Т. 2. Історичні типи філософії права від античності до Просвітництва

І розвитку ФІлософії права

Розділ II. (т. 2-4) історія виникнення

Питання для самостійної роботи:

1. Виникнення і розвиток філософсько-правових поглядів в епоху античності.

1.2.Філософія права епохи високої класики.

1.3.Філософія права епохи пізньої класики.

2.Філософія права епохи Середньовіччя.

3.Філософія права Нового часу та епохи Просвітництва

3.1.Значення творчості Гуго Гроція для становлення філософії права Нового часу.

3.2. Специфіка вчення Т. Гоббса.

3.3.Філософія права Дж. Локка як обґрунтування лібералізму.

3.4.Філософсько-правові концепції французького Просвітництва.

Основні поняття: природне право, позитивне право, закон, вічний закон, природний закон, людський закон, свобода, скептицизм, справедливість, субстанція, атрибут.

Методичні рекомендації:

1. Можна виділити наступні підходи софістів до права: справедливість Піфагора трансформується у софістів в природне право (право), яке відрізняється від закону (і взагалі від офіційно встановлених правил); писаний закон відрізняється від неписаної справедливості (як «суті справи», «божественного і загального закону»); природа, «фюзіс» (природа речей, веління природи) природне право протистоїть у софістів помилковому, штучному, полісному закону (тобто позитивному праву); позитивне право розуміється софістами як умовне, мінливе, тимчасове, залежне від волі законодавців; природне право сприймається як неписані закони, однакові для громадян будь-якої країни; всі люди за природою вважаються рівними (подібність природних потреб).

Родоначальник класичної філософії Сократ започаткував концепцію, що отримала найменування філософсько-правового раціоналізму. Сократом були висунуті два типи основ обґрунтування моралі і права − об'єктивні і суб'єктивні. Кажучи про об'єктивніоснови моралі і права, Сократ підкреслював, що в основі людського буття, соціального життя й порядку лежать божественні вищі закони, тому об'єктивні і загальні морально-правові норми, що існують в суспільстві як похідні від божественних законів, носять не відносний, а абсолютний характер. Суб'єктивною основою моралі і права, по Сократу, є знання. Знання (розум) конституюють себе в чеснотах. Тільки людина знає, що таке справедливість і може бути справедливою, а хто знає суть чесноти, той є доброчесним. Знання, вважав Сократ, це шлях до етичної поведінки, а незнання − шлях до пороків і злочинів. Зло найчастіше з'являється там, де людина не знає суті добра і справедливості. Кажучи про справедливість, Сократ ототожнює її із законністю: «Що законно те і справедливо», вважаючи будь-який закон є справедливимКоли Сократ чекав у в'язниці виконання смертного вироку, його друг Крітон, підкупив варту і запропонував йому втекти. Обдумуючи цю можливість, Сократ міркує так. Втікши, він збереже життя, але зрадить своїм переконанням. Відхиливши пропозицію Крітона, він неодмінно загине, але збереже вірність переконанням. Сократ свідомо і обдумано вибирає другий варіант. Він вибирає смерть, бо «всього більш потрібно цінувати не життя як таку, але життя хороше» (Платон. Сочинения: в 3-х т. М., 1968. Т. 1. С. 122)..

Учень Сократа Платон проблемам справедливості, законності, порядку і рівності приділив особливу увагу в роботах «Держава» і «Закони». Ідеальна держава і розумні, справедливі закони трактуються Платоном як максимально можливе втілення світу ідей в земному, політичному і правовому житті поліса. Досконалою є тільки та держава, яка прагне до блага і справедливості, а справедливість в суспільному житті це такий порядок, де кожен займається своєю справою і де існує твердий і надійний правопорядок. Справедливість, згідно Платону, припускає певну рівність, «належну міру». Філософ розвиває положення, висловлене його вчителем Сократом, про те, що законне і справедливе суть одне і теж. На думку Платона, право має дві іпостасі ідеальну і земну. Ідеальне (природне) право – це те право, яке існує в світі ідей і в реальному житті його немає. Земне (живе) право – це лише бліда тінь ідеального права. Воно існує в соціальній реальності і складає те, що ми називаємо позитивним правом.

У основі філософсько-правових поглядів Аристотеля лежать питання узгодження діяльності людини і держави. Людина, на його думку, наділена особливою «політичною» природою, і розглядається як «політична тварина» (соціальна істота).

Право, за Аристотелем, спирається на свободу, багатство, благородне походження і чесноту. Саме з цими поняттями він пов'язував головні риси правосуддя, рівності, закону і центральної категорії свого філософсько-правового учення справедливості. Аристотель розрізняв два види справедливості: урівнюючу (арифметична рівність) та розподіляючу (соціальна рівність ). Справедливість можлива лише між вільними і рівними людьми, що належить до одного шару суспільства. Цю справедливість Аристотель називає політичною справедливістю і трактує її як політичне право. У руслі концепції справедливості Аристотель розглядав і закон як неупереджену міру справедливості.

Визначаючи право як політичну справедливість, Аристотель ділив його на природне, незмінне, таке, що існує незалежно від його легітимності, і умовне. До умовного права він відносить встановлення закону і загальних угод (позитивне право). Аристотель виступає проти зведення всього права до права умовного, встановленого людьми. Не дивлячись на те, що область права мінлива, поняття про справедливість і право, згідно Аристотелю, мінливі тільки до певної міри.

Розглядаючи проблему держави і права, Аристотель в трактаті «Політика» пише, що суспільство не може існувати без держави, яка є необхідною формою людського спільного життя. Він виділяє шість модифікацій державного устрою: три неправильні − тиранія, олігархія, демократія, і три правильні − монархія, аристократія, політія.

Дата добавления: 2015-05-10