Історія мистецтв

Відповіді на семінар№1

з дисципліни

для студентів 1 курсу ДЗ, ДС, ММБ.

Мистецтво Індії.

1.Загальна характеристика країни, культури. Особливості історичногорозвитку країни. Своєрідність мистецтва.

Культура Стародавньої Індії

Найдавніша індійська цивілізація відома під назвою Індська (або Хараппська) створена прадавнім населенням Північної Індії. З початку IV тис. до н.е. тут виникають поселення сільського типу, а з середини III тис. до н.е. з'являються та розвиваються міста. Вважають, що держава мала дві столиці — Хараппу (за цим ім'ям названо всю цивілізацію) і Мохенджодаро (Мохенджо-Даро). її культура мала замкнений, однорідний і напрочуд самобутній характер. Міста Стародавньої Індії — це дивовижно й чітко організовані геометричні побудови. Центр міста був розташований на пагорбі разом із храмами, а довкола — квартали житлових будинків з широкими (до 10 м) вулицями, що перетиналися під прямим кутом. Міста були обладнані досконалою (навіть за сучасними поняттями) водопостачальною системою і каналізацією. В Мохенджодаро археологи розкопали навіть громадську лазню. Для Хараппської цивілізації був характерний високий розвиток ремесел, зокрема гончарного, з кількома видами кераміки; металургійного (мідь, бронза, золото, свинець, срібло), ювелірного, суднобудівного тощо. Мистецтво Хараппи і Мохенджодаро вражає дивовижною вишуканістю і витонченістю. У Харашіській цивілізації існувала і своя писемність — понад 400 знаків, які писалися справа наліво. Ця писемність ще досі не розшифрована, хоча встановлено дравідський характер мови. Існування ще з прадавніх часів у культурі Індії численних, взаємодіючих між собою релігій значною мірою зумовило її своєрідний характер. -

Індська (Хараппська) держава вела активну внутрішню та зовнішню торгівлю. Донині точно не з'ясовано, якими були форма влади (монархічна, теократична чи інша) і державний устрій Індської цивілізації: за розмірами вона могла бути імперією (понад 1100 км з півночі на південь і понад 1600 км із заходу на

схід), але вчені допускають, що голову держави міг тут обирати народ. Загалом, Хараппська цивілізація за розвитком багато в чому наближається, а іноді й перевищує сучасні їй цивілізації Стародавнього Єгипту і Дворіччя, з якими вона підтримувала зв'язки. Однак Хараппська держава не виявляла схильності запозичувати їх технічні досягнення. І зв'язку з тим, що серед аборигенів Хараппи і Мохенджодаро було чимало людей шумерського типу, а в культурі цієї цивілізації простежуються риси, подібні до культури Месопотамії, дослідники й досі не можуть дійти спільної думки стосовно її витоків. Більшість вважає її державою дравідів, інші — що вона породжена Шумером, деякі вважають, що навпаки: Шумер завдячує своєю появою Індській цивілізації.

Близько 1800— 1700 pp. до н.е. Хараппська цивілізація починає занепадати. Причини називаються різні: захоплення держави аріями, зміна кліматичних умов, стихійні лиха, явища економічного характеру. Але водночас Хараппська цивілізація стала основою всієї індійської культури, а її роль в історії культури Стародавнього Світу була достаньо помітною.

"Рігведи" — великого зібрання релігійних гімнів, магічних заклинань і ритуальних приписів, створеного жерцями арійських племен, які з'явились в Індії у II тис. до н.е. після так званого великрго переселення народів. Тоді, наприкінці II—початку І тис. до н.е. і склався брахманізм як своєрідний синтез вірувань індоаріїв (ведизму) та релігійних уявлень попереднього місцевого доарійського населення Північної Індії. В період, коли складалися ці величні священні гімни, арії (арійці) досягли передодня ранньокласової цивілізації. Перед тим як осісти на землі, вони були народом войовничих скотарів з розвинутішою, порівняно з країнами Близького Сходу, військовою технікою, але об'єднаних радше у племінні союзи, ніж у царства. їх правителі мали титул "раджа", споріднений з латинським словом "реке" (король). Проте вони не були абсолютними монархами-деспотами, не виконували релігійних функцій, як царі-жерці на Близькому Сході, а виступали спочатку лише як військові вожді.

В епоху "Рігведи" почав складатися й такий суто індійський феномен, як станово-кастова система. У "Рігведі" вперше теоретично обґрунтовані морально-правові мотиви поділу індійського суспільства на чотири основні стани: брахманів (жерців), кшатріїв (воїнів), вайш'їв (простолюдинів-землеробів) і шудрів (слуг). Згодом була вироблена ціла розгалужена система регламентації життя і поведінки людини залежно від суспільного стану, до якого вона належала. Згідно з нею, законним вважався шлюб лише в межах одного стану. Це стосувалося також вибору професії (заняття визначеним для кожного стану ремеслом), побутових стосунків (дозвіл їсти в присутності тільки представників свого стану) тощо. Результатом тривалого розвитку таких суспільних взаємин між людьми, поділеними за походженням, професією, звичаями та законами, став наступний розподіл станів на величезну кількість ще дрібніших каст (casta — португ., лат. castas — чистий). Формування каст — це підсумок тисячолітньої еволюції взаємодії різних расових та етнічних спільностей, прошарків населення та професійних груп у єдиній системі культури давньоіндійського суспільства, де утворилася надзвичайно складна соціальна структура. З часом вона дедалі розросталась завдяки залученню нових етнічних груп та виникненню нових професій. Остаточно кастова система поділу індійського суспільства склалась у період раннього Середньовіччя, зберігаючись із незначними змінами до наших днів.

Своєрідною реакцією небрахманських верств населення давньоіндійського суспільства, що виступали проти нерівності каст, був буддизм (вчення Будди — Сіддхартхи Гаутами або Шак'я-Муні, який, за легендою, проповідував у VI ст. до н.е.). Згідно з вченням буддизму, справжньою метою життя людини є досягнення нірвани (заспокоєння, згасання), тобто стану повного подолання земних бажань і почуттів, остаточного звільнення від земних марнот й досягнення абсолютного спокою та блаженства, стану дійсної свободи та зануреності у космічну свідомість. Безумовно, людям, які постійно страждали від незадоволених бажань та нездійснених мрій, від хвороб і старості, від страху перед смертю, тяжкої праці й мук кохання, надзвичайно імпонувала, надана буддизмом, можливість для кожного (а не лише для обраних, якими були спадкові брахмани) шляхом праведної благочестивої поведінки, доброти й милосердя до інших та відмови від злих намірів, насильства, прагнення до насолод та влади досягти справжньої істини, а отже, й вищого блаженства — нірвани. Звідси стає зрозумілим той вплив, який зробила на формування унікального характеру давньоіндійської культури наступна після прадавньої

цивілізації Хараппи та арійської епохи "Рігведи" система духовно-етичних цінностей, започаткована на основі віровчення буддизму у другій половині І тис. до н.е. в імперії Маур'їв.

Особливого розвитку суспільно-політичне життя, засноване на етичних принципах буддизму, досягло за правління Ашоки (середина НІ ст. до н.е.). Численні едикти цього царя — офіційні укази й звернення по підданих, викресані на камені, свідчать, що він прагнув за допомогою цього віровчення духовно об'єднати поділене на касти індійське суспільство. А у зовнішній політиці Ашока, відповідно до етики буддизму, закликав відмовитися від агресивних воєн, завоювати світ не шляхом збройних нападів, а через проповідь вчення Будди, на якому ґрунтувалось його власне справедливе управління державою та праведне життя взагалі. Через поширення свого досвіду гуманного управління підданими цар Ашока збирався, як зазначалося в указах, досягти морального панування над світом, завоювавши його праведністю.

Вагому роль у буддизмі відіграло вчення про ахімсе (ахінса), що ґрунтується на забороні завдавати шкоду живим істотам, чинити насильства над ними, вбивати. Його, зокрема, включив до складу своїх найважливіших принципів джайнізм — релігійно-філософське вчення, яке сформувалось у VI—V ст. до н.е. і з часом перетворилось на одну з найвідоміших релігій Індії. Він, як і буддизм, був своєрідною антитезою брахманізму, набравши вигляду філософсько-етичної системи, яка не визнавала кастової нерівності, відмовилася від вшанування божеств й зосередилася на соціально-моральних аспектах поведінки людей. Але найбільш повно вчення про ахімсе було запозичене індуїзмом, що виник внаслідок трансформації брахманізму в нових історичних умовах. Це проявилося навіть у тому, що поряд із вшануванням основної трійці богів індуїзму — Брахми, Вішни й Шиви, особливою пошаною користувався і культ священних тварин (мавп, корів).

Насолоду у давніх індійців викликали також численні індуїстські свята, що супроводжувалися різними веселощами, типові мелодійні наспіви — раги, які збереглися до нашого часу, різноманітні розваги (бої півнів, купання, виступи професійних музикантів, танцюристок, драматичних акторів) і надзвичайно поширені азартні ігри, одна з яких на початку нашої ери перетворилася у шахи — значний інтелектуальний здобуток давньоіндійської цивілізації. Старовинні священні книги індуїзму — "Упанішади", "Бхагавад-гіта", "Веданта-сутра" та інші сприяли розвитку в індійців веселої, компанійської вдачі, вихованню у них почуття гостинності, доброзичливого ставлення до інших, освячуючи це своїм авторитетом.

Зі своєрідністю розгалуженої релігійної системи в культурі давньої Індії була тісно пов'язана й оригінальність численних напрямів її філософської думки. Ті філософські погляди, які поділяли релігійне пояснення світу, входили до відповідних філософських систем брахманізму, джайнізму, індуїзму та буддизму. Особливо поширеними й загальновідомими в давній Індії були філософські вчення, що визнавали і раціонально обґрунтовували авторитет священної основи індуїзму —: Вед. ЇХ традиційний список складався з трьох груп, в кожну з яких входило по дві філософські школи, доповнюючи одна одну: санкх'я та йога, ньяя і вайшешика, міманса та веданта.

У старовинній книзі "Сур'я Сиддханта" діаметр Землі та відстань до Місяця визначені з похибкою не більше 1%. У цій книзі, а також у "Брихат Сатаки" прадавня індійська наука поділяє день на 60 відтинків часу — "кала" (24 хв). Подальший поділ завершує "кашта", яка дорівнює одній трьохсотмільйонній частині секунди. І це тоді, коли індійський народ тисячоліттями мав лише сонячний годинник. У стародавніх індійських епосах "Махабхарата" і "Рамаяна" міститься детальний опис літальних механізмів-віманів і агніхотрів. Цікаво, що відомості про літальні апарати зберегли також і арії. У "Ма-хабхараті" йдеться і про зброю страшної руйнівної сили, що дивовижно нагадує ядерну.-

У V ст. до н.е. знаменитий лікар Дживаки мав чудовий камінь: при піднесенні його до тіла хворого він висвітлював всі внутрішні органи (можливо, стародавні індійські медики знали ефект рентгенівського випромінення). І дотепер повсюди знаходять прихильників релігійно-філософські концепції Індії, викликають великий інтерес раціоналізовані методи йоги, ідеї індійського містицизму і трансцедентальної медитації.

Не менш відомою епічною поемою стародавньої індійської літератури є пізніша "Рамаяна", авторство якої приписується поету Валмікі. Складений приблизно між VI — II ст. до н.е., цей грандіозний епос розповідає не лише про війни і подвиги легендарного героя Рами, а й яскраво змальовує духовне життя та побут Стародавньої Індії. Релігійно-мїфологічним змістом традиційних для

давньоіндійського суспільства вірувань і філософських поглядів просякнуті відома драма "Шакунтала" славнозвісного індійського поета Калідаси (V ст. н.е.), твори таких видатних поетів і письменників, як Бхартріхарі, Дандін.

Ідеї, характерні для релігійних вірувань стародавніх індійців, повсякденно надихали їх на творчість в архітектурі, скульптурі, живописі. Особливо глибокий вплив на архітектурне та образотворче мистецтво мали індуїзм, буддизм і джайнізм, які залишили для нащадків високохудожню створені з металу або каменю велетенські статуї Будди, Брахми, Вішну, Шиви, що й досі дивують колосальними розмірами. Яскравий приклад художньо-образного сприймання світу через духовну призму віровчень цих релігій — фрески печерних храмів Аджанти та барельєфні композиції вирубаних у скелях храмів Еллори, які поєднують традиції північного й південного типів храмового будівництва Стародавньої Індії. Вони вражають винятковою майстерністю, витонченістю -зображень божеств, людей і тварин, багатством і досконалістю архітектурних та скульптурних форм, в яких втілені, інколи переплітаючись між собою, як у чудовому храмі Кайласа, символи, сюжети, образи й мотиви індуїзму, джайнізму та буддизму.

2.Хараппська культура в Індії (ІІІ-ІІ тис. до н.е.). Найбільші міста Хараппа та Мохенджо-Даро. Скульптура, ремесла.

Індія як державне утворення знаходиться на півострові Індостан на півдні Азії між Аравійським морем і Бенгальською затокою, на 2 тис. км впродовж і 1,7 тис. км ушир, загальною площею близько 3,5 млн км2. Має велику долину довжиною в 3000 км, шириною 250—300 км між Гімалаями і Деканом, намулену ріками, з тропічним мусонним і сухим кліматом, ка­тастрофічними повенями влітку річок Ганг, Брахмапутра та Інд. Це один із землеробських районів світу.

Індійська культура посідає одне з чільних місць в історії світової культури. Вона характеризується грандіозними до­сягненнями протягом більш ніж тритисячолітнього періоду розвитку. Їй при гаманці не тільки довговічність, а й твор­че сприйняття досягнень чужоземних культур та здатність не втрачати власні основоположні цінності. Спадкоємність індійської культури значною мірою грунтується на соціаль­них інститутах (варни, касти, сім'я) і великому поширенні загальновживаного переліку релігійних цінностей серед станів та общин. Характерною рисою культури Індії є те, що в ній ми зустрічаємось з численними релігіями, які взаємодіють між собою. Другою такою рисою є те, то вся індуїстська література, як релігійна, так і світська, вщент сповнена натяками сексуального змісту та статевої симво­ліки і відверто еротичних описів.

Початок стародавності індійської культури відноситься до другої половини III тис. до н. е., а нижню межу визна­чають VI, IX і навіть XII ст. н. є. Ми ж умовно окреслимо нижню межу першими століттями нашої ери, не виходя­чи, таким чином, за хронологічні рамки проблеми.

Перші відомі центри індійської культури існували вже в III тис. до н. є. на берегах Інду, однак справжнього розквіту вона досягла в II тис. до и. е., в епоху "Рігвед". На основі великого зібрання гімнів "Рігвед" було витво­рено своєрідну духовно-світоглядну систему індуїзму — серцевину індійської культури. В цю ж епоху склався поділ суспільства на касти — явище, без з'ясування якого не­можливо зрозуміти характер та своєрідність індійської культури. Саме в "Рігведах" були обгрунтовані морально-правові мотиви поділу суспільства на чотири стани (вар­ни) — брахманів (жерців), кшатріїв (воїнів), вайшвів (землеробів, ремісників) і шудрів (слуг).

Індійська каста — результат тривалого процесу станов­лення виробничих, правових та культурних відносин між людьми, які поділені між собою за походженням, про­фесією, звичаями та законами. Остаточний поділ суспіль­ства на каст закріпився у період раннього середньовіччя і становить надзвичайно складне явище: так, у 1947 р. на час проголошення Індії незалежною державою кількість каст досягла майже 3,5 тис.

З індійського епосу найвідоміша поема "Рамаяна" (IV— II ст. до н. е., написана на санскриті). У центрі поеми — бо­ротьба царя Рами проти демонів (ракшасів). У середньовіччі поема стала однією із священних книг індуїзму. Майже про­тягом тисячоліття створювався давньоіндійський епос "Махабхарата" (18 книг) на геми етичні, релігійно-філософські з використанням міфологічних та історичних сюжетів.

Перші імперії заявили про себе в IV ст. до н. е., коли численні королів­ства й племінні організації об'єдналися під владою династії Маур'я. За імператора Ашоки (ІІІ ст. до н. є.) держава досягла найбільшого розквіту і розширення; у ці часи державною релігією став буддизм. У період існу­вання імперії династії Гуптів (IV — V ст.) настала золота доба індуської культури.

Культура Індії, її специфіка, почала складатися ще в IV тис. до н. є. Що­правда, це не була широкознана давня культура. Але сучасні археологічні дані засвідчують, mo цей регіон був осередком активної людської життє­діяльності цивілізаційного рівня, подібного до того, який уже існував у до­линах Тигру і Євфрату. Нілу. Це була так звана індійська цивілізацій, яка ще відома за місцем відкритих археологами поселень — Мохенджо-Даро й Хараппи. Є чимало підтверджень спільності з культурою Месопотамії та Єгипту завдяки контактам з цими країнами. Для хараппської культури ха­рактерні були високий півень землеробства на поливних землях, інженерного будівництва, урбаністичний спосіб життя з досконалою для тих часів технологією обробки металів (мідь, бронза), каменю, керамічного вироб­ництва, використання транспортних засобів, розвинена торгівля, як внут­рішня, так і зовнішня. У храмах були спеціальні кімнати для обмивання з добре розвиненню каналізаційною системою. Хараппська цивілізація мала теократичний характер, уній панували "незмінні традиції храму". Так уже сталося, що найдавніша індійська культура відома переважно за матеріаль­ними залишками (стародавню писемність повністю розшифрувати ще не вдалося), і вони свідчать, що деякі образи релігійних культів виявляють тенденції наслідування харапської цивілізації наступною культурою, яка не була принесена лише індоєвропейськими завойовниками аріями, котрі нібито не тільки політично, а передусім культурно підкорили собі ав­тохтонне населення Індостану. Хоча, закономірно, взаємовплив був три­валий час.

Найдавнішою пам'яткою давньоіндійської народної творчості є Веди, індо-іранські тексти, що виникли в XV—V ст. до н. є. і написані ведичним санскритом. Вони складаються з 4 самхіт: "Рігведи", "Самаведи". "Яджурведи", “Атгарваведи" — збірок мантр, які містять найдавніші здобутки індійської філософської думки. До Вед належать також Брахмани — екзе­гетичні тексти. Араньякн — містичні тексти. Упанішади — тексти, які містять основні концепції індійських філософських систем. Тексти Вед в індуїзмі вважаються священними, переказаними через одкровення.

Ведизм — найдавніша відома з Вед форма індуїзму, яка виникла внаслі­док взаємного впливу вірувань аріїв і первісних жителів Індії. Це вид бага­тобожжя з монотеїстичними тенденціями, віра в існування космічного порядку (рута), який з'єднує всі елементи Всесвіту; розроблений жертов­ний культ, який відправлявся через спеціально підготовлених жерців.

Найцінніші культово-звичаєві пам'ятки ведійської течії — це художні тексти у віршах і прозі, гімни., урочисті вірші, легенди та тлумачення ритуа­лу філософські діалоги і міркування.

Взагалі ведійська віра, яку породила міфологія, — це найраніша стадія формування індійської релігії — індуїзму що поширювався в індоарійських племенах. Характерною її рисою було обожнювання сил природи (порівняйте з дохристиянською релігією, язичництвом Київської Русі), часто в міфологічних розпливчастих образах. Основа культу — жертво­приношення, що супроводжується складним ритуалом, який виконується брахманами, велике значення мали магічні обряди.

Найшановнішими були боги ведійсько-арійського пантеону — Вару-на, Індра, Ангі. Сама. Із цієї релігії розвинувся брахманізм (І тис. до н. є.) з верховними божествами — Брахмою, Вишну і Шівою; важливу роль відігра­вали анімістичні уявлення, культ предків. Складний ритуал брахманів, су­вора регламентація життя, аскетичні подвиги розглядались як засіб, що забезпечує за законом карми (дійство, що впливає на характер нинішньо­го і наступного існування) краще перевтілення душі (сансара) і остаточне звільнення від ланцюгів переродження.

Іншим важливим фактором, який зумовив специфіку індійської культури, була система громадсько-політично­го життя заснована Буддою у другій половині 1 тисячоліт­тя до н. є. Особливого розвитку державно-політичне жит­тя на принципах буддизму набуло за часів царювання Ашоки (середина НІ ст. до н. е.). Збереглися численні едик­ти — вибиті на камені за наказом царя написи, розшифру­вання яких дає змогу реконструювати форму державного життя, мораль та культуру стародавніх індійців. З'ясовано, що Ашока пропагував і утверджував у своєму царстві до­сить цікаві морально-політичні принципи,, які базувалися на буддизмі. У культурі центральне місце відводилося релігії, що мала духовно єднати розірване на варни сус­пільство. Ашока висунув ідею завоювання світу не шляхом збройних нападів на сусідів, а через проголошення вчення Будди, на якому базувалося справедливе правління краї­ною, тобто через добрий приклад праведного життя взагалі. Звідси ті дивні, як на той час, принципи людяності в уп­равлінні державою, які пропагував Ашока. Підданих він оголосив своїми дітьми, для управління якими застосову­вав учення про ахімсе — незашкодження людям і твари­нам. Хоча пізніші наступники зігнорували ці принципи і проводили типову загарбницьку політику зовні і тоталітар­но-диктаторську всередині країни, все ж в індійській куль­турі залишилися досить глибокі сліди ашокизму.

На художню культуру давньоіндійського суспільства вплив справили індуїзм, буддизм та іслам, засновані на таких своєрідних філософських системах пояснення світу, як джайнізм, брахманізм, локаята та ін. Художньо-образне сприйняття через призму названих релігійних та філософсь­ких систем відзначається витонченістю зображення люди­ни і навколишнього світу, досконалістю архітектурних форм. З цього погляду вражають фрески печер Аджанти та скельні храми Еллори. Одним із чудес світу є храм Кайласа. Це справді унікальна пам'ятка архітектури: протягом 150 років стародавні майстри вирубували цей храм у скелі, оздобив­ши його численними скульптурними фігурами та барельє­фними композиціями від цоколя до пірамідальних веж. У старому Делі серед відомих пам'яток давнини збереглося місто-фортеця Лад-Кот (кінець Х.11 от.) із унікальною цільно-залізною колоною, вік якої понад 150 тис. років. Поверхня цього металевого велета й досі блискуча і не ушкоджена іржею. Віднайти призначення колони — завдання для вче­них майбутнього.

Характерною рисою староіндійської культури залишав­ся сексуальний зміст: статева символіка, виражена у ху­дожніх образах, ідеї поклоніння богу кохання — Камі. Грунтувався цей зміст на тому, що індійці розглядали шлюбну пару бога і богині як уособлення процесу косміч­ного творення. Тому зображення божественної пари в міцних взаємних обіймах досить поширене і сьогодні в індійських храмах.

Джерела театру. Театр виникає зі стародавніх мисливських і сільсько­господарських ігор, масових матеріальних і карнавальних дій, релігійних обрядів, що неоні в собі елементи забави, діалогу, перевдягання, музики, співу, танцю, використання масок. Міфопоетичну свідомість окремих епох визначив як трагедійний, так і гострокомедійний характер народ­них ігор, з яких у тісному поєднанні з фольклорною епічною традицією почали викристалізовуватися окремі первинні форми театральної твор­чості як такої.

Незважаючи на певну спільність зародження видовищ, у різних народів цей процес відбувається по-своєму. Багатий і своєрідний театр, неповто­рюваний у своїх стародавніх традиціях, склався на Стародавньому Сході, в Індії, Китаї, Японії та інших країнах. Так, театр в Індії виник у глибоку давнину й досяг найвищого свого розвитку наприкінці стародавньої епо­хи, у період імперії Гуптів (IV—V ст.), але через 2—3 століття почав занепа­дати, зберігши свої традиції, композиції, стилі й навіть мову лише в сан­скритській класичній драмі, пов'язаній з живою театральною традицією епохи стародавності та раннього Середньовіччя.

На жаль, ні про авторів п'єс, ні про суть драми відомостей майже немає, за винятком п'єс поета, теолога і філософа І—II ст. н. є. Ашваггоші, в яких уже чітко виступає оформлення п'єси, що включає пролог, події на акти і заключне благословення у формі віршів і прози; а також трактату "Натья-шастра" (Настанови у театральному мистецтві), що подає правила акторсь­кої гри, постановки вистави і написання драматичних творів. Тут є лише натяки на генетичний зв'язок театру зі стародавніми культовими містерія­ми та імпровізованими сміховинними діями, створеними ніби самим бо­гом Брахмою і розігруваними на святі Індри за змістом боротьби богів з асурами (демонами) та ритуалами родючості.

Вистави відбувались або в особливих театральних приміщеннях, або просто неба; актори виступали багато годин чи навіть кілька днів. Глядачів, як свідчить "Натьяшастра", збиралося дуже багато, і вони бурхливо ви­словлювали своє захоплення чи невдоволення грою акторів, змістом текстів. У межах імперії Гуптів була об'єднана майже вся Індія, відбувалося значне піднесення соціального і духовного розвитку (IV—V ст. н. е.). Дра­матургія цього періоду дійшла до нас лише фрагментарно — твори таких поетів, як Бхаса ("Побачення вві сні Васвадата"), Шурдака ("Глиняний візок"), Калідаса ("Шакунтала") та ін. Середньовічна драма, продовжуючи традиції стародавності, набула і нових тенденцій, зокрема в п'єсах Харші ("Ратнавалі"), Бхавабхуті ("Малаті і Мадхава"), Ваваручі ("Закохані") VII— VIII ст.

Великим шовковим шляхом з Індії до Аравії, на Близь­кий Схід не тільки перевозилися товари, але й відбувався жвавий культурний обмін. Індія в цьому процесі відіграла значну культуротворчу роль.

3.Мистецтво династії Мауріїв (IV-II ст. до н.е.) Релігійно-філософські основи мистецтва буддизму. Буддиські споруди – ступа, чайтя, віхара.

Мистецтво династії Мауріїв (IV-II ст. до н.е.)

Більшість архітектурних і скульптурних пам'яток датується періодом між IV століттям до нашої ери та першими віками нашої ери. Це — магадсько-маурійська епоха.

Найсуттєвіші художні надбання її належать до часів панування буддизму за династії Маур'їв, особливо за царювання Ашоки. Це був період розквіту міст — центрів ремесла, торгівлі, науки та мистецтва. У Мегасфена, який був послом Селевків при дворі Чандра Гупти І, засновника маурійської імперії, залишився опис столиці імперії — Паталіпутри з вражаючим уяву царським палацом. Але через недовговічний матеріал ці архітектурні витвори не збереглися. Відтоді залишилися тільки кам'яні споруди, пов'язані з буддійською релігією. Особливий розквіт будівництва буддійських культових споруд припадав на період правління Ашоки, коли розпочалося масове будівництво ступ, монастирів, що називалися сангхарами чи віхарами, та храмів-чайтья.

Ступа походить від могильних пагорбів. Це — монолітна будівля, призначена для збереження буддійських реліквій. Вона споруджувалася на честь самого Будди, а інколи — якоїсь особи чи події, що шанувалася буддистами. Найпоширеніша форма ступи — напівсфера на квадратному підвищенні. Вгорі ступа завершувалася релікварієм і символічними парасолями, навколо неї зводили огорожу із чотирма ворітьми, зорієнтованими на всі сторони світу. На воротах традиційно встановлювалися рельєфи із зображенням епізодів із життя Будди. Усередині огорожі пролягала доріжка, для церемоніального обходу ступи. Ступи були різних розмірів. Маленькі, циліндричної форми, розміщувалися всередині храму. З 84 000 ступ, споруджених Ашокою, збереглося лише декілька. Серед найвідоміших — ступи в Бхархуті, в Санчі, в Ашараваті (П ст до н. є).

Пам'ятки скельної архітектури датуються вже III століттям до нашої ери й розвиваються аж до X століття нашої ери. Вважається, що їхньому виникненню сприяли тісні зв'язки Індії з Персією та іншими країнами Малої Азії за часів розквіту імперії Маур'їв, звідки могла бути запозичена ідея таких споруд. Серед найвідоміших пам'яток Цього архітектурного напряму виділяються печерні комікси Аджанти, хоча її основні будівлі припадають на пізніші часи.

Ще одним зразком мистецтва цього періоду були колони, на яких розмішувалися тексти едиктів царя Ашоки. Ьс виготовляли із суцільного шматка піщаника, спеціально обробляли й полірували. Майстерні різьбярі по каменю прикрашали їх зображеннями звірів, дхармачакру (колесо дхарми), а також священною квіткою — лотосом. Широковідома Сарнатхська колона, зокрема її капітель із чотирма левами, стала національним гербом Республіки Індії.

Серед інших пам'яток скульптурного мистецтва цього періоду згадаймо збережені часом статуї напівбогів -якшів та якшинь, що датуються першими століттями до нашої ери. Уже в цих образах помітні ознаки панівного в індійській культурі ідеалу краси жіночого тіла. Так, у статуї якшині з Дідаганджа (II ст. до н. є.) втілено типову пишнотілу фігуру зрілої чуттєвої жінки, що є символом повноти життя, пов'язаним із культом плодючості. Близькими до цієї статуї за характером і часом створення є горельєфні фігури подружньої пари донаторів (тих, хто пожертвував на зведення печерного храму) в Карлі (І ст. до н. є.).

У цей період відсутні зображення самого Будди. Вони замінені існуючими буддійськими символами — предметами, що пов'язані з подіями його життя: деревом піпал, під яким Будда став просвітленим; символічним колесом — образом закону обертання світових доль людства, яке, за легендою, Будда привів у рух; лотосом.

За часів правління династії Маур 7в розвинулась індійська література. На рівні з вищезгадуваною релігійною літературою в ці часи були записані великі епічні поеми Індії "Махабхарата" й "Рамаяна". Вважається, що автором "Ра-маяни" є Вальмікі, а складання "Махабхарати" приписується мудрецеві Ваясі. Однак ці епічні шедеври є результатом колективної народної творчості впродовж багатьох віків. Запис "Рамаяни" вперше здійснено не раніше II чи III століття до нашої ери, а "Махабхарати" — приблизно в IV столітті до нашої ери. В цей час також уже існувала лірична поезія "Тхера-гатха" ("Вірші ченців") і "Тері-гатха" ("Вірші черниць"). На основі ряду матеріалів дослідники індійської культури визначають існування в ті часи драми та драматичних творів. Уже Паніні, перший граматик санскриту, у своїх працях згадував керівництва для танцюристів та мімів, а Патанджалі повідомляв про деякі драматичні вистави за мотивами стародавнього епосу. В багатьох літературних джерелах згадується про музикантів, співаків, про різні музичні інструменти.

Після розпаду імперії Ашоки художня культура Індії позбувається перських рис, але проявляються нові впливи - греко-бактрійські та римо-еллігастичні. Адже після розпаду імперії Маур'їв північно-західні райони Індії потрапили під владу греко-бактрійської і парфянської держав. У перші віки нашої ери в цих районах виросла могутня конгломеративна держава Кушанів. Ця держава зародилася в Афганістані й після ослаблення влади Паталіпутри розширила свої території, приєднавши індійські провінції. Кушанські царі обрали своєю столицею знову Паталіпутру. Нарівні з нею великими процвітаючими містами того періоду були Таксіла й Матхура, які відіграли суттєву роль у становленні нового напряму індійської художньої культури. Кушанська держава сприяла активізації поєднання культур народів Заходу та Сходу. За правління Кушанів пожвавилася торгівля Індії з Китаєм, Персією, Месопотамією, Римською імперією. Кушани здійснювали покро-вительство щодо літератури та мистецтва.

Матхура стала центром розквіту традиційного індійського мистецтва. В Гадхарі як більш постійному місці кушанської царської резиденції, ближче розташованої до Ірану та Середньої Азії, зосередився розвиток нового мистецтва, традиції якого виникали ще за попередніх грецьких правителів Бактрії та Північно-Західної Індії. Тому воно мало як східні, так і західні риси. Деякі дослідники стверджують, що гадхарське мистецтво пішло від грецького, а точніше, від елліністичного мистецтва Малої Азії та Римської імперії. Але гадхарська школа, прийнявши художню техніку греків, за змістом була суто індійською, адже трактувала буддійські сюжети.

Головною новацією гадхарського мистецтва стало реалістичне зображення Будди, цього потребувала маха-янська форма буддизму, що постала в цей час. Маха-янська форма буддизму дбала про популяризацію своїх ідей серед широких мас, тому тут значне місце належало іконографічним зображенням Будди в рельєфах і круглій скульптурі. Також розвинулася світська портретна скульптура із зображеннями кушанської знаті.

Гадхарська школа з її греко-римськими реалістичними образотворчими традиціями була в цей час однією з існуючих тенденцій в індійському мистецтві. Нарівні з нею існували мистецькі традиції Матхури та Амараваті, які навіть відіграли вагомішу роль у подальшому розвиткові індійської художньої культури, гадхарське ж мистецтво було лише одним із етапів і в наступні часи не домінувало. В Матхурі поряд із популярним у ті часи буддизмом існували також брахманізм і джайнізм, які набули першорядного значення в наступні культурні епохи в Індії. Тому традиційні образи матхурського мистецтва, такі як народні образи якшів та якшинь, нага та інших божеств і міфологічних героїв, були помітним внеском у розквіт мистецької майстерності.

Наступною віхою у становленні індійської художньої культури була славнозвісна епоха правління Гуптів. У першій половині III століття майже одночасно на півночі й на півдні Індії розпалися дві великі держави — Кушанів та Андрха. Індією на певний час оволоділи політичне розшарування та економічний занепад. Тільки в IV столітті в басейні Гангу виростає остання велика держава Гуптів.

У період свого піднесення, в V столітті, гуптська держава, особливо за правління Чандри Гупти II, охоплюючи північні та центральні райони країни, домінувала над усією Індією й була однією з найбільших і найвпливові-ших на Сході. Через торгові індійські колонії на Суматрі, Яві, в Камбоджі, Таїланді справлявся культурний вплив на розвиток цих народів.

За Гуптів відродилися індійські традиції, інокультур-ні впливи витискалися з основних культурних орієнтирів. Буддизм почав відігравати другорядну роль у культурі, де відроджувався брахманізм у вигляді трансформованого індуїзму. У літературі знов утвердився санскрит після панування пракритів за часів Ашоки та його наступників. Великі матеріальні багатства, що зосередилися в руках Гуптів у результаті успішних завойовницьких походів та розширення зовнішньої і внутрішньої торгівлі, сприяли бурхливому розвиткові індійської культури в усіх сферах, зокрема и у мистецтві.

Мистецтво періоду Гуптів особливо значуще для індійсько! культури. В цю епоху викристалізувався художній ідеал Індії. Архітектурні, скульптурні, живописні твори набули еталонності щодо художніх канонів. Навіть ремісницька майстерність уславила Індію Гуптів на віки. Так, до чудес техніки того часу можна віднести монолітну колону в Делі висотою близько 7 м, яка досі не має ознак іржавіння.

Розвиткові мистецтва сприяв індуїзм, який на той час утвердився як державна релігійна система. Для його пропаганди використовувалися всі культурні засоби, особливо архітектура, скульптура, живопис. Поширилося створення скульптурних образів головних богів індуїзму — Вішну, Шіви, бога сонця. Однак продовжували розроблятися й буддійські теми. До того ж послідовники індуїзму використали готові буддійські споруди, пристосовуючи їх до особливостей свого культу. У V столітті в Санчі, Тігаві, Єрані та в Айхолі з'явилися найбільш ранні з відомих храмів, виконані кам'яною кладкою на кшталт печерних. В той же час продовжувалося скельне будівництво в Аджанті, Еллорі, в південних районах Індії, де поруч із буддійськими храмами ставили вже й індуїстські.

Гуптська епоха уславилась яскравим розквітом індійського живопису. Аджанта стала осередком розвитку цього виду мистецтва. Монастирські комплекси з'явилися тут ще в II столітті до нашої ери, але найвідоміші серед них були споруджені між V та VII століттями. Аджанта — свідчення високого генія індійського живопису та особливого ставлення до цього виду мистецтва в індійській культурі. У стародавній Індії заняття малярством були необхідними для кожної освіченої людини. Тому тут з раннього дитинства прищеплювали навички живописної майстерності. Малярством займалася не лише культурна еліта. Дотепер в Індії збереглася народна традиція на свято чи в інші урочисті дні прикрашати підлогу, стіни оселі, подвір'я різнокольоровими візерунками. Через це для індійської культури є характерним високе художнє чуття живописності. Це виявилося в аджанському стінному живописі. Яскравою рисою індійського малярства є унікальне поєднання високої релігійності й духовності з колоритним відображенням повноти буття. Фрески храмів Аджанти виконані в життєрадісній кольоровій гамі, присвячені сюжетам із життя придворної знаті. Жанровими замальовками того часу оформлювали суто культові споруди. Такого дивного поєднання не знала жодна культура. Живописні традиції Індії піднесли її високо серед інших тогочасних країн Східної Азії. Під впливом Індії в VII—VIII століттях розвивалося малярство країн, де поширилася буддійська релігія.

У скрутний період боротьби із зовнішнім ворогом, розв'язання внутрішніх проблем, зокрема в боротьбі із засиллям буддійських ченців, мистецтво та література були поглинуті ідейно-духовними шуканнями на шляху освоєння власного культурного досвіду. Активізуються філософські й теоретичні дослідження. У сфері мистецтва виникають трактати про художню майстерність у різних видах творчості. На ниві релігійних пошуків світ побачили літературні обробки релігійних зібрань, так звані пурани. Було створено остаточні редакції народного епосу. На санскриті були записані оповідання в стилі байок — "Панчатантра" ("Книга оповідань") та "Хітопадеша" ("Книга мудрих порад"). Ці книги в наступні епохи були перекладені більш як п'ятдесятьма мовами й дійшли до Багдада, Візантії, Каїра й ще в XI столітті стали відомими в Європі, вплинувши на становлення тогочасної західноєвропейської літератури.

Для цих століть характерна середньовічна культура. Індія поринула в політичне розшарування. На її території існувала велика кількість дрібних держав, як суто індійських, так і підпорядкованих іноземним правителям. Але домінуючими цінностями в ці часи залишалися доктрини індуїзму й національна самосвідомість.

Індуїзм, на відміну від буддійської віддаленості від життя, був зорієнтований на поширення й ствердження своїх ідей усіма доступними засобами. Отож, поряд із традиційною скельною архітектурою, яка розвивається в храмових комплексах Еллори та Елефанту (VII ст.), починають упроваджуватися наземні архітектурні форми. Так, монолітні храми Махабаліпурама були перехідними формами до наземних храмів. Це — величезні природні валуни, засобами скульптурної майстерності перетворені на архітектурні споруди. З VIII століття храм як основний засіб пропаганди ідей індуїзму став панівним типом монументального будівництва індійського Середньовіччя.

Кам'яна архітектура дедалі більше зливалася з монументальною скульптурою. Архітектурні форми прикрашалися численним декоративним оздобленням. З VIII століття живопис поступається місцем пластичному мистецтву. Так, знамениті печерні храми Еллори демонструють високу скульптурну майстерність індійців. За різноманітністю й багатством пластичного декору Еллора перевершувала Аджанту. Тут на всіх існуючих поверхнях розгорталися багатофігурні композиції із зображеннями богів і міфологічних героїв. Для півдня Індії — Декану — центральним образом храмової скульптури був бог Шіва. На півночі Індії храми присвячувалися Вішну чи богові сонця. У печерному храмі бога Шіви в Гахаракурі на острові Елефант висічена знаменита гігантська скульптура триликого Шіви — широковідомий символ індуїзму три-мурті. Це — всемогутній бог Шіва втілює в собі сили трьох богів: творителя (Брахми), руйнівника (самого себе) та охоронця світового порядку (Вішну).

Найвідомішими комплексами цих часів є Кайласанатха в Канчі (VIII ст.), храм Сонця в Мартанді (VIII ст.), джайнські храми в Майсурі зі скульптурним шедевром — 21-метровою статуєю джайнського святого Гамматашварі (ХП—ХШ ст.), храми в Гуджараті, Раджастані, храмовий комплекс Конарак в Оріссі (XIII ст.).

Цікавою особливістю храмового зодчества Індії є присутність у скульптурному декорі еротичних мотивів майт-хуне — з'єднання пар тварин, птахів, людей. Цей мотив походить від стародавнього культу плодючості. Але в системі індуїзму він набуває містичного смислу ідей тантризму. Вважається, що в ньому об'єднано два божественні принципи: сутності життя й природної енергії. В релігійно-філософських творах упанішадах еротизм є виявом великого божественного начала в єдності двох протилежних статей. Упродовж усієї історії індійського мистецтва постійно трапляються різні форми зображення еротизму: у формі лінгама, в оголених фігурах богів та богинь плодючості, у видах майтхуне. Найбільшими зразками таких сюжетів пластичного мистецтва є широковідомі храми Кхаджурахо (X ст.). За часів панування індуїзму ранні форми нескладних обрядів змінилися виконанням пишного й складного релігійного ритуалу, в якому брало участь багато священиків, музикантів, танцівниць. Така форма обрядовості піднесла на особливе місце в культурі Індії мистецтво танцю, який має своє релігійне освячення в образі танцюючого бога Шіви як багаторукого Натараджа. Це — бог танцю, що виконує космічний танець народження світів — символ вічного руху Всесвіту по незмінному круговороту. У світлі цього танець у середньовічній Індії разом із декламацією й виставами на релігійно-міфологічні сюжети мав релігійне, символічне значення. За легендами, танець — стародавнє мистецтво, що зародилося в Гімалаях. Своєї досконалості воно досягло в країні Тамілів, що на крайньому півдні Індії. Танцівниці навчалися цьому мистецтву з малоліття й присвячували йому своє життя. Було досить почесним віддавати свою доньку танцівницею в храм.

Упродовж пізньої давнини та Середньовіччя в Індії широкого розвитку, нарівні з релігійно-філософськими, епічними жанрами літератури, набули поезія, драма, прозові описи. Серед видатних поетів тих часів слід згадати буддійського поета Ашвагхоші (кінець І ст.), поетів-драматургів Бхасу та Калідасу (IV—V ст.), поета-лірика Бхартріхару (VII ст.). Варто підкреслити, що характерною рисою індійського мистецтва на всіх етапах його розвитку було яскраве відображення повноти й радощів життя, незалежно від того, релігійне чи світське воно було за своїм змістом. Можна сказати, що для багатьох митців Індії, країни з різноманітною природою й кліматом, був характерний "жах пустоти". Тому так щедро вони відображали у своєму мистецтві буяння життя, багатоманітність цього природного світу. Докорінний злам у мистецтві Індії настав від часів правління нових завойовників країни — мусульман, які володарювали тут упродовж майже п'яти століть.

Релігійно-філософські основи мистецтва буддизму

Дата добавления: 2015-05-08