Підстави виникнення зобов'язань 1 страница

Договірні зобов'язання виникають на підставі домовленості його учасників (дво- або багатосторонній договір). Недоговірні зобов'я­зання виникають внаслідок інших юридичних фактів (односторон­нього лравочину, заподіяння шкоди, рятування майна тощо).

Залежно від підстав виникнення зобов'язання прийнято ділити на договірні і недоговірні.

Найбільш зручною є класифікація з використанням згаданого вже принципу дихотомії — поділу на 2 парних поняття. Разом з тим, можливий і відступ від цього принципу для більш докладних класифікацій.

Класифікація зобов'язань може бути проведена за різними кри­теріями.

Разом з тим, у випадках, встановлених договором, зобов'язання може породжувати для третьої особи права боржника та (або) кре­дитора. Це можливе, наприклад, у випадку укладення договору на користь третьої особи (ст. 636 ЦК).

Зокрема, ст. 511 ЦК встановлює, що зобов'язання не створює обов'язку для третьої особи. Таке положення закону обумовлене тим, що встановлення обов'язків для третіх осіб, які не є учасни­ками зобов'язання, не відповідало б засадам справедливості, на яких мають ґрунтуватися зобов'язання.

З наведених вимог до зобов'язань випливають деякі їхні особли­вості, що мають безпосереднє практичне значення.

Варто звернути увагу на те, що ЦК не лише дає загальне визначен­ня зобов'язання, але й визначає його засади. Зокрема, у ч. З ст. 509 ЦК зазначено, що зобов'язання має Грунтуватися на засадах добро­совісності, розумності та справедливості. Оскільки ці категорії названі серед загальних засад цивільного законодавства (ст. З ЦК), можна зробити висновок, що у Кодексі зобов'язання розглядаються як результат реалізації цивільного законодавства. Така точка зору знаходить підтвердження при аналізі джерел цивільного законо­давства та підстав виникнення зобов'язань, про що йдеться далі.

Цивільно-правове зобов'язання — це цивільне правовідношення, учасники якого мають права та/або обов'язки, спрямовані на опосеред­кування динаміки цивільних відносин: передачу майна, виконання роботи, надання послуг, сплату грошей тощо.

§ 2. Види зобов'язань і система зобов'язального права

Значення такого розмежування полягає в тому, що зміст дого­вірних зобов'язань визначається не тільки законом, але, насамперед, домовленістю їх учасників. Зміст недоговірних зобов'язань грунту­ється на законі, односторонньому волевиявленні суб'єкта приват­ного або публічного права.

2. Залежно від мети (спрямованості) зобов'язання поділяються на регулятивні і охоронні.

Регулятивні зобов'язання — це правовідносини, шо мають змістом правомірну поведінку учасників. Вони можуть регулювати поведінку учасників договору, а також будь-яку іншу правомірну діяльність у сфері приватноправових відносин. Охоронні зобов'язан­ня виникають внаслідок заподіяння шкоди, безпідставного збагачен­ня. їхньою метою є захист порушеного інтересу суб'єкта цивільно­го права. По суті, вони являють собою різновид засобів захисту або цивільно-правової відповідальності.

3. За співвідношенням прав і обов'язків зобов'язання поділяють на односторонні і взаємні (зустрічні або синалагматичні).

В односторонніх зобов'язаннях у однієї сторони е_тиі_ьки права у іншої — тільки_обов'яз_ки (наприклад, зобов'язання із заподіяння шкбдиХ У взаємних (зустрічних) зобов'язаннях кожен з учасників такого зобов'язання має як права, так.і обов'язки. Кожна зі сторін є одночасно і кредитором, і боржником. Наприклад, у договорі купінлі-продажу продавець і покупець володіють одночасно і правами, і обов'язками щодо один одного. Взаємні (зустрічні) зо­бов'язання, за загальним правилом, мають виконуватися одночасно (якщо інше не передбачене законом, договором і не випливає із суті зобов'язання).

4. Залежно від характеру правового зв'язку між учасниками зобов'я­зання воно може бути простим або складним.

Якщо сторони мають лише по одному праву і одному обов'яз­ку, то зобов'язання вважається простим. Якщо прав і обов'язків у

Особливістю зобов'язання особистого характеру є необхідність виконання дій^що є його об'єктом,"учасником особисто. У таких юбов'язаннях неприпустима заміна однієї зі сторін, і вони припи­няються у разі смерті фізичної особи або ліквідації юридичної особи, шо є їхнім учасником. Так, при відшкодуванні шкоди, запо­діяної здоров'ю фізичної особи, кредитором може бути тільки потерпілий. Неперсощфікоаані зобов'язання не пов'язані з особистістю боржника або кредитора. Тому в них можлива передача прав і обов'язків у порядку правонаступництва, заміна осіб у зобов'я­занні тощо.

7. З точки зору визначеності змісту зобов'язання розрізняють зобо­в'язання з певним обсягом вимог і зобов'язання з невизначеним змістом.

У зобов'язаннях з певним обсягом вимог точно відомо, вико- пання яких оГюв'язкїв і" м'якому обсязі може зажадати кредитор від боржника. Такими с переізажна більшість зобов'язань. У зобов'язан­нях з невизначеним обсягом вимог (алеаторних), обсяг прав Т обов'язків встановлюється тільки в загальному вигляді. Конкретні суми, послуги тощо визначаються вже під час виконання зобов'язан­ня. Наприклад, до алеаторних відносяться зобов'язання, що вини­кають із договору довічного утримання. Тут відомо тільки те, що набувач будинку приймає на себе обов'язок утримувати власника будинку до його смерті. До цього виду зобов'язань можуть бути віднесені зобов'язання із заподіяння шкоди здоров'ю. У цьому ви­падку відомий розмір щомісячних платежів у рахунок компенсації втраченого потерпілим заробітку, але кінцева сума, як і розмір до­даткової компенсації витрат на лікування, заздалегідь визначити неможливо.

8. З точки зору визначеності предмета виконання можна виділити зобов'язання з конкретним предметом виконання, альтернативні і факультативні (у цьому випадку доводиться відступити від принци­пу дихотомії і обрати множинний розподіл).

^3 о б о в' яз а н ня__з конкретним предметом в иконання мають місце ■Шаі^коли предметом зобов'язання.6 цілком конкретна поведінка учасників. Це загальне правило.

"Альтернативні зобов'язання означають, що боржник має здій­снити для кредитора одну з кількох дій, передбачених законом або договором. Право вибору належить боржнику, що виконує зо­бов'язання, "якщо інше не випливає із закону, договору або суті зобов'язання. Причому здійснення будь-якого з них вважається виконанням зобов'язання. Припускається, що коли вже кредитор погодився на декілька варіантів у момент укладення договору, йому байдуже, який з них обере надалі боржник. Наприклад, договором між художнім колективом і замовником передбачено, що буде здій­снений концерт за програмою 1 або 2. При виконанні будь-якої з цих програм зобов'язання буде вважатися виконаним, якщо дотримані інші умови договору (термін, якість, склад учасників).

Наявність у боржника права вибору однієї дії з можливих не означає, що існує декілька зобов'язань. Альтернативне зобов'язання — єдине правовідношення, зміст якого в цілому визначається в момент виникнення зобов'язання і уточнюється до моменту виконання.

Факультативні зобов'язання мають місце у_ випадках, коли боржник зобов 'язаний здійснити на користь кредитора конкретну дію, а якщо це неможливо — має право замінити її виконання іншою, дією, що заздалегідь обумовленоуг^^ боржник

зобов'язується передати кредитору певну річ, а у разі неможли­вості — надати іншу річ такого ж призначення (роду). Можли­вість заміни виконання тут також є правом боржника.

На відміну від альтернативних зобов'язань, де зміст формулюєть­ся за допомогою обумовлення варіантів "або те, або інше",_ факуль­тативні зобов'язання можуть бути охарактеризовані формулою: "якідо_аеможливо_те, тоді інше".

Від класифікації зобов'язань як виду цивільних правовідносин слід віцрізняти визначення системи зобов'язального права як підгалузі ци­вільного права.

Не зупиняючись на численних варіантах підходів до визначення такої системи, що існують в цивілістичній літературі^[52], обмежимо­ся викладом позиції автора цієї частини підручника.

Усе зобов'язальне право може бути поділене на:

1) загальну частину;

2) спеціальну частину (окремі види зобов'язань).

Загальна частина зобов'язального права включає в себе:

1) універсальні загальні положення (що стосуються усіх видів зобов'язань);

2) загальні положення договірного права.

Універсальні загальні положення стосуються всіх видів зобов'язань. Вони містять характеристику зобов'язань, його елементів, визна­чають загальні правила їх виконання і припинення, забезпечення їх виконання тощо; у свою чергу загальні положення договірного права містять правила, що стосуються тільки договорів як головної підстави виникнення зобов'язань. Це визначення поняття догово­ру і принципів договірного права, змісту договору, порядку його укладення, зміни, виконання і припинення, тлумачення договору тощо.

Слід зазначити, що якщо у ЦК 1963 р. загальні положення до­говірного права були розміщені серед інших загальних положень зобов'язань (ст.ст. 153—160), то у ЦК 2003 р. вміщено спеціальний розділ (розділ II книги 5, ст.ст. 626—654) "Загальні положення про договір". До речі, подібний підхід має місце і у багатьох інших євро­пейських країнах. Наприклад, у Німецькому цивільному кодексі спальним положенням договору присвячений розділ З книги І (Загальна частина") і розділ 2 книги II ("Зобов'язальне право"). І а кий підхід здається цілком виправданим, оскільки, як зазначало- і я вище, відповідає значенню договірного права в опосередкуванні цивільного обігу.

Спеціальна частина зобов'язального права (окремі види зобов'язань) поділяється на:

окремі види договорів (глави 54—77 ЦК);

окремі види недоговірних зобов'язань (глави 78—83 ЦК).

У свою чергу, окремі види договорів з урахуванням мети, суті й імісту угод, можуть бути об'єднані в такі групи:

— договори про передачу майна у власність;

— договори про передачу майна у тимчасове користування;

— договори про надання послуг;

— договори про виконання робіт;

— договори у кредитно-розрахункових відносинах;

— договори про спільну діяльність;

— договори про забезпечення зобов'язань.

Окремі види недоговірних зобов'язань можуть бути поділені на юбов'язання, що виникають внаслідок правомірних дій, і зобов'язан­ня, що виникають внаслідок правопорушень.

Правомірними діями можуть бути односторонні правочини, юри­дичні вчинки, акти цивільного стану. Наприклад, рятування майна, життя і здоров'я громадян, ведення справ без доручення, публічна обіцянка винагороди, укладення шлюбу тощо (глави 78—80 ЦК та ін.). Правопорушення породжують зобов'язання внаслідок ство­рення загрози життю, здоров'ю, майну фізичної особи або майну юридичної особи, заподіяння шкоди, безпідставного збагачення тощо (глави 81—83 ЦК).

§ 3. Елементи зобов'язань

Елементами зобов'язання, як і будь-якого цивільного правовід- ношення, є суб'єкти, об'єкт, зміст.

Суб'єктами зобов'язання є кредитор і боржник (дебітор). Креди­тор — це особа, яка управомочена вимагати від іншої особи (боржни­ка) виконання певної дії (дій) або утримання від них. Боржник — не особа, яка зобов'язана вчинити на користь кредитора певну дію (дії) або утриматися від вчинення певної дії (дій) на вимогу креди­тора.

Якщо кожна зі сторін у зобов'язанні має одночасно і права, і обов'язки, вона вважається боржником у тому, що вона зобов'яза­на вчинити на користь другої сторони, і одночасно кредитором у і ому, що вона має право вимагати від неї (ч. З ст. 510 ЦК).

Як кредитором, так і боржником у зобов'язанні можуть виступати фізичні особи, юридичні особи, держава та інші соціальні утворення (Автономна Республіка Крим, територіальні громади і а інші суб'єкти публічного права).

Залежно від кількості суб'єктів на тій або іншій (або на кожній) стороні зобов'язань розрізняють зобов'язання прості і складні (з множинністю осіб).

Простими є зобов'язання, в яких є один боржник і один кредитор. Складними (зобов'язаннями з множинністю осіб) є зобов'язання, де на одній чи декількох сторонах виступають декілька осіб.

Якщо в зобов'язанні кілька кредиторів, — це активна множина, якщо кілька боржників, — пасивна множина, якщо декілька тих і інших — змішана множина осіб.

Залежно від характеру розподілу прав або обов'язків між декіль­кома кредиторами або боржниками, розрізняють зобов'язання часткові, солідарні і субсидіарні.

У часткових зобов'язаннях кожен боржник повинен виконати зобов'язання в певній частині, а кожен кредитор має право вимагати виконання певної частини зобов'язання. У солідарних зобов'язан­нях кожному кредитору у повному обсязі належить право вимоги, а кожен з боржників повинен виконати зобов'язання у повному обсязі. У субсидіарних зобов'язаннях є основний кредитор або боржник і додатковий кредитор (боржник).

За загальним правилом, між сторонами встановлюються часткові зобов'язання. Солідарний обов'язок або солідарна вимога.виника­ють у випадках, коли це передбачене договором або встановлено законом, зокрема при неподільності предмета зобов'язання (ст. 541 ЦК). Наприклад, солідарні зобов'язання виникають у випадках завдання шкоди, коли неможливо встановити, чиїми діями і в якому конкретно розмірі заподіяні збитки кількома особами.

ЦК досить детально регулює порядок виконання солідарного обов'язку і реалізації солідарної вимоги.

Так, ст. 543 ЦК передбачає, що за солідарного обов'язку боржни­ків кредитор має право вимагати виконання як від усіх боржників разом, так і від кожного окремо, причому як повністю, так і в частині боргу. Встановлення такого правила має на меті макси­мально повне задоволення вимог кредитора і захист його інтересів.

Зокрема, кредитор, який не отримав повного задоволення від одного з солідарних боржників, має право вимагати неотриманого від інших співборжників.

Цю ж мету переслідує і збереження пов'язаності зобов'язанням усіх солідарних боржників доти, доки зобов'язання не буде вико­нане повністю. Якщо хтось з них виконає частину зобов'язання, що припадає на його частку, але інші солідарні боржники не погасять свою частину боргу, то і той, що виконав, вважається зо­бов'язаним, доки не відбудеться погашення в повному обсязі.

Виконання зобов'язання одним з солідарних боржників при­пиняє його в повному обсязі і погашає обов'язок цих боржників відносно загального кредитора.

Однак слід зазначити, що йдеться лише про припинення обов'яз­ку відносно загального кредитора (кредиторів). Сам по собі обов'язок зберігається, але змінюється його уповноважений суб'єкт: право вимоги переходить до боржника, що виконав зобов'язання. Він дістає право регресу, тобто зворотної вимоги до інших боржни­ків. Ця вимога може бути адресована до кожного із солідарних ооржників у рівній частці, якщо інше не встановлене законом або договором. При цьому здійснюється своєрідний розподіл боргу, що залишився, в похідному (ступінчагому) порядку: несплачене одним й солідарних боржників боржнику, що виконав солідарне зо­бов'язання, переходить у рівній частці до того, хто не сплатив, і на решту співборжників (ч. 2 ст. 544 ЦК). Тобто, в цьому випадку на­чебто виникає нове солідарне зобов'язання, у якому беруть участь як солідарні боржники ті, хто не виконав обов'язок за першим зобов'язанням, і як кредитор — той боржник за першим зобов'язан­ням, що виконав його в повному обсязі. Відбувається перехід права вимоги до нового кредитора і перерозподіл обов'язків між колиш­німи співборжниками.

Об'єктом зобов'язання є певна поведінка боржника. Частіше за все, вона виражається в діях. Це може бути передача речі і від­повідна її оплата за договором купівлі-продажу, надання послуг за договором підряду, повернення боргу в договорі позики тощо. Однак не виключена ситуація, коли об'єктом зобов'язання може бути і бездіяльність. Наприклад, з власником земельної ділянки укладе­но договір про те, що він не буде перешкоджати випасанню худоби на його ділянці.

Від об'єкта зобов'язання слід відрізняти предмет зобов'язання. Якщо об'єкт — це певна поведінка його учасників, то предмет — ті речі або майно, нематеріальні блага, щодо яких існує інтерес учас­ників цього правовідношення.

Право вимоги кредитора і відповідний цій вимозі обов'язок боржника складають зміст зобов'язального правовідношення.

Спірним є питання: чи може існувати зобов'язання з немай- новим змістом?

Зокрема, певне поширення отримала точка зору, згідно з якою зобов'язання завжди є майновими цивільними правовідносинами^[53].

На нашу думку, зобов'язання можуть бути як майнового, так і не майнового характеру^[54]. Класичним прикладом зобов'язального немайнового правовідношення можуть бути зобов'язання, що ви­никають з безоплатного договору доручення, договору про спільну діяльність тощо. Немайновий зміст можуть мати зобов'язання, що виникають при реалізації немайнових прав у галузі інтелектуальної ііласності. Запровадження у ЦК книги 2 "Особисті немайнові права фізичних осіб" робить ще більш актуальним визнання існування зобов'язань з немайновим змістом. В іншому випадку залишається припустити, що стосовно прав, передбачених у книзі 2 ЦК, можуть виникати тільки охоронні, але не регулятивні цивільні правовідно­сини.

Підставою виникнення зобов'язань є юридичний факт або юридична сукупність (фактичний склад), які породжують зо­бов'язання.

Слід зазначити, що ЦК не визначає спеціально підстави виник­нення зобов'язань, відсилаючи тут до загальних підстав виникнення цивільних прав та обов'язків. Зокрема, у ч. 2 ст. 509 ЦК зазначено, що зобов'язання виникають з підстав, встановлених ст. 11 ЦК. Отже йдеться лише про норму відсильного характеру.

Таке вирішення навряд чи є оптимальним.

По-перше, хоча зобов'язання є видом правовідносин, і їх стосу­ються більшість загальних положень про правовідносини, проте вони мають низку особливостей, котрі, зокрема, відрізняють їх від речових прав. Тому, скажімо, така зазначена у ст. 11 ЦК підстава виникнення цивільних прав і обов'язків, як створення результатів творчої діяльності, може й не породжувати зобов'язальні правовід­носини, хоча й породжує відносини інтелектуальної власності.

По-друге, у ч. 2 ст. 509 ЦК невиправдано принижується значен­ня договору, який тут навіть не згадується. Звісно, зобов'язання можуть виникати на підставі різних юридичних фактів. Однак, за нормальних умов провідна роль серед них належить договору (що знайшло відображення і у структурі ЦК, де договірним зобов'язан­ням відведено близько 500 статей). І хоча загальним положенням про договір присвячена спеціальна глава 52 ЦК, але варто було б включити спеціальну згадку про таку підставу виникнення зо­бов'язань і до ст. 509 ЦК. У цьому сенсі більш вдалим виглядає формулювання ч. 2 ст. 151 ЦК 1963 р,, де прямо було зазначено, що зобов'язання виникають з договору та з інших підстав. Що ж стосу­ється ЦК 2003 р., то тут такого висновку можна дійти лише шляхом комплексного тлумачення ст.ст. 11, 509.

Отже, підставами виникнення зобов'язань можуть бути: договір та інші юридичні факти, як передбачені, так і не передбачені ЦК.

Серед усіх можливих підстав виникнення зобов'язань особливе значення має договір. Це природно, оскільки зобов'язальне право- відношення найчастіше встановлюється за бажанням осіб, що беруть участь у ньому, і знаходить свій вияв у договорі. Такий засіб формування зобов'язань найбільшою мірою відповідає потребам цивільного обігу.

Саме з урахуванням його значення, детальніше договір, як підстава виникнення зобов'язань, буде далі розглянутий окремо.

Договір є двостороннім правочином (угодою) або, іншими словами, узгодженим волевиявленням суб'єктів цивільного права, і прямованим на встановлення, зміну або припинення цивільних прав і обов'язків.

Нарівні з договорами, підставою виникнення зобов'язань можуть служити односторонні правочини. У цих випадках суб'єкт цивільного права шляхом одностороннього волевиявлення або розпоряджа- і гься своїм суб'єктивним правом, або приймає суб'єктивний обов'язок. До числа таких односторонніх правочинів відносяться публічна обіцянка винагороди, видача довіреності тощо. Як приклад одностороннього правочину, що породжує зобов'язання, можна назвати оголошення конкурсу про написання п'єси. Якщо п'єса буде відповідати всім умовам конкурсу, то той, хто його оголосив, повинен виконати обов'язки, які встановлені в умовах конкурсу (поставити спектакль за п'єсою, сплатити винагороду).

Односторонній правочин зобов'язує, як правило, того, хто його ідійснює. У нашому прикладі зобов'язаною особою стає організа­ція, що оголосила конкурс. Бувають, однак, і такі односторонні правочини, внаслідок яких зобов'язаною стає та особа, до якої звер­нене волевиявлення того, хто здійснив угоду. Так, громадянин має право в своєму заповіті зобов'язати спадкоємця надати в будинку, шо передається йому в спадщину, одну кімнату для безоплатного мешкання другові заповідача (заповідальний відказ). Отже, у спад­коємця за умови прийняття спадщини, тобто при здійсненні ним зі свого боку односторонньої угоди, виникає зобов'язання надати другові спадкодавця кімнату в користування.

Специфічну групу підстав виникнення зобов'язань складають акти суб'єктів публічного права:

а) безпосередні приписи актів цивільного законодавства;

б) рішення суду;

в) акти управління (адміністративні) акти органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим або органів міс­цевого самоврядування (акти управління, адміністративні акти). При цьому зміст зобов'язання, що виникає безпосередньо з такого акту, визначається цим актом.

Частіше підставою виникнення зобов'язання є юридична сукуп­ність, що містить в собі припис закону і договір або адміністративний акт і укладений на його підставі договір тощо. Так, житлове зобов'я- іання щодо користування помешканнями в будинках комуналь­ного фонду виникає зі складної юридичної сукупності: ордера і укладеного на його підставі договору житлового найму. Для виник­нення і існування зобов'язань у таких випадках потрібна наявність обох юридичних фактів — і адміністративного акту, і договору. За відсутності будь-якого з них не може виникнути зобов'язальне правовідношення. Значення адміністративного акту в складному юридичному складі виявляється, насамперед, у тому, що він юри­дично зобов'язує сторони (або одну зі сторін) укласти договір на умовах, вказаних | адміністративному акті. Тому зміст зобов'язання у таких випадках визначається нарівні із законом не тільки договором, але і адміністративним актом, на підставі якого він ук­ладений.

Юридична сукупність може включати в себе не тільки адміністра­тивні акти і договори, але й інші юридичні факти. Так, зобов'язан­ня купівлі-продажу державного підприємства, що приватизується, може виникати з проведеного аукціону і укладеного на підставі його результатів договору купівлі-продажу. Тому юридична сукупність, як і раніше, залишається однією з найбільш характерних підстав зобов'язальних правовідносин.

Підставою виникнення зобов'язання можуть бути також інші дії фізичних і юридичних осіб — юридичні вчинки. Наприклад, веден­ня чужих справ без доручення, рятування майна організації, створення літературних, художніх творів, винаходів та інших резуль­татів інтелектуальної, творчої діяльності (ст. 11 ЦК). Але треба мати на увазі, що в процесі творчої діяльності зобов'язання виника­ють не внаслідок самого факту відкриття, винаходу або створення твору тощо, а завдяки наявності додаткових умов: використання винаходу, виконання музичного твору, видання роману тощо, укла­дення відповідного договору — постановчого, видавничого тощо.

Договори, односторонні правочини і акти суб'єктів публічного права являють собою правомірні дії, покликані опосередковувати нормальний цивільний обіг. Разом з тим, підставою виникнення зобов'язань можуть буги і протиправні дії. Так, завдання майнової (матеріальної) та моральної шкоди іншій особі є юридичним фактом, що породжує зобов'язання для того, хто заподіяв шкоду, відносно потерпілого, наприклад, відшкодувати втрачений заробі­ток внаслідок втрати потерпілим працездатності або вартість пошкодженої речі повністю або частково.

Придбання або зберігання майна за рахунок іншої особи без достатніх підстав (безпідставне збагачення) створює зобов'язання відшкодувати потерпілому його майнові втрати.

У випадках, встановлених актами цивільного законодавства або договором, підставою виникнення цивільних прав та обов'язків може бути настання або ненастання певної події. Наприклад, знищення внаслідок пожежі застрахованого будинку створює обов'язок страхо­вої компанії виплатити власнику — страхувальнику страхове від­шкодування.

§ 5. Зміна зобов'язань.

Заміна осіб у зобов'язанні

Загальним принципом трансформації зобов'язань є згода на це всіх учасників зобов'язання. Одностороння відмова від виконання зобов'язання або одностороння зміна умов договору не допуска­ються за винятком випадків, передбачених законом (ст. 525 ЦК).

Одним з найбільш поширених випадків зміни зобов'язання, спе­ціально передбачених у ЦК, є заміна його суб'єктів. Це може бути заміна кредитора або заміна боржника.

Оскільки більшість існуючих зобов'язань є двосторонньо зо­бов'язуючими (або взаємними), коли кожна зі сторін у зобов'язан­ні має одночасно і права, і обов'язки, то на практиці виділити ок­ремо цесію або переведення боргу іноді неможливо. Тому в таких випадках виникає певний гібрид — суміш двох цих інститутів, який в літературі пропонується позначати узагальнюючим терміном "заміна сторони у договорі". При цьому заміна сторони взаємного зобов'язання має відбуватися на основі застосування тієї норми, яка передбачає більш жорсткі правила заміни. Наприклад, якщо заміна кредитора в зобов'язанні за загальним правилом не потре­бує згоди боржника (ст. 516 ЦК), а боржник може бути заміненим іншою особою лише за згодою кредитора (ст. 520 ЦК), то заміна сторони в двосторонньому договірному зобов'язанні (з договору купівлі-продажу, міни, оренди тощо) можлива тільки за згодою іншої сторони договору^[55].

Разом з тим, вказане не означає, що сторони у взаємних зо­бов'язаннях позбавлені можливості здійснити окремо передання права вимоги і окремо переведення боргу. Наприклад, у договорі купівлі-продажу покупець може поступитися іншій особі своїм правом вимагати передачі купленого майна, залишивши при цьому за собою виконання обов'язку щодо сплати вартості цього майна продавцю. Тобто у цьому випадку має місце лише відступлення права вимоги, яке не супроводжується переданням боргу покупцем.

Заміна кредитора означає, що із зобов'язання вибуває колишнііі (первісний) кредитор, і його замінює інша особа, що вступила в цс зобов'язання. Це можливо у всіх випадках, крім тих, коли така заміна заборонена договором або законом. Так, ст. 515 ЦК не допускає заміну кредитора в зобов'язанні, яке нерозривно пов'язане із особою кредитора. Аналогічні заборони закріплені у спеціальних нормах ЦК, наприклад, це стосується заборони передачі іншій особі права переважної купівлі частки в спільній частковій власності (ст. 362 ЦК).

Слід зазначити, що заміну кредитора слід відрізняти від права регресу (права зворотної вимоги), яке виникає, наприклад, внаслі­док виконання боржником солідарного обов'язку (ст. 544 ЦК), від­шкодування шкоди, завданої іншою особою (сг. 1191 ЦК), сплати гарантом сум за боржника і регресу до боржника в сумі, що була сплачена ним за гарантією кредиторові (ст. 569).

Принципова відмінність між цими інститутами полягає в тому, що право на регрес виникає вперше, а при заміні кредитора пере­дається право, що вже існує. Регресне зобов'язання виникає тільки при припиненні (належному виконанні) первісного зобов'язання, тоді як заміна кредитора саме зобов'язання не припиняє і не змінює. Це має практичне значення, зокрема, для обчислення позовної давності. Так, оскільки регресне зобов'язання виникає вперше, то й загальна позовна давність для нього складає 3 роки (ст. 257 ЦК). При заміні кредитора зобов'язання продовжує існувати, не відбу­вається і переривання позовної давності (ст. 264 ЦК), а тому вимоги нового кредитора до боржника можуть бути висунуті тільки в межах строку, що залишився.

Підстави заміни кредитора:

1) цесія (відступлення права вимоги) — передання ним своїх прав іншій особі за правочином;

2) правонаступництво. Воно може бути як універсальним (наприклад, спадкування за загальними правилами), так і сингуляр­ним, тобто частковим (наприклад, у деяких випадках реорганізації юридичних осіб);

3) суброгація — виконання зобов'язання за боржника третьою особою зі вступом зазначеної особи у права кредитора (може мати місце у двох випадках: при виконанні обов'язку боржника поручите­лем або заставодавцем (майновим поручителем) та при виконанні обов'язку боржника третьою особою;

4) інші підстави, встановлені законом.

У зв'язку з тим, що ст. 512 ЦК передбачає можливість передачі прав від колишнього кредитора новому кредитору не тільки за згодою (правочином), але й з інших підстав, у літературі була висловлена точка зору, що концепція ЦК з цього питання грунтується на по­ширювальному тлумаченні відступлення права вимоги (цесії), як поняття, що охоплює усі випадки заміни кредитора'.

Проте для такого тлумачення закон підстав не дає, оскільки з л. 1 ч. 1 ст. 512 ЦК випливає, що відступленням права вимоги, тобто цесією вважається лише вольова дія (правочин) кредитора, яка полягає у переданні ним своїх прав іншій особі. На користь такого висновку свідчить і походження терміну "цесія", пов'язаного з поняттям римського права "injure cessio" — "передання права". Тому поширювальне тлумачення цесії не є властивим і для більшості сучасних досліджень у цій сфері^[56].

Дата добавления: 2015-05-31