Союз Бога з людиною

176 Здійснення Божої Обітниці, виражене в союзі Бога і людини, мало свої історичні етапи: «Оце Я установляю Мій союз з вами і з вашим потомством після вас» (Бут. 9, 9). Союз Бога з Ноєм та його синами є таким першим етапом. Святий Іриней наголошує на ініціативі Бога в укладанні союзу: «Яким чином могла б людина наблизитися до Бога, якби Бог не наблизився до людини?»[132]. Веселка, яка з’єднує небо з землею, – видимий знак цього союзу. Ной і його потомство: Сим, Хам і Яфет – представники людства, усіх рас і народів, тобто людей, об’єднаних «за своєю мовою, за своїми племенами, у своїх народах» (Бут. 10, 5).

177 До нащадків Ноя – спадкоємців союзу з Богом – належав і Аврам. Бог наближається до нього та його роду, покликаючи стати «Авраамом» – батьком усіх віруючих, і дає йому обітницю: «Я виведу з тебе великий народ і поблагословлю тебе; та й зроблю великим твоє ім’я, а ти станеш благословенням. Благословитиму тих, що тебе благословляють, і проклинатиму того, хто тебе проклинає. Тобою всі племена землі благословлятимуться» (Бут. 12, 2-3). Численне потомство та обіцяна земля (див. Бут. 13, 15) – це знаки Божої опіки та здійснення Божої Обітниці: «Я зроблю союз Мій між Мною й тобою й розмножу тебе вельми-вельми» (Бут. 17, 2). Цей союз Бог підтверджує також з Ісааком (див. Бут. 26, 3-4) та Яковом (див. Бут. 28, 13-15). У Єгипті нащадки Якова, як і обіцяв був Господь, виросли у великий народ (див. Бут. 46, 3), а вихід із Єгипту, перехід через пустелю та входження в обіцяну Богом землю підтвердили вірність Бога слову Своєї Обітниці.

178 Після виходу ізраїльтян з єгипетської неволі, Господь на горі Синай укладає союз з Ізраїлем, обіцяючи зробити його «особливою власністю з-поміж усіх народів […], царством священиків, народом святим» (Вих. 19, 5-6). Весь народ прийняв завіт, мовивши: «Усе, що сказав Господь, зробимо» (Вих. 19, 8). Умовою союзу для народу стає виконання заповідей (див. Вих. 20). На знак цього союзу Мойсей окропив народ кров’ю жертовних тварин, кажучи: «Це кров союзу, що уклав Господь із вами, згідно з усіма цими словами» (Вих. 24, 8).

179 Бог постійно підтримує і захищає народ Обітниці. Якщо союз Бога з Мойсеєм творить Божий народ, то союз із царем Давидом є прообразом Царства Божого: «Я поставлю по тобі твоє потомство, що вийде з твого лона, й утверджу його царство […]. Я скріплю його царський престіл навіки. Я буду його Батьком, а він буде Мені сином […]. Твій дім і твоє царство передо мною повіки існуватиме, і престол твій закріпиться повіки» (2 Сам. 7, 12-16).

0.6.1.3.3.3. Обітниця Нового Завіту

180 Великий пророк, боговидець Мойсей у пророчому натхненні вказав на прихід ще й іншого пророка: «Пророка з-поміж вас, з твоїх братів, такого, як я, Господь, Бог твій, настановить тобі; його маєте слухатися» (Втор. 18, 15). Пробуджене Мойсеєм очікування «Пророка» народ пов’язав із особою Месії, Божого Помазаника.

181 З Месією народ пов’язував прихід обіцяного Царства, яке уявляв головно земною державою народу Божого. Тому Господь Бог через своїх пророків підносив народ Духом Святим до якісно вищого рівня завіту, названого «новим». Обітницю дарування такого завіту Бог передав через пророка Єремію: «Ось прийдуть дні, – слово Господнє, – і Я створю з домом Ізраїля і з домом Юди новий завіт. Не такий завіт, який Я заключив з їхніми батьками, коли взяв був їх за руку, щоб вивести з Єгипетського краю. Завіт той – Мій завіт! – вони його зламали, хоч Я був їхнім Владикою, – слово Господнє […]. Вкладу закон Мій у їхнє нутро і напишу його у них на серці. Я буду їхнім Богом, вони ж Моїм народом» (Єр. 31, 31-33). А через пророка Єзекиїла сповістив: «Я дам їм одне серце й вкладу в них новий дух, Я вийму з їхнього тіла камінне серце й дам їм серце тілесне, щоб вони за Моїми заповідями ходили та Моїх законів пильнували і їх виконували» (Єз. 11, 19-20).

182 Новий Завіт, записаний на внутрішніх скрижалях серця, мав бути принесений Сином Давида – Месією. Пророки, від Іллі та Єлисея і до Малахії, готували народ Божий до зустрічі з Месією. Вони своїми пророцтвами написали своєрідну «словесну ікону» Месії. Згідно з пророками, Месія не просто принесе Новий Завіт, а буде його особовим втіленням.

183 Дух Святий через пророка Міхея відкриває місце народження Месії: «Ти ж, Вифлеєме-Ефрато, занадто малий єси, щоб бути між тисячами Юди. З тебе вийде Мені Той, Хто має бути Володарем в Ізраїлі; Його походження із давніх-давен, з днів споконвічних» (Міх 5, 1). Народившись у Вифлеємі як людина, Месія водночас є споконвічно родженим від Бога: «Господь сказав до мене: Син Мій єси ти, Я породив тебе сьогодні. Проси в Мене, і Я дам тобі народи в спадщину, і кінці землі тобі в посілість» (Пс. 2, 7-8). Від Бога буде й помазання Месії: «Дух Господа Бога на мені, бо Господь мене помазав. Він послав мене, щоб принести благу вість убогим, лікувати скрушених серцем, проголосити невольникам свободу, ув’язненим відкрити очі, проголосити рік Господнього благовоління» (Іс. 61, 1-2).

184 Служіння Месії, крім знаків Його сили, величі та слави, міститиме також страждання і смерть, згідно з пророцтвом Ісаї: «Ось Мій Слуга, якого Я підтримую, Мій вибраний, якого вподобало Моє серце. Я поклав на нього Дух Мій: він сповістить народам правду. Він не буде кричати, ані вигукувати, і голосу свого не дасть на вулиці почути. Надломленої очеретини не доламає […]; оповістить ретельно правду. Він не ослабне, не подасться, аж покіль не встановить на землі правди» (Іс. 42, 1-4). На шляху правди чекатимуть на нього страждання: «Не було в ньому ні виду, ні краси, – ми бачили його, – ні вигляду принадного не було в ньому. Зневажений, останній між людьми, чоловік болів […] Та він наші недуги взяв на себе, він ніс на собі наші болі […]. Він же був поранений за гріхи наші, роздавлений за беззаконня наші. Кара, що нас спасає, була на ньому, і його ранами ми вилікувані […]; провини нас усіх Господь поклав на нього» (Іс. 53, 2-6). Образ страждаючого Месії не збігався з людськими очікуваннями: «Пожалій Себе, Господи! Це хай не станеться з Тобою!» (Мт. 16, 22) – так реагував апостол Петро на слова Христа про прийдешні страждання.

185 Христос застосовує до Себе вислів «Син Чоловічий» згідно з пророком Даниїлом. Пророк Даниїл описує славу Сина Чоловічого, Котрому «дано владу, славу й царство, і всі народи, племена та язики Йому служили. Влада Його – влада вічна, що не минеться, і царство Його не занепаде ніколи» (Дан. 7, 14).

186 Слово Божої Обітниці з наближенням часів його здійснення ставало все виразнішим і промовистішим, щоб врешті-решт стати воплоченим Божим Словом: «За останніх же оцих днів Він [Бог] говорив до нас через Сина, Якого зробив спадкоємцем усього і Яким створив віки. Він – відблиск Його слави, образ Його істоти, – підтримуючи все Своїм могутнім словом, здійснив очищення гріхів і возсів праворуч величі на вишині» (Євр. 1, 2-4).

0.6.1.3.3.4. Очікування Спасителя

187 Церква літургійно відтворює очікування Спасителя в історії спасіння у пості, що починається після свята апостола Пилипа, яке припадає на 14/27 листопада. Цей піст триває до Різдва Христового, тому називається Пилипівкою або Різдвяним постом. У цьому пості Церква готує нас до світлого Празника Різдва Христового, нагадуючи нам наслідки гріховної нестриманості Адама: «Через відмову від посту перший Адам куштує від смертного дерева»[133].

188 Читання зі Святого Євангелія на свято апостола Пилипа сповнене надії на спасіння (див. Йо. 1, 43-51). Пилип запрошує Натанаїла ближче пізнати Ісуса з Назарету. Однак Натанаїл має упередження: «Що доброго може бути з Назарету?». На це Пилип відповідає: «Прийди та подивися» (пор. Йо. 1, 45-46). Упередження Натанаїла розвіюються під час зустрічі з Христом. Звідси й завдання для кожного християнина – ближче «прийти і подивитися», тобто наблизитися до Христа, щоб пізнати Його.

189 Очікування Месії та наближення до Нього звершується в особі Діви Марії з Назарету. Її перед віками обрав Господь. Марія, яка ще малою дитиною була введена в храм, духовно зростала до «слугині Господньої». Бог поступово готував Марію стати лоном, ковчегом, храмом, вмістилищем для невмістимого Бога. «Пресвятий Дух, благоволінням Бога-Отця, готував у Ній вмістилище Богові-Слову»[134]. Марія стала «наметом», в якому оселилося в повноті часів Слово: «Слово стало тілом, і оселилося між нами» (Йо. 1, 14). Святкуючи Введення Богородиці у храм (21.11/4.12), християни покликані за її прикладом дозволити Господу підготувати себе, щоб гідно прийняти воплоченого Бога в «намети» своїх сердець.

0.6.2. «Бог став Людиною, щоб людина стала богом»[135]

«Він задля нас, людей, і нашого ради спасіння
зійшов із небес і воплотився з Духа Святого
і Марії Діви і стався чоловіком»
(Символ віри)

«А коли прийшла повнота часу,
ти говорив до нас через самого Сина Твого […].
Він […] на землі появився і з людьми співжив;
і, народившись з Діви святої, сам умалив себе,
вид слуги прийняв і став подібним до тіла смирення нашого,
щоб нас подібними вчинити до образу слави своєї […]
щоб, умираючи в Адамі,
оживотворилися ми в самому Христі».
(Анафора святого Василія Великого)

190 Від сотворення світу Бог присутній у ньому Своєю благодаттю. «У Ньому бо живемо, рухаємося й існуєм» (Ді. 17, 28). Бог об’являв Себе людям поступово аж до «повноти» часів: «Якже сповнився час, Бог послав Свого Сина» (Гл. 4, 4). Син Божий – «Слово Отця» – відкриває світові Отця: «Хто Мене бачив, той бачив Отця» (Йо. 14, 9); «Я в Отці, й Отець у Мені» (Йо. 14, 11). Він є Бог: «Споконвіку було Слово, і з Богом було Слово, і Слово було – Бог» (Йо. 1, 1).

191 Воплочення Сина Божого відбулося, згідно з Божим задумом, у «повноті часу» (див. Гл. 4, 4). Народження Сина Божого стало осердям історії людства, об’явивши, як «Бог полюбив світ» (пор. Йо. 3, 16). Єднання Бога з творінням у воплоченні є справжнім «умаленням» Бога (грецькою – кенозис): «Він [Христос], існуючи в Божій природі, […] применшив Себе Самого, прийнявши вигляд слуги, ставши подібним до людини» (Флп. 2, 6-7). Христос прийняв «вигляд слуги» без скверни гріха, «звеличуючи людське і не применшуючи божественного»[136]. У єднанні божественного і людського «Слово стало досяжним, Невидиме – видимим, до Недоторканного можна доторкнутися, Позачасове увійшло в час, Син Божий став сином людським!»[137].

192 В «умаленні» Бога «Слово стало плоттю і наблизилося до нас, прийнявши нашу плоть і кров»[138]; у Йордані безгрішний Син Божий прийняв хрещення, як грішник; за Понтія Пилата був засуджений з розбійниками; розп’яттям зійшов у безодню людських страждань і смерті, щоби в «аді» – «царстві мертвих» – знайти першого Адама (людину)[139].

193 Бог стає «співóбразним» з нами – стає як людина, щоб зробити нас «співóбразними» зі Собою. Знайшовши Адама в аді, Син Божий дарував людині прощення гріхів, участь у Божій природі та вічне життя. «Слово стало людиною, щоб ми обожилися»[140]. Людина «в Адамі» за намовою змія намарне прагнула «стати як Бог» власними силами (див. Бут. 3, 5). «Був обманутий колись Адам, бо запрагнув бути богом, і не став. Людиною став Бог, щоб Адама зробити богом»[141]. Людина «у Христі» через уподібнення до Бога дійсно може «стати як Бог»: «Нам були даровані цінні й превеликі обітниці, щоб ними ви стали учасниками Божої природи» (2 Пт. 1, 4).

Дата добавления: 2015-05-07