним та методологічним орієнтаціям офіційної суспільної науки на догматизацію та схематизацію марксизму.

В зв’язку з цим корисно пам’ятати ті теоретичні дискусії відносно застосування марксистської теорії до тлумачення правових питань, що розгорнулись в перші роки Радянської влади і були ініційовані практичними потребами політико-правового розвитку нової держави. Так, Д.Могеровський вказував що класики не створили завершеної, цілісної соціологічної концепції права, але має бути використаний той “метод”, який вони застосували до аналізу суспільного життя (“діалектичний, соціально-класовий, прагматично-політичний, історико-матеріалістичний”)[104].

На це вказує і інший автор тих часів: “Питання права цікавили основоположників марксизму лише як практичні питання і взагалі права і законність віддають старовиною в епоху диктатури пролетаріату”[105].

Тому, очевидно, варто прислухатись до оцінки сучасного дослідника, який ніколи не заявляв про свою належність до “марксистів”.

Ж.Карбон’є вважає, що “марксизм створив соціологію права, яку рішуче протипоставив буржуазній соціології права. Можливість розглядати марксистську соціологію права як реальний феномен він пов’язує з трьома фундаментальними положеннями: а) методологія історичного матеріалізму; б) вчення про класову боротьбу; в) вчення про відмирання держави”[106].

Сутність “історико-методологічного” розуміння права полягає в його інтерпретації як надбудови по відношенню до економічної структури суспільства, яка є “базисом” і визначає основну лінію причинно-насліднових зв’язків правової надбудови. Перетворення економічної структури у внутрішній момент політико-правових інститутів є становлення сутності права. Тому “кінцевою причиною всіх суспільних змін … є зміна способу виробництва та обміну”[107]. В марксових політекономічних дослідженнях право найчастіше фігурує як спосіб вираження та реалізації відносин виробництва та обміну товарів. В марксистській моделі “базиса – надбудови” ідея детермінізму, як основа їх взаємодії, доповнюється ідеєю “зовнішньої самостійності” надбудови, що пояснює можливість впливу на право інших соціальних факторів і зворотного впливу права на базис[108].

Наступним базовим положенням є теза про класовий характер права та роль класової боротьби у правовому розвитку. Розділ суспільства на класи породжує ситуацію, коли “економічно пануючий клас” на службу своєму “інтересу” ставить всі елементи надбудови і, перш за все, - право та державу. Тобто, правом стає система норм, нав’язаних суспільству панівним класом через примус держави, яка є ніщо інше як апарат насильства одного класа над іншим. Право є ніщо інше як возведена в закон “воля класу, … зміст якої визначається матеріальними умовами” буття цього класу. Але, робить висновок К.Маркс, “класова боротьба неминуче веде до диктатури пролетаріату”[109]. Саме вчення про диктатуру пролетаріату стає, за словами В.І.Леніна, серцевиною політико-правової теорії марксизму[110]. Це мала бути публічна влада пролетаріату, що спирається на насильство і не обмежується ні правом, ні законом, але в своєму розвитку втілює магістральну лінію політико-правового розвитку – заміну держави “управлінням народу самим народом”[111]. “Суспільство, - писав Енгельс, - … яке організує виробництво на основі вільної та рівної асоціаціїї виробників, відправить державну машину на її справжнє місце в музей, поряд з прялкою та бронзовою сокирою”[112]. Тим самим “відмирає” право, як соціальний інститут.

Таким є загальний контур марксистської концепції права, яка її творцями не була використана для створення власне соціології права, оскільки мета їх наукових пошуків була не академічною, а практично-політичною – “обгрунтування всесвітньо-історичної ролі пролетаріату”. Але ця концептуальна схема використовувалась вже Марксом та Енгельсом для аналізу окремих проблем, що в світлі сучасних уявлень знаходяться в предметній сфері соціології права. Наприклад, це дослідження проблем правосвідомості, особливостей “юридичного світогляду”, ролі права як чинника економічних процесів і т.п. Згодом марксистська соціологічна концепція розвивалась та доповнювалась, ставши одним з теоретичних джерел сучасної соціології права.

З середини ХХ століття, за виразом К.Девіса, “синонімом соціологічної теорії” стало поняття “структурний функціоналізм”[113]. Відповідно, саме структурно-функціональний підхід став панівною теоретичною парадигмою в соціології права, створивши її категорійне ядро та стиль пізнання та інтепретації правової реальності[114]. Створення цієї парадигми пов’язується з ім’ям Т.Парсонса та його послідовників (перш за все Р.Мертона). Уявлення Т.Парсонса про значення теорії спираються на тлумачення соціології реальності як найбільш складного та заплутаного об’єкту, пізнання якого неможливе без введення абстрактних категорій, що в своїй логіці відтворюють суттєві зв’язки реальності і дозволяють “організувати” наші уявлення про неї. Його аналіз системних зв’язків соціального буття став своєрідним підсумком розвитку соціологічної теорії до середини ХХ століття, досить чітко визначив шляхи її подальшого розвитку. Авторитет структурного функціоналізму багато в чому пояснюється тим, що його базові положення відповідали тим уявленням про суспільство, що склались вже на стадії визначення предметної специфіки соціологічного знання. В межах цієї парадигми суспільство розглядається як об’єктивна реальність, що складається з взаємопов’язаних та взаємозалежних частин, розвиток та функціонування яких може бути розкрито тільки “з середини”, тобто стійлі зв’язки між соціальними фактами утворюють соціальні структури, що детермінують “соціальні дії”. Проблеми методології дослідження правової реальності для Т.Парсонса та його послідовників органічно входили до загальної методології аналізу, але були виключно важливими в силу значимості нормативних структур для суспільства.

Нормативна структура є важливою характеристикою суспільства. Аналізуючи цю структуру, Т.Парсонс виділяє в ній чотири субординованих елемента: цінності, норми, колективи (спільноти), ролі. Цінності – це уявлення про бажане суспільство, які є загальновизнаними. Соцієтальні норми (а право в позитивному розумінні є їх найважливішою частиною) виникають як застосування фундаментальних цінностей до особливих умов функціонально диференційованих спільнот чи підсистем суспільства. Спільноти (колективи) утворюють зразки поведінки в специфічних ситуаціях (наприклад, серед бюрократії, військових і т.п.), а ролі є нормативними чеканнями відповідної поведінки окремих індивідів як членів суспільства[115].

Хоча нормативні структури утворюють статику суспільства, Т. Парсонс саме з ними пов’язує соціальні процеси. Через зміст норм вони є підконтрольними цінностями, норми контролюють колективи, а останні детермінують соціальні ролі. Саме контрольні функції вносять в нормативну структуру упорядоченість та внутрішню організацію, завдяки яким ця структура визначає масштаби та форми соціальних змін в суспільстві.

Дата добавления: 2015-05-10