Об'єкти цивільних правовідносин

Визначення об'єкту як одного з елементів структури правовід­носин є дискусійним.

Іноді об'єктом правового відношення визначають те благо, на яке спрямовані суб'єктивне право та відповідний йому обов'язок з метою задоволення інтересу уповноваженої особи^[13]. В інших випадках зазначається, шо об'єктом правовідносин є те фактичне відношення, на яке спричиняє вплив правове відношення^[14]. Дехто з правознавців вважає, що існують правовідносини, котрі не мають визначеного, певного об'єкту. На цій підставі робиться висновок, що об'єкт не є обов'язковим елементом структури правового від­ношення, хоча й має значення для виникнення і розвитку багатьох правових відносин та їх структури^[15].

Найбільш точним під об'єктом правового відношення здається розуміти все те, з приводу чого ці відносини виникають. Тобто, це ті матеріальні та нематеріальні блага — явища та предмети навко­лишнього світу, що мають здатність задовольняти інтереси учас­ників правових відносин. Саме завдяки об'єкту правових відносин вони прив'язуються до системи реальних, життєвих відносин, до матеріальних та духовних цінностей суспільства.

Питання про об'єкт має неоднакове значення в різних право­відносинах. У тих правовідносинах, де головним є юридичний обов'язок активного характеру (правовідносини активного типу), питання про об'єкт у багатьох випадках не має самостійного зна­чення. Наприклад, у цивільно-правових зобов'язаннях об'єктом є результат дій зобов'язаної особи, котрий є невід'ємним від самої поведінки. Таким чином, питання про об'єкт співпадає з питанням п І и* матеріальний зміст правових відносин — з характеристикою ін і фактичної поведінки, котра формується шляхом виконання нірпдичного обов'язку.

Особливого значення це питання набуває у тих правовідноси­нах, де об'єктом є таке матеріальне або нематеріальне благо, котре можна відокремити від поведінки. Загалом це — зв'язки пасивного іииу, тобто такі, в яких суб'єктивне право (право на "свої" активні ш) має головне значення. У цих випадках визначення об'єкту право­відносин відіграє істотну роль, оскільки від цього залежить вста­новлення законом правового режиму зазначених прав, визначення особливостей їхнього захисту тощо.

З наведених міркувань об'єкт цивільного правового відношен­ня не треба тлумачити лише як поведінку його учасників. Такий підхід звужує характеристику цього елементу правовідношення, їагострює увагу тільки на предметі впливу правових норм. Тому вірнішим є визначення об'єкта через ті блага, які являють інтерес для суб'єктів цивільного права, котрі вступають заради цих благ у певні цивільні відносини.

Отже, об'єктом цивільного правовідношення є те матеріальне або нематеріальне благо, з приводу якого правовідношення виникає.

Об'єктами цивільних правовідносин можуть бути речі, дії (в тому числі послуги), результати дій, результати інтелектуальної, творчої діяльності, інформація, особисті немайнові блага тошо.

Речі, у тому числі гроші і цінні папери, а також майнові права в сукупності називають "майном". Продукти творчої діяльності в сукуп­ності з особистими немайновими правами іноді іменують також "ідеальними благами"^[16].

Детальніше мова про суб'єкти та об'єкти цивільних право­відносин піде у відповідних главах підручника.

§ 3. Зміст цивільного правовідношення

Зміст цивільного правовідношення може бути охарактеризова­ний з 2 позицій — соціальної і юридичної.

Соціальним змістом цивільного правовідношення є те суспільне відношення, юридичною формою якого є цей правовий зв'язок. Тому змістом цивільного правовідношення можна вважати відповідне цивільне відношення, котре існує між приватними особами і урегульоване нормами цивільного права (законодавства).

Юридичний зміст цивільного правовідношення — це права і обов'язки його суб'єктів (учасників). Оскільки ці права і обов'язки належать суб'єктам конкретних цивільних правовідносин, то нерідко їх іменують "суб'єктивними цивільними правами і обов'язками".

Можна припустити, що достатньо традиційний термін "суб'єк­тивне право" вживається, швидше, для того, шоб наголосити на відмінності останнього від "об'єктивного права" або "права у об'єк­тивному сенсі", котре (теж достатньо традиційно) входило до термі­нологічного інструментарію правознавців, ніж з метою точної характеристики поняття права, що належить певній особі.

У зв'язку з цим можна дійти висновку, що таке акцентування уваги на "суб'єктивності" або "об'єктивності" права поступово має втрачати сенс, оскільки вже з самого контексту відповідних відносин цілком зрозуміло, чи йдеться про право окремої особи на певну поведінку, чи про сукупність норм та правил поведінки, що вста­новлені для певної категорії осіб. Скажімо, якщо йдеться про "право посадової особи видавати акти управління", то уточнення "суб'єк­тивне право посадової особи" тут зайве, оскільки, власне, з формулювання ясно, що мається на увазі саме повноваження, яке надане посадовцю для виконання його службових функцій.

Тому здається більш виправданим наголошування на відмін­ностях "суб'єктивного" та "об'єктивного" права у загальнотеоретич­них дослідженнях, де зазначені правові категорії виступають або можуть виступати самостійним об'єктом (предметом) наукових досліджень.

Коли ж це поняття вживається стосовно окремих галузей права, то більш важливо акцентувати увагу на тому, у якій сфері (галузі) складаються певні відносини (власне, якими є ці відносини — ци­вільними, адміністративними тощо).

Крім того, з врахуванням тієї обставини, що деякі права та обов'язки можуть грунтуватися не на "юридичному", а на природ­ному праві (або передусім, на природному, а вже на його основі — на "юридичному" праві) доцільним здається уточнення, чи йдеться про право, що взагалі природно властиве людині, чи про право юридичне (закріплене або встановлене відповідними нормами за­конодавства).

Наприклад, право людини на життя за своєю суггю є природ­ним правом. Саме на цій основі воно також закріплене в низці законодавчих актів, виданих державою, а, відтак, набуло якості права юридичного, можливість реалізації чи захисту котрого вже гаран­тується засобами публічно-правового характеру.

Встановлення правовими нормами або визнання ними існуван­ня взаємопов'язаних прав та обов'язків між окремими суб'єктами, тягне перетворення "звичайних" суспільних відносин на відносини правові, в межах яких юридичному праву однієї сторони кореспондує юридичний обов'язок іншої і навпаки.

З врахуванням викладеного цивільне (суб'єктивне) право визнача­ється як міра можливої поведінки уповноваженого суб'єкта, що забезпе­чується юридичними обов'язками інших учасників цивільних відносин і слугує для задоволення його інтересів.

І'ішими школами права неоднаково тлумачаться поняття та і;мнйва природа суб'єктивних прав. Так, з точки зору школи при­емного права, визнання та закріплення суб'єктивних прав мали і м'релом суть самої людини. Деякі з них були виголошені невід'єм­ними га священними в період Французької революції та під час и іпуітя незалежності Сполученими Штатами Америки. Можливо, •.іме тому послідовниками класичної теорії природного права і і порено велику кількість праць, де вони, як і позитивісти, піддали і ріпиці теорію суб'єктивного права.

Цивільне суб'єктивне право є досить складним явищем, котре мас свою структуру, може поділятися на частини, складатися з повноважень (правомочносгей), тобто окремих юридичних мож- ■шпостей, що складають разом міру дозволеної поведінки особи.

До суб'єктивного права, як правило, входять три правомочності:

1) право вимагати від іншої особи виконання обов'язку, тобто право на "чужі" дії;

2) право на "свої" позитивні дії, тобто, можливість власної юри­дично значущої активної поведінки, в тому числі користування певними соціальними благами;

3) право вимагати захисту — можливість привести в дію апарат примусу щодо зобов'язаної особи.

Деякими авторами пропонується виокремлення ще й четвертої правомочності у складі суб'єктивного права — можливості користу­ватися на підставі цього права певним соціальним благом (М. Мату- юн). Втім, необхідності в цьому немає, оскільки вона охоплюється пішими зазначеними правомочностями.

Стосовно значення волі учасників для виникнення та існування ї\ прав у правовідносинах склалося два основних підходи. Перший: них — природно-правовий — грунтується на визнанні природних, певідчужуваних прав особистості, котрі не створюються, а лише визнаються і підтверджуються нормами позитивного законодавства. Другий (так звана вольова теорія) виник як протилежність при­родно-правовій доктрині. Вона має підґрунтям ідеалістичну філо­софію Гегеля і визначає суб'єктивне право як своєрідний наказ, котрий видається об'єктивним правопорядком і надається окремій особі у її вільне розпорядження, як даровану державою владу (пану­вання), свободу волі у межах, встановлених законом. Але якщо суб'єктивне право є дарованим державою дозволом індивідуальної волі, то з цього слідує, що держава не визнає, а створює права особис- іості, наділяючи ними окремих громадян і визначаючи тим самим обсяг правоздатності кожного з них, котрий може бути збільшений або зменшений на розсуд самої держави (О. Йоффе).

Принцип природженості прав, висунутий прихильниками школи природного права, таким чином, замінюється принципом їх надання ісржавою, а тому і принципу невідчужуваності та невід'ємності прав мас бути протиставлена принципова можливість їх примусового обмеження та скасування з волі держави, котрою ці права створю­ються. Такими є висновки. які випливають з вольової теорії виник­нення суб'єктивних прав.

Проте, варто зауважити, що поділ права на публічне і приватне у сучасній юриспруденції має важливе значення для класифікації та визначення юридичної природи правових явищ. Тому при відпо­віді на питання про природу виникнення суб'єктивних прав слід враховувати поділ права на приватне та публічне. Приватне право має основою, підґрунтям природне право людини, тому держава може обмежувати його лише тоді, коли необхідним є захист прав інших індивідів.

Сфера публічно-правова враховує інтереси, насамперед, публічні, загальні, а отже — державні. Тому в цій сфері суб'єктивне право формується за нормативним, вольовим принципом, оскільки у випадках, коли йдеться про публічне право, держава визначає публічний інтерес. Він домінує у цих відносинах, і тут виражається воля держави і відбувається узгодження індивідуальних інтересів у інтересі публічному. Отже, для сфери приватноправової виправда­ною є теорія природних прав, а для публічної сфери — вольова теорія.

Таким чином, при визначенні і характеристиці суб'єктивних прав, що є елементом змісту правовідносин, необхідно, насампе­ред, визначитися, чи це правові відношення у сфері приватного, чи у сфері публічного права, тобто, чи є вони горизонтальними, чи вертикальними.

Крім поняття "цивільне право" цивільне законодавство вико­ристовує також поняття "цивільний інтерес".

Цивіїьний інтерес — це об'єкти цивільних прав, блага, прагнення особи, котрі не визначені законом або угодою сторін як цивільні права, але є предметом цивільних відносин. Прикладом цивільного інтересу може бути зацікавленість кредиторів фізичної особи, яка визнана безвісно відсутньою, у збереженості її майна для подаль­шого задоволення боргових вимог.

Цивільний обов'язок — це адресована зобов'язаному суб'єкту ви­мога певної поведінки, що відповідає умовам договору, закону або іншої норми цивільного права. Він може бути також визначений як міра належної поведінки зобов'язаного суб'єкта.

Характерними особливостями юридичних обов'язків на відміну від обов'язків — звичаїв, обов'язків морального характеру тощо є їх однозначність за змістом, імперативність, забезпеченість юри­дичними механізмами, наявність у інших учасників правовідносин права вимоги виконання обов'язку, що виникає при його невико­нанні або неналежному виконанні.

Юридичний обов'язок встановлюється як в інтересах уповнова­женого суб'єкта, так і в інтересах усієї держави в цілому. Він, таким чином, є гарантом їхнього здійснення.

Структура юридичного обов'язку відповідає структурі суб'єк­тивного права, виступаючи його своєрідною зворотною стороною.

Отже, в структурі юридичного обов'язку можна виділити такі елементи:

1) необхідність вчинити певні дії або утриматися від них;

2) необхідність зазнати негативних наслідків невиконання свого обов'язку;

3) необхідність зобов'язаної особи відреагувати на звернені до неї законні вимоги особи, що має відповідне суб'єктивне право. Думається, що перший обов'язок — вчинити певні активні дії або утриматися від них — містять у собі і необхідність не перешкоджати уповноваженому суб'єкту у користуванні своїм суб'єктивним правом, а саме — це пасивний юридичний обов'язок. Активний обов'язок — це обов'язок здійснити ті дії, котрі вимагаються від зобов'язаної сторони у правовому відношенні.

Взаємна зворотність суб'єктивних прав та юридичних обов'язків ставить питання про первинність однієї з цих категорій. Однак варто звернути увагу на те, що і ця проблема, тобто проблема встановлен­ня первинності чи вторинності одного з елементів змісту правового відношення має вирішуватися з врахуванням поділу права на приватне та публічне. У приватному праві, звичайно, первинним є суб'єктивне право (це не суперечить і згадуваній теорії природного права). У публічному праві, де домінує публічний інтерес, перевага має надаватися юридичному обов'язку, що також не суперечить вольовій теорії, про яку вже йшлося.

Ця диференціація відчутно проявляється у процесі здійснення суб'єктивних прав та обов'язків та можливості застосування тут засобів державного примусу, про що детальніше мова піде далі.

Структура змісту цивільного правовідношення може бути простою або складною.

При простій структурі має місце одне право і один обов'язок. Наприклад, за звичайним договором позики той, що надає позику, має право вимагати повернення боргу, а боржник зобов'язаний його повернути.

При складній структурі змісту правовідношення його учасники мають декілька прав і обов'язків. Наприклад, в тому ж договорі позики може бути передбачене його забезпечення за допомогою штрафу, поруки або застави. У таких випадках крім основного зобо­в'язання (правовідношення) з договору позики виникають додаткові (акцесорні) зобов'язання або правовідношення, пов'язані з вимо­гами відносно забезпечення виконання основного зобов'язання.

Дата добавления: 2015-05-31