Клонування людини 1 страница

886 Клонуванням називається експериментальний спосіб безстатевого розмноження. Сьогодні науковці намагаються застосувати його й до людини, щоб створити генетичних двійників тієї чи іншої людини задля терапевтичного або технічного їхнього використання. Поборники клонування людини не визнають за людськими клонами гідності людської особи.

887 Клонування порушує людську гідність, зводить людину до рівня «біологічного матеріалу». Такий спосіб зачаття відділяє сферу дітородження (прокреації) від правдивого людського контексту подружнього акту й узагалі не передбачає потреби єднання подругів у любові для того, щоб співдіяти з Богом у прийнятті дару людського життя. Сама ідея клонування людини заперечує подружжя і сім’ю як такі; таким чином людина пробує стати на місце Творця, сама вирішуючи, як і коли покласти початок чи кінець людському життю.

888 Крім того, клонування може породити небезпеку суспільної маніпуляції у відборі «генетично кращих» людей, призвести до продукування клонів живих осіб виключно як матеріалу для трансплантації органів, а отже звести людину до рівня предмета вжитку. Таке цілковито недопустиме з погляду християнської поваги до людської особи та пошанування її гідності.

2.3.2.3. Гріх аборту

889 Абортом називаємо свідоме і пряме вбивство людської істоти в період між її зачаттям і народженням, на самих початках її життя[520]. Зазвичай такі дії здійснюють у формі штучного переривання вагітності. Абортом є також усі заходи, пов’язані з маніпуляціями, що ведуть до знищення людських ембріонів, навіть якщо їх отримано внаслідок штучного запліднення в пробірці поза лоном матері.

890 Святе Письмо навчає про гідність людини вже від зачаття: «Перш ніж Я уклав тебе в утробі, Я знав тебе; і перш ніж ти вийшов з лона, освятив Я тебе» (Єр. 1, 5). Святість і недоторканність людського життя ґрунтується на особовому ставленні Бога до людини.

891 Святий Василій Великийнавчає: «Жінка, яка свідомо вбиває плід, підлягає такій самій карі, як за вбивство. Не нам з’ясовувати, чи плід уже був сформований, чи ще був аморфний. Бо тоді справедливості вимагає не тільки істота, яка мала народитися, а й та, що спричинила їй зло, бо, як це часто буває, жінки вмирають від таких процедур. Додане до вбивства плоду, це вже друге вбивство, принаймні щодо тих, хто наважується на такий крок»[521].

892 Митрополит Андрей Шептицькийу посланні «Не убий» наголошує: «Особливішим способом мерзенні, жахливі і протиприродні є випадки, коли родичі убивають рідних дітей. А може ще гіршими є вони, коли ті діти ще на світ не прийшли. Вже сама обставина, що злочину допускається рідний батько або мати, що дитина не може боронитися.., – все це робить зігнання плоду особливішим родом злочину»[522].

893 Людське життя від самого зачаття довірене матері і батькові, які про нього дбають і ним піклуються. Але часом драматичні обставини (зґвалтування, змушення родичів тощо) чи егоїстичні міркування можуть змусити жінку до знищення життя, яке вона виношує в собі. Це не знімає з неї відповідальності, однак разом з нею відповідальними за аборт стають також інші особи. Винуватим є і батько дитини, який примушує матір до аборту або покидає її під час вагітності. Співучасниками гріха аборту є також рідні, близькі та друзі, які іноді «змушують» жінку до аборту, виправдовуючи його можливістю збереження доброго імені тощо. І нарешті, остання та велика провина тяжіє на лікарях та інших медичних працівниках, які безпосередньо роблять аборт. Опосередковано провина лягає і на всіх тих, хто на суспільному рівні захищає та пропагує аборти.

2.3.2.4. Гріх контрацепції

894 Контрацепцією називаємо навмисні дії, якими людина руйнує плідність дітородної сфери і унеможливлює зачаття нового людського життя. Контрацептивні дії впливають на всю людську особу, обмежуючи її здатність приймати дар нового життя. Наслідками таких вчинків можуть бути не лише фізіологічна, а й духовна, моральна та психологічна нездатність подружжя до народження дітей, формування контрацептивної ментальності.

895 Жодні медичні контрацептивні засоби цілковито не запобігають зачаттю. У сім’ях, де подружжя фізіологічно плідне, однак через контрацепцію нездатне прийняти нове життя, зачинатимуться «небажані діти», наставатиме «небажана вагітність», що призводитиме до народження «небажаних дітей» або навіть до аборту. Тому остаточно контрацептивна ментальність веде до ментальності абортивної. Контрацепція, замість зменшувати – згідно з аргументами прихильників – кількість абортів, лише стимулює невпорядковане статеве життя й, навпаки, веде до зростання кількості абортів у подальшому.

896 Контрацепція часто є ознакою вже існуючої кризи сімейних стосунків і руйнує єдність християнського подружжя. Здебільшого рішення вживати протизаплідні засоби пов’язане зі страхом перед вагітністю і відмовою від плідності. Якщо догляд за дитиною тяжіє лише на одному з подругів, то спротив заплідненню є зазвичай своєрідним «протестом» проти такої самотності в подружжі. Контрацептивні вчинки є моральним злом, бо перекреслюють подружнє покликання до батьківства та материнства.

897 Контрацепція не лише перешкоджає злиттю чоловічої та жіночої статевих клітин, а й руйнує здатність подругів співдіяти з Творцем у прийнятті та приведенні на світ нового життя. Таке подружжя відкидає Божий задум щодо себе, зводить сімейне життя лише до «приватної справи», нехтуючи тим, що тільки Бог є Господь початку й кінця людського життя.

898 Застосування контрацепції спотворює природний зміст статевого акту, руйнує не лише дітородну, а й єднальну його сутність. Контрацепція веде до безвідповідального співжиття, метою якого є пошук власного задоволення. Це завдає великої шкоди справжній основі подружнього співжиття – жертовній любові, у якій подруги віддають і приймають одне одного в усій повноті, зокрема, власну плідність.

899 Митрополит Андрей так викриває особливе зло контрацепції: «Подібними до убивства дітей, хоч і цілком іншого роду гріхами, є вчинки, якими батьки обмежують число потомства. Ті випадки не є очевидно гріхами вбивства, але трудно не уважати їх тяжкою кривдою, …тому що хоча й не відібрано життя, але до життя не допущено! Народ, у якого жінки не хочуть піддатися [...] обов’язкам материнства, у якому мужчини шукають сексуального вдоволення без огляду на обов’язки і тягарі родинного життя, без огляду на ціль подружжя, – той нарід засуджений на загладу»[523].

2.3.2.5. Природне планування сім’ї

900 Відповідальне батьківство та материнство виявляється також у природному плануванні сім’ї. Воно полягає в тому, що подруги завжди відкриті на Боже покликання передавати життя. Для того щоб відповісти на це покликання, подружжя усвідомлює та пізнає закладені Богом у природу інтимних відносин можливості співучасті в даруванні нового життя. Природне планування пов’язане з пошуком відповідного моменту до зачаття нового життя.

901 Покликання до батьківства та материнства не заперечує періодичної стриманості й застосування методів регулювання народжуваності, які ґрунтуються на використанні періодів неплідності жіночого організму[524]. Подружнє співжиття залишається чистим, бо шанує тілесний вимір любові й не позбавляє його природної плідності.

902 Природне регулювання зачаття суттєво відрізняється від контрацептивних учинків, бо подружжя залишається відкритим до прийняття нового життя. Цей спосіб регулювання не допускає будь-якого втручання у дітородну сферу чоловіка чи жінки для тимчасового чи тривалого вилучення їхньої здатності до зачаття. Природне планування сім’ї навчає подружжя розуміти й поважати плідність одне одного, знати періоди плідності жіночого організму.

903 Відкритість на Божий дар життя та пошук Божої волі дозволяє подружжю з любов’ю прийняти нове життя навіть тоді, коли подружжя «не планувало» народжувати. В такій сім’ї кожна дитина, дарована Богом, буде бажаною і прийнятою в довір’ї до Нього. Природні методи планування сім’ї, зберігаючи чистоту статевого акту в його відкритості до життя, зміцнюють єдність подружжя. Відкритість до прийняття власних дітей робить подружжя спроможним і до усиновлення дітей-сиріт.

2.3.2.6. Відповідальне батьківство

904 Відповідальне батьківство та материнство – це не лише прийняття дару нового життя, а й створення належних умов для повноцінного розвитку дитини. Християнські батьки повинні усвідомлювати, що діти, подаровані їм Господом, належать передусім Йому. Ці Божі діти у своєму земному житті лише довірені опіці батьків. Батьківське покликання потребує жертовної любові до дітей. Благо дитини є найвищою метою батьківського виховання. Тому батьки не можуть вважати дітей своєю «власністю» чи використовувати їх лише як засіб для досягнення якоїсь іншої мети, натомість кожна дитина має природне право бути народженою і вихованою у повноцінній сім’ї[525]. Найкращим засобом виховання дітей є зріла християнська поведінка самих батьків, їхні взаємини між собою та з іншими членами родини та суспільства.

905 Святий Йоан Золотоустийпригадує християнам, що вони покликані народити своїх дітей не лише для життя дочасного, а й для життя вічного[526]. Крім матеріальних і психологічних потреб, дитина має теж духовні потреби. Релігійне та духовне виховання становить невід’ємну частину виховання дитини та її зростання в Божій благодаті.

2.3.3. Християнська родина та захист гідного кінця людського життя

2.3.3.1. Опіка над потребуючими батьками та членами родини

906 У Святому Письмі читаємо: «Усім твоїм серцем прославляй свого батька і не забувай про болі матері твоєї. Пам’ятай, що вони привели тебе на світ: чим заплатиш за те, що для тебе вони вчинили?» (Сир. 7, 27-28). Шанувати батьків означає ставитися до них із любов’ю, особливо тоді, коли вони немічні, потребують опіки, як, наприклад, у старості.

907 Митрополит Андрей у вченні про родину наголошував на обов’язкові дітей щодо батьків: «Добрі християни уміють в житті зберегти четверту заповідь Божу “Шануй свого отця і свою матір” навіть тоді, коли батьки недобрі, а не дай Боже не заслуговують на пошану, діти мають їх однаково шанувати, бо такий закон Божий. Християни знають, яка гірка доля тих, що батьків не шанували»[527]. А дітей митрополит Андрей ще й так перестерігав: «О, не дай того Боже, щоб поміж нами які-небудь безбожні діти посміли колись батьків своїх зневажати або, ще гірше, руку на них підняти. Не дай Боже, щоб які-небудь батьки мали причину на дітей своїх прокляття кинути!»[528].

908 Діти повинні опікуватися батьками в їхніх хворобах, а також надавати їм матеріальну та моральну допомогу в старості. «Дитино, допомагай твоєму батькові в старощах і не засмучуй його за його життя; і коли розум ослабне, будь поблажливим; не зневажай його тоді, коли ти – повносилий [.…]. Богохульник той, хто покидає батька; проклятий Господом той, хто гнівить свою матір» (Сир. 3, 12-13.16). Діти повинні пам’ятати, що повага та любов до батьків зобов’язує їх піклуватися про них протягом їхнього життя. Від цього обов’язку ніхто й ніколи не може бути звільнений. Якщо батьки вже пішли з життя, то обов’язком стає християнський похорон, виконання їхньої останньої волі, молитва за них, піклування про їхні могили та пам’ять про річницю смерті.

2.3.3.2. Християнське розуміння смерті

909 Християнин, який у таїнстві Хрещення сподобився божественного життя, уже тут, на землі, живе життям вічним. Для віруючої людини смерть є наслідком гріха наших прародичів, але раз і назавжди переможена смертю і воскресінням Ісуса Христа, Який «тим, що в гробах, життя дарував». Смерть для християнина не є глухим кутом, відходом у небуття чи кінцем існування людської особи. Смерть, як і життя, має сенс, який відкриваємо у світлі Христової Пасхи. Смерть – це перехід до нового життя, від землі до небес.

910 Смерть не може бути втечею від життя чи його запереченням. Тому самогубство –свідоме самостійне позбавлення себе життя – є тяжким гріхом, і Церква засуджує його. До самогубства можуть привести різні соціальні, психічні чи інші фактори, однак найголовнішою причиною є зневіра, втрата сенсу життя, відкинення Божого милосердя та розпука. «Людина не має права розпоряджатися своїм життям. Як воїн не має права покинути призначеного йому становища, а коли самовільно його покидає, вважається дезертиром, так само дезертиром є та людина, яка покидає свої обов’язки разом зі становищем, на яке її поставило Боже Провидіння[529]».

2.3.3.3. Використання знеболювальних засобів

911 Згідно з християнським ученням, страждання, зокрема в останні моменти життя, мають особливе місце в спасительному Божому плані. Вони є свідченням участі в Христових стражданнях і в Його спасительній жертві. Тому деякі християни надають перевагу поміркованому вживанню знеболювальних засобів задля добровільного прийняття хоча б частини страждань розп’ятого Христа. Проте не можна вважати героїчність такого роду загальним правилом. Навпаки, згідно з людською та християнською розсудливістю, слід пропонувати хворим уживати ліки під наглядом і за порадою лікаря, здатні зменшити біль чи позбутися його, навіть якщо такі препарати можуть негативно впливати на свідомість хворого, затьмарюючи її. Однак треба подбати, щоб використання таких ліків не перешкодило хворому в приготуванні до гідної смерті: виявленні останньої волі, Сповіді, прийнятті Єлеопомазання та Причастя.

2.3.3.4. Трансплантація органів

912 Найбільший наш дар ближньому полягає в самопожертві, особливо заради збереження його здоров’я і життя. Сучасна медицина з допомогою пересадки органів спроможна лікувати багатьох хворих, яких ще донедавна очікувала тільки смерть або, в ліпшому разі, життя в болях та обмеженнях.

913 Трансплантація є виявом милосердя до ближнього та солідарності з ним. Дарування власних органів для пересадки є героїчним служінням задля порятунку життя. Це служіння високо оцінив Іван Павло ІІ: «Завдяки науці та професійності, жертовності лікарів і медпрацівників [...] для людства відкриваються нові чудові можливості [...] любити свого ближнього по-новому, кажучи євангельськими словами, аж до кінця»[530].

914 Безкорисливе дарування частини власного тіла (органів або тканин) для добра іншої особи, яка має в цьому гостру потребу, є виявом християнської любові до ближнього. Натомість торгівля людськими органами неприпустима і є моральним злом: «Практика, коли людські органи стають предметом комерції або одиницею обміну та продажу, є морально неприйнятною, бо «опредмечене» використання тіла є насильством над гідністю особи»[531].

915 Жива особа (донор) може дарувати тільки парні органи за умови, що це не загрожуватиме її власному життю. «Органи, які є одинарними, не можуть братися для трансплантації, оскільки це може призвести до смерті самого донора, за винятком ситуації, коли їх беруть від мерця, тобто після клінічного ствердження смерті людини»[532].

2.3.3.5. Евтаназія

916 Евтаназія (грецькою блага [або добра] смерть) – це дія або бездіяльність, що за своєю природою чи наміром спричиняє смерть людини задля уникнення всіляких страждань[533]. Евтаназію застосовують не лише до важкохворих осіб, а й до новонароджених дітей з вродженими вадами розвитку. Крім евтаназії «на індивідуальне замовлення» існує також «соціальна евтаназія», коли рішення про смерть людини виходить уже не від окремої особи, а від суспільства, коли керуються недоцільністю подальшого лікування людей, чи надмірною витратою коштів, за які можна було б вилікувати багатьох інших.

917 Церква навчає: «Ніхто й ніщо не може дати дозвіл на вбивство невинної людської істоти: плоду чи ембріона, дитини чи старця, невиліковно хворого чи помираючого. Крім того, ніхто не може прагнути цього акту вбивства себе самого чи іншої людини, довіреної його відповідальності або опіці, й не може давати дозволу на таке вбивство ні безпосередньо, ані опосередковано. Ніхто не може легітимно наказувати, радити і дозволяти такі дії. Тут ідеться про порушення Божого закону, образу гідности людської особи, злочин проти життя, замах на людину»[534].

918 Часом люди через тривалий і нестерпний біль просять смерті для себе або для інших. Однак такі благання про смерть не завжди є виявом правдивого бажання евтаназії. Насправді важкохвора особа потребує любові, уваги, молитви й духовної опіки, оточити якою хвору людину покликані близькі люди: батьки, діти, друзі, а також лікарі й медсестри, душпастирі та інші члени церковної спільноти.

«Пом’яни, Господи, тих, що принесли Тобі ці дари,
і тих, за кого, через кого і ради кого їх принесли […],
тих, що люблять нас, і тих, що ненавидять […],
і всіх людей Твоїх пом’яни […],
тож для всіх будь усім,
відаючи кожного і прохання його,
дім, і потреби його»
(Анафора святого Василія Великого)

2.4. Суспільство, переображене в Церкві (п’ята, сьома, восьма і десята заповіді Божі)

2.4.1. Християнське бачення світу та проповідь Євангелія

919 Церква Христова – люд Божий, об’єднаний у Святому Дусі, звершує своє служіння в кожен час і в кожному народі. Вона посеред «переслідувань світу і втіх Божих» крокує історією, щоб «явити у світі» таїнство воскреслого Христа[535].

920 Світ і суспільство є місцем відносин людини з Богом. Місія Церкви і справи світу переплітаються, але не змішуються. Церква визнає цінність дочасних речей та їхнє значення в житті людини, тому в своєму служінні несе людям допомогу в їхніх земних справах.

921 У центрі уваги Церкви – людська особа та її діяльність, яка має суспільно-політичний і духовний виміри. Діяльність людини розглядається у світлі переображення світу та спасительного посланництва Христа. Адже Христос «діє у серцях людських силою Духа Свого, не тільки пробуджуючи прагнення майбутнього віку, а й також оживляючи, очищаючи і зміцнюючи ті шляхетні прагнення, завдяки яким людська спільнота старається вчинити власне життя більш людяним»[536].

922 Християнське сприйняття світу постає із вдячності Богові за дар світу. Ця вдячність породжує відкритість людини до світу й земних справ, розкриває їхній духовний вимір. Своєю діяльністю та працелюбністю людина, долучаючись до божественної майстерності й мудрості, робить творіння, космос, уже впорядкований Отцем, іще прекраснішим [537].

923 Християнське життя у світі – це відповідь християнина у вірі на Боже покликання, що охоплює також його ставлення до світу й до участі в суспільному житті. Християнин розпізнає своє місце у світі та своє життєве покликання у світлі віри, яка спонукає його до конкретних дій.

924 Християнин є євангельською «закваскою» у світі (пор. Мт. 13, 33). У цьому полягає його покликання – активно діючи у світі, повсюди свідчити Христа. Через діяльність у світі християнин як «нова людина у Христі» бере участь у здійсненні Божого задуму, звершенням якого буде нове небо і земля нова (пор. Од. 21, 1).

925 Церква, звіщаючи Євангеліє і сповняючи свою спасенну місію, сприяє впорядкуванню життя людини в суспільстві. Вона зміцнює фундамент суспільного життя своїм ученням і пастирською діяльністю.

2.4.2. Церква – взірець людської спільноти. Моральні принципи суспільного устрою

2.4.2.1. Єдність у різноманітті (принцип спільного блага)

926 Церква – ікона Пресвятої Тройці – вводить людину в досвід богоспілкування і зростає як спільнота осіб у Дусі Святому. Унікальний досвід Церкви – в тому, що людина може бути собою (особою) тільки в сопричасті з іншими особами. Як єдність Церкви Христової завжди існує в різноманітті, так і сопричастя осіб у Церкві не нівелює унікальності особи, а, навпаки, є запорукою розвитку та збереження її ідентичності. Тому таке сопричастя осіб і є їхнім спільним благом.

927 У відділеному від Церкви суспільстві (секуляризованому) особа сприймається або як самодостатній індивід, закритий для інших, або як позбавлений свободи член колективу, «засіб» для існування суспільних інституцій. У першому випадку індивід ставить власні інтереси понад суспільними, у другому – колектив домінує над індивідом. Унаслідок цього спотворюється розуміння спільного блага: воно або заперечується, або зводиться до групових інтересів.

928 Церква, звершуючи місію переображення суспільства, передає йому досвід сопричастя в моральних принципах християнського життя. Принцип спільного блага, зокрема, полягає в тому, що суспільство створює умови для вільного розвитку особи, яка водночас працює на благо суспільства.

2.4.2.2. Святість (розвиток громадянського суспільства)

929 Церква є життєдайним середовищем для освячення людини, її особистого вдосконалення. У Церкві людина може вдосконалитися також і у своєму суспільному вимірі. Свята людина, яка живе любов’ю до Бога і ближнього в Дусі Святому, керується законом Божим і є взірцем законослухняного громадянина. Саме прагнення до святості відкриває християнина для служіння ближньому і суспільству. Тому християнин і є творчим учасником громадянського суспільства.

930 Громадянське суспільство характеризується здатністю його членів до внутрішньої самоорганізації, відкритості й автономної діяльності задля спільного блага. У своєму суспільному вимірі Церква є взірцем громадянського суспільства, оскільки виховує християнина-громадянина, здатного відчувати потреби ближнього й належно відповідати на них.

2.4.2.3. Соборність (принцип солідарності)

931 Соборність Церкви – це її місія збирати («собирати») розпорошених гріхом людей і цілі народи, виховувати в кожній людині відповідальність не тільки за себе, а й за інших та, врешті, за все людство[538]. Крім почуття особистої відповідальності й причетності до справ своєї спільноти, соборність відкриває людині інших людей та інші спільноти для сопричастя з ними і дає досвід такого сопричастя. Соборність вносить дух порозуміння, у якому різні спільноти переростають свої групові інтереси, опановують культуру діалогу та взаємної підтримки, щоб долати ті чи інші непорозуміння і конфлікти.

932 З досвіду церковної соборності випливає принцип солідарності, в якому сопричастя осіб виражається як співзалежність індивідів, а відповідальність за Церкву – як обов’язок участі в суспільному житті й співпраці з іншими людьми – членами суспільства[539].

2.4.2.4. Апостолят і дияконія (принцип допоміжності)

933 Церква, наслідуючи Спасителя, звершує свою місію (апостольство) у суспільстві через служіння: «Син Чоловічий прийшов не для того, щоб Йому служили, але послужити й дати життя Своє на викуп за багатьох» (Мт. 20, 28). Найвище покликання Церкви – не в пануванні, а в служінні. Церква не владарює, а допомагає: вона не бореться за впливи та матеріальний зиск, а служить убогим, хворим і нужденним.

934 Церковне розуміння суспільної діяльності як служіння виражається в принципі допоміжності [540]. Згідно з ним об’єднання громадян різних рівнів діють кожне в межах своєї компетенції. Це дає змогу на кожному рівні (місцевому, регіональному, загальнонаціональному) змобілізувати максимум ініціативи та творчої енергії. Вищі органи державної влади не повинні втручатися в повноваження місцевих громад, ані підміняти їх собою. Таке втручання, виникаючи з прагнення панувати, обмежує ініціативність громадян і їхніх громад[541]. Принцип допоміжності ґрунтується на тому, що суспільні групи вищого рівня мають допомагати тоді, коли нижчі групи не справляються. Така допомога (допоміжність), будучи суспільним озвученням служіння, вносить у суспільні відносини правду, справедливість, свободу та любов – головні «стовпи» суспільного життя[542]. Втрата духу служіння руйнує допоміжність і призводить до надмірного контролю з боку держави або ж до розпаду громади.

2.4.3. Суспільні виміри церковного буття

2.4.3.1. Суспільний вимір християнської свободи

935 Людська особа, з огляду на її гідність, є центром суспільного життя. Тому основою суспільної моралі є пошана до кожної людини та пріоритет особи над суспільством. Цей акцент на людину не означає індивідуалістичного бачення людського життя, бо людина покликана до свободи в спільноті.

936 Таїнство особи розкриває значення християнської свободи. Така свобода є свободою від гріха та всього того, що поневолює особу, робить її залежною від зовнішніх і внутрішніх примусів, у тому числі й від суспільних структур гріха. Водночас така свобода є свободою до служіння Богові та ближньому в любові: «Ви бо, брати, покликані до свободи; аби тільки свобода ваша не стала приводом до тілесності; але любов’ю служіть один одному» (Гл. 5, 13).

937 Як «нова людина» у Христі, християнин виявляє цю свободу в конкретних сферах свого життя, зокрема й у суспільній. Він покликаний до співпраці з Христом у всіх вимірах людського життя. Поведінка «нової людини» в суспільстві випливає з дару нового життя у Христі, а тому досконалість і зрілість особи в моральному житті є не лише результатом зусиль людини, а й плодом єдності та співдії з Христом у Святому Дусі[543].

938 Свобода завжди пов’язана з відповідальністю людини перед іншими особами. Завдяки свободі в спільноті людина здатна виявляти суспільні чесноти і розбудовувати такі ділянки культурного життя, для яких потрібні зусилля цілої спільноти (мистецтво, наука, економіка).

939 Церковна спільнота вносить динамізм у життя суспільства, вказуючи напрямок розвитку та вдосконалення, який перевищує дочасні горизонти людського життя. Таким найдосконалішим взірцем спільноти осіб є Пресвята Тройця. Водночас християни усвідомлюють і те, що гріх викривлює міжособові стосунки, породжує суспільні непорозуміння і перешкоджає формуванню та вдосконаленню суспільства. Кожний особистий гріх завжди має суспільні наслідки. Це приводить до виникнення структур гріха – таких суспільних утворень, в яких людину спонукають до грішних вчинків. Для долання структур гріха і розбудови суспільства християни відмовляються від гріховних дій і мужньо свідчать добро і справедливість.

2.4.3.1.1. Демократія і християнські суспільні чесноти

940 Демократія як суспільний устрій, скерований на забезпечення гідності кожної людської особи, прав людини, турботи про спільне благо як критерій політичного життя, може вважатися відповідним до християнського світогляду. «Церква цінує демократичний устрій настільки, наскільки він забезпечує громадянам право політичного вибору, гарантує їм можливість контролювати правителів і, відстороняти їх, якщо це потрібно, мирним шляхом»[544].

941 Існування зовнішніх демократичних структур ще не свідчить про реалізацію демократії. Справжня демократія відображує багатоманітність виявлених у суспільстві інтересів. Коли демократичний устрій зводиться до суми егоїзмів, то суспільство втрачає високий моральний зміст: людина в такому суспільстві сприймається насамперед як споживач та об’єкт маніпуляцій. Така позірна демократія не є здатною забезпечити пошану гідності кожної людини та сприяти солідарності між людьми. Там, де демократичні механізми служать інтересам сильніших тільки через те, що ті вміють ефективніше впливати на механізм влади, демократія стає лише порожнім словом[545].

942 В основі демократичного устрою лежить пошана до прав людини, найголовнішими серед яких є права на життя, сім’ю, виховання, освіту, вибір життєвого шляху, працю, здобуття засобів до гідного існування. Запорукою здійснення цих прав є релігійна свобода, тобто право на пошук та сповідування істинного Бога[546].

943 Моральними критеріями політичного життя в демократичному суспільстві повинні стати такі суспільні чесноти, як відповідальність, чесність, справедливість, взаємоповага, працьовитість, правда, обов’язковість, солідарність, турбота про спільне благо. Демократичне суспільство для свого існування та розвитку потребує моральних цінностей, які воно зобов’язане захищати.

2.4.3.2. Суспільний вимір християнської любові

944 Християнська любов є фундаментом усіх міжособових відносин, усього суспільного життя. Саме любов розкриває гідність людської особи та вчить поваги до неї. Суспільним виявом християнської любові є діла милосердя. Релігійний характер діл милосердя полягає в тому, що сам Ісус Христос ототожнив Себе з кожним нужденним: «Усе, що ви зробили одному з Моїх братів найменших – ви Мені зробили» (Мт. 25, 40). Основним мотивом діл милосердя є любов ради Христа.

945 Християнська аскетична традиція навчає про сім діл милосердя для душі та для тіла. Сім діл милосердя для душі: у сумніві порадити, невігласа навчити, грішника навернути, сумного потішити, образу зі серця простити, кривду терпеливо зносити, за живих і померлих молитися. Сім діл милосердя для тіла: голодного нагодувати, спраглого напоїти, нагого зодягнути, подорожнього в дім прийняти, недужому послужити, в’язня відвідати, умерлого похоронити.

946 Занедбання милосердя є гріхом проти християнської любові: «Те, чого ви не зробили одному з Моїх братів найменших – Мені також ви того не зробили» (Мт. 25, 45). Суспільний гріх є як гріхом окремої особи в її суспільному житті (вбивство, крадіж, розбій, шахрайство…), так і ознакою цілої структури гріха, яка існує у суспільстві чи міжнародній спільноті (корупція, торгівля людьми, наркотиками тощо).

«І всіх тих, що на судах, і в рудниках, і на засланнях,
і на гірких роботах,
і в усякій журбі, і нужді, і утисках, – пом’яни, Боже»
(Анафора святого Василія Великого)

Дата добавления: 2015-05-07