Почитання мощей святих

625 Повагу до тіла кожної померлої людини Церква виявляє під час похорону. Особливою ж повагою вона оточує тіла прославлених праведників. Коли праведник у земному житті зростає у святості, то Божа благодать, яку він приймає, переображує та освячує не тільки його душу, а й тіло. Тіло, що підкорюється душі й разом із душею змагається за святість, також втішається прославою після смерті. Мощі – це тіло усопшого (померлого) християнина, якого Церква зачислила до лику святих. Під час загального Воскресіння та у вічності людина – з душею і тілом – братиме участь у спілкуванні з Богом.

626 Як Христове тіло сяяло в переображенні, а Його одежа була джерелом зцілення для кровоточивої (див. Мт. 17, 2; 9, 20), як Петрова тінь і Павлова хустинка могли зцілювати (див. Ді. 5, 15; 19, 12), так і тіла святих після їхньої смерті й навіть предмети, що були в них у вжитку, можуть передавати благодать зцілення, утверджувати у вірі й скріплювати в подвигах тих, хто з вірою їх почитає. «Бог поділився з нами мучениками. Сам узяв їхні душі, а тіла зоставив нам, щоб їхні святі кості стало пригадували нам про їхні чесноти [...]. Мощі святих мучеників відганяють злих демонів, біси трясуться не тільки від Самого Розп’ятого, а й від костей-мощей тих, що за Нього віддали життя»[408].

627 Слово «мощі» для означення тілесних чи нетлінних останків праведника походить від слов’янського мощ – міць, потуга. Воно виражає чудесну силу Божого життя в немочі людської смерті. Святе Письмо згадує чудо Божої сили, якою через мощі пророка Божого Єлисея ожив померлий (див. 2 Цар. 13, 21). Християни почитали мощі святих уже від перших століть, коли на гробах мучеників звершували Святу Євхаристію, яка об’єднувала у Христі живих і померлих. Ці місця разом із захороненими в них мощами вважалися святими, ціннішими від золота й самоцвітів. « Хто дав би мені діткнутися до тіла Павла, припасти до його труни й побачити прах його тіла. Я бажав би бачити прах тих уст, при помочі яких Христос висказав великі й невимовні тайни, бачити прах його рук, що були в кайданах, бачити й прах його очей, що були осліпли і прозріли для спасення вселенної, бачити прах тих ніг, що обійшли світ і не втомилися»[409].

628 Традиція звершення Божественної Літургії на мощах святих живе в Церкві й досі. Під час освячення престолу в нього вкладають святі мощі, а також покладають на престолі антимінс із вшитими в нього мощами. Існує також побожний звичай вкладати в ікони мощі святих чи часточки речей, якими святі користувалися. VII Вселенський собор 787 року урочисто підтверджує традицію почитання мощей разом із традицією почитання ікон. Господь по-різному прославляє мощі святих: деякі є нетлінними, інші – мироточивими (святителя Миколая, великомученика Дмитрія, києво-печерських преподобних отців). Почитанням оточує Церква й знаряддя мучеництва святих – наприклад, кайдани апостола Петра, які вшановує 16/29 січня.

629 Християни вважали подією великої ваги віднайдення та перенесення мощей святого до постійного місця їх почитання. Такою подією, наприклад, було віднайдення мощей священномученика Климента, папи Римського (пам’ять – 25 листопада / 8 грудня), в кримському Херсонесі й перенесення їх частини святим Кирилом до Риму в ІХ столітті й святим Володимиром до Києва в Х столітті. Мощами Папи Климента благословили новопоставлених київських митрополитів. В ХІ столітті мироточиві мощі святого Миколая були перенесені з Мир Ликійських до італійського міста Барі (свято «теплого Миколи» 9/22 травня). У Києво-Печерському патерику згадується перенесення мощей святого Теодосія Печерського (14/27 серпня). Протягом декількох століть «мандрували» мощі святого Йосафата, переховуючись від знівечення, щоб з 1963 року знайти місце почитання в соборі святого апостола Петра в Римі.

630 У наш час після прославлення численних новомучеників УГКЦ мощі декого з них були перенесені з місць поховання до місць почитання. Паломництва до цих місць, численні зцілення, які прочани отримують завдяки молитвам до праведників чи торканню до їхніх мощей, є ще одним підтвердженням перемоги Бога крізь час і простір над стражданнями, хворобами та смертю. Ці чуда діються завдяки благодаті Святого Духа, через заступництво праведників і віру самих паломників.

1.3.3.4. Літургійний спів

631 Літургійний або церковний спів є виявом богопочитання. Церковний спів – це молитва славослів’я, якою Церква єднається з ангельськими хорами у прославленні Пресвятої Тройці. Джерелом славослів’я є споглядання Пресвятої Тройці, а тому літургійний спів – це справжня висока «музика богослов’я». У літургійному співі людина бере участь у «безтілесному» співі[410] ангельських хорів, «херувимів тайно являючи».

632 Щоб «озвучити» спів ангелів, людині потрібні благодать і сила Святого Духа. Тому часто людину, яка молиться співаючи, порівнюють із інструментом Святого Духа – оргáном чи сопілкою[411]. Як інструмент видає звук завдяки наповненню його повітрям, так і людина молиться в звуках, бо її наповнює повітря – «подух» Святого Духа. Звідси й подвійність розспівуваної молитви: молиться не тільки людина на чутному для вуха рівні – у ній молиться також Святий Дух через Сина Божого до Отця зітханнями невимовними (пор. Рм. 8, 26). Церковний літургійно-хоровий спів є земною іконою небесного співу хору ангелів.

633 Літургійним розспівом читається Святе Письмо, також поетично розспівуються святоотцівські й соборові тексти. Богонатхненні церковні співці, наприклад, Роман Солодкопівець чи Йоан Дамаскин, на основі Святого Письма й учення святих Отців уклали літургійні гимни, які, залежно від форми, дістали назву тропарів, кондаків, ікосів, стихир, ірмосів. Завдяки літургійному розспівуванню зібрана церковна спільнота молиться біблійними текстами й насичує свою духовну культуру святоотцівським мисленням. Духовно-молитовне переживання Бога конкретною церковною спільнотою ставало джерелом її власної традиції, вираженої в самобутньому літургійному розспіві. Найвідомішими розспівами нашої Церкви є київський і галицький.

634 Співець, смиренно дотримуючись церковного уставу щодо співу, за допомогою розспіву стає справжнім знаряддям Святого Духа, щоб налаштувати людей на спільну молитву. Літургійний спів не є «концертом духовної музики», під час якого люди діляться на «виконавців» і «слухачів», – він залучає всіх до спільної молитви. Через те спів, участь у якому бере присутній на богослужінні народ Божий, кожного разу є неповторною подією співдії та єднання вільних осіб, що моляться «одними устами й одним серцем».

1.3.3.5. Богослужбові постави та жести

635 Тілесна постава та жести християнина є складовими молитви Церкви, а також зовнішнім виявом особистої віри й побожності. До таких постав і жестів належать: знак святого хреста, стояння, підношення рук, коліноприклонення, поклони та цілування святих речей.

636 Знаком святого хреста християнин сповідує віру в Триєдиного Бога і воплочення Божого Сина. Знак хреста кладемо правою рукою, супроводжуючи словами «В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа. Амінь». Складанням разом трьох пальців сповідуємо віру в Пресвяту Тройцю, а зігнувши до долоні інші два пальці, сповідуємо дві природи воплоченого Сина Божого – Божу і людську. Хрестовидно знаменуючись від чола до грудей і від правого плеча до лівого, сповідуємо Пасхальне таїнство смерті й воскресіння Христа. Супроводжуючи хресне знамення словами: «В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа», ми сповідуємо наше спасіння, яке є дією Пресвятої Тройці і яке звершив на хресті Ісус Христос.

637 Стояння – це молитовна постава християнина, яка виражає духовну увагу й готовність виконати Божу волю: «Премудрість, прості [станьмо прямо]». Наше «стояння» перед Господом є знаком нашої участі у Воскресінні. За словами Тертуліана, «у неділю не можна постити, ані молитися на колінах. Цей звичай зберігаємо також від дня Пасхи аж до Зішестя Святого Духа»[412]. Також і 20 правило І Нікейського собору приписує: «Оскільки дехто творить коліноприклонні молитви в День Господній, а також у дні П’ятдесятниці, то для того, щоби в усіх єпархіях усі дотримувалися одного, завгодно святому соборові, щоб усі приносили молитви Богові стоячи».

638 Тримання рук вздовж тіла є виявом відкритості й готовності прийняти волю Божу. Складання рук навхрест на грудях під час причащання виражає прийняття Божого життя всім своїм єством. Підношення рук є знаком піднесення нашого ума та серця до Бога, а також усильного благання. У такій поставі на Божественній Літургії моляться священики під час Херувимської пісні, під час слів «Вгору піднесім серця» та Господньої молитви «Отче наш».

639 Поклін, або метанія (грецькою метанойя – переміна мислення), є виявом покаянної постави. Припадаючи до землі, сповідуємо власну гріховність, а підносячись – визволення від гріха силою хреста Господнього, знаком якого знаменуємо себе. Поклін є великим (доземним) і малим (поясним). Великі поклони чинимо переважно під час Великого посту, а малі – перед іконами, мощами та іншими святими речами.

640 Коліноприклонення – це вираження покутної постави каяника, а також заступничої молитви християн за весь світ: «Ми, вірні, стаємо на коліна і молимося до Бога через Його Христа»[413]. Щороку Церква в день П’ятдесятниці урочисто молиться за себе й за цілий світ у «коліноприклонних молитвах».

641 Цілуванням хреста, святого Євангелія, ікон і мощей виявляємо любов і поклоніння Господу й почитання святих. Цілуванням виявляємо любов до осіб: священнослужителі обмінюються «поцілунком миру» під час Символу віри, а вірні між собою на Чині прощення на початку Великого посту й у час Пасхальних богослужінь.

642 Просячи й приймаючи благословення, відкриваємо себе на Божу благодать і підтримку в різних обставинах нашого життя. Через єпископа або священика, Христос і надалі благословляє нас, так як благословив апостолів у день Свого вознесіння. Просячи благословення, складаємо руки навхрест, правою долонею згори, зі словами: «Благослови, владико (отче)». Прийнявши благословення, цілуємо благословляючу руку та хрестимося.

1.3.3.6. Богослужбові речі

1.3.3.6.1. Літургійні ризи диякона i священика

643 Священнослужителі звершують богослужіння в літургійних ризах, які символізують нове життя у Воскреслому Христі; пишністю і красою ризи виражають «благу красу»[414] грядучого Божого Царства. Символіку риз виражають молитви на їх зодягання.

644 Першою літургійною ризою диякона, священика та єпископа є стихар (з грецької сорочка). Це довгий одяг, що вдягається через голову і спадає аж до п’ят. Стихар – це «риза спасіння й одежа радості», яка нагадує про світлу хрещальну ризу. На стихар (або далматику) диякон одягає орар. Це довгий перев’яз, звішаний через ліве плече, піднесенням якого диякон закликає вірних до молитви. Орар символізує ангельські крила: диякони, як і ангели – «служебні духи» (Євр. 1, 14), покликані до служіння літургійній спільноті.

645 Поверх стихаря священик накладає єпитрахиль, що означає благодать, яку Господь через нього зливає на церковну спільноту, і «благе ярмо» священичого служіння. Без єпитрахиля священик не звершує жодного богослужіння. Поверх єпитрахиля священик підперізується поясом, який означає готовність священика звершувати своє служіння силою Божою. Надягання нарукавників символізує, що через руки священика діє Сам Господь.

646 Поверх усіх інших риз священик одягає фелон (з грецької плащ). Він символізує ту праведність і святість, якою Господь зодягає його, виділяючи з-поміж народу для священнослужіння.

1.3.3.6.2. Літургійний одяг єпископа

647 Верхньою літургійною одежею єпископа є сакос (з грецької веретище), який символізує владу єпископа – слуги Христового – провадити народ Божий. Поверх сакоса єпископ носить омофор (з грецької наплічник) – знак того, що єпископ як добрий пастир, за прикладом Христа, опікується довіреною йому духовною паствою. Набедреник – плат матерії, що її єпископ носить при поясі з правого боку, – вказує на «меч духовний», яким є Боже Слово (пор. Еф. 6, 17), і символізує учительську владу єпископа. На голову єпископ зодягає мітру (з грецької пов’язка), яка є знаком духовної влади, дарованої єпископові Царем Небесним.

648 До відзнак єпископа належать жезл, панагія та мантія. Жезл, або посох, є знаком пастирського служіння, яке полягає у проводі й захисті пастви. Енколпій (з грецької – нагрудник) або Панагія (з грецької всесвята) – це кругла ікона Спасителя або Богородиці, яку єпископ носить на грудях на знак ревного і прилюдного сповідування віри. Архиєрейську мантію (або накидку), прикрашену скрижалями – образами Старого і Нового Завітів – та кольоровими стрічками – символами благодаті учительства.

649 Літургійні ризи священнослужителів у нашій традиції є різних кольорів, відповідно до змісту богослужінь. Білі та золотисті вживають на Господські свята, блакитні – на Богородичні, зелені – на П’ятдесятницю, а червоно-пурпурові (або чорні) – на Великий піст і на заупокійних службах.

Дата добавления: 2015-05-07