Свобода дуки і слова

Свобо́да сло́ва — право людини вільно висловлювати свої думки – розглядається прихильниками лібералізму як одна з найважливішихгромадянських свобод. В теперішній час охоплює свободу вираження поглядів як в усній, так і в письмовій формі (свобода преси і ЗМІ); в меншій мірі стосується до політичної і соціальної реклами (пропаганди). Ідеологія лібералізму ставить державну цензуру, або будь-яку іншу форму державного примусу до висловлення поглядів або відмови від них, поза законом.

Свобода слова виписана в низці міжнародних і українських документів, серед яких «Загальна декларація прав людини» (ст. 19), «Конвенція про захист прав людини і основних свобод» (ст. 10) і Конституція України, ст. 34 якої стверджує:

«

Кожному гарантується право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань. Кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб і на свій вибір. Здійснення цих прав може бути обмежене законом в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров’я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя.

»

Відповідно до норм міжнародного права, обмеження на свободу слова повинні відповідати трьом умовам: вони повинні строго узгоджуватись з законом, мати праведну мету і повинні бути необхідними і адекватними для досягнення цієї мети. Закони, які вводять обмеження, повинні намагатися бути недвозначними і не давати можливості для різних тлумачень. Легітимними цілями вважаються захист репутації, гідності особи, національної безпеки, громадського порядку, авторського права, здоров’я і моралі. Конституція України забороняє пропаганду соціальної, расової, національної чи релігійної ворожнечі, а також розголос відомостей, які містять державну таємницю. Тимчасові або часткові обмеження також можуть впроваджуватися за рішенням суду.

Ст. 34 Конституції України проголошує: "Кожному гарантується право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань".

Зміст свободи думки і слова полягає в тому, що ніхто не може заборонити людині дотримуватися своїх думок, певним чином відображати об'єктивну дійсність у своїх уявленнях та публічно висловлювати ці матеріалізовані в мові відображення, в тому числі, погляди та переконання. Останні можуть при цьому стосуватися будь-яких сфер: зовнішньої політики, державної влади, економічних процесів, освіти і культури, розвитку законодавства тощо. Свобода слова створює значну гарантію громадського контролю над державною владою.

Європейський суд з прав людини у справі Де Гасе і Ґізельс проти Бельгії зазначив, що "преса повинна передавати інформацію та ідеї з усіх питань, які становлять загальний інтерес", "і не лише у преси, а й у громадськості є право на отримання такої інформації"; у справі Хендісайд проти Сполученого Королівства, що "свобода вираження поглядів... стосується не лише тієї "інформації" або "ідей", які отримані належним чином або розглядаються як необразливі чи незначущі, а й тих, що викликають образу, обурення чи збурення: такими є вимоги плюралізму, терпимості і відкритості, без яких не існує "демократичного суспільства", а у справі Партія свободи і демократи проти Туреччини, що "суть демократії полягає в тому, щоб пропонувалися і обговорювалися різні політичні проекти, навіть такі, що ставлять під сумнів організацію нинішньої держави, - за умови, що вони не ставлять за мету зашкодити самій демократії".

Поняття гарантування права на свободу думки і слова видається не досить чітким і конкретним з деяких міркувань і тому вимагає певного роз'яснення.

По-перше, за допомогою законодавства або інших юридичних засобів неможливо дозволити чи заборонити думку як таку, врегулювати процес появи, зміни або ж зникнення думок в індивідуальній свідомості; мислення кожної людини взагалі перебуває поза межами юридичного впливу, якому підвладні лише її фізичні дії, її вчинки. Отже, коментований припис стосується не будь-якої думки, а лише тієї, яку вже виражено назовні, об'єктивовано шляхом певної фізичної поведінки. Лише така думка здатна зачіпати інтереси інших учасників суспільного життя, тобто набувати соціального значення. Таким чином, коментований припис санкціонує право людини на, власне кажучи, вільний вияв своїх думок, зокрема тих, які є поглядами, переконаннями.

По-друге, оскільки, крім поглядів та переконань, існують також й інші форми мислення, розглядувана свобода стосується вираження й інших його "продуктів": раціоналізованих почуттів, установок, орієнтацій, концепцій, теорій тощо.

По-третє, розглядуване право охоплює можливість використання будь-яких засобів вираження думки - як традиційних (усних, письмових, образотворчих тощо), так і сучасно-технічних.

Згідно зі ст. 10 Європейської конвенції про права людини, кожна людина має право на свободу вираження поглядів, яке включає свободу дотримуватися своїх поглядів, одержувати і поширювати інформацію та ідеї без втручання держави і незалежно від кордонів; це не перешкоджає державі вимагати ліцензування радіомовлення, телебачення або кіно-підприємств.

Законом України "Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні" (ст. 2) визначено, що свобода слова і вільне виявлення у друкованій формі своїх поглядів і переконань відповідно до цього Закону означають право кожного громадянина вільно і незалежно шукати, одержувати, фіксувати, зберігати, використовувати та поширювати будь-яку інформацію за допомогою друкованих засобів масової інформації. Цей же Закон встановлює: "Друковані засоби масової інформації є вільними. Забороняється створення та фінансування державних органів, установ, організацій або посад для цензури масової інформації. Не допускається вимога попереднього погодження повідомлень і матеріалів, які поширюються друкованими засобами масової інформації" а також заборона поширення повідомлень і матеріалів з боку посадових осіб державних органів, підприємств, установ, організацій або громадських об'єднань, крім випадків, коли посадова особа є автором поширюваної інформації чи дала інтерв'ю".

Конституційною гарантією свободи слова, прямо передбаченою ст. 34 Основного Закону, є право кожного "вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб - на свій вибір". Це право передбачають також закони України "Про інформацію", "Про науково-технічну інформацію", " Про захист інформації в автоматизованих системах", "Про державну таємницю", "Про рекламу", "Про бібліотеки та бібліотечну справу" та деякі інші.

Так, відповідно до Закону "Про інформацію", право на свободу інформації забезпечується: обов'язком державних органів інформувати про свою діяльність та прийняті рішення; створенням у державних органах спеціальних інформаційних служб або систем, що забезпечували б доступ до інформації; вільним доступом суб'єктів інформаційних відносин до статистичних даних, архівних, бібліотечних і музейних фондів; здійсненням державного контролю за дотриманням законодавства про інформацію тощо.

КК України передбачає кримінальну відповідальність за окремі діяння, що посягають на свободу думки і слова, зокрема за: порушення таємниці голосування (ст. 159), умисне перешкоджання законній професійній діяльності журналістів, переслідування журналіста за виконання професійних обов'язків або за критику (ст. 171).

Здійснення права на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань, на вільне збирання, зберігання, використання і поширення інформації, відповідно до ч. З ст. 34 Конституції України, може бути обмежене законом в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку з метою:

o запобігання заворушенням чи злочинам;

o для охорони здоров'я населення;

o для захисту репутації або прав інших людей;

o для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно;

o для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя.

Відповідно до ст. З Закону України "Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні", друковані засоби масової інформації не можуть бути використані для: поширення відомостей, розголошення яких забороняється Законом України "Про інформацію": відомостей, що становлять державну або іншу передбачену законодавством таємницю; закликів до захоплення влади, насильницької зміни конституційного ладу або територіальної цілісності України; пропаганди війни, насильства та жорстокості; розпалювання расової, національної, релігійної ворожнечі; розповсюдження порнографії, а також з метою вчинення терористичних актів та інших кримінально караних діянь; втручання в особисте життя громадян, посягання на їх честь і гідність; розголошення будь-якої інформації, яка може призвести до вказівки на особу неповнолітнього правопорушника без його згоди і згоди його представників.

Майже аналогічні, а також деякі інші обмеження права на свободу слова містяться у законах України "Про інформаційні агентства", "Про телебачення і радіомовлення", "Про видавничу справу", "Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів". Але, на наш погляд, всі підстави для цих обмежень мають бути уніфіковані і передбачатися в єдиному акті законодавства.

Що стосується вільного доступу суб'єктів інформаційних відносин до статистичних даних, архівних, бібліотечних фондів, ці питання регулюються законами України "Про бібліотеки і бібліотечну справу", "Про Національний архівний фонд і архівні установи", "Про державну статистику" тощо.

Як і щодо інших обмежень прав людини і громадянина, у ч. З ст. 34 Конституції України передбачено, що такі обмеження можуть встановлюватися виключно законом.

Чинне законодавство України містить значну кількість норм, що передбачають сувору відповідальність за порушення вказаних обмежень. Так, КК України встановлено кримінальну відповідальність, зокрема, за: публічні заклики до насильницької зміни чи повалення конституційного ладу або до захоплення державної влади (ст. 109); до зміни меж території або державного кордону України на порушення порядку, встановленого Конституцією України (ст. 110); до погромів, підпалів, знищення майна, захоплення будівель чи споруд, насильницького виселення громадян, що загрожують громадському порядку (ст. 295); до агресивної війни або до розв'язування воєнного конфлікту (ст. 436); до геноциду (ст. 442); а також за незаконне розголошення лікарської таємниці (статті 132, 145); таємниці усиновлення (ст. 168); державної таємниці (ст. 328); відомостей про заходи безпеки щодо особи, взятої під захист (ст. 381) тощо.

Дата добавления: 2015-05-31