Вступна частина (характеристика головних понять та категорий теми) 1 страница

План

План

План

План

1. Поняття і функції страхування

2. Основні галузі і види страхування

3. Організація страхування в Україні і відносини, що регулюються в ньому фінансовим правом

Мета заняття: визначити структуру, сутність правового регулювання страхування.

1. Поняття і функції страхування

Страхування є системою особливих грошових відносин, що займають проміжну ланку між фінансовими і кредитними відноси­нами. Кошти, мобілізовані шляхом страхування, утворюють особ­ливі фонди цільового призначення — страхові фонди.

Відомі різні форми організації страхових фондів. Найдревніша і водночас найпростіша з них полягає в тому, що стра­ховий фонд утворюється в межах окремо взятого господар­ства чи підприємства. Ця форма називається самостраху­вання.

Самострахування — децентралізована форма організації страхового фонду. Такий фонд утворюється господарюючим суб'єктом лише за рахунок власних ресурсів і тільки для осо­бистих потреб. При цьому завдана непередбачена шкода не компенсується, а тільки рівномірно розподіляється на весь період часу утворення страхового фонду.

Значно пізніше з'явилась інша форма страхового фонду — централізована. Такий фонд є єдиним для певного кола суб'єктів господарювання. Він утворюється в централізова­ному порядку з централізованих ресурсів (загальнодержав­них, регіональних та місцевих), а не на основі страхових внесків відповідних господарств. Шкода, що відшкодовується з цього фонду, не лягає на той самий суб'єкт господарюван­ня, де вона мала місце.

Ці дві форми страхування і зараз мають місце в Україні, проте вони не дуже поширені, оскільки за ефективністю значно поступаються третій формі організації страхових фондів — централізованому страхуванню за рахунок децент­ралізованих джерел. Суть цієї форми полягає в тому, що в ній страховий фонд централізується в спеціальних страхо­вих організаціях, проте утворюється він в децентралізовано­му порядку, шляхом збору спеціальних внесків в цей фонд від суб'єктів господарювання — юридичних та фізичних осіб. Ця форма організації страхового фонду і є страхуванням у його найбільш розвинутому, сучасному виді.

Страхування ще можна визначити як форму організації цен­тралізованого (в певному масштабі) страхового фонду за ра­хунок децентралізованих джерел (страхових внесків страху­вання). Це визначення охоплює всі види страхування — доб­ровільне і обов'язкове, договірне і недоговірне.

Основними суб'єктами страхування є:

— страховики — юридичні особи будь-якої організаційно-правової форми, які мають державний дозвіл (ліцензію) на здійснення страхових операцій, відають утворенням і витра­чанням коштів страхового фонду. Страховиками можуть виступати державні страхові організації, акціонерні страхові товариства, товариства взаємного страхування і перестраху­вання. В умовах ринкового господарства найпоширеніши­ми є страхові компанії у формі акціонерних товариств або спільних підприємств. Концентрація капіталу на акціонерній основі забезпечує фінансову незалежність страхових органі­зацій;

— страхувальники — юридичні і фізичні особи, що мають страховий інтерес і вступають у відносини зі страховиками за приписом закону, іншого нормативного акта або на підставі двосторонньої угоди у формі договору страхування. На підтвердження укладеного договору страхування страхо­вик видає страхувальнику страхове свідоцтво (поліс), в яко­му містяться правила страхування, перелік страхових ризиків, розмір страхової суми і страхової премії (внеску), порядок зміни і припинення договору та інші умови, що регулюють відносини сторін.

Суспільна сутність і призначення страхування найяскра­віше та найповніше проявляються у його функціях. Найваж­ливішими серед них є відновлювальна, попереджувальна, ощад­на та контрольна функції.

Основною функцією страхування є відшкодування збитків від страхових випадків, відновлення продуктивних сил чи добробуту страхувальника (страхувальників).

Попереджувальна функція страхування спрямована на фінан­сування за рахунок частини коштів страхового фонду заходів по зменшенню страхового ризику. В страхуванні жит­тя категорія страхування найбільшою мірою наближається до категорії кредиту при нагромадженні у відповідності з договорами страхування на доживання обумовлених страхо­вих сум. Збереження грошових сум за допомогою страху­вання на доживання пов'язане з потребою в страховому за­хисті досягнутого сімейного добробуту. Тим самим страху­вання має і ощадну функцію.

Контрольна функція страхування полягає в суворо цільо­вому формуванні коштів страхового фонду. Дана функція випливає з усіх вищевказаних специфічних функцій і про­являється одночасно з ними в конкретних страхових відно­синах, в умовах страхування. У відповідності з контрольною функцією на підставі нормативних документів здійснюється фінансовий страховий контроль за правильним проведен­ням страхувальних операцій.

2. Основні галузі і види страхування

Враховуючи різноманітність об'єктів, що підлягають стра­хуванню, відмінності в обсязі страхової відповідальності і категоріях страхувальників, всю сукупність відносин стра­хування можна поділити на п'ять наступних галузей: май­нове страхування, соціальне страхування, особисте страху­вання, страхування відповідальності, страхування підприєм­ницьких ризиків.

Об'єктами майнового страхування є матеріальні цінності; соціального страхування — рівень добробуту громадян; осо­бистого страхування — життя, працездатність і здоров'я гро­мадян. Об'єктами страхування відповідальності виступають обов'язки страхувальників виконувати договірні умови по поставках продукції, погашенню заборгованості кредиторам або відшкодуванню матеріальної чи іншої шкоди у випадку її нанесення іншою особою. Наприклад, якщо у випадку аварії власник транспортного засобу завдав шкоди майну і здоров'ю іншої особи, то в силу чинного законодавства про відшкодування шкоди він зобов'язаний сплатити відповідні витрати особі, що зазнала шкоди. При страхуванні відпові­дальності відшкодування шкоди здійснює страхова організація. Такий же порядок чинний і при страхуванні відпові­дальності по погашенню заборгованості. Об'єктом страху­вання підприємницьких ризиків є ризик неодержання при­бутку чи настання збитків.

В залежності від форм власності і категорій страхуваль­ників майнове страхування поділяється на декілька підгалу-зей: страхування майна державних підприємств; страхуван­ня майна колективних сільськогосподарських підприємств, радгоспів і орендарів; страхування майна кооперативних і громадських організацій; страхування майна громадян.

Соціальне страхування включає в себе страхування соці­альної допомоги, страхування пенсій, страхування пільг; осо­бисте страхування — страхування життя та страхування від нещасних випадків.

При страхуванні відповідальності підгалузями є: страхування заборгованості і страхування на випадок відшкодування шкоди.

Підгалузями страхування підприємницьких ризиків є різні сфери комерційної діяльності: виробнича, брокерська, мак­лерська, банківська, біржова та інша діяльність по одержан­ню доходів чи прибутку.

Зметаю безпосередньої організації страхових відносин підга-лузі поділяються на види страхування. Конкретними видами майнового страхування є, наприклад, страхування будівель, тварин, домашнього майна, транспортних засобів, врожаю сільськогосподарських культур тощо.

Видами соціального страхування є: страхування пенсій за віком, по інвалідності, на випадок втрати годувальника; стра­хування конкретних видів допомоги серед різних соціаль­них верств населення.

Видами особистого страхування є: змішане страхування життя; страхування на випадок смерті чи втрати працездат­ності; страхування дітей; страхування додаткової пенсії; стра­хування від нещасних випадків; індивідуальне страхування і т.д.

Видами страхування відповідальності є: страхування непо-гашення кредиту чи іншої заборгованості; страхування ци­вільної відповідальності власників джерел підвищеної не­безпеки, наприклад транспортних засобів; страхування цивільної відповідальності на випадок завдання шкоди в про­цесі господарської діяльності і т.д.

. Перестраховування — це система економічних відносин, при яких страховик части­ну відповідальності по взятих на себе ризиках передає іншим страховикам з метою утворення збалансованого страхового порт­феля (фактичного числа укладених угод), забезпечення фінансо­вої стабільності і рентабельності страхових операцій. Договір перестраховування укладають дві сторони: страхове товариство, яке передає ризик, і страхове товариство, що приймає ризик на свою відповідальність, — перестрахувальник.

Система перестраховування робить можливим приймати для страхування практично будь-який ризик. Головна функ­ція перестраховування полягає в зменшенні ризику страху­вальника шляхом компенсації коливань у розмірах страхо­вих виплат, що неодмінно виникають і можуть підірвати фінансове благополуччя страховика. Перестраховування доз­воляє компаніям з невеликим страховим портфелем та влас­ним капіталом укладати страхові угоди на великі страхові суми з широким обсягом відповідальності, зменшує потребу у створенні запасних страхових фондів. Крім цього, система перестраховування надає страховику різноманітні послуги по здійсненню страхувальної справи, сприяє кооперації та співробітництву в страховій діяльності.

За методами здійснення страхування поділяється на обо­в'язкове та добровільне.

Суспільство в особі держави встановлює обов'язкове стра­хування, тобто обов'язковість внесення відповідним колом страховиків фіксованих страхових платежів, коли необхідність відшкодування матеріальної шкоди чи надання грошової допомоги стосується інтересів не лише конкретної особи, що постраждала, але й суспільних інтересів. Інакше кажучи, обоє 'язкова форма страхування поширюється на пріоритетні об'єкти страхового захисту. Тому соціальне страхування, страхування майна сільськогосподарських підприємств, стра­хування будівель і деяких тварин у громадян, страхування пасажирів та страхування окремих категорій службовців в Україні є обов'язковим.

В інших країнах обов'язкова форма поширена на страху­вання цивільної відповідальності власників транспортних засобів, страхування воєнних ризиків та деякі інші види стра­хування.

Обов'язкове страхування здійснюється в силу вимог за­кону чи іншого нормативного акта. Страхова відпові­дальність в цьому випадку наступає автоматично, з момен­ту появи об'єкта страхування. Обов'язкове страхування не обмежується будь-яким періодом та діє до тих пір, поки існує страхувальник. Сфера обов'язкового страхування роз­рахована на визначене коло страхувальників та має вста­новлені нормативними актами межі і форми страхового захисту.

Метою обов'язкового страхування є підвищення соціаль­ної захищеності окремих категорій громадян, посилення стабільності в економіці завдяки раціональному викорис­танню страхових фондів, розширення кола страхувальників і помітне зниження на підставі цього страхових платежів.

3. Організація страхування в Україні і відносини, що регулюються в ньому фінансовим правом

Виділення страхування в самостійний елемент ринкової інфраструктури в теоретичному плані зумовило необхідність реорганізації страхової справи на практиці, створення само­стійної страхової системи, як елемента ринкової структури, не пов'язаної організаційно ні з якими іншими економічни­ми інститутами.

Початок цього процесу було покладено 16 жовтня 1991 р., коли Кабінет Міністрів України своєю постановою за №272 ліквідував Держстрах України і утворив на його базі Україн­ську державну страхову комерційну організацію, реоргані­зовану пізніше в акціонерне товариство відкритого типу — Національну акціонерну страхову компанію “Оранта” (НАСК “Оранта”). 14 червня 1994 р. розпорядженням уряду Украї­ни на базі п'яти регіональних дирекцій НАСК “Оранта”: Кримської, Донецької, Дніпропетровської, Запорізької і Луганської — були утворені самостійні акціонерні товарист­ва страховиків.

Постановою Кабінету Міністрів України №743 від 17 ве­ресня 1993 р. було утворено Комітет у справах нагляду за страховою діяльністю та його органи на місцях, а також за­тверджено Положення про цей комітет. Згідно з цим Поло­женням на Комітет у справах нагляду за страховою діяльніс­тю та його органи на місцях покладені функції державного нагляду і контролю за ринком страхових послуг в Україні. Комітет здійснює єдиний державний реєстр страховиків (пе­рестрахувальників), видає ліцензії на зайняття страховою діяльністю, здійснює контроль за платоспроможністю стра­ховиків, встановлює правила формування, розміщення і об­ліку страхових резервів. На Комітет покладена розробка нор­мативних і методичних документів з питань страхової діяль­ності, узагальнення практики страхової діяльності, органі­зація підвищення кваліфікації кадрів страхових організацій.

В галузі страхування виникає ряд специфічних фінансово-правових відносин. Так, у цій сфері страхування нормами фінансового права регулюються відносини між:

— всіма страховиками і державою в особі Кабінету Міністрів України з приводу встановлення розмірів страхових тарифів і страхових сум. Зокрема, Постановою Кабінету Міністрів України “Про вдосконалення механізму державного регу­лювання тарифів у сфері страхування” встановлено, що роз­рахунки тарифів у сфері обов'язкового страхування здійсню­ються за допомогою нормативу витрат на ведення страхової справи як складової частини тарифів. Страховий тариф — це ставка страхового внеску з одиниці страхової суми за ви­значений період страхування. Межі нормативів на ведення страхової справи встановлені в наступних розмірах: по обо­в'язковому державному страхуванню — 6 процентів тарифу;

по обов'язковому особистому страхуванню — 15 процентів тарифу; по обов'язковому страхуванню майна і відповідаль­ності — 20 процентів тарифу.

Конкретні розміри страхових сум і страхових тарифів вста­новлюються окремими нормативними актами по страху­ванню.

— Національною акціонерною страховою компанією (НАСК) “Оранта”, з одного боку, і Верховною Радою України, Проку­ратурою України, Митним комітетом України, Міністерством оборони України, Міністерством внутрішніх справ України, Головним Управлінням казначейства України, Головним Кон­трольно-ревізійним управлінням України (з кожним окремо) — з іншого боку, з приводу обов'язкового особистого держав­ного страхування їх працівників і службовців;

— НАСК “Оранта” і Міністерством фінансів України з приводу встановлення розмірів страхових платежів обов'яз­кового особистого державного страхування працівників про­куратури, митних органів, військовослужбовців і військово­зобов'язаних, призваних на збори осіб рядового, начальниць­кого складу та вільнонайманих осіб органів і підрозділів внутрішніх справ України, посадових осіб Державної конт­рольно-ревізійної служби в Україні, Державної казначейсь­кої служби в Україні, а також народних депутатів України.

В останньому та передостанньому випадках фінансово-правові відносини виникають на підставі постанови Кабіне­ту Міністрів України № 206 від 22 березня 1995 р. про зміни та доповнення в попередніх рішеннях уряду з питань дер­жавного страхування.

Інші відносини в галузі страхування регулюються норма­ми цілої низки інших галузей права, насамперед цивільного права, тому страхування як юридичний інститут вивчається не лише у фінансовому праві.

Питаняя для осмислення:

1.Поняття і функції страхування

2.Основними суб'єктами страхування

3.Основні галузі і види страхування

4.За методами здійснення страхування

5. Організація страхування в Україні і відносини, що регулюються в ньому фінансовим правом

Тема 13

ПРАВОВІ ОСНОВИ ДЕРЖАВНИХ ВИДАТКІВ ТА БЮДЖЕТНОГО ФІНАНСУВАННЯ

1. Поняття державних видатків, особливості відносин у галузі видатків в період перехідної економіки.

2. Принципи фінансування

Мета заняття: визначити сутність, структуру, напрямки державних видатків та їх правови основи.

1. Поняття державних видатків, особливості відносин у галузі видатків в період перехідної економіки.

Державні витрати — це складова частина фінансових відно­син, яка полягає у безперервному цільовому використанні державних грошових ресурсів, що накопичуються у:

— державному бюджеті та місцевих бюджетах;

— державних і місцевих бюджетних та позабюджетних фондах;

— власних фондах державних і комунальних підприємств, установ та організацій з метою виконання загальнодержав­них функцій, фінансування державної та комунальної соці­альної і культурної сфер, державних цільових програм, а також фінансування розширення виробництва окремих дер­жавних та комунальних підприємств, установ, організацій у відповідності з чинним законодавством держави.

Сукупність всіх видів видатків держави складає систему державних видатків. В цю систему входять:

— видатки держави, що здійснюються з державного бюд­жету;

— видатки держави, що здійснюються з місцевих бюджетів усіх рівнів;

— видатки держави, що здійснюються з бюджетних та по­забюджетних централізованих державних та місцевих фондів;

— видатки державних та комунальних підприємств, органі­зацій та установ.

У фінансовому праві державні видатки виділені в окре­мий інститут державних видатків, який утворюється фінансово-правовими нормами, що регулюють суспільні відносини щодо витрачання державних та комунальних грошових ресурсів. Ці норми вводяться законами та по­становами Верховної Ради України, актами місцевого са­моврядування — рішеннями місцевих Рад (які за Кон­ституцією України здійснюють управління державною та/ або комунальною власністю), підзаконними норматив­ними актами: указами Президента, постановами Кабіне­ту Міністрів, актами окремих міністерств та відомств, дер­жавних місцевих адміністрацій, а також фінансово-пла­новими актами бюджетних підприємств, установ та орга­нізацій. Державні видатки визначаються функціями та економіч­ним станом держави.

Фінансування державних видатків — це плановий, цільо­вий, безповоротний й безвідплатний відпуск грошових коштів, який виконується з урахуванням оптимального по­єднання власних, кредитних та бюджетних джерел фінан­сування, проводиться в міру здійснення планового вико­ристання коштів для забезпечення виконання загальнодер­жавних функцій (оборона країни, управління діяльністю держави тощо), а також для утримання соціально-культур­ної сфери, забезпечення соціальних гарантій та зобов'я­зань держави з додержанням режиму економії при пос­тійному здійсненні контролю.

Фінансування здійснюється із різних джерел: бюджетів різних рівнів, позабюджетних цільових фондів, власних коштів державних та комунальних підприємств. В залеж­ності від джерел фінансування можна виділити такі його види: бюджетне фінансування, самофінансування та державне кре­дитування.

Бюджетне фінансування — це фінансування, що прово­диться за рахунок бюджетних коштів.

Самофінансування використовується для покриття видатків державних та комунальних підприємств за рахунок їх влас­них фінансових ресурсів.

Основними суб'єктами фінансування є державні органи, підприємства, установи та організації державної та комунальної форми власності. Останні поділяються на такі, що фінансу­ються з бюджету частково або повністю. В залежності від суб'єктів можна виділити дві форми проведення фінансуван­ня. При першій формі з бюджетних або відомчих джерел по­кривається лише частина видатків суб'єкта фінансування. Решта — більша частина видатків — покривається за рахунок його власних або кредитних коштів, тому основним принци­пом першої форми фінансування є оптимальне поєднання ви­користання власних, кредитних та бюджетних коштів при фінансуванні видатків. Ця форма застосовується при фінан­суванні державних програм та державних і комунальних підприємств, які мають економічну і фінансову самостійність, отримуючи власні прибутки (прикладом є госпрозрахункові державні та комунальні підприємства). Для таких підприємств бюджет не є основним джерелом покриття видатків.

При другій формі фінансування з бюджетних джерел про­водиться повне покриття всіх видатків суб'єкта фінансуван­ня. Ця форма використовується при фінансуванні діяльності державних органів, обороноздатності країни, утриманні соці­альної сфери, а також діяльності державних та комунальних підприємств, установ та організацій, які не мають своїх до­ходів (на відміну, наприклад, від госпрозрахункових підприємств).

Державні або комунальні підприємства, установи та органі­зації, видатки яких повністю фінансуються з бюджету, на­зиваються бюджетними.

2. Принципи фінансування

Принцип безповоротності та безвідплатності фінансуван­ня державних видатків означає виділення суб'єкту фінансу­вання коштів без прямого їх повернення державі та без вне­сення будь-якої платні за отримання цих коштів.

Принцип цільового спрямування фінансування державних витрат полягає у тому, що кошти плануються, відпускають­ся та використовуються на чітко визначені нормативними та індивідуально-плановими фінансовими актами цілі та за­ходи: виплата заробітної плати, поточні видатки, видатки розвитку тощо.

Принцип фінансування в міру виконання планів означає, що кошти виділяються не автоматично, а у відповідності з фак­тичним виконанням робіт, кількісними та якісними показ­никами, що зумовлюють обсяги витрат на конкретні цілі в момент виникнення реальної потреби у наданні коштів. Зав­дяки цьому принципу грошові ресурси можуть перебувати у постійному обігу. Виконання цього принципу чітко про-слідковується при фінансуванні капіталовкладень та капі­тальних ремонтів, де, в разі невиконання планів викорис­тання коштів, невикористані грошові ресурси враховуються при наданні бюджетних коштів на наступний період.

Принцип оптимального поєднання власних, кредитних та бюджетних коштів полягає в тому, що під час визначення обсягу фінансування спочатку враховується наявність та можливість використання суб'єктом фінансування власних коштів або скорочення власних видатків, потім — можливість отримання ним банківських кредитів і лише при об'єктивній неможливості покриття видатків з вищезазначених джерел вирішується питання про виділення бюджетного або відом­чого фінансування. Цей принцип застосовується на стадії планування, розподілу та використання державних ресурсів при покритті поточних видатків та капіталовкладень.

Принцип додержання режиму економії застосовується на стадії фактичного використання коштів й проявляється у раціональ­ному використанні трудових та матеріальних ресурсів, вико­ристанні новітніх ресурсозберігаючих технологій, підвищенні норм виробітку сировини та природних ресурсів тощо.

При дефіциті бюджету та інфляції додержання переліче­них принципів фінансування є особливо необхідним, а відступ від них веде до таких тяжких наслідків, як виник­нення проблеми неплатежів та зростання заборгованості дер­жави по фінансуванню тих чи інших витрат (зарплат, пенсій, капіталовкладень тощо). Тому особливої ваги набирає прин­цип здійснення постійного контролю за використанням всіх видів державних ресурсів. Контроль дає можливість з'ясува­ти помилки та недоліки у фінансовій діяльності держави та вжити заходів для їх усунення. Він також дає інформацію для перспективного та поточного планування державних видатків під час визначення оптимальних обсягів коштів і їх цільового спрямування.

Питання для осмислення:

1.Поняття державних видатків, особливості відносин у галузі видатків в період перехідної економіки.

2.Система державних видатків.

3.Фінансування державних видатків.

4.Принципи фінансування

Тема 14

ПРАВОВІ ОСНОВИ КОШТОРИСНО-БЮДЖЕТНОГО ФІНАНСУВАННЯ

1. Поняття кошторисно-бюджетного фінансування, принципи, об'єкти фінансування

2. Кошторис як індивідуально-плановий акт. Порядок складання та затвердження кошторисів.

3. Порядок кошторисно-бюджетного фінансування

4. Порядок фінансування соціально-культурних заходів в умовах переходу до ринку

5. Порядок фінансування охорони здоров'я та фізичної культури

6. Порядок фінансування видатків на національну оборону

7. Правове регулювання видатків на утримання законодавчої, виконавчої влади та правоохоронних органів

Мета заняття: визначити правови основи кошторисно – бюджетного фінансування.

1. Поняття кошторисно-бюджетного фінансування, принципи, об'єкти фінансування

Кошторисно-бюджетне фінансування — це метод безпово­ротного, безвідплатного відпуску грошових коштів на утриман­ня установ, що перебувають на повному фінансуванні з бюдже­ту, на основі фінансових планів — кошторисів витрат.

За цим методом фінансується майже вся невиробнича сфе­ра суспільства, що базується на державній або комунальній формі власності (бюджетна сфера). Обсяг передбачуваних витрат згідно з кошторисами закріплюється в бюджетах, які приймаються на відповідних рівнях — у державному бюд­жеті, бюджеті Автономної Республіки Крим та місцевих бюд­жетах. Кошторисно-бюджетне фінансування здійснюється на основі загальних принципів бюджетного фінансування.

На кошторисно-бюджетному фінансуванні утримуються державні та комунальні:

— установи соціальної сфери;

— освітні установи — школи, середні спеціальні та вищі учбові заклади;

— установи охорони здоров'я — лікарні та поліклініки, медпункти, державні та дитячі дошкільні установи;

— установи культури — бібліотеки, будинки культури, ди­тячі театри, об'єкти фізичної культури;

а також:

— установи Міністерства оборони, Національної гвардії, Прикордонних військ, Служби безпеки України, Міністер­ства внутрішніх справ України;

— органи законодавчої та виконавчої влади, суди та про­куратура.

2. Кошторис як індивідуально-плановий акт. Порядок складання та затвердження кошторисів.

Основним документом, що визначає витрати бюджетних установ, є кошторис. Кошторис витрат — основний плано­вий документ, який визначає загальний обсяг, цільове надход­ження та використання, а також щоквартальний розподіл коштів, що відпускаються з бюджету на утримання бюджет­них установ або на здійснення централізованих соціальних, господарських, екологічних, культурних та інших заходів.

Фінансування з бюджету виконується тільки на основі за­тверджених для цього кошторисів видатків. Витрати бюд­жетних коштів без затвердженого в установленому порядку кошторису не допускаються.

Кошторис витрат на утримання бюджетних установ є ак­том, що встановлює права і обов'язки керівників цих уста­нов по використанню зазначеного обсягу грошових коштів, а також права і обов'язки фінансуючих органів по виділен­ню цих грошових коштів і контролю за їх правомірним ви­користанням. Для кожної бюджетної установи вірно скла­дений і своєчасно затверджений кошторис є індивідуальним фінансово-плановим актом, на основі якого ця установа фінансується протягом календарного року.

Забезпечення бюджетних установ грошовими ресурсами називається коштррисно-бюджетним фінансуванням. Кошто­рисно-бюджетне фінансування — це система науково та еко­номічно обгрунтованих заходів щодо визначення критеріїв роз­поділу коштів і напрямів використання фінансових ресурсів, а також визначення їх оптимальних обсягів для кожного об'­єкта, що фінансується.

При кошторисно-бюджетному фінансуванні фінансово-правові відносини виникають тільки з моменту затверджен­ня кошторису. В цьому і полягає правове значення кошто­рису як індивідуального фінансово-планового акта, який хоч і не встановлює правових норм, але направлений на їх ви­конання і конкретизує ту чи іншу правову норму у розрізі конкретного правовідношення.

У практичній діяльності бюджетних установ застосовуються чотири види кошторисів витрат: індивідуальні, загальні, зве­дені та кошториси витрат на централізовані заходи. Усі види кошторисів складаються відповідно до класифікації доходів і видатків державного та місцевих бюджетів України (бюд­жетної класифікації).

Для утримання однотипових невеликих установ (таких, як школи, бібліотеки, клуби, відділи у складі виконкомів або апарату адміністрації тощо), які обслуговуються централізо­ваними бухгалтеріями, складаються загальні кошториси, в яких обов'язково розшифровується обсяг фінансування за статтями на кожну установу окремо.

Індивідуальні кошториси витрат бюджетних установ скла­даються за відповідними параграфами бюджетної класифі­кації, виходячи з специфіки роботи конкретного закладу, що фінансується.

Дата добавления: 2015-05-10