Категорія господарського (підприємницького) договору

Свого часу мала поширення теорія господарського договору як особливого виду договору. Зараз цей вид угод набув дещо інших рис, він активно використовується у сфері підприємницької діяль­ності.

З'явився цей договір у СРСР ще під час кредитної реформи 30-х років. Але протягом тривалого часу термін "господарськіїй Договір" вживався у законодавчих актах не часто і, як правило, лише стосовно одного з видів договорів, що укладали соціалістичні організації договору поставки. Пізніше він набув збірного значення, охоплю­ючи всю сукупність договорів, спеціально сконструйованих для використання у відносинах між організаціями. Головною особли­вістю цих договорів було те, що вони формувалися на основі обов'яз­кового для обох або принаймні одного з контрагентів планового акту і підпорядковувалися встановленому не тільки законом, але й плановим актом спеціальному режиму. В цілому, саме план зберігав значення базису господарського договору.

По суті, від самого моменту появи конструкції "господарського договору" ставлення до неї було неоднозначним. Одні автори визнавали господарські договори основним інститутом особливої галузі — господарського права. Її предметом мали бути господарські відносини, тобто такі, що "включають і відносини з керівництва економікою (відносини за вертикаллю), і відносини зі здійснення господарської діяльності (відносини за горизонталлю)". Одночас­но вважаюся, що особливим різновидом господарських відносин є відносини внутрішньогосподарські^[62].

Наведені погляди було піддано критиці прихильниками єдності цивільного права і збереження його основи у вигляді ЦК. Глибоке обґрунтування концепції єдиного цивільного права містилося у працях С. Алексєєва, С. Братуся, Ю. Калмикова, В. Грибанова, Г. Матвєєва, Р. Халфіної, О. Красавчикова та ін. При цьому серед тих, кого можна назвати представниками школи цивільного права, виявилося чимало таких, що виступали за виокремлення особливої групи — господарських договорів. Спільним для поглядів останніх було визнання господарських договорів особливим різновидом цивільних договорів. Відповідно регулювання таких договорів на їхню думку, має підкорятися загальним нормам цивільного права^[63].

Іншу позицію займали представники школи господарського права, котрі висловлювалися за прийняття нарівні з ЦК такого ж за зна­ченням ГК, інститутом якого мали стати господарські договори, що протиставляються звичайним цивільним договорам. Найбільш яскравим виразником цих поглядів був В. Лаптєв. Він наполягав на тому, що подібність понять господарського і цивільного права є лише зовнішньою, і що спеціальне законодавство про господарські договори регулює договірні відносини державних соціалістичних організацій, не вдаючись до загальних понять цивільного законо­давства. Визначення господарського договору досі складає предмет дискусії в науці права. Наприклад, прихильники господарсько- правової концепції всі договори, що укладаються соціалістичними організаціями, вважали господарськими, позбавленими будь-яких цивільно-правових ознак.

Інші автори визначали господарські договори через характерис­тику їх основних ознак, при цьому розмежовувалися ознаки ролові і видові. Так, М. Брагинський, визнаючи господарські договори різновидом цивільно-правових, зазначає, що господарські договори мають певну специфіку, і, відповідно, вони мають, крім родових, і видові ознаки. Наявність родових ознак дозволяє законодавцю, з одного боку, поширювати на господарські договори норми, що ут­ворюють в сукупності загальний договірний режим, а з іншого — створювати норми, за допомогою яких встановлюється винятко­вий режим для всієї цієї групи договорів. Таким чином, до родових ознак відноситься те, що об'єднує господарські договори з іншими цивільно-правовими договорами, а до видових — тс, що виокремлює їх від інших договорів.

До господарських відносили також і непланові договори, якщо вони були однотипними з плановими і відповідали тому ж законо­давчому режиму.

Більшість з класичних ознак господарського договору зараз зазнає перегляду. Така тенденція визначилася досить давно, але особливо помітною стала після початку так званої "перебудови" управління економікою, в процесі якої були значно розширені права підприємств, у зв'язку з чим змінилося значення планових актів, визначення умов договору тощо.

Зараз суб'єктами господарських відносин можуть бути не тільки юридичні особи, але й фізичні особи, що здійснюють у встановле­ному порядку підприємницьку діяльність.

Це положення, на жаль, поки що не знайшло чіткого відобра­ження у законодавстві. Навпаки, тлумачення "господарського до­говору", що міститься у ст. 179 ГК виглядає досить неконкретним. У цій нормі йдеться, власне, не про договір, а про "господарсько- договірні зобов'язання", які виникають при укладенні та виконан­ні господарських договорів. (При цьому визначення господарського договору не пропонується взагалі). Саме ж господарсько-правове зобов'язання визначається у ст. 173 ГК як зобов'язання, що виникає між суб'єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених ГК, в силу якого один суб'єкт (зобов'язана сторона, у тому числі боржник) зобов'язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько- господарського характеру на користь іншого суб'єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб'єкт (уповноважена сто­рона, в тому числі кредитор) має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.

Слід зазначити, що останнім часом на практиці частіше оперують не поняттям "господарський договір", а "підприємницький договір"

При цьому, звичайно, слід мати на увазі, що існує вже згадувана вище дискусія відносно того, чи охоплюється господарська діти, ність нормами цивільного законодавства, чи вона складає еамое ми ний предмет правового регулювання. Однак, незалежно від ті о.

чи вважати господарське право самостійною галуззю чи ні, правиль­ніше уявляється говорити про господарське законодавство як понят­тя, шо є тотожним категорії "законодавство про підприємництво". Тому, цілком виправдано називати "господарські" договори — підпри­ємницькими.

Слід зазначити, що поняття підприємницького договору було відомим проекту ЦК України 1996/1999 рр. Зокрема, про нього зга­дувалося у ч. 2 ст. 55 Проекту, хоча детально це поняття у згаданій та інших нормах ЦК не розкривалося.

У ЦК 2003 р. категорія "підприємницького договору" як така не згадується. Проте такими є група договорів, які за своєю суттю є підприємницькими: публічний договір, договір про приєднання та попередній договір (ст.ст. 633—635 ЦК).

Оскільки підприємницький договір за своєю природою є видом цивільно-правових договорів, то він підкоряється всім правилам останніх. Зокрема, на нього поширюються загальні положення про договори розділу 2 книги 5 ЦК (ст.ст. 626—654).

Як зазначається в літературі, в підприємницькому (господар­ському) договорі сполучаються як спільні риси, характерні для будь- якого цивільно-правового договору, так і спеціальні ознаки. Цими спеціальними ознаками підприємницького договору є те, що:

— суб'єктами такого договору є фізичні або юридичні особи, зареєстровані в установленому законом порядку як суб'єкти під­приємницької діяльності;

— зміст підприємницького договору складають умови, за якими передаються товари, виконуються роботи або надаються послуги з метою здійснення підприємницької діяльності або з іншою метою, не пов'язаною з особистим споживанням;

— для деяких видів підприємницьких договорів, зокрема, зовнішньоекономічних контрактів або біржових угод, може вста­новлюватися окремий порядок їх укладення (підписання), обліку і реєстрації;

— певні особливості можуть також характеризувати порядок ви­конання або умови відповідальності сторін за підприємницьким договором (наприклад, відповідальність підприємця незалежно від його вини);

З урахуванням названих вище особливостей цього виду договору, господарським (підприємницьким) договором можна вважати такий цивільно-правовий договір, в якому обома сторонами або хоча б однією з них є юридичні або фізичні особи-підприємці, і за яким передаються товари, виконуються роботи або надаються послуги з метою здійснення підприємницької діяльності або в інших цілях, не пов'язаних з особистим (сімейним, домашнім) споживанням^[64].

Іноді зустрічаються більш прості визначення господарського до­говору. Наприклад, А. Пилипенкота В. Щербина визначають госпо­дарський договір як майнову угоду господарюючого суб'єкта з контрагентом, яка встановлює (змінює, припиняє) зобов'язання сторін у сфері господарської і комерційної діяльності: при вироб­ництві і реалізації продукції, виконанні робіт, наданні послуг^[65].

Такі скорочені за обсягом визначення господарського договору, звичайно, також можуть бути використані в теорії і практиці, однак, більш доцільним представляється давати розгорнуті визначення господарського договору, що містять вказівку на всі характерні його ознаки.

Слід зазначити, що підприємницькі (господарські) договори як різновид цивільно-правових договорів можуть бути як консенсуаль- ними так і реальними. Так, договір поставки є консенсуальним. Договір зберігання може бути реальним або консенсуальним. Дого­вір позики, кредитний договір є односторонніми, а договір купівлі- продажу, поставки — двосторонніми.

Однак, необхідно мати на увазі, що класифікація господарських (підприємницьких) договорів за деякими підставами неможлива внаслідок особливостей і правової природи останніх. Так, в зв'язку з тим, що господарські (підприємницькі) договори опосередкову­ють відносини, які мають на меті отримання прибутку, поділ їх на оплатні і безоплатні неможливий. Це пов'язано з тим, що безоплат­ний договір передбачає відсутність майнового еквіваленту, а, отже, принаймні у однієї зі сторін відсутня мета отримання прибутку. Тому, наприклад, договір дарування в кожному разі не є підприєм­ницьким (господарським). Спонсорська підтримка, можливо, сприяє рекламі, сіле якщо це не оформлене спеціальним договором про рекламування продукції або товарів у рахунок наданих спонсором коштів, то господарського договору тут немає. Є тільки безоплатна допомога, що є за своєю правовою природою передачею майна або грошових коштів в дарунок.

Водночас, стосовно господарських (підприємницьких) договорів, можливе виділення їх особливих підвидів.

Наприклад, серед них виділяють так звані біржові угоди (до­говори), що опосередковують такий специфічний вид відносин за участю підприємців як біржова торгівля. Особливості діяльності в цій сфері полягають в тому, що сама по собі вона не є підприєм­ницькою, оскільки не має на меті отримання прибутку. Однак, метою біржі і біржової торгівлі є сприяння її клієнтам в здійсненні підприємницької діяльності і, таким чином, сприяння отриманню підприємцями прибутку^[66].

Таким чином, біржові угоди (договори) є господарськими (під­приємницькими) договорами, які укладаються між підприємцями і з метою здійснення підприємницької діяльності, але за посеред­ництва організації, яка сама такою діяльністю не займається. Це і визначає їх особливості й специфічне місце в системі цивільно- правових договорів.

Відповідно до ст. 15 Закону України від 10 грудня 1991 р. "Про товарну біржу" біржовою угодою є угода, що відповідає сукупності таких умов:

— якщо вона являє собою купівлю-гіродаж, поставку або міну товарами, допущеними до обігу на товарній біржі;

— якщо вона подана до реєстрації і зареєстрована на біржі не пізніше наступного за її укладенням дня;

— якщо її учасниками є члени біржі.

У літературі називають різні підвиди біржових угод (договорів). Виділяють, наприклад, такі:

1) форвардні угоди — угоди з товаром, який передається про­давцем покупцеві на певних умовах з розрахунком у встановлений договором строк в майбутньому;

2) угоди з гарантією — угоди, за якими один контрагент сплачує іншому в момент здійснення угоди наперед визначену суму, що гарантує виконання ним своїх обов'язків. Якщо суму, що гарантує угоду, вносить покупець, вона оформляється як "угода з гарантією на купівлю", а якщо суму вносить продавець — то така угода оформляється як "угода з гарантією на продаж";

3) угоди з кредитом — угоди, за якими товар набувається броке­ром або брокерською конторою за рахунок банківського кредиту з подальшою реалізацією його в порядку біржового торгу;

4) угоди з премією — угоди, за якими сторони наперед обумов­люють доплату до ціни купівлі або знижку з ціни продажу;

5) угоди з правом продавця або покупця змінити кількість товару, що продається або постачається;

6) ф'ючерсні угоди — угоди, що укладаються не тільки з метою купівлі або продажу, а й для страхування можливих збитків, пов'яза­них із укладенням угоди на поставку товару в обумовлений час.

Така класифікація біржових угод цілком можлива. Однак аналіз практики дозволяє зробити одне уточнення. Зокрема, залежно від строку виконання угоди, доцільно виділяти не тільки форвардні і ф'ючерсні угоди, але й так звані угоди-спот.

Угоди-спот — це договори, що виконуються одразу після їх укладення. Для розвиненої біржової торгівлі вони нетипові, однак в наших умовах є, мабуть, найбільш розповсюдженим видом бір­жових угод.

Таким чином, аналіз особливостей, характерних рис і поняття господарського (підприємницького) договору дозволяє зробити висновок, що він є різновидом цивільно-правового договору, під­порядковується загальним правилам цивільного законодавства, а також положенням спеціальних норм, що регулюють ті або інші відносини в сфері підприємницької (господарської) діяльності.

§ 4. Зміст (умови) договору

Суть і значення цивільно-правового договору в конкретних пра­вовідносинах найяскравіше відображаються в його змісті, котрим визначається й зміст самого правовідношення.

Зміст договору — це сукупність умов (пунктів), визначених на розсуд сторін і погоджених ними, та умов, які є обов'язковими від­повідно до актів цивільного законодавства. Сторони також мають право укласти договір, в якому містяться елементи різних догово­рів (змішаний договір). До відносин сторін у змішаному договорі застосовуються у відповідних частинах положення актів цивільного законодавства про договори, елементи яких містяться у змішаному договорі, якщо інше не встановлено договором або не випливає із суті змішаного договору (ст. 628 ІДК).

Переважна більшість цивільно-правових норм, які визначають умови договорів, мають диспозитивний характер, тобто сторони в договорі можуть відступити від положень закону і врегулювати свої відносини на власний розсуд. Наприклад, ст. 668 ЦК встановлює, що ризик випадкового знищення або випадкового пошкодження товару переходить до покупця з моменту передання йому товару, якщо інше не встановлено договором або законом. Це положення закону є диспозитивним, оскільки передбачає можливість визна­чення сторонами моменту переходу ризику до покупця на їхній розсуд.

Разом з тим, договором може бути встановлено, що його окремі умови визначаються відповідно до типових умов договорів певного виду, оприлюднених у встановленому порядку. Але навіть у тому разі, коли у самому договорі не міститься посилання на типові умови, останні можуть застосовуватись як звичай ділового обороту, якщо вони відповідають вимогам ст. 7 ЦК (ст. 630 ЦК).

Слід враховувати, що типові умови (типові договори) щодо певних відносин можуть затверджуватися органами державної влади, ор­ганами влади Автономної Республіки Крим або органами місцевого самоврядування. Такі типові умови за своєю суттю є актами цивіль­ного законодавства, обов'язковими для застосування, якщо в них прямо не передбачено інше. Отже, у цьому випадку вказані "типові умови" обертаються на приписи імперативного характеру.

Умови, на яких договір укладається, мають велике практичне значення, оскільки від них, зрештою, залежать особливості договір­них прав і обов'язків сторін договору, а також належне виконання зобов'язань.

Залежно від їхнього юридичного значення всі договірні умови можна звести до 3 основних груп: істотні, звичайні і випадкові.

Істотними вважаються умови, які необхідні і достатні для укла­дення договору. Це випливає зі ст. 638 ЦК, згідно з якою договір вважається укладеним тільки тоді, коли між сторонами в потрібній для відповідних випадків формі досягнуто згоди зі всіх істотних його умов. Це означає, шо за відсутності хоча б однієї з таких умов дого­вір не може вважатися укладеним. Водночас, якщо досягнуто згоди щодо істотних умов, то договір набирає чинності, навіть якщо не містить якихось інших умов. Саме тому такі умови ще називають необхідними.

Визначення кола істотних умов залежить від специфіки кожно­го конкретного договору. Наприклад, істотними умовами договору купівлі-продажу є предмет договору, ціна. Предмет договору, плата за користування, порядок користування найнятим майном є істот­ними умовами договору майнового найму.

Частина 1 ст. 638 ЦК поділяє істотні умови на 4 групи:

1) умови про предмет;

2) умови, які визначені законом як істотні;

3) умови, які є необхідними для договорів цього виду;

4) умови, щодо яких за заявою однієї зі сторін має бути до­сягнуто згоди.

При визначенні істотних умов того або іншого договору слід враховувати, що вирішення цього питання залежить, насамперед від суті конкретного договору. Тому не випадково ЦК, при визначен­ні істотних умов договору, відсилає до спеціальних норм, присвя­чених договірним зобов'язанням цього виду і називає істотними, насамперед, ті умови, які визнані такими згідно із законом і пе­редбачені як обов'язкові самими нормами права, що регулюють ці договірні відносини. Зокрема, такий підхід був характерний при визначенні істотних умов так званих господарських договорів поставки, контрактації.

Однак, не завжди істотні умови визначаються безпосередньо в законодавстві. Особливо це актуально зараз, адже в умовах переходу до ринкових відносин, наділення учасників господарських відносин реальною самостійністю і в тих випадках, коли йдеться не про дер­жавні організації, все більшого значення набувають друга і третя групи істотних умов, згаданих вище. Наприклад, норми про купівлю- продаж, міну, найом, зберігання, спільну діяльність тощо не містять вичерпного переліку умов, однак останні випливають із сенсу від­повідного договору і норм, що визначають поняття і суть договору.

Наприклад, купівля-продаж за своєю суттю є оплатним до­говором, отже невстановлення угодою сторін такої умови, як ціна, свідчить про відсутність самого договору купівлі-продажу. Однак, будучи істотною для договору купівлі-продажу, умова про ціну позбавлена значення для договору дарування, у зв'язку з безоплат­ним характером останнього.

Будь-яка зі сторін може визнати недостатніми ті умови, що названі істотними у законі або є необхідними для договору цього виду, і зажадати включення у договір додаткових умов, без яких угода її не влаштовує. У цьому випадку такі умови також набувають значення істотних. Наприклад, за загальним правилом, доставка проданої речі в певне місце не належить до істотних умов купівлі- і іродажу. Однак, якшо покупець хотів укласти договір тільки з дотри­манням цієї умови, а продавець не згоден з такою вимогою, то не можна вважати такий договір укладеним тільки тому, що досягнуто згода сторін щодо предмета, якості та вартості речі.

Таким чином, для укладення договору необхідне досягнення угоди зі всіх істотних його умов. Разом з тим, іноді недостатньо і такої угоди. Зокрема, крім неї може вимагатися передача речі, — якщо йдеться про реальний договір (позика, дарування). У вста­новлених законом випадках договір має бути укладеним у потрібній формі. Наприклад, договір купівлі-продажу земельної ділянки, е диного майнового комплексу, житлового будинку тощо потребує нотаріального посвідчення та державної реєстрації (ст. 657 ЦК). Тому все зазначене щодо істотних умов договору повною мірою стосується і форми договору, оскільки якщо одна зі сторін вимагає, або законом обумовлене нотаріальне посвідчення, а інша сторона від цього ухиляється, то не можна говорити про досягнення в цьому випадку угоди.

Щодо передачі речі у реальному договорі, то тут справа вигля­дає дещо інакше. Якщо речі не передано, то немає й договору. Але не тому, що не досягнуто згоди відносно його істотних умов, а тому, що не додержані вимоги закону, без яких не може йтися про існування договору взагалі.

Крім істотних, можуть бути й звичайні умови договору. Звичайними називають ті умови, які передбачені нормативними актами. На відміну від істотних, вони не потребують узгодження сторонами, оскільки автоматично набирають чинності з моменту укладення договору. Тому відсутність у змісті договору звичайних умов не впли­ває на його дійсність. Наприклад, якщо при укладенні договору майнового найму сторони не домовилися про те, хто має вико­нувати поточний ремонт речі, автоматично діє умова, передбачена ч. 1 ст. 776 ЦК, згідно з якою наймач зобов'язаний проводити за свій рахунок поточний ремонт, якщо інше не передбачене законом або договором.

Випадкові умови включаються у договір на розсуд сторін. Так

само, як і звичайні умови, вони не впливають на факт укладення договору і на його дійсність. Але на відміну від звичайних умов, які передбачаються безпосередньо законом і починають діяти внаслідок одного лише факту укладення договору, випадкові умови набува­ють юридичного значення лише тоді, коли вони включені самими сторонами в договір. їхня відсутність, так само, як і відсутність звичайних умов, не тягне недійсності укладеного договору. Крім того, відсутність випадкових умов лише в тому випадку тягне визнан­ня договору недійсним, якщо зацікавлена сторона доведе, що вона вимагала узгодження цієї умови.

Слід зазначити, що всі три групи умов, до якого б вони виду не належали, завдячують своєю появою, у кінцевому підсумку, лише домовленості сторін, якою одні умови формулюються безио середньо, а інші — визнаються сторонами договору обов'язковими для них внаслідок самого факту укладення останнього. У цьому, зокрема, виявляється значення договору як вольового юридичного акту.

Тлумачення умов договору здійснюється відповідно до ст. 213 ЦК, яка визначає загальні правила тлумачення правочинів, про які йшлося у попередніх главах підручника. Крім того, в разі тлу­мачення умов договору можуть враховуватися також типові умови (типові договори), навіть якщо в договорі немає посилання на них (ст. 637 ЦК).

Дата добавления: 2015-05-31