Святе Передання

Вступ

Структура Катехизму

20 Катехизм УГКЦ складається з трьох частин: віра Церкви, молитва Церкви і життя Церкви. Такий поділ є відображенням самої суті християнського спасіння. В Анафорі Церква, споминаючи події історії спасіння, вершиною якої є Пасха Христова, сповідує основні істини християнської віри. Ці істини разом із тлумаченням Символу віри розкриваються у першій частині Катехизму.

21 У другій частині Катехизму розгортається літургійне осмислення Пасхи Христа, зосереджене навколо наведених в анафорі слів установлення Христом Євхаристії під час Тайної Вечері. Від цього євхаристійного осердя розходяться богослужбові кола молитви Церкви (добове, тижневе, річне), випливають чини святих таїнств, родиться духовне життя і розквітає благочестя.

22 Віруючи і молячись, Церква дістає благодать для служіння на спасіння світу через оцерковлення і освячення всіх сфер його буття. Духовно-моральні виміри особистісного, сімейного та суспільно-політичного життя людини, молитовно згадані в анафорі, розглядаються у третій частині Катехизму.

1. ВІРА ЦЕРКВИ

23 Перша частина Катехизму розкриває зміст віри в Бога Отця, Сина і Святого Духа, який зволив об’явитися людям і якого пізнаємо згідно з Його Об’явленням. Цей зміст віри Церква урочисто сповідує в соборному проголошенні Нікейсько-Царгородського Символу віри та молитовно досвідчує в Анафорі Божественної Літургії. Тому перша частина Катехизму, яка складається з трьох розділів, побудована на тлумаченні Символу віри та Анафори Літургії святого Василія Великого.

24 Перший розділ – «Об’явлення Пресвятої Тройці» – присвячений Об’явленню Бога як Творця і Вседержителя світу. Це Об’явлення міститься у Святому Переданні та Святому Письмі Старого і Нового Завіту й доручене святій Церкві, яка його звіщає та про нього авторитетно тлумачить і навчає. Вона заоохочує всіх до пізнання Бога, щоб читаючи й слухаючи Слово Боже, щоденно жили Ним. Боже Слово зростає в нас, неначе зерно в доброму ґрунті, просвічуючи нас і вводячи в таїнственну глибину Божого життя.

25 Вершиною Божого Об’явлення є воплочений з Духа Святого і Марії Діви Син Божий – Господь наш Ісус Христос, який у Своїх словах і ділах об’явив любов Бога Отця. Апостоли – Христові учні – прийняли Слово Боже й благовістили його всьому світові. Вони свідчили про Христа словом проповіді та власним життям. Перейняли посланництво апостолів їхні наступники – святі Отці Церкви, які зберегли неперервність апостольського передання.

26 Другий розділ «Віруємо в Тройцю Єдиносущну й Нероздільну» розкриває вчення про Пресвяту Тройцю – Отця, Сина і Святого Духа. Таїнство Пресвятої Тройці перевищує людське розуміння. Приймаючи це таїнство вірою, ми наближаємося до Бога, сповнюємося Ним і водночас осягаємо щораз більшу повноту пізнання Бога та життя в Ньому.

27 Третій розділ «Віруємо в єдиного Бога Отця Вседержителя.., і в єдиного Господа нашого Ісуса Христа.., і в Духа Святого Господа Животворящого» виявляє у світлі віри все те, що Бог зробив «задля нас людей і нашого ради спасіння». Ці діла Бога становлять священну історію: створення світу і людини, обітниця спасіння, воплочення Сина Божого, воскресіння Христа, зіслання Святого Духа на апостолів і знову пришестя Христа у славі.

28 Наше спасіння звершується в Христовій Церкві, єдиній, святій, соборній та апостольській. Ця єдина і соборна Церква існує в помісних Церквах і з помісних Церков[11], серед яких і наша Українська Греко-Католицька Церква. Спомином про українських новомучеників та ісповідників віри закінчується цей розділ і перша частина Катехизму.

0.4. Об’явлення Пресвятої Тройці

«Ти єси Той, Хто дарував нам пізнання Своєї істини.
І хто спроможний висловити могутність Твою,
голосною вчинити всю хвалу Твою,
або повідати кожночасно чудеса Твої?»
(Анафора Літургії святого Василія Великого)

0.4.1. Боже Об’явлення

29 Віра Церкви основується на Божому Об’явленні. У цьому Об’явленні невидимий Бог з повноти своєї любові промовляє до людей, щоб покликати їх до сопричастя зі Собою: «Сподобалось Богові, у Його доброті й мудрості, об’явити Себе самого й подати до відома таїнство своєї волі (пор. Єф. 1, 9), завдяки якій люди через Христа – Слово, що стало тілом, у Святому Дусі мають доступ до Отця і стають учасниками Божої природи» (пор. Еф. 2, 18; 2 Пт. 1, 4)[12]. Бог, що «у світлі живе неприступнім, якого ніхто з людей не бачив, ані бачити не може» (1 Тм. 6, 16; пор. Йо. 1, 18; 1 Йо. 4, 12), «у тіло одягнувшись, прийшов до людей, на землі живучих, щоб довідались вони про відвідини їх і Господнє пришестя»[13]. Об’являючи Себе, Бог, який у своїй сутності є непізнанним, бажає, щоб люди відповіли Йому, пізнавали Його і любили Його понад усе[14].

30 Боже Об’явлення здійснюється одночасно через дії і слова, тісно пов’язані між собою, які взаємно освітлюють одні одних[15]. Таким чином проявляється особлива «Божа педагогіка»[16]: Бог відкриває Себе людині поступово, поетапно готуючи її до сприйняття Об’явлення Себе Самого, аж до повноти Об’явлення в Особі й ділі Воплоченого Слова – Ісуса Христа: «Багаторазово й багатьма способами Бог говорив колись до батьків наших через пророків. За останніх же оцих днів Він говорив до нас через Сина, Якого зробив спадкоємцем усього і Яким створив віки» (Євр. 1, 1-2). У всій повноті Бог об’являє Себе тільки у своєму воплоченому Слові, яке було споконвіку (пор. Йо. 1, 1), – Ісусі Христі, в якому «враз із людською природою живе вся повнота Божества» (Кл. 2, 9).

31 У Старому Завіті Бог об’являється Мойсеєві на горі Синай як Сущий – «Я Той, Хто є» (Вих. 3, 14), об’являючи йому не щось про Себе, але самого Себе. Ім’я «Сущий» означає, що Бог є Особою – джерелом існування і життя. У Новому Завіті Бог, який першим іде назустріч людині (пор. Йо. 3, 16; 1 Йо. 4, 19), об’являє Себе Отцем через воплоченого Сина Ісуса Христа в Святому Дусі.

0.4.1.1. Боже Слово у творінні

32 Тільки Бог існує споконвіку, а все творіння Він привів від небуття до буття. Тільки Він має життя в повноті, а світ, оскільки створений, завдячує своє існування Йому. Бог творить усе своїм Словом: «Ним постало все, і ніщо, що постало, не постало без Нього» (Йо. 1, 3; пор. Бут. 1). Створена Богом природа та її закони походять від Слова: «Слово… залишається в землі по всі наступні часи, подаючи їй силу родити й приносити плоди»[17]. Боже Слово надає закон і сенс творінню: «І сказав Бог, – це значить, що в кожне єство вкладено премудре і художнє слово»[18]. У спогляданні природи, її закономірностях та гармонії, ми пізнаємо премудрість Творця та красу його задуму. Все створіння прославляє Бога, Його велич, славу і мудрість: «Небеса оповідають славу Божу, і діло рук Його проголошує твердь небесна» (Пс. 19, 2); «Господи, Боже наш, яке предивне Твоє ім’я по всій землі!» (Пс. 8, 2).

33 Світ, як творіння Боже, є носієм Божого Слова. Він виражає особове ставлення Бога та його творче звернення до нас: «Невидиме ж Його [Бога], після створення світу, роздумуванням над творами, стає видиме: Його вічна сила і божество» (Рм. 1, 20). Отці Церкви часто порівнювали світ із книгою, через яку відкриваємо її Автора. Набуваючи досвіду перебування в Божій присутності, люди здатні прославляти Бога «по всіх місцях Його правління!» (Пс. 103, 22).

0.4.1.2. Бог в історії

34 Бог об’являється людині не тільки як Творець і Вседержитель світу, а й як Отець і Спаситель Свого народу. Тому історія людства є святою історією Божої дії, оскільки сам Бог у ній являється і діє.

35 Бог відкрив Адамові та Єві, а через них усім людям, їхнє покликання продовжити діло сотворення: «Будьте плідні й множтеся і наповняйте землю та підпорядковуйте її собі» (Бут. 1, 28). Коли ж прародичі через своє гріхопадіння відпали від Бога, однак Бог не покидає людину і обіцяє дати їй Спасителя: «Воно [потомство жінки – Ісус Христос] розчавить тобі [змієві] голову» (Бут. 3, 15).

36 Людина, навіть утративши в гріхопадінні істинне пізнання Бога, не перестає шукати Того, хто є началом усього. Про такий пошук мовить святий апостол Павло до мешканців Афін: «Мужі-атеняни, зі всього бачу, що ви вельми побожні. Переходячи через ваше місто і приглядаючися до ваших святощів, я знайшов жертовник, на якому було написано: Невідомому богові. Те, отже, чому ви, не відаючи його, поклоняєтеся, те я вам звіщаю. Бог, що створив світ і все, що в ньому, Він, бувши Владикою неба і землі, не живе у рукотворних храмах» (Ді. 17, 22-24).

37 З-поміж людей, які «шукали Бога, чи, може, навпомацки не знайдуть його» (Ді. 17, 27), Бог об’являє Себе Аврааму, покликаючи його стати батьком усіх віруючих. Свою вірність обітниці потомства і землі Бог підтверджує, даруючи Авраамові сина Ісаака, а цьому – Якова. Тому, являючись Мойсеєві в палаючому кущі, щоб покликати його вивести Його народ з Єгипту – дому неволі, Сущий Бог об’являє себе «Богом Авраама, Ісаака і Якова» (пор. Вих. 3, 15), «Богом батьків наших» (Втор. 26, 7). Переводячи ізраїльський народ через Червоне море, даруючи йому свої заповіді на горі Синай та вводячи його в Обіцяну землю, Бог показує, що Він не тільки входить в історію свого народу, але й кличе його до повноти життя в Ньому: «Я ходитиму проміж вас і буду вашим Богом, а ви будете Моїм народом» (Лев. 26, 12). Давидові, який бажав побудувати Йому дім, тобто храм, Бог обіцяє, що Сам збудує йому «дім», тобто виведе з його лона потомство – Месію, царство якого існуватиме повіки (пор. 2 Сам. 7, 11-16). Здійснення цієї обітниці Церква бачить в Ісусі Христі: «І Господь Бог дасть Йому престол Давида, Його батька, і Він царюватиме над домом Якова повіки, й царюванню Його не буде кінця» (Лк. 1, 32-33).

38 У Новому Завіті повнота Об’явлення осягнута в Єдинородному Сині, який споконвіку в лоні Отця і Отця об’являє (див. Йо. 1, 18). Сам Ісус стверджує, що «Хто мене бачив, той бачив Отця» (Йо. 14, 9), показуючи тим, що Він і Отець – одно (див. Йо. 10, 30). Таким чином Ісус Христос приносить повноту Об’явлення, оскільки Він є «образ невидимого Бога» (Кл. 1, 15). Христос – правдивий Бог і правдива людина – об’являє у Собі також і образ досконалої людини.

39 Церква вірує, що існує тільки одне єдине Боже Об’явлення людям, повноту якого приніс нам і передав Ісус Христос, так що іншого об’явлення не існує. Боже Об’явлення продовжує передаватися в Церкві – Тілі Христовому, таїнстві Христової присутності в історії.

40 У своєму богослужбовому житті Церква поєднує календарний рік із роком літургійним, історичний час – зі священним часом спасіння. У літургійному святкуванні історичні події земного життя Спасителя стають спасаючими таїнствами. Отак Бог продовжує діяти в історії аж до її остаточного звершення в зновупришесті Ісуса Христа. Якщо у Старому Завіті Бог об’являвся лише своїм вибранцям: патріархам, пророкам і царям, то в Новому Завіті усі члени Христової Церкви приймають Його Об’явлення.

«Ти промовляв до нас устами слуг Твоїх, Пророків,
провіщаючи нам прийдешнє спасіння;
Ти нам дав закон на поміч
й Ангелів поставив охоронцями.
А коли прийшла повнота часу,
Ти говорив до нас через Самого Сина Твого,
що Ним Ти і віки сотворив»
(Анафора Літургії святого Василія Великого)

41 Бог Отець, який об’явив Себе через Свого Сина, Святим Духом дарує Своє життя вірним у Церкві. Це благодатне діяння Святого Духа, Який усім тим, що живуть у сопричасті з Богом, об’являє Істину і життя у ній, називаємо Святим Переданням. Бог, який «хоче, щоб усі люди спаслися і прийшли до розуміння правди» (1 Тм. 2, 4), тобто до Ісуса Христа (див. Йо. 14, 6), відкриває людям «тайни, сховані від початку світу» (Мт. 13, 35), а Його слово залишається непохитним і незмінним: «Те, що Бог об’явив на спасіння всіх народів, те й найласкавіше так уклав, щоб воно зберігалося непорушним вічно і було передане всім поколінням»[19]. Отже, Христос має бути проповідуваний усім народам і всім людям і щоб таким чином Об’явлення дійшло до всіх кінців землі.

42 Суттю Святого Передання, згідно зі святим Іринеєм Ліонським, є те, що у всіх одна і та ж сама віра: «всі приймають одного і того ж Бога Отця, і вірують в один і той же самий здійснений задум воплочення Сина Божого, і знають один і той же дар Духа, зберігають одні і ті ж самі заповіді, і дотримуються одного ж і того ж устрою Церкви, і очікують того самого пришестя Господа і визнають те ж саме спасіння всієї людини – душі і тіла» [20]. За свідченням Святого Василія Великого Святе Передання, якого «навчив нас Господь, Апостоли проповідували, Отці зберегли, мученики укріпили»[21], охоплює все те, що нам передане від самого Христа, вчення Апостолів і віру Церкви. Він же зазначає, що «з догматів, збережених у Церкві, одні маємо у вченні, викладеному у Писанні, а інші, які дійшли до нас через апостольське Передання, ми отримали у тайновведенні. І ті, й інші мають однакову силу в ділах благочестя […]. Хто відкидатиме неписані звичаї, то пошкодить Євангеліє в головному і зведе проповідь до самих лише слів без жодного змісту»[22]. Святий Василій пов’язує Святе Передання з літургійним життям, зазначаючи, що воно, окрім сповідування віри у Пресвяту Тройцю, охоплює і знак хреста в обряді прийняття катехумена, поставі у молитві – поверненні на Схід, відречення від Сатани і його влади, триразове занурення під час Хрещення, стояння на недільному богослужінню, Епіклезу в Євхаристії, благословення води і єлея тощо[23].

Дата добавления: 2015-05-07