Як здійснюється вихід з громадянства України ? 2 страница

Конституція також гарантувала, що жодна людина без її вільної згоди не може бути піддана медичним, науковим та іншим дослідам. Участь у таких дослідах може ґрунтуватися виключно на добровільних основах і за умови наукового характеру таких досліджень.

Наступним громадянським правом, яке закріплене у Конституції України, є право кожної людини на свободу та особисту недоторканість (ст. 29). Це право передбачає, що ніхто не може бути заарештований або триматися під вартою інакше як за вмотивованим рішенням суду і тільки на підставах та в порядку, встановлених законами. Тобто кожна особа з моменту її затримання чи арешту має право на правовий захист та оскарження в суді свого затримання або арешту, про які мають бути негайно повідомлені родичі затриманого чи заарештованого.

Утім Конституція передбачає, що у разі нагальної необхідності запобігти злочинові чи припинити його уповноважені на те законом органи можуть застосувати тримання особи під вартою як тимчасовий запобіжний захід, обґрунтованість якого протягом 72 годин має бути перевірена судом. У разі відсутності вмотивованого рішення суду протягом 72 годин затримана особа негайно звільняється. Як правило, такі затримання здійснюються з метою запобігання особливо тяжким злочинам.

Право на недоторканість житла (ст. 30) є правом кожного на гарантовану державою охорону його житла від незаконного вторгнення, проникнення та інших посягань з боку будь-яких суб'єктів конституційно-правових відносин. Зокрема, ст. 30 Конституції України захищає право власників, законних орендарів або наймачів житла чи іншого володіння від проникнення до житла чи іншого володіння, проведення в них огляду чи обшуку інакше як за вмотивованим рішенням суду.

У невідкладних випадках, пов'язаних із врятуванням життя людей та майна чи з безпосереднім переслідуванням осіб, які підозрюються у вчиненні злочину, можливий інший, встановлений законом, порядок проникнення до житла чи до іншого володіння особи, проведення в них огляду й обшуку. Зокрема, такий порядок установлюється Законом України "Про оперативно-розшукову діяльність" від 18 лютого 1992 р. та іншими законами України у сфері правоохоронної діяльності.

Спорідненим до права на недоторканість житла є право на таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції, встановлене ст. 31 Конституції України. Це право гарантується нормами адміністративного та кримінального права України, які встановлюють юридичну відповідальність за порушення права на таємницю листування телефонних розмов, телеграфної та Іншої кореспонденції. Винятки можуть бути встановлені лише на підставі рішень суду, в порядку, встановленому законом, з метою запобігати злочинові чи з'ясувати істину під час розслідування кримінальної справи, якщо іншим способом одержати інформацію неможливо. Такі випадки регулюються положеннями Закону України "Про оперативно-розшукову діяльність" від 18 лютого 1992 р. та Закону України "Про Службу безпеки України" від 25 березня 1992 р.

Наступним видом громадянських прав людини є її права у сфері сімейного й особистого життя, які значною мірою залежні від морально-етичних норм, що властиві тому чи іншому суспільству. Стаття 32 Основного Закону декларує, що ніхто не може зазнавати втручання в його особисте і сімейне життя, крім випадків, передбачених Конституцією України. Зокрема, не допускається збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини. До такої конфіденційної Інформації відноситься інформація про усиновлення, грошові вклади, заповіти, стан здоров'я, особисті стосунки людини тощо.

У разі поширення недостовірної інформації про особу та членів її сім'ї, держава гарантує судовий захист права спростовувати таку інформацію, вилучення її та відшкодування моральної і матеріальної шкоди, завданої збиранням, зберіганням і поширення недостовірної інформації. Як правило, йдеться про інформацію, що наносить шкоду особистій і діловій репутації людини та членів її сім'ї.

До того ж Конституцією закріплюється право громадян на ознайомлення в органах державної влади, органах місцевого самоврядування, установах і організаціях з відомостями про себе, які не є державною та іншою захищеною законом таємницею.

Іншим громадянським правом людини і громадянина є право на вільне пересування, вільне проживання та вільне залишення території України (ст. 33). Це право деякі вчені відносять до політичних прав, що не зовсім відповідає дійсності, оскільки право на вільне пересування, вільне проживання та вільне залишення території України не відноситься до політичної сфери суспільних відносин і не впливає на їх стан і якість. До того ж це право поширюється на всіх осіб, які законно перебувають на території України, без огляду на їх громадянство чи вік.

Право на вільне пересування, вільне проживання та вільне залишення території України є новим для вітчизняної конституційної теорії та практики, оскільки за радянської доби таке право не лише не закріплювалося, а й заборонялося. Одним із позитивних здобутків його закріплення в Конституції України 1996 року стала ліквідація архаїчного інституту прописки.

Так само відносять до громадянських прав і право на свободу думки і слова (ст. 34) та право на свободу світогляду і віросповідання (ст. 35). Хоча існує думка, що право на свободу думки і слова слід зараховувати до культурних прав людини і громадянина, оскільки воно визначає міру можливої поведінки саме в культурній (духовній) сфері суспільних відносин. Це право гарантує кожному право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб, за винятком інформації, обіг якої обмежується чинним законодавством.

Право на свободу думки і слова передбачає, що кожен має право сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати жодної (бути атеїстом). безперешкодно відправляти одноособово чи колективно релігійні культи і ритуальні обряди, вести релігійну діяльність, за винятком обмежень, встановлених законом в інтересах громадського порядку, здоров'я і моральності населення або захисту прав і свобод інших людей.

При цьому необхідно враховувати, що Україна декларує себе світською державою, в якій церква відділена від держави, а школа - від церкви. Тож належність особи до певної релігійної організації не звільняє таку особу від виконання її конституційних обов'язків. Винятком є члени релігійних організацій, які з огляду на релігійні переконання (релігійна заборона брати в руки зброю) здійснюють свій військовий обов'язок шляхом проходження альтернативної військової служби.

36. Соціально-економічні права

36. Соціально-економічні права (поряд із культурними) відносяться до прав людини другого покоління. Вони стосуються підтримки і нормативного закріплення соціально-економічних умов життя індивіда, визначають положення людини в сфері труда і побуту, зайнятості, добробуту, соціальної захищеності. Їх обсяг і ступінь реалізованості багато в чому залежать від стану економіки і ресурсів, і тому гарантії їхньої реалізації в порівнянні з громадянськими і політичними правами першого покоління, є менш розвиненими. На відміну від інших видів прав людини особливостями соціально-економічних прав є:

поширеність на певну галузь життя людини;

допустимість рекомендаційних, "нестрогих" формулювань базових положень (наприклад, "гідне життя", "справедливі і сприятливі умови праці", "задовільне існування");

залежність реалізації соціально-економічних прав від стану економіки і ресурсів. Ст. 2 Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права 1966 р. свідчить про те, що ці права повинні забезпечуватися поступово і "у максимальних межах наявних ресурсів" (Лукашева Е.А. Права людини. – М.: НОРМА-ИНФРА*М, 1999. – С.159-170).

Міжнародно-правова регламентація і захист соціально-економічних прав почалися в 1948 р., коли найважливіші з них були закріплені в Загальній декларації прав людини. До цього часу права на власність і на працю об'єднувалися з правами громадянськими. Але певні труднощі в їх визнанні існують і сьогодні. Так, Європейська соціальна хартія, прийнята Радою Європи в 1961 р., ратифікована не всіма державами.

Соціально-економічні права грають величезну роль у забезпеченні правового статусу особи. Як визначено в Міжнародному пакті про економічні, соціальні і культурні права 1966 р., "ідеал вільної людської особистості, вільної від страху і нужди, може бути здійснений, тільки якщо будуть створені такі умови, при котрих кожний може користуватися своїми економічними, соціальними і культурними правами так само, як і своїми громадянськими і політичними правами". Цю точку зору підтвердила Генеральна Асамблея ООН (резолюція від 4 грудня 1986 р.), проголосивши "неподільність і взаємозалежність економічних, соціальних, культурних, громадянських і політичних прав".

Обов'язок держав у сфері захисту соціально-економічних прав полягає в тому, щоб здійснювати прогресивні економічні і соціальні реформи, забезпечувати повну участь свого народу в процесі і вигодах економічного розвитку, використовувати свої ресурси для надання усім рівних можливостей користування даними правами. Як відзначається в ст. 7 Хартії економічних прав і обов'язків держав від 12 грудня 1974 р., кожна держава відповідає за сприяння економічному, соціальному і культурному розвитку свого народу.

Серед джерел правового регулювання соціально-економічних прав і свобод базову роль грають міжнародно-правові норми. Універсальні норми містяться в загальних принципах Статуту ООН (ст.ст. 1, 13, 55, 56, 62 і 68), у програмних положеннях Загальної декларації прав людини (ст.ст. 22, 23, 24, 25, 26, 27), у нормах Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права 1966 р., у стандартах Міжнародної організації праці (МОП). В даній галузі МОП прийнято більше 170 конвенцій. Важливе значення мають такі: "Про примусову працю" (1930 р.), "Про справедливу винагороду" (1951 р.), "Про дискримінацію в галузі праці і зайнятості" (1958 р.), "Про політику в галузі зайнятості (1964 р.), "Про працюючих із сімейними обов'язками" (1981 р.), " Про сприяння зайнятості і захист від безробіття" (1988 р.) і ін. Іншу групу джерел регулювання соціально-економічних прав складають норми, що містяться у регіональних угодах (Європейська конвенція про захист прав людини й основних свобод 1950 р., Європейська соціальна хартія 1961 р. тощо). Третя значна група пов'язана з гарантіями дотримання і захисту соціально-економічних прав, закріпленими в національних законодавствах держав.

Економічні права забезпечують людині вільне розпорядження основними чинниками господарської діяльності. До них відносять:

· право на працю;

· право на власність;

· право на підприємництво;

· право на страйк;

· право на відпочинок;

· право на соціальне забезпечення;

· право на житло;

· право на достатній рівень життя;

· право на охорону здоров’я тощо.

37. Форми здійснення прямого народовладдя в Україні.

Першочергове значення у становленні і функціонуванні демократичної держави має порядок формування органів державної влади (державного апарату), зокрема порядок виборів до органів державної влади та інші засоби їх формування.

Відповідно до Конституції, шляхом вільних і справді демократичних виборів обираються народні депутати України до парламенту – Верховної Ради, Президент, а також органи місцевого самоврядування України.

Вибори до цих органів відбуваються на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування (ст. 71 Конституції).

Залежно від форми волевиявлення народу розрізняють інститути представницької і безпосередньої демократії.

Вищими формами безпосереднього здійснення народом влади визначено вибори і референдуми, на основі яких забезпечується формування інтересів у суспільстві, узгодження й координування цих інтересів, прояв волі народу як через формування представницьких органів держави та органів самоврядування і прийняття ними відповідних рішень, насамперед у формі законів, так і через прийняття рішень безпосередньо громадянами.

Окрім провідних форм реалізації безпосереднього народовладдя – виборів, референдумів, Конституцією України надається можливість здійснення народного волевиявлення і через інші форми безпосередньої демократії, зокрема дорадчі опитування, народні обговорення тощо.

Отже, характерними рисами безпосередньої демократії обов’язково мають виступати:

- пряме волевиявлення народу, тобто участь громадян у прийнятті рішень, здійсненні влади від його імені;

- прийняття рішення обов’язкового, імперативного характеру.

Пряме народовладдя – це система форм безпосереднього вільного волевиявлення народу як носія суверенітету і єдиного джерела влади в Україні шляхом прямої його участі у встановленні представницьких органів державної влади та органів місцевого самоврядування і безпосередньому прийнятті владних рішень з передбачених Конституцією та законами України питань.

І. Інститут народовладдя, який включає:

1) безпосереднє народовладдя (пряма демократія);

1. представницьке народовладдя (здійснюється через обраних представників народу);

2. місцеве самоврядування.

ІІ. Інститут конституційного оформлення народовладдя:

3. конституційний лад;

4. юридична конституція;

5. конституційні закони;

6. конституційна законність;

7. конституційні звичаї, традиції.

38. Термін «виборче право» в юридичній літературі інтерпретується в двох значеннях - об'єктивному і суб'єктивному.

Об'єктивне виборче право - це один із головних конституційно-правових інститутів, якого складають норми, що регулюють суспільні відносини, пов'язані з формуванням представницьких та інших виборних органів публічної влади (державної влади і місцевого самоврядування). Цей інститут характеризується такими особливостями:

1) він більшою мірою (порівняно з іншими конституційно-правовими інститутами) зазнає впливу норм міжнародного права;

2) значна частина його норм є полівалентними, себто такими, що одночасно належать до двох та більше галузей права;

3) переважна більшість норм цього інституту є процесуальними нормами.

Норми інституту виборчого права встановлюють: принципи виборчого права; вимоги до виборців і кандидатів; порядок утворення та діяльності виборчих органів; процедуру висування і реєстрації кандидатів; статус виборців та інших суб'єктів виборчого процесу; процедуру ведення передвиборної агітації та голосування; порядок визначення результатів виборів тощо. Джерелами інституту виборчого права є:

1. Конституція України.

2. Закони України - «Про вибори народних депутатів України» від 25 березня 2004 р.¹; «Про вибори Президента України» від 18 березня 2004 р.; «Про вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, місцевих рад та сільських, селищних, міських голів» від 6 квітня 2004 р.²; «Про Центральну виборчу комісію» від 30 червня 2004 р.

3. Рішення Конституційного Суду України щодо тлумачення виборчого законодавства України³.

4. Міжнародні договори України, в яких встановлено загальновизнані норми щодо принципів участі громадян у виборах та згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України. До них, зокрема, належать: Загальна декларація прав людини ООН від 10 грудня 1948 p.; Конвенція про політичні права жінок (набула чинності 7 липня 1954 p., ратифікована Українською РСР 22 липня 1954 р.); Декларація ООН про ліквідацію всіх форм расової дискримінації від 20 листопада 1963 p.; Міжнародний пакт про громадянські і політичні права (прийнятий Генеральною Асамблеєю ООН 16 грудня 1966 р., ратифікований Українською РСР 19 жовтня 1973 р.); Документ Копенгагенської наради з людського виміру НБСЄ від 29 червня 1990 р.

Особливістю виборчого законодавства України сьогодні є його суттєве оновлення, мета якого - запровадження нових засад виборів і зміцнення гарантій виборчих прав громадян України. Зокрема, нове виборче законодавство передбачає зміну виборчої системи на парламентських і місцевих виборах, перехід від змішаної та мажоритарної систем (схема 10) до пропорційної системи (мажоритарна система залишається лише на виборах Президента України та сільських, селищних, міських голів), підвищення ролі партій в організації та проведенні виборів.

Суб'єктивне виборче право - закріплене Конституцією України (ст. 38) і гарантоване державою право громадянина України вільно обирати та бути обраним до виборних органів публічної влади (державної влади і місцевого самоврядування). При цьому можна виділити активне (право обирати) і пасивне (право бути обраним) виборче право. Громадяни, які за Конституцією України користуються активним виборчим правом, називаються виборцями, а сукупність виборців у межах України, територіальної громади, адміністративно-територіальної одиниці або виборчого округу складає виборчий корпус (електорат). У науці конституційного права розрізняють такі виборчі корпуси:

1) юридичний- сукупність зареєстрованих виборців (включених до списку виборців);

2) фактичний - сукупність виборців, які проголосували на виборах;

3) потенційний - сукупність як зареєстрованих, так і через будь-які причини незареєстрованих виборців.

Принципи виборчого права - це умови його визнання і здійснення, які разом забезпечують реальний характер волевиявлення народу, легітимність виборних органів публічної влади. Загальновизнані принципи виборчого права зафіксовані у відповідних міжнародно-правових документах. Так, ч. З ст. 21 Загальної декларації прав людини встановлює: «Воля народу повинна бути основою влади уряду; ця воля повинна виявлятись у періодичних і нефальсифі-кованих виборах, що мають проводитися згідно з загальним і рівним виборчим правом шляхом таємного голосування або ж через інші рівнозначні форми, що забезпечують свободу голосування». У ст. 25 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права записано: «Кожний громадянин повинен мати без будь-якої дискримінації... та без необгрунтованих обмежень право і можливість:

а) брати участь у веденні державних справ як безпосередньо, так і за посередництвом вільно обраних представників;

б) голосувати і бути обраним на справжніх періодичних виборах, що проводяться на основі загального і рівного виборчого права за таємного голосування і забезпечують свободу волевиявлення виборців...».

У повній відповідності до цих міжнародно-правових документів Конституція України (ст. 71) закріпила такі принципи суб'єктивного виборчого права: принцип вільних виборів; принципи загального, рівного і прямого виборчого права; принцип таємного голосування.

При цьому слід зазначити, що Конституція України закріплює принципи виборчого права як універсальні, вони стосуються до всіх видів виборів, а їх проголошення як конституційної основи виборчої системи свідчить про справді демократичний характер формування виборних органів державної влади і органів місцевого самоврядування України та є вагомою передумовою демократизму конституційного ладу, свідченням реального народовладдя. Деталізація цих конституційних принципів здійснюється у виборчому законодавстві.

Принцип вільних виборів означає, що кожний виборець самостійно, без будь-якого зовнішнього впливу вирішує - брати йому участь у виборах чи ні, а якщо брати, то якою мірою.

Із принципу вільних виборів випливає відсутність обов'язкового вотуму - юридичного обов'язку виборців брати участь у голосуванні: у встановленні результатів виборів не враховується, яка частка виборців взяла участь у голосуванні,- вибори вважаються такими, що відбулися, якщо проголосував хоча б один виборець.

Отже, принцип вільних виборів забороняє будь-яке переслідування за ухиляння від участі голосуванні (абсентеїзм), хоч би якими причинами воно було викликане - хвороба, від'їзд, незацікавленість у результатах виборів, бажанням використати свою неучасть у голосуванні як політичну демонстрацію тощо. Так, залежно від мотивів неучасті у виборах виділяють такі види абсентеїзму, як політичний, економічний, соціальний, аполітичний тощо. Наприклад, за політичного абсентеїзму виборець, ухиляючись від участі у виборах, висловлює свій протест політичним програмам і передвиборним платформам усіх кандидатів, він вважає, що жодна з них не відповідає його власним політичним поглядам. Політичний абсентеїзм може бути також пов'язаний із сумнівами виборця щодо можливості проведення чесних виборів. За економічного та соціального абсентеїзму виборець висловлює протест стосовно складної економічної чи соціальної ситуації, що склалася в суспільстві (безробіття, недостатня соціальна захищеність, кепська екологія тощо), він не вірить у бажання і здатність усіх кандидатів боротися з цими негативними явищами. Аполітичний абсентеїзм не пов'язаний із політичною демонстрацією, він полягає в байдужому ставленні, відсутності будь-якого інтересу виборця до виборів і політики в цілому.

Можна по-різному оцінювати явище абсентеїзму. З нашої власної історії, з практики інших країн ми знаємо багато прикладів, коли абсентеїсти обвинувачуються в нерозумінні соціального значення та демократичної цінності виборів, у невиконанні важливого громадського обов'язку тощо. Така оцінка абсентеїзму має певне об-грунтовання, адже масове ухиляння від участі у виборах призводить або до обрання представницького органу влади невеликою частиною виборців, що дозволяє ставити під сумнів його легітимність, або ж може затягнути виборчий процес (у разі встановлення обов'язкового мінімуму участі у виборах необхідно проводити повторні вибори). З метою штучного стимулювання активності виборців законодавство окремих країн навіть передбачає обов'язковий вотум чи обов'язкове голосування, а абсентеїсти притягуються до юридичної відповідальності. Звичайно, це сприяє активнішій участі виборців у голосуванні, але не вирішує головної проблеми - не усуває пасивності виборця, який вимушено проголосував, а лише маскує її. Примус до участі в голосуванні на практиці призводить до того, що пасивний виборець або стає здобиччю політичної демагогії, або ж голосує навмання, без свідомого вибору. І в першому, і в другому випадках обов'язкове голосування фактично призводить до спотворення народного волевиявлення та фальсифікації народного представництва і, отже, не може розглядатись як демократичний інструмент підвищення політичної активності громадян.

Саме з цими обставинами пов'язана заборона застосування примусу у виборчому законодавстві України - насильства, погроз,обману, підкупу чи будь-яких інших дій, що перешкоджають вільному формуванню та вільному виявленню волі виборця на виборах народних депутатів України (наприклад, ч. 2 ст. 5 Закону України «Про вибори народних депутатів України»).

Водночас публічні заклики або агітація за бойкотування виборів забороняються. Подібні дії, зокрема, передбачають адміністративну відповідальність (штраф від трьох до шести неоподатковуваних мінімумів доходів громадян) - ст. 186-2 Кодексу України про адміністративні правопорушення.

Принцип загального виборчого права (схема) означає:

по-перше, право голосу на всіх виборах мають лише громадяни України. Вимога належності до громадянства України пов'язана з тим, що виборче право - це найважливіша форма участі громадянина в управлінні державними справами, воно належить до політичних прав, відповідно, негромадяни, зокрема й апатриди, які проживають на території України, не наділяються виборчим правом. Подібна вимога передбачена законодавством інших країн, за винятком Нової Зеландії. Договір про Європейський Союз 1992 р. (Маастрихтський договір) передбачає надання на умовах взаємності виборчих прав іноземцям - громадянам інших держав - членів EC, але лише на місцевих виборах;

по-друге, відповідно до положень ст. 24 Конституції України виборче законодавство України забороняє будь-які привілеї чи обмеження виборчих прав окремих груп громадян залежно від природних властивостей громадянина України як людини та від його громадянських рис. При цьому до природних властивостей можуть бути віднесені раса, колір шкіри, стать, а до громадянських властивостей - політичні, релігійні та інші переконання, етнічне та соціальне походження, майновий стан, місце проживання, мовна належність.

Виділення цих властивостей громадянина у виборчому законодавстві обумовлене особливостями України як держави з багатонаціональним складом населення, громадяни якої використовують різні мови та належать до різних релігійних конфесій. Слід зазначити, що перелік властивостей громадянина, за якими забороняється дискримінація його виборчих прав, не є вичерпним. Так, наприклад, у ч. 4 ст. 2 Закону України «Про вибори народних депутатів України» йдеться також про необхідність врахування «інших ознак», які можуть виникнути в процесі реалізації виборчих прав. Такий підхід повною мірою узгоджується із загальновизнаними нормами міжнародного права. Зокрема, ст. 25 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права прямо вказує на те, що кожний громадянин

передбачає виборчі цензи	означає, що
віковий - активного виборчого права набувають громадяни України, яким на день виборів виповнилося 18 років	право голосу мають лише громадяни Украї
дієздатності - не мають права голосу громадяни, визнані судом недієздатними	забороняються будь-які привілеї чи обмеження виборчих прав окремих груп громадян
осілості - на місцевих виборах	забороняються обмеження щодо участі громадян у виборчому процесі, які не передбачені Конституцією та законами України

Принцип рівного виборчого права означає забезпечення рівних для кожного громадянина прав і можливостей впливати на результат виборів. Цей принцип випливає із загальнішого конституційного принципу рівноправності громадян, поширюється як на активне, так і на пасивне виборче право. При цьому рівність прав і можливостей виборців вимагає дотримання таких умов:

1) усі виборці повинні мати однакову кількість голосів на виборах (заборона плюрального вотуму, тобто надання одним виборцям більшої кількості голосів стосовно до інших залежно від майнового стану чи інших факторів). Зокрема, на виборах Президента України кожний виборець має один голос, якого він може використати у день голосування тільки на одній виборчій дільниці (ч. 2 ст. З Закону України «Про вибори Президента України»);

2) повинна бути забезпечена єдина норма представництва -кожний депутат має представляти приблизно однакову кількість виборців. Реалізація цієї вимоги забезпечується утворенням одномандатних виборчих округів (на виборах депутатів сільських, селищних рад) з приблизно рівною кількістю виборців та визначеним виборчим законодавством України порядком установлення результатів виборів у багатомандатних виборчих округах, який передбачає необхідність обчислення виборчої квоти;

3) забороняється поділ виборців на розряди (курії) за майновою, національною, становою, релігійною, етнічною чи іншою ознакою;

4) усім виборцям має бути гарантовано рівний захист законом і судом активного і пасивного виборчого права.

Рівність прав і можливостей кандидатів брати участь у виборчому процесі забезпечується:

1) забороною привілеїв чи обмежень кандидатів у депутати за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками;

2) забороною втручання органів державної влади та органів місцевого самоврядування у виборчий процес, опріч випадків, передбачених виборчим законодавством;

3) рівним ставленням органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх службових і посадових осіб до кандидатів у депутати, партій (блоків) - суб'єктів виборчого процесу;

4) забороною використання партією (блоком) під час фінансування передвиборної агітації, крім коштів свого виборчого фонду та коштів Державного бюджету України, інших коштів;

5) рівним доступом кандидатів у депутати, партій (блоків) -суб'єктів виборчого процесу до засобів масової інформації на умовах, визначених законами України (наприклад, ч. 4 ст. З Закону України «Про вибори народних депутатів України»).

Пряме виборче право означає, що депутати, інші виборні особи обираються безпосередньо виборцями, і його слід відрізняти від непрямого (багатоступеневого) виборчого права, яке застосовується в деяких країнах (наприклад, у США на виборах Президента США).

Пряме виборче право є демократичнішим, оскільки не передбачає ніяких проміжних інстанцій між виборцями та кандидатами в депутати: виборець голосує безпосередньо за кандидата.

Не може вважатися порушенням прямого виборчого права голосування на виборах народних депутатів України та на місцевих виборах за кандидатів у депутати, внесених до виборчих списків політичних партій (блоків), оскільки в цьому випадку мова може йти лише про певний спосіб голосування безпосередньо за кандидатів у депутати, а політичні партії не підміняють виборців у такому голосуванні, про що зазначається, наприклад, у Рішенні Конституційного Суду України від 26.02.1998 р. № 1 рп/98.

Дата добавления: 2015-05-07