Основні риси правової системи Київської Русі

Цивільне право. Багато статей «Руської правди» стояло на охороні приватної власності на землю. За переорювання межі передбачався штраф у 12 гривень. Норми Руської правди не лише захищають приватну власність (рухому і нерухому), а й регламентують порядок її передачі у спадок, за зобов'язаннями та договорами.

Зобов’язальне право. Руська правда регламентувала як зобов'язання за нанесення шкоди, так і зобов'язання із договорів.У першому випадку передбачалось повне відшкодування вартості. Так, якщо хто-небудь зламав спис або щит, то зобов'язаний був відшкодувати вартість зіпсованої речі (ст. 18). Для зобов'язань із договорів характерним було те, що невиконання зобов'язання давало потерпілому право на особу, яка його не виконала, а не на майно цієї особи. Це було пережитком родових відносин, при яких майно належало не конкретній особі, а всьому колективу (общині), і тому стягнення могло обернутись тільки на саму особу.

Але «Руська правда» знає вже й майнові стягнення. Так, добросовісний банкрут отримував відстрочку для погашення своїх зобов'язань, а не продавався в рабство, як то було раніше.

Угоди в «Руській Правді» називалися «ряди», укладалися, як правило, при свідках усно. Окрім названих, регулювалися нормами «Руської Правди» також договори купівлі-продажу, договори міни, договори особистого найму.

Коли продавець продавав чужу річ, то договір вважався недійсним. Річ переходила до власника, а покупець звертався до продавця з вимогою відшкодувати збитки.

Договір позики охоплював кредитні операції як грошима, так і натурою. Взяте поверталося з надбавкою в вигляді "присопу" (присипки) при позиці хліба і "настави " (добавки) при позиці міді. Відсотки при позиці грошей (срібла) називались "резами".

Позика, як і інші цивільні угоди, укладалася публічно, в присутності свідків, виняток допускався тільки для невеличких позик до трьох гривен ь. Якщо борг перевищував цю суму, а свідків не було, суд не розглядав такий позов (ст. 52).

Розвиток торгівлі зумовив появу своєрідного статуту банкрутства. В «Ширшій Правді» розрізнялися три види банкрутства: в разі нещастя, коли товар знищено в результаті стихійного лиха, аварії судна, пожежі чи розбійного нападу (за таких умов купцеві надавалася розстрочка в платежі); банкрутство з вини купця (недбалість), у такому випадку купець віддавався на волю кредиторів (ст. 54); злісне банкрутство, коли купець-боржник, який не мав кредиту, брав у гостя з іншого міста або в іноземця товар і не повертав за нього гроші (ст. 55).

Руське право знало і договір особистого найму. При цьому наймитів, як правило, перетворювали в залежних людей.

Сімейне право. Регулювалися спочатку правовими звичаями, потім виключно церквою.

Правовими звичаями на Русі регулювалися порядок укладання шлюбу, правовий статус подружжя (після шлюбу дружина віддавалася під владу чоловіка як глави сім’ї), припинення шлюбу, покарання за зґвалтування жінки.

З прийняттям християнства передбачалося суворе покарання за позашлюбні зв’язки, заборона мати кількох дружин, каралися розпуста, зґвалтування. Шлюбний вік для нареченого наступав з 15 років, а для нареченої – з 13-літнього віку. Більше двох разів одружуватися не дозволялося.

Приводом для розлучення були: неможливість мати дітей, якщо чоловік бив і калічив дружину, ставився до неї нешанобливо, нездатен був забезпечити сім’ю. Розірвати шлюб і створити нову сім’ю могла лише заможна людина, оскільки чоловік повинен був сплатити велику матеріальну компенсацію і штраф церкві.

Спадкове право. « Руська правда» розрізняє два види спадкування: за заповітом і за законом. Якщо померлий не залишив заповіту, набувало сили спадкування за законом.

Так, вотчину боярина або дружинника успадковували не лише сини, а й дочки. Майно смерда, який не мав синів, переходило до князя. Коли й у нього були дочки, то вони успадковували лише частину майна.

До повноліття синів спадковим майном розпоряджалася дружина померлого. Якщо вона в другий раз виходила заміж, то призначався опікун із числа близьких родичів опікуваних. Винагородою для опікуна було те, що він користувався доходами з маєтку опікуваних. Батьківський двір не ділився і переходив до молодшого сина (ст. 99—100).

Дружина померлого отримувала в своє розпорядження частину майна "на прожиток" (ст. 93), а сестру брати повинні були видати заміж, виділивши їй придане (ст. 95). У більшості народів світу при переході від первіснообщинного ладу існував звичай, відповідно до якого спадкувати могли тільки сини. В Київській Русі община теж була зацікавлена в тому, щоб її багатства не йшли на сторону, щоб у випадках, коли дівчина виходила заміж за хлопця з іншого села, успадковане нею майно не переходило до цієї общини. Ось чому «Руська правда» підкреслювала, що ні мати, ні дочки не можуть претендувати на спадщину (ст. 93,95). Із цього загального права спадкування «Руська правда» робила виняток для бояр та дружинників, які при відсутності синів могли передавати спадщину дочкам (ст. 91). Це робилося для того, щоб маєтки завжди залишались за родовитими сім'ями.

Кримінальне право за «Руською Правдою» з самого початку оформлюється як право-привілей. Життя, честь і майно бояр та дружинників захищалися суворішими покараннями, ніж життя, честь і майно простої вільної людини. Холопи ж взагалі не захищалися законом.

«Руська Правда» знала поняття злочину і покарання за злочин. Суб’єктами злочину могли бути лише вільні люди. Вони відповідали за правопорушення: сплачували кримінальні штрафи, могли бути вигнані з общини, продані в холопство.

Руська правда знала такі види злочинів:

· державні злочини, до яких належали повстання проти князя, перехід на бік ворога, заколот;

· злочини проти особи, до яких відносились вбивство, тілесні ушкодження, побої, образа словом;

· майнові злочини, якими вважалися: розбій, грабіж, крадіжка, незаконне користування чужим майном, псування межових знаків.

«Руська правда» ставила питання і про суб'єктивну сторону злочину: намір та необережність. Так, якщо вбивство було здійснене внаслідок сварки або "в пиру", то винний сплачував кримінальний штраф разом з общиною (ст. 6). Якщо ж злочинець був професіональним грабіжником ("став на розбій") і вбив кого-небудь, то община не тільки не допомагала йому в сплаті штрафу, а й повинна була видати його разом з дружиною та дітьми "на потік та пограбування" (ст. 7). Цей найтяжчий вид покарання застосовувався також за підпали, казнокрадство та розбій.

Вбивство жінки каралось тими ж покараннями, що і вбивство чоловіка.

Види покарань. Головне місце в системі кримінальних покарань у «Руській Правді» відводиться помсті та грошовому штрафу(вірі). Були спроби запровадження смертної кари, проте, оскільки це суперечило інтересам громадськості та знижувало прибуток від «викупів», існувала ця норма недовго. Мала місце й друга (вже після князя Володимира Великого) спроба узаконити страту під час правління князя Ярослава, яка була нейтралізована його синами.

В пізніших нормах «Руської Правди» помста як стародавній інститут залишається в силі, але підкоряється судові, який приймає рішення про правомірність або неправомірність. У разі неможливості помститися чи відсутності месника вбивця викуповував свій злочин грошима. Родичі вбитого отримували грошове відшкодування, яке мало назву головництво.

Помстою каралися злочини проти здоров’я та честі, а викуп грошима, як покарання, застосовувався за всі злочини проти прав власності. Така практика була тільки нормована письмовим правом: вона існувала в різних народів. Досить новим явищем було «викуповування провини» не лише в ображеного, а й у громадськості (влади). При цьому сплатити штраф могла лише багата людина. Серед бідного населення практикувалося відпрацьовування. Той, хто не міг відпрацювати свій штраф, продавався в холопи.

Величезний штраф за вбивство міг бути розділений між членами «верві» (миру) та сплачений як «дика віра». Якщо вбивця був відомий, то він сам платив не тільки відшкодування сім’ї загиблого, а й частину віри. Громадськість сплачувала відшкодування сім’ї загиблого тоді, коли вона залишала злочинця невідомим.

Завдання тяжких тілесних ушкоджень каралося стягненням
40 гривень штрафу. В майбутньому більшу частку (зі зменшенням загальної суми) отримував князь, а не потерпілий. Вчинки, що зневажали честь, оцінювалися та каралися жорстокіше, ніж спрямовані проти здоров’я і тілесної цілісності.

Із злочинів, спрямованих проти майна, на першому місці була крадіжка, якою в «Руській Правді» йменуються всі злочини проти власності. Розрізнялися крадіжка з відкритого місця та із закритого приміщення. Сума, яка стягувалася за ці злочини, диференціювалася в діапазоні від 60 кун до 12 гривень. Винятком з такого правила були злочини, які каралися «потоком і розкраданням», запозиченим з візантійського права. Такі санкції вживалися згідно з нормами XII ст. за свідоме вбивство, за викрадення коней та за підпалення подвір’я чи клуні. Винна особа відшкодовувала потерпілому збитки, інше майно злочинця відходило до князівської казни.

Таким чином, у «Руській Правді» була поставлена проблема ефективності покарань і зроблена спроба її розв’язати.

Дата добавления: 2015-05-31