Соціально-історичні передумови виникнення буддизму. 1 страница

Буддизм – одна з світових релігій. Назва «буддизм» утворена від дієприкметника «будда» - пробуджений (з санскр. «буддх» - будити).

Буддизм виник у VI ст. до н. е. в Індії в умовах розкладу родоплемінних відносин та формування великих рабовласницьких держав, посилення соціального гноблення, падіння авторитету жрецької касти брахманів і переходу влади до касти кшатріїв, яка складалася в основному з військової бюрократії та великих рабовласників. Відображаючи інтереси останніх в їх боротьбі проти касти брахманів, буддизм виступав проти каст взагалі, відстоюючи ідеї соціальної рівності.

У III ст. до. н.е. цар Ашока, об’єднавши під своєю владою більшу частину Індії, надав буддизму статусу державної релігії. У 6 ст. відбувається занепад буддизму. У X ст. панівною релігією стає індуїзм, що асимілював ідеї брахманізму та буддизму. Нині буддизм сповідують лише декілька відсотків населення Індії. В подальшому буддизм поширився у країнах Південної та Південно-Східної Азії, де налічується понад 300 млн. його адептів. Загалом у 86 країнах світу проживає близько 320 млн. буддистів.

Засновником буддизму є історична особа - Сіддхартха Гаутама Шак’ямуні. Намагаючись вирішити проблему життя та смерті, Сіддхартха став на шлях самозречення. Він використовував різні форми медитації, завдяки яким можна було змінювати стан свідомості, та всі різновиди аскези. Через сім років самозречення Сіддхартха набув мудрості, став просвітленим – Буддою. Він прийшов до усвідомлення, в чому причина страждань та інтуїтивно збагнув причини життя та смерті. У своїх проповідях він наголошував, що кожна людина має прагнути до спасіння, стати на шлях просвітлення, який виключає потурання своїм бажанням або аскезу. Серединний шлях – ось правильне рішення. Сутність його Будда виклав у формі Чотирьох Благородних істин.

.

4. Основні нарями буддизму.

Перший напрям тісно пов’язаний з раннім буддизмом; він ґрунтується на консервативних ідеях, які презентує школа «старійшин», на санскриті – «Тхеравада». Будду визнано людиною, яка знайшла шлях до спасіння. Основний акцент робиться на особистому спасіня, яке є можливим лише через відхід від світу. Послідовники хінаяни, перебуваючи у чернечих громадах – сангхах, ведуть аскетичний спосіб життя, намагаючись досягнути духовної досконалості та стати архатом – святим.

Хінаяна упродовж століть мала вузьку орієнтацію – це було релігійно- філософське вчення для самих лише ченців. Пізніше вона стає масовим релігійним вченням та посідає визначне місце в житті населення буддистських країн. Воно дало можливість практикувати буддизм і тому, хто не приймає чернечої обітниці, а живе звичайним життям, маючи сім»ю, майно. Буддистське вчення хінаяни керувало простими людьми, спрямовуючи їх до повноцінного життя. При цьому людина, в першу чергу мала виконувати етичний закон - Панча шила (П’ять заповідей): 1) утримуватись від убивства; 2) утримуватись від крадіжки; 3) утримуватись від блуду.

У 2 -3 ст. на Півночі Індії виникає інший напрямок буддизму – махаяна. Формується нова доктрина, в якій Сіддхартха Гаутама Шак»ямуні постає учителем життєвої мудрості. Він є одним з багатьох будд як минулого, так і майбутнього. Послідовними махаяни стверджують, що кожна жива істота володіє природою будди, відновити яку і є метою буддизму. Людина через просвітлення може досягнути стану будди. Але з причини своєю слабкості більшість людей не в змозі піднятися до такого рівня. І оскільки будди після переходу в нірвану не можуть надавати безпосередню допомогу людям, то це належить робити бодхісатвам (з санскр. істота, що прагне до просвітлення), які свідомо не полишають світу Сансари, щоб допомогти людям у справі спасіння. Бодхісатви стали ідеалом поведінки, які замінили архатів. Махаяна стверджує, що мудрість є лише однією із чеснот, а тому співстраждання, доброта та терпіння є найправильнішими виявами учення Будди на відміну від безпристрасної мудрості архатів.

Третій напрям - тантризм (ваджраяна) зародився в Індії на поч. І тисячоліття н.е. Ґрунтується на буддійській філософії з використанням езотеричної практики, до якої віруючих залучають духовні наставники. В основі – дотримання ритуалів, які можуть забезпечити швидкий, як блискавка („ваджра”), шлях до нірвани. Серед цих ритуалів є найбільш поширеним багаторазове повторення священних фраз „мантри”. Використовуються магія та йога. Тантризм існує в Японії, Непалі, Китаї, особливо в Тибеті - загалом 2,5% віруючих від загальної кількості буддистів.

Ламаїзм (лама - жрець, вищий, небесний) прийшов у VII ст. на Тібет (з 18 ст. увійшов до складу Китайської імперії). Його принесли віруючі з Бенгалії, Кашміру та Китаю. На територію Монголії проник у ХVI ст., а з ХVIIIст. поширився на Сибір, де його сповідують калмики, буряти, тувинці.

На становлення ламаїзму визначальний вплив справило поєднання тантризму з анімістичною тібетською релігією бон-по (форма шаманізму). Остаточно завершив процес формування віровчення буддизму великий проповідник та теоретик релігії Цзонкапа (1357 -1419). Він надзвичайно лояльно ставився до всіх основних напрямків буддизму, вважаючи, що всі «три потоки» буддизму – хінаяна, махаяна та ваджраяна беруть початок від самого Шак»ямуні та становлять собою три шляхи до спасіння. Ламаїзм є злиттям цих потоків в один. Цзонкапа писав, що для повного спасіння необхідно наступне: 1) дати обітницю та дотримуватись правил моральності, що є входженням у двері «малої колісниці»; 2) оволодіти повнотою обітниць ботхісатв, що є вхоженням у двері «великої колісниці»; 3) прийняти повноту обітниць «алмазної колісниці», а це означає відчути себе духом, що звершує сокровенні подвиги та досягає повного результату споглядання, що має владу йоги.

Цзонкапа вказував на особливу роль лами в настановленні мирян. Як відомо, сам Будда наголошував, що кожна людина на шляху спасіння має самостійно долати труднощі. Класична буддистська формула спасіння проголошувала «три дорогоцінності: Будда, вчення (дхарма) та чернеча громада (сангха). Цзонкапа доповнив цю тріаду необхідністю особистого духовного наставника (лами). Без нього можливість спасіння не може бути реалізована. Вшанування лами – це вшанування самого Будди.

Буддиські споруди – ступа, чайтя, віхара.

· Сту́па («верхівка, купа землі, каміння»; первісне значення — споруда на могилі царя або вождя) — в буддистській архітектурі монументальна культова споруда для зберігання реліквій.

Ступа складається зі ступінчастої основи, масивного основного об'єму і частини у вигляді багатоярусного зонта, яка увінчує споруду.

Саме таку форму мала Велика Ступа Санчі (ІІІ ст. до н. е.), що, як вважається, стала прообразом всіх наступних ступ.

В Індії та Шри Ланці ступи мають класичну напівсферичну форму; у тій же Шри-Ланці та Таїланді — ступи квадратні; у В'єтнамі та Китаї — баштоподібні, у М'янмі, Таїланді, Камбоджі та Індонезії — у формі дзвона, у Монголії та Китаї — пляшкоподібні; на півдні Сибіру (Тува, Бурятія), Тибеті і Монголії — прості споруди у формі невеликих ступок.

Звичайна техніка спорудження ступи — облицювання камінням, обтинькованою цеглою з заповнюванням ґрунтом, щебенем тощо; в декорі ступи часто застосовується розфарбовування і позолота.

Вважається, що ступа виникла з простого надгробку у формі пагорбу. Поступово ступа ставала монументальним пам'ятником — окремо стоячою спорудою з каміння і цегли. Спочатку це були прості будівлі без прикрас у формі, що символізувала перевернуту миску Будди, що служила для збирання піднесень[1]. Вони мали вид напівсферичного тареля або приплюснутого куполу, що стояли на циліндричній основі. Зазвичай ступа була оточена огорожею з чотирма монументальними брамами.

Поступово ступи отримують все багатше архітектурне і скульптурне оформлення. Прикладами можуть служити класична найдавніша ступа в Санчі, Бхархуті, в Боробудурі (на Яві) тощо.

Назва ступа притаманна лише для Індії та Непалу; в Шрі-Ланці вживається назва дагоба, в М'янмі — зеді і пато, в Таїланді — чеді і пранн, в Лаосі — тхат, в Тибеті та Бутані — чортен; в Монголії — суварга; в буддистських автономіях Росії (Бурятія, Калмикія, Тува, Алтай) — субурган, в Китаї та В'єтнамі — бао та, пагода тощо.

· Чайтья - Буддійський храм зі склепінчастим перекриттям в Індії, спочатку наземного, а згодом скельного типу. У зрілий період, в II–I ст. до н. е., являв собою великий зал з боковими нефами за колонами, влаштованими для ритуального обходу навколо ступи (додатково див. прадакшина), розміщеної у глибині. Інтер'єр і фасад пишно прикрашалися скульптурою, різьбленням, розписами.

Світловий проріз, підковоподібної або кільоподібної форми, розташований над входом до молитовного приміщення.

· Віхара - Буддійський монастир в Індії, спочатку з келіями, що оточували розташовану серед двору ступу, потім у вигляді просторого квадратного залу, оточеного келіями. 2. Багатоярусна споруда з колонними залами. 3. Квадратна в плані споруда з багатоярусним, пірамідальної форми декоративним верхом, яка нерідко входила до складу буддійського монастиря.

4.Мистецтво династії Гуптів. Храми Аджанти. Комплекс розписів.

У І ст. до н. е. на Середню Азію та Бактрію від китайських кордонів накотилася хвиля кочівників, які в китайських хроніках іменуються юеджами. На греко-бактрійській території юеджі, походження яких є предметом гострих дискусій у науці, заснували Кушанську державу — "безкраю, проте дуже нестійку й неоднорідну". До складу цієї держави увійшли, крім території Афганістану, Центральної та Середньої Азії, також Північно-Західна Індія та частина долини Гангу. В долині Інду центрами кушанських ншіснитв-кшатрапій стали Капіша та Такшашила, в долині Гашу — Варанасі та Матхура. Втім, довго в Індії кушани не втримались. Уже наприкінці III ст. до н. е. вони втратили там майже всі свої завоювання.

Завдяки своєму входженню до складу Кушанської імперії індійські землі налагодили ширші й стабільніші міжнародні культурні та економічні зв’язки. При цьому індійці зберегли неповторність своєї культури, яка істотно вплинула на культуру завойовників-кушанів. Саме за кушанської доби в Середній та Центральній Азії поширився буддизм, ревним прихильником якого став у II ст. н. е. один із наймогутніших кушанських володарів — Канішка

(він скликав IV Буддійський собор, на якому було розроблено догматику буддизму махаяни).

Після загибелі Кушанської імперії Індія вкотре вже розпалася на безліч карликових князівств, які дуже різнилися між собою соціально-економічним та культурним рівнем, політичною структурою. Проте невдовзі відбулося нове об’єднання Індії в єдину державу, причому ядром цієї держави стала Магадха, в якій ще за кушанів зацарювала династія Гуптів.

Індійські історики вважають династію Гуптів унікальним явищем у всесвітній історії вже тому, що серед п’яти її імператорів не виявилось жодного недоумка-тирана. Гупти були висококультурними, освіченими політиками. Свою державну мудрість вони засвідчили, зокрема, тим, що, сповідуючи індуїзм, опікали також буддизм і джайнізм.

Започаткував династію Гуптів брахман Чандрагупта І (320—335 рр.), який став царем завдяки одруженню з принцесою племені ліччхавів Кумарадевою. За його наступника Самудрагупти (335—380 рр.), якого історики часом називають "індійським Наполеоном", держава Гуптів стала наймогутнішою в країні. Ядром держави була долина Гангу, проте її звідусіль оточували васальні країни: на півночі Непал, на північному сході Камарупа (нинішній Ассам), на півдні "лісові царства", на заході та північному заході держави-республіки та окремі області Декана. Але найбільший розквіт імперії Гуптів припав на добу царювання сина Самудрагупти — Чандрагупти II Вікрамадітьї (380—415 рр.), який знищив державу шаків, завоював Гуджарат і Сураштру. Держава Гуптів, таким чином, здобула вихід до Аравійського моря, а з ним — можливість установлювати безпосередні зв’язки із цивілізованим Близьким Сходом. Це благотворно позначилось на розвитку індійської культури. В тогочасній Індії розквітли наука, література, мистецтво, тому добу IV—V ст. індологи називають "золотим віком Гуптів", хоча археологи виявили, що гуптівська Індія була біднішою за кушанську.

Уже в середині V ст. останній представник ціє

ї династії мусив рятувати свою державу від гунів-ефталітів ("білих гунів"), які вдерлися з Центральної та Середньої Азії в Гандхару. Гуни, найімовірніше, відпаростилися від великої групи тюрксько-монгольських народів, хоч не виключається їхнє іранське походження. Війна з гунами тривала 70 років (до речі, саме тоді західна гілка цих кочівників справляла свій кривавий бенкету Західній Європі). Зрештою, Гуптам удалося відтіснити смертельного ворога на північний захід, однак ця воєнна перемога стала для них пірровою. Затяжна війна з гунами посилила залежність Гуптів від місцевих князів і вождів племен, які під час війни підтримували центральну владу, а коли настав мир — перестали з нею рахуватись. Урешті, одна з найбільших імперій давнини розпалась на безліч дрібних царств.

Південній Індії, про яку джерела розповідають дуже скупо, не довелося мати справу з нападниками-кочівниками. її господарство розвивалося в умовах зміцнення внутрішньо індійських зв’язків та налагодження стабільної торгівлі із Середземномор’ям та Південно-Східною Азією. На півдні Індостану в першій половині І тис. н. е. поставали міста, з’являлися великі й, головне, стабільні держави. Найсильнішими тамтешніми державами були Андхра, що піднялася з руїн імперії Маур’їв і розквітла за династії Сатаваханів, та держава Вакатаків у Декані, яка була васалом Гуптів, а після загибелі Гуптської імперії сама розпалася. Про тамільські держави Чера (Керала), Чола та Пандья, що люто ворогували між собою, майже нічого не відомо.

5.Архітектура середньовічча в Індії. Храмові комплекси штатів Орісса, Гуджарат, Мадх`я Прадеш.

Розквіт Індської цивілізації припадав на 2600 – 1700 рр. до н. е. Тоді в басейні Інду існували вже численні міста. За припущеннями вчених, загальне керівництво державою здійснювалося з двох столичних центрів: на півночі – з Хараппи, на півдні – з Мохенджо-Даро. Зручний річковий зв'язок сполучав обидві столиці, відстань між якими була 660 км. Кожна з них займала територію близько 2,5 км2 і могла мати до 30-40 тис. мешканців.

Виявилося, що їх побудовано, як і більшість інших міст держави, згідно з заздалегідь розробленим планом.

підносилася на вершині невеликого пагорба могутня цитадель. У ній були зосереджені, зокрема, палац з двома внутрішніми дворами, критий ринок, басейн для обмивань, сховища зерна й товарів, казарми - все це говорить про сильну державну владу.

Вулиці й провулки (шириною від 5 до 10 м), які розділяли місто на майже однакові квартали, утворювали прямокутну сітку, були орієнтовані по сторонах світу й мали забудову точно по червоній лінії дво- і триповерховими будинками з випаленої цегли. Вздовж вулиць проходили каналізаційні канали. Впадає в око утилітаризм, обов'язкова стандартизація, прагнення до економічної вигоди: майже казармена симетрія міських вулиць, відсутність будь-яких оздоб на будинках і навіть вікон на вулицю, не кажучи вже про монументальну скульптуру.

Оборонний мур чотирикутної (400х200 м) цитаделі в Хараппі мав 15 м заввишки. На її території були розташовані цистерна для збирання води, низка будівель з дворами, галереями й колонними залами, величезне зерносховище.

Ще одне зерносховище знаходилося за межами міських стін, на березі річки Рави. Це була велетенська споруда, площею 61х41 м, розрахована на одночасне збереження багатьох тисяч тонн зерна. Поблизу існували поселення, що складалися з численних сирцевих будиночків-бараків, схожих на табірні чи казармені приміщення.

Серед будинків – майданчики, вимощені випаленою цеглою, з заглибленнями у вигляді миски посередині. То були поселення рабів (такі самі оточували й інші міста), які на цегляних майданчиках обмолочували збіжжя.

Однак велика кількість зручних і вигідних двоповерхових будинків усередині чотирикутників міських укріплень свідчить про те, що верства відносно вільних ремісників і купців були доволі чисельні. Вони створювали жвавий темп життя у містах, сприяли розвиткові торгівлі й ремесел, встановлювали торговельні зв'язки з іншими країнами.

Ці заможні люди жили в дво- або триповерхових будинках зі стінами з випаленої цегли і пласкими дерев'яними перекриттями та великою кількістю кімнат. Кімнати виходили в спільний відкритий внутрішній двір. Там було вогнище для приготування їжі, там зосереджувалося життя родини. Будівничі передусім дбали про те, щоби забезпечити мешканцям комфорт, а не розкіш.

У будинках були криниці з питною водою, вентиляція приміщень, кімнати для обмивання, туалети, відстійники та каналізаційні колектори й навіть сміттєпроводи. Такого високого рівня благоустрою для більшості вільного міського населення не забезпечувала у той час жодна цивілізація.

Навіть через два тисячоліття середньовічні міста Франції, Німеччини, Англії та інших країн забудовувалися стихійно, вулички в них були вузькими й покрученими, мешканці цих міст не мали ані найменшої уяви про каналізацію та водопровід. Через жахливу антисанітарію та перенаселення нерідко спалахували епідемії.

А ще за 4500 років до наших днів міста Індської цивілізації були сплановані так ретельно, як найсучасніші наші міста: з каналізацією, водопроводом, централізованим збором сміття. Все це вказує на гарні технічні знання будівельників. Для цих міст характерна також відсутність пригноблюючих своєю грандіозністю гробниць, храмів, царських палаців.

Громадськими спорудами, які вирізнялися поміж інших, були басейни для обмивань. Їх оточували галереї та численні приміщення; торговельні ряди й криті базари; лазні, які опалювалися гарячим повітрям, що пропускалося по каналах, прокладених під підлогою.

Великі успіхи були досягнуті тут і в галузі науки, зокрема, в математиці, де застосовували десятинну систему числення – одну з найдавніших у світі. (Саме тут археологи знайшли лінійку з десятинною системою поділу й гирі з таким же співвідношенням ваги).

Та ні наукові відкриття, ні будівельне мистецтво, ні подвійні ряди міських укріплень із міцними брамами та високими дозорними вежами не уберегли Індської цивілізації. Причин загибелі цієї високорозвинутої культури було багато.

У землеробстві й ремісництві панувала страшенна технічна відсталість, там продовжували користуватися знаряддям кам'яної епохи. Упродовж тисячоліття користувалися транспортними возами, які рухалися на важких рипучих колесах з дерев'яних дисків. (А жахливі колісниці загарбників мчали, наче вітер, на легких колесах із спицями).

Щоби випалювати мільйони цеглин, з яких збудовані міста, потрібно було чимало палива, в даному випадку деревини. П'ять тисяч років тому в долині Інду росли ліси. Згодом люди поступово вирубали їх на дрова і самі створили пустелю.

Фатальним для цієї культури став і каскад природних катастроф – найдужчих повеней та землетрусів, остаточного ж удару завдало вторгнення сильних кочових племен з півночі.

Після того, як міста Індської рівнини занепали, високорозвинуте й стандартизоване мистецтво, основою якого була цегла, поступилося місцем культурі долини Гангу. Мешканці селищ найчастіше жили тут у глинобитних і тростинних хатинах, покритих соломою або пальмовим листям. Вони не збереглися, і ми знаємо про них із пізніших джерел.

В Індії з давніх-давен існували два види дерев'яних перекриттів: пласке балочне по стовпах та двосхильне склеписте. Склеписте покриття укладалося по дерев'яних арочних фермах або по зігнутих дугою дерев'яних ребрах. Широко застосовувалися також різноманітні конструкції кронштейнів та підкосів, необхідних для перекриття великих прогонів. На жаль, самі дерев'яні пам'ятки віддалених епох до нас не дійшли.

Монументальні будівлі, що збереглися, датуються IV – III ст. ст. до н. е., коли в Індії склалися рабовласницькі відношення, а обожнювання сил та явищ природи поступилося місцем буддизму, котрий і зараз є однією з трьох світових релігій. Буддизм вчить, зокрема, що віруючий досягне вічного блаженства тільки позбувшись усіх земних почуттів, пристрастей та вподобань.

Ось чому широкого розповсюдження набуло будівництво печерних монастирів (віхар) – відлюдних притулків ченців, які зреклися життя суспільства. Однак традиції дерев'яного будівництва виявилися такими стійкими, що навіть у непіддатливих скелях імітувалися дерев'яні конструкції. У камені висікали імітації дерев'яних балок, перекриттів, кронштейни балконів, стояки, повторювали кільовидну форму дахів, яка створювалася гнучкими зв'язаними нагорі бамбуковими кроквами. Та й саме планування монастирів повторювало планування громадських суспільних центрів: келії групувалися навколо центрального майдану або зали.

Характерними для буддійського періоду індійської архітектури (V – III ст. до н. е.) є і молитовні зали – чайтья, що висікалися в скелях і прообразом яких були дерев'яні громадські будинки зібрань. Чайтья у Карлі – найбільша. Її завершений півколом зал, в кінці якого стоїть невелика ступа – символічне поховання Будди, – поділений колонами на три нави і має довжину 38,4 м, висоту – 14 м. Храм народжується немовби в надрах самої природи, а зодчий працює як скульптор, доповнюючи її. Тут кам'яне склепіння також імітує дерев'яні конструкції, а скульптура й архітектура утворюють єдиний сплав, у котрому важко відокремити несомі й несучі частини.

Незчисленні скульптури руйнують площину стіни, позбавляють простір чітких меж. Враження ірраціональності, невизначеності меж простору посилюється поліруванням підлоги храму, яка віддзеркалює стіни й перекриття.

Буддійські монументальні святині часто прикрашали рельєфними чи скульптурними зображеннями засновника цієї релігії – Будди (що означає "просвітлений"). Поступово склалися й три канонічні типи його зображення – сидячого, стоячого й умираючого.

Тип скульптури, де Будда сидить у фронтальній позі споглядання з підібганими під себе ногами, символізує досягнення "просвітління".

В III ст. до н. е. виникла традиція спорудження в місцях, пов'язаних із біографією Будди (він був реальною особою, сином вождя одного племені), та на шляхах віруючих до буддійських святинь різьблених колон – стамбхів. Високі капітелі таких колон прикрашали протоми (фігури, що зрослися спинами) левів. "Лев'яча капітель" – твір глибоко національний за формою і змістом, тому її зображення стало гербом Республіки Індія.

Найбільш раннім типом наземних культових буддійських споруд були ступи, в яких зберігалися реліквії – частини тіла Будди та буддійських святих.

Найбільш відома Велика ступа міститься в Санчі, в храмовому комплексі, де саме в основному й створювався буддійський канон.

Ступа вражає навіть непосвяченого своєю "космічністю". Її купол, прообразом якого був, мабуть, земляний могильний пагорб (до речі, слово "ступа" й означає "поховальний пагорб"), віддзеркалює уявлення індусів про будову всесвіту, як і ряди концентричних мурів.

Водночас форма кулі символізує пустоту (хоча насправді купол суцільний – з сирцю, облицьованого випаленою цеглою й каменем), минущість та ілюзорність земного буття (зовні ступа схожа на водяну бульбашку, що виникає й відразу ж лопається під час дощу). Ступу оточує кам'яна огорожа з чотирма брамами.

Увінчує її квадратний "палац богів", які управляють землею. З центру квадрату вгору підноситься шпиль. На нього нанизані три зонтоподібні горизонтальні перекриття, які символізують три небесних сфери. З вістря шпиля, як вважають буддисти, Будда підноситься в емпіреї нірвани.

Після VII ст. ступи в Індії вже не будували. Вони набули поширення в країнах Дальнього Сходу, де з цього часу утвердилася буддійська релігія.

"Молитва з каміння" – так дехто називає індійську архітектуру. Буддисти стверджували, що брати участь у спорудженні храму – рівнозначно молитві. Будуючи, людина спокутує свої гріхи.

Буддійські ченці, збираючись великими громадами, будували собі в печерах поблизу ступ та місць кремації святих храми й монастирі. Вони вирубувалися у скелі методом "внутрішнього різьблення": спершу вирубувалося приміщення, а потім у його стінах – скульптурні зображення Будди й святих. Коли храм ставав тісним для ченців, поряд із ним вирубували нові печери, внаслідок чого виникали цілі печерні комплекси, як, наприклад, в Еллорі.

Поруч із ними створений наземний храм Кайласанатха. Він теж висічений, але не в товщі гори, а із самої гори. Його творці розуміють тут архітектуру як скульптуру, що зображує священну гору Кайласу, обитель богів (індійський Олімп), а може й "світову гору" Меру. Храм увесь висічено з однієї скелі. Обробка кам'яної глиби йшла від вершини до підніжжя згідно з ретельно розробленим планом. Посередині цоколю храму іде горельєфне зображення триметрових слонів, що наче підтримують масив усього храму.

Феодальні відносини формуються в Індії, починаючи з IV – V ст. ст., і зберігаються майже до XIX століття. Класову нерівність, розподіл людей на касти освячує брахманизм, який витиснув і поглинув до того часу буддизм. Культові споруди стають більш монументальними, розповсюджуються замість підземних наземні храми. Поступово прості, квадратні за плануванням камери-святині почали перетворювати в більш складні споруди шляхом надбудови східчастих дахів.

У подальшому декоративно-символічні форми в культовому будівництві наростають ще більше. Формується тип баштоподібного храму, який складається з ряду приміщень, мовби нанизаних на загальну вісь. Кожний з храмових об'ємів завершується своїм високим дахом так, що утворюється пульсуючий силует, в котрому домінує головна башта. Складна форма перекриття – це удавані склепіння, які мурують простим напуском горизонтальних шарів. Внутрішні об'єми храмів дуже малі порівняно з їх загальною масою.

Центром храму було невелике темне приміщення (святилище), там знаходилася статуя божества. Святилище сполучалося з залами для жертовних підношень, ритуальних танців і зібрань віруючих. Над святилищем здіймалася найвища башта, над іншими трьома залами – менші башти.

Ці башти являли собою символічні образи священної гори Меру – оселі богів. На півночі Індії вони були здебільшого видовженої жолудевоподібної форми, більш придатної для районів тропічних злив, а на півдні мали вигляд східчастих прямокутних пірамід. Будували храми зазвичай на високому місці й обгороджували прямокутною огорожею.

Стіни храмів були суцільно вкриті рельєфами, статуями і майстерно виконаним різьбленням по каменю. Скульптори відтворювали сцени з легенд і переказів. Вони вміли добре зображувати тварин і людей у русі. Біля храму встановлювали майстерно виліплені статуї слонів і коней, а всередині ставили статуї багатоликих і багаторуких богів, відлиті з бронзи або витесані з каменю.

Храм Муктешвара складається з двох частин: зали й святилища, над яким височить башта - шікхара. За зовнішнім виглядом цей храм з масивними глухими стінами, покритими суцільним візерунчастим килимом декоративного різьблення наближається до творів скульптури.

великий храм (його висота 35,5 м), справляє, проте, враження доволі високої споруди, більшої, ніж вона є насправді. Досягнуте це поступовим ритмічним наростанням висоти окремих частин храму у напрямку до шікхари, підкресленим вертикальними членуваннями його масиву. Горизонтальні ж членування тільки ще більше підкреслюють вертикалі. Брила великої шікхари немовби складена з безлічі малих шікхар – порівняння їх із загальним об'ємом також зорово збільшує його. Принцип повторення одного елементу перейнятий із живої природи.

В зовнішніх формах храму помітне намагання продовжити навколишню природу. Храм має вигляд дивовижної купи гігантських кактусів: кам'яні башти тягнуться вгору, набрякають, закінчуються паростками, пуп'янками. Безперервно повторюються різновеликі схожі форми, посилюючі асоціації з ростом рослин.

Храм Кандар'я Махадео присвячений "Велелюбному Великому богові" Шіві. А ще Манасара – автор трактату "Шільпашастра" (І тис. до н. е.) – приписував архітекторам зображувати на храмах сцени з любовних ігор Шіви зі своїми божественними коханими – шакті. З давніх-давен в Індії любов, кохання вважали одним із чотирьох сенсів людського життя. Воно обожнювалося, а тому зображення любовних ігор було розповсюдженим атрибутом культових споруд. Такого безоглядного розпечення пристрастей, таких зухвальства і розкутості кам'яних закоханих, мабуть, не знає світова скульптура.

Політична роздробленість Індії призвела до вторгнення, починаючи з кінця X століття, військ арабських країн і проникнення в неї архітектури ісламу.

Стародавні традиції продовжують розвиватися на півдні країни. Там феодальна верхівка та жерці володіють неймовірними багатствами і будують величезні храмові комплекси. Комплекс оточувався прямокутною мурованою огорожею і відповідно до його зростання збільшувалася кількість прямокутних концентричних огорож. Їх могло бути до чотирьох і навіть більше. В центрі розміщувався головний храм. До нього проходили через надбрамні башти - гопурами.

Гопурами підкорялися головним осям комплексу. Крім храму до складу комплексу входили ставки для обмивання, стайні для священних тварин, приміщення для прочан, келії ченців, садки, майстерні, господарські будівлі тощо.

Дата добавления: 2015-05-08