Загальні положення процедури банкрутства. Поняття неплатоспроможності та банкрутства

РОЗДІЛ 9. Правове регулювання банкрутства

Неспроможність боржників виконати свої зобов'язання перед кредиторами як соціально-економічне явище підриває основи господарського обігу і в кінцевому результаті - правопорядку. Фактично ці передумови і тягнуть за собою обов'язкове втручання держави в регулювання відносин міх неплатоспроможними боржниками та їх кредиторами. Вирішальним для побудови системи правового регулювання є ставлення законодавця до інститутів неплатоспроможності та банкрутства: чи як окремого стабілізуючого, але неминучого засобу єдиної системи державного регулювання економіки, який не має відношення до протекціонізму окремих суб'єктів ринку, чи як до виду господарської санкції, що застосовується до окремого неспроможного боржника. Крім того, вплив на законодавчі технології регулювання цих інститутів мають ситуаційні, пов'язані із соціально-економічним станом країни завдання санаційного або ліквідаційного регулювання процедур банкрутства. Такі протилежні вектори в законотворчості обумовлюються традиційно існуючими в іноземних правових системах принципами побудови системи законодавства про конкурсний процес як про-дебіторської або про-кредиторської. Схиляючись до сталих положень законодавства про неплатоспроможність у зарубіжних країнах, законодавство України про банкрутство можна охарактеризувати як про-дебіторське.

Законодавство України про банкрутство складається з ГК України, статті 209-215 якого встановлюють основні положення визнання суб'єкта підприємництва банкрутом, ГПК України, Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" від 14.05.1992 № 2343-ХП, у основній редакції згідно із Законом України від 30.06.1999 р. № 784-ХІУ (далі - Закон № 2343-ХП), іншого законодавства України. Закон № 2343-ХІІ згідно із ст. 5 містить спеціальні норми, які мають стосовно законодавства про банкрутство пріоритет з питань предмета регулювання цим Законом. Серед інших такі переваги перед законодавством про банкрутство мають Закон України "Про банки і банківську діяльність" при визнанні банку неплатоспроможним (банкрутом) і Закон України "Про іпотечні облігації" при визнанні емітента іпотечних облігацій неплатоспроможним (банкрутом).

Згідно з розділом V Закону № 2343-ХП існують особливості провадження процедур банкрутства окремих категорій боржників, до яких належать: містоутворюючі, особливо небезпечні, сільськогосподарські підприємства, страховики, професійні учасники ринку цінних паперів, емітенти чи управителі іпотечних сертифікатів, управителі фонду фінансування будівництва чи управителі фонду операцій із нерухомістю, громадяни - суб'єкти підприємницької діяльності, фермерські господарства, боржники, що ліквідуються власником, відсутні боржники, божники при провадженні їх санації керівником.

Разом з тим слід враховувати, що спеціальні норми, які регулюють питання задоволення вимог кредиторів під час провадження у справах про банкрутство, можуть міститися і в інших законодавчих актах. Так, Законом України "Про введення мораторію на примусову реалізацію майна" від 29.11.2001 р. № 2864-111 встановлено мораторій на застосування примусової реалізації певного майна державних підприємств та господарських товариств, у статутних фондах яких частка держави становить від 25 до 100 %, включаючи випадки відчуження шляхом продажу майна в процесі провадження справи про банкрутство, з окремими виключеннями випадків звернення стягнення на майно боржника зі сфери дії цього Закону. Також іншими законами можуть встановлюватися особливості провадження процедур банкрутства окремих категорій боржників.

Важливими джерелами для регулювання правовідносин, що виникають при банкрутстві, є узагальнення судової практики: Постанова Пленуму Верховного Суду України (далі - ВСУ) № 15 від 18.12.2009 р. "Про судову практику в справах про банкрутство", Рекомендації Вищого господарського суду України (далі - ВГСУ) "Про деякі питання практики застосування Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" № 04-5/1193 від 04.06.2004 р.

Для розуміння сутності положень інститутів визнання неплатоспроможності та банкрутства необхідно керуватися положеннями, покладеними в основу їх регулювання, до яких можна віднести такі: 1) наявність конкурсного процесу при задоволенні вимог кредиторів передбачає задоволення вимог кредиторів у сукупності, на відміну від задоволення індивідуальних вимог окремих кредиторів при позовному та виконавчому провадженні; 2) норми законодавства при банкрутстві спрямовані на справедливий та пропорційний розподіл майнових активів боржника між кредиторами; 3) засоби, які використовує суд у провадженні про банкрутство, захищають інтереси кредиторів і боржника, і спрямовані як на недопущення задоволення вимог окремих кредиторів за рахунок майнових активів боржника, так і на можливість відновлення платоспроможності останнього; 4) положення законодавства про відновлення платоспроможності та визнання банкрутом надають учасникам процесу з певним ступенем автономії змогу визначення відповідних процедур для найвигіднішого задоволення вимог кредиторів; 5) боржники рівні перед законодавством незалежно від форм власності або інших підстав, але окремі особливості застосування процедур банкрутства щодо певних кредиторів встановлюються виключно законодавством.

Щодо визначення ключових інститутів, то законодавство України містить деякі неузгодженості. Так, ч. 1 ст. 209 ГК України передбачає, що у разі нездатності суб'єкта підприємництва після настання встановленого строку виконати свої грошові зобов'язання перед іншими особами, територіальною громадою або державою інакше як через відновлення його платоспроможності, цей суб'єкт (боржник) відповідно до частини четвертої ст. 205 ГК України визнається неспроможним (а саме його оголошено банкрутом за рішенням суду).

У абзаці 2 ст. 1 Закону № 2343-ХІІ неплатоспроможність визначається як неспроможність суб'єкта підприємницької діяльності виконати після настання встановленого строку їх сплати грошові зобов'язання перед кредиторами, у тому числі по заробітній платі, а також виконати зобов'язання щодо сплати страхових внесків на загальнообов'язкове державне пенсійне страхування та інші види загальнообов'язкового державного соціального страхування, податків і зборів (обов'язкових платежів) не інакше як через відновлення платоспроможності.

Відповідно до абз. 4 ст. 1 Закону № 2343-ХІІ банкрутство - це визнана господарським судом неспроможність боржника відновити свою платоспроможність та задовольнити визнані судом вимоги кредиторів не інакше як через застосування ліквідаційної процедури.

Як видно з наведених визначень, законодавець чітко не розмежовує поняття банкрутства, неспроможності та неплатоспроможності, хоча й у визначенні останнього застосовує як ключовий термін "відновлення платоспроможності", який характеризує процедуру санації боржника. Але в цих визначеннях не розділяються ознаки форми та змісту понять, що приводить до термінологічних колізій. Ці питання на сучасному етапі розвитку науки господарського права вирішуються господарським правом, що приводить до необхідності визначати науку про банкрутство як підгалузь господарського права. Для вирішення наведених неузгодженостей необхідно враховувати, що як інститут законодавства банкрутство - це механізм задоволення вимог кредиторів неплатоспроможним боржником, який у широкому розумінні містить як процедури відновлення платоспроможності, так і безпосередньо процедуру ліквідації боржника, яка саме виступає банкрутством у вузькому аспекті. У останньому випадку банкрутство боржника відображається в законодавстві і в науці як складова процедура процесу неспроможності, його окремий інститут і одночасно майновий стан боржника, який може бути підтверджено тільки судом. Об'єднання в інституті банкрутства процедур відновлення платоспроможності і ліквідації боржника обґрунтовується невід'ємністю цих процесів для виконання основної мети законодавства про банкрутство - задоволення вимог кредиторів. А категорія неплатоспроможності за наявністю ознак займає місце формальної та матеріальної підстави для порушення справи про банкрутство судом.

За наявності в теорії права понять абсолютної та відносної неплатоспроможності (практичної, касової) Закон № 2343-XII встановлює принцип та ознаки відносної неплатоспроможності, яка характеризується саме неможливістю боржника задовольнити перед кредиторами протягом трьох місяців грошові зобов'язання, які сукупно складають не менше трьохсот мінімальних розмірів заробітної плати, не інакше як через застосування судових процедур банкрутства і є підставою для порушення справи про банкрутство.

Відповідно до визначення терміна "неплатоспроможність", що міститься в абз. 2 ст. 1 Закону № 2343-ХІІ, для порушення справи про банкрутство боржника не вимагається встановлення даних про перевищення сумарного розміру його заборгованості над вартістю всіх майнових активів боржника за даними бухгалтерського обліку чи фінансової звітності, чим характеризується стан абсолютної неплатоспроможності, яка не застосовується при порушенні справи про банкрутство в законодавстві України. Винятком із цього при порушенні справи є згідно зі ст. 51 (особливості застосування процедури банкрутства до боржника, що ліквідується власником) Закону № 2343-ХІІ така підстава: недостатність вартості майна боржника - юридичної особи, щодо якого прийнято рішення про ліквідацію, для задоволення вимог кредиторів.

Необхідно звернути увагу, що юридичний факт існування підстав для порушення провадження у справі про банкрутство боржника ще не означає, що такого боржника буде визнано банкрутом. Цей факт доводить лише нездатність особи після настання терміну виконання грошових зобов'язань перед кредиторами та наявність формальних підстав для подання заяви про порушення справи про банкрутство до господарського суду. І лише під час судового засідання можна з'ясувати природу неплатоспроможності боржника і те, чи є критерії банкрутства.

Дата добавления: 2015-05-31