Державне регулювання інвестиційної діяльності: засоби та механізми реалізації

Правове регулювання іноземного інвестування. Правовий статус підприємств з іноземними інвестиціями, порядок їх створення. Правові режими іноземних інвестицій. Інвестування резидентами України за межами України

Правова інвестиційна політика держави є складовою її загальної правової політики та водночас - інвестиційної політики і призначена забезпечити реалізацію економічних завдань останньої за допомогою формування відповідного нормативно-правового середовища інвестиційної діяльності шляхом організації правотворчого процесу з визначенням пріоритетів спрямованості правового регулювання та системи основних його правових засобів, механізмів та режимів з метою встановлення оптимального правового інвестиційного порядку.

Регулювання іноземних інвестицій в Україні здійснюється згідно із Законом України "Про режим іноземного інвестування". Закон визначає основні види і форми іноземних інвестицій, методи і способи їх оцінки, у ньому зафіксовані загальні гарантії захисту іноземних інвесторів і переведення за кордон прибутків і доходів в іноземній валюті.

Іноземні інвестори можуть здійснювати інвестиції на території України у видах, передбачених законом. Іноземними інвестиціями визнаються цінності, що вкладаються іноземними інвесторами в об'єкти інвестиційної діяльності відповідно до законодавства України з метою отримання прибутку.

Іноземні інвестиції можуть здійснюватися у вигляді: 1) іноземної валюти, що визнається конвертованою НБУ; 2) валюти України: а) при реінвестиціях в об'єкт первинного інвестування чи в будь-які інші об'єкти інвестування відповідно до законодавства України за умови сплати податку на прибуток (доходи); б) при первинному інвестуванні, якщо валюту України придбано за іноземну валюту на міжбанківському валютному ринку України; в) при вкладенні коштів в об'єкти приватизації за умови подання державним органам приватизації відомостей про джерела надходження таких коштів; 3) будь-якого рухомого і нерухомого майна та пов'язаних із ним майнових прав; 4) акцій, облігацій, інших цінних паперів, а також корпоративних прав (прав власності на частку (пай) у статутному фонді юридичної особи, створеної відповідно до законодавства України або законодавства інших країн), виражених у конвертованій валюті; 5) грошових вимог та права на вимоги виконання договірних зобов'язань, які гарантовані першокласними банками та мають вартість у конвертованій валюті, підтверджену згідно із законами (процедурами) країни-інвестора чи міжнародними торговельними звичаями; 6) будь-яких прав інтелектуальної власності, вартість яких у конвертованій валюті підтверджена згідно із законами (процедурами) країни інвестора чи міжнародними торговельними звичаями, а також підтверджена експертною оцінкою в Україні, включаючи легалізовані на території України авторські права, права на винаходи, корисні моделі, промислові зразки, знаки для товарів і послуг, ноу-хау тощо; 7) прав на здійснення господарської діяльності, включаючи права на користування надрами та використання природних ресурсів, наданих відповідно до законодавства чи договорів, вартість яких у конвертованій валюті підтверджена згідно із законами (процедурами) країни інвестора або міжнародними торговельними звичаями; 8) інших цінностей відповідно до законодавства України.

Іноземні інвестиції та інвестиції українських партнерів, включаючи внески до статутного фонду підприємств, оцінюються в іноземній конвертованій валюті та у валюті України за домовленістю сторін на основі цін міжнародних ринків або ринку України.

Перерахування інвестиційних сум в іноземній валюті у валюту України здійснюється за офіційним курсом валюти України, визначеним НБУ.

Закон України "Про режим іноземного інвестування" передбачає, що іноземні інвестиції можуть здійснюватися також у вигляді корпоративних прав, а саме прав власності на частку (пай) у статутному фонді юридичної особи, створеної відповідно до законодавства України або інших країн.

Окрім вищезазначеного законодавчого акта, розділ інвестиційного законодавства, що визначає режим іноземного інвестування, містить нормативні акти, що повною мірою присвячені цьому питанню, зокрема: Закон України "Про зовнішньоекономічну діяльність" від 16.04.1991 р., який визначає іноземне інвестування як різновид зовнішньоекономічної діяльності та встановлює особливості, принципи та норми здійснення останньої; Закон України "Про загальні засади створення і функціонування спеціальних (вільних) економічних зон" від 13.10.1992 р., що визначає правові засади створення та функціонування таких зон; Закон України "Про концесії" від 16.07.1999 р.; Митний кодекс України від 12.12.1992 р., що визначає порядок обкладення митом валютних та майнових цінностей, які ввозяться в Україну, в т. ч. товари, що ввозяться іноземним інвестором для реалізації чи власного споживання; Закон України "Про правовий статус іноземцю" від 04.02.1994 р., що визначає особливості правового становища іноземних громадян в Україні, у тому числі іноземних інвесторів - фізичних осіб; Закон України "Про операції з давальницькою сировиною в зовнішньоекономічних відносинах" від 15.09.1995 р., що визначає особливості здійснення таких операцій на території України; Декрет КМУ "Про управління майном, що є у загальнодержавній власності" від 15.12.1992 р., який передбачає необхідність отримання Фондом державного майна України згоди галузевого міністерства (відомства) на створення спільних підприємств (за участю іноземного інвестора) будь-яких організаційно-правових форм, до статутного фонду яких передається майно, що є державною власністю, тощо.

До міжнародних актів (багатонаціональних та регіональних), що регулюють іноземне інвестування, належать: 1) Звід принципів і правил з обмеження ділової практики ЮНКТАД; 2) Міжнародний кодекс поведінки при передачі технологій ЮНКТАД; 3) Кодекс поведінки ТНК ООН; 4) Андський пакт; 5) Принципи дій ОЕСР (Організації економічного співробітництва та розвитку ЄС); 6) Декларація про міжнародні капіталовкладення та багатонаціональні підприємства ОБСР; 7) Конвенція із регулювання інвестиційних суперечок між державами та громадянами інших країн.

Розв'язання суперечок здійснюється наднаціональною структурою - Міжнародним центром урегулювання інвестиційних суперечок, створеним у 1965 р.

Система державних гарантій прав та інтересів іноземних інвесторів грунтується на трьох рівнях: а) на рівні законодавства країн-одержувачів, де гарантується недоторканність власності. Обумовлюється тим, що конфіскація майна або інших активів проводиться на підставі рішення суду і тільки за обставин, прямо визначених законом; б) на багатосторонньому рівні. Наприклад, до Конвенції із регулювання інвестиційних суперечок між державами та громадянами інших країн, що була підготовлена Всесвітнім банком у 1966 р., вже приєдналося близько ста країн2.

Можливі такі види гарантій, що надаються іноземним інвесторам: 1) гарантії від змін у законодавстві; 2) гарантії від націоналізації; 3) гарантії в разі припинення інвестиційної діяльності; 4) гарантії переказу платежів у іноземній валюті; 4) забезпечення сум, отриманих при виконанні договірних зобов'язань; 5) забезпечення сум, отриманих у зв'язку з ліквідацією або продажем підприємства, компенсації при націоналізації тощо3.

Іноземні інвестиції можуть вкладатися в будь-які об'єкти, інвестування в які не заборонено законами України, а саме: 1) основні фонди діючих підприємств та об'єктів соціального призначення (щодо їх реновації впровадження нової техніки та новітніх технологій); 2) основні фонди новостворених підприємств (виробничих потужностей) та об'єктів соціального призначення; 3) оборотні кошти підприємств та організацій усіх сфер і галузей народного господарства; 4) цінні папери; 5) цільові грошові вклади; 6) науково-технічна продукція; 7) інтелектуальні цінності; 8) інші об'єкти власності, у т. ч. майнові права. Слід зазначити про наявність законодавчих обмежень щодо деяких об'єктів. Так, ст. 13 Конституції України встановлює, що земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об'єктами права власності Українського народу. Земля, що є основним національним багатством, перебуває під особливою охороною держави. Так, ч. З ст. 33 та ч. З ст. 35 Земельного кодексу України дозволяє отримувати іноземним громадянам землі сільськогосподарського призначення лише в оренду.

Іноземні інвестиції можуть здійснюватися у різноманітних формах, а саме шляхом: 1) часткової участі у підприємствах чи інших організаціях корпоративного типу, що створюються спільно з українськими юридичними та фізичними особами, чи придбання частки діючих підприємств; при цьому можуть використовуватися усі згадані організаційно-правові форми господарських організацій корпоративного тилу (господарські товариства, виробничий кооператив, господарське об'єднання, промислово-фінансова група); 2) створення підприємств, що повністю належать іноземним інвесторам, у порядку, передбаченому ГК; 3) створення філій та інших відокремлених підрозділів іноземних юридичних осіб; представництва іноземних суб'єктів господарської діяльності, що відкриваються в Україні, повинні реєструватися згідно зі ст. 5 Закону України "Про зовнішньоекономічну діяльність"; 4) придбання у власність діючих підприємств повністю; 5) не заборонене законами України придбання нерухомого чи рухомого майна, включаючи будинки, квартири, приміщення, обладнання, транспортні засоби та інші об'єкти власності, шляхом прямого одержання майна та майнових комплексів або у вигляді акцій, облігацій та інших цінних паперів; 6) придбання самостійно або за участю українських юридичних чи фізичних осіб прав на користування землею та використання природних ресурсів на території України; 7) придбання інших майнових прав; 8) в інших формах, які не заборонені законами України, у тому числі без створення юридичної особи на підставі договорів із суб'єктами господарської діяльності України.

Іноземними інвесторами визнаються суб'єкти - нерезиденти, які проводять інвестиційну діяльність на території України, а саме: 1) юридичні особи, створені відповідно до законодавства іншої, ніж Україна, держави; 2) фізичні особи - іноземні громадяни, які не мають постійного місця проживання в Україні та не обмежені у дієздатності; 3) іноземні держави, міжнародні урядові та неурядові організації; 4) інші іноземні суб'єкти інвестиційної діяльності, які визнаються такими відповідно до законодавства України.

Іноземні інвестори стають учасниками інвестиційних правовідносин лише за умови здійснення ними на території України інвестиційної діяльності (ст. 1 Закону України "Про режим іноземного інвестування").

Отже, за українським законодавством особа визнається іноземним інвестором за наявності таких умов: 1) для фізичної особи-іноземця - постійного місця проживання, а для інших суб'єктів - постійного місця знаходження за межами України; 2) здійснення зазначеними особами господарської діяльності, пов'язаної з реалізацією іноземних інвестицій у передбачених законодавством формах.

Для іноземних інвесторів на території України встановлюється національний режим інвестиційної та іншої господарської діяльності, за винятками, передбаченими законодавством України та міжнародними договорами України. Так, згідно з ч. 1 ст. 2 Закону України "Про страхування" страхова діяльність в Україні може здійснюватися виключно страховиками - резидентами України.

Іноземні інвестори можуть брати участь у приватизації майна державних підприємств у порядку, визначеному приватизаційним законодавством.

Для окремих суб'єктів підприємницької діяльності, які здійснюють інвестиційні проекти із залученням іноземних інвестицій, що реалізуються відповідно до державних програм розвитку пріоритетних галузей економіки, соціальної сфери та територій, може встановлюватися пільговий режим інвестиційної та іншої господарської діяльності.

Законами України можуть визначатися території, на яких діяльність іноземних інвесторів і підприємств з іноземними інвестиціями обмежується чи забороняється, виходячи з вимог забезпечення національної безпеки.

Важливим напрямом регулювання зовнішньоекономічних відносин є політика щодо іноземного капіталу й участі країни в міжнародному бізнесі. У теорії і практиці міжнародного бізнесу розрізняють такі головні його форми: експорт, спільне підприємництво різних видів, пряме 100 % інвестування.

Спільне підприємництво - це діяльність, яка грунтується на співробітництві з іноземними підприємствами, організаціями або підприємцями та спільному розподілі прибутків і ризиків від її здійснення. Типовими видами спільного підприємництва є ліцензування, управління за контрактом, спільне підприємство, пряме 100 % інвестування.

Створення спільних підприємств передбачає розширення виробництва до міжнародних масштабів, тобто формування виробничої власності, що знаходиться під контролем із боку різнонаціональних кооперантів. При цьому допускається, що кожен засновник спільного підприємства згідно з договором робить внесок до статутного фонду такого підприємства у формі, що відповідає можливостям і цілям здійснення іноземних інвестицій.

Створення і діяльність спільних підприємств регулюються різними нормативними актами - про іноземну інвестиційну діяльність, національне підприємництво, антимонопольні заходи тощо.

Підприємство набуває статусу підприємства з іноземними інвестиціями з дня зарахування іноземної інвестиції на його баланс.

Закон України "Про господарські товариства" передбачає можливість створення українсько-іноземних спільних підприємств у формі акціонерного товариства, товариства з обмеженою відповідальністю, товариства з додатковою відповідальністю, повного товариства, командитного товариства.

Спільне підприємство розглядається як самостійний вид зовнішньоекономічної діяльності, а створення спільних підприємств за участю іноземних партнерів - як одна з форм здійснення іноземних інвестицій.

Згідно з чинним законодавством, що регулює механізми організації і функціонування спільних підприємств (підприємств з іноземними інвестиціями), до останніх належать підприємства будь-якої правової форми, створені згідно із законодавством України, іноземна інвестиція у статутному фонді яких (за його наявності) становить не менше 10 %.

Серед суб'єктів іноземного інвестування особливе становище посідає підприємство з іноземними інвестиціями - одна з найпоширеніших форм, в якій здійснюється таке інвестування.

Підприємство з іноземними інвестиціями - це господарська організація (зазвичай, низової ланки економіки) будь-якої організаційно-правової форми, створена відповідно до законодавства України, іноземна інвестиція у статутному фонді якої (за його наявності) становить не менше 10%. Така організація набуває статусу підприємства з іноземними інвестиціями з дня зарахування іноземної інвестиції на її баланс.

Іноземні інвестиції та інвестиції українських партнерів, у т. ч. внески до статутного фонду підприємства, оцінюються в іноземній конвертованій валюті та у валюті України за домовленістю сторін на основі цін міжнародних ринків або ринку України. При цьому перерахування інвестиційних сум в іноземній валюті у валюту України здійснюється за офіційним курсом валюти України, визначеним НБУ.

До установчих документів підприємства з іноземними інвестиціями ставляться спеціальні вимоги: крім відомостей, передбачених законодавством України для відповідних організаційно-правових форм підприємств, вони також мають містити відомості про державну належність засновників підприємства з іноземними інвестиціями.

При підготовці проектів установчих документів - Договору про створення спільного підприємства і його статуту, партнери закріплюють основні положення діяльності у відповідній формі. Після остаточних переговорів і підписання установчих документів проводиться реєстрація спільного підприємства як юридичної особи в місцевих органах влади (за місцем юридичної адреси спільного підприємства). Органи, що здійснюють державну реєстрацію іноземних інвестицій, зобов'язані протягом трьох робочих днів з моменту одержання інформації (вона може подаватися особисто іноземним інвестором, через офіційних представників або надсилатися поштою) зареєструвати іноземні інвестиції або повідомити причини відмовлення.

Податкові, митні органи і банківські установи в межах своєї компетенції ведуть облік операцій, пов'язаних із фактичним здійсненням іноземних інвестицій, і надсилають відповідно до установлених форм і термінів зведену оперативну інформацію про це Міністерству статистики України і органам, що здійснюють державну реєстрацію іноземних інвестицій.

Чисельність персоналу спільного підприємства не регламентується і є предметом узгодження його засновників. Самостійно вирішуються питання наймання на роботу і звільнення, форми і розміри оплати праці і матеріального заохочення. Трудові відносини з працівниками регулюються колективними і трудовими угодами. За домовленістю сторін із працівниками можуть бути укладені трудові контракти. При цьому умови колективних і трудових угод не повинні погіршувати становище найманих робітників спільних підприємств порівняно з умовами, установленими чинним законодавством України про працю.

Фінансування інвестицій за межі України здійснюють резиденти України виключно за рахунок власних коштів, зарезервованих та облікованих на рахунках бухгалтерського балансу для здійснення інвестиції за кордон. Проте здійснення інвестицій за кордон за рахунок бюджетних коштів дозволяється лише на підставі відповідної Постанови ВРУ.

Здійснення інвестицій за кордон за рахунок кредитів, одержаних від уповноважених та іноземних банків, інших резидентів і нерезидентів, забороняється.

Здійснення резидентами України інвестицій за кордон (у тому числі на підставі доручень інших резидентів) потребує одержання індивідуальної ліцензії НБУ.

Право на одержання індивідуальної ліцензії щодо здійснення інвестиції за кордон мають резиденти України - юридичні особи, а також фізичні особи, які зареєстровані як підприємці.

Резиденти України можуть здійснювати інвестиції за кордон з метою: 1) створення спільних підприємств (далі - СП) (чи підприємств, що повністю належать українським резидентам) та за умови одержання резидентом продукції цього підприємства (якщо існує потреба в такій продукції), гарантованості ринку збуту продукції СП за кордоном та використання цим СП української робочої сили; 2) участі в розробці та експлуатації за кордоном сировинних родовищ для одержання необхідної Україні сировини з використанням української робочої сили; 3) створення СП (чи підприємств, що повністю належать українським резидентам) з організації послуг (сервісних, транспортних тощо) та завоювання ринків збуту високотехнологічної продукції України.

Усі види інвестицій у грошовій формі за кордон (незалежно від суми інвестиції) повинні здійснюватися резидентами України у безготівковій формі, виключно через кореспондентські рахунки уповноважених банків у банках країни інвестицій.

Усі надходження на користь резидентів в іноземній валюті (прибуток, дивіденди тощо), одержані від здійснення інвестиційної діяльності за межами України, підлягають зарахуванню на валютні рахунки резидентів в уповноважених банках після сплати податків та інших зборів, які передбачені законодавством іноземної держави.

У разі сплати резидентами України податків та інших зборів у країні інвестицій резиденти повинні подати до уповноваженого банку та податкової інспекції офіційне підтвердження відповідного органу країни інвестицій стосовно суми сплачених податків та інших зборів.

Суми податків та інших зборів враховуються уповноваженими банками лише у випадках здійснення вказаних платежів у країнах, що мають міждержавні угоди з Україною про запобігання подвійному оподаткуванню.

Порядок обов'язкового продажу валютних надходжень, а також подальшого використання валютних коштів, що надходять резидентам України від здійснення інвестиційної діяльності за кордоном, визначається чинним законодавством України. Облік валютних коштів, що знаходяться за межами України у вигляді інвестицій, а також доходів (прибутку) від іноземних інвестицій, здійснюється резидентами на відповідних рахунках бухгалтерського балансу (консолідованого балансу).

Відповідно до Закону України "Про банки і банківську діяльність" уповноважені банки можуть здійснювати інвестиції у грошовій формі за кордон шляхом: 1) відкриття банків та інших підприємств, установ, статутний капітал яких повністю формується за рахунок коштів українських резидентів; 2) участі в діючих іноземних банках та інших підприємствах, установах; 3) створення банків та інших підприємств, установ за кордоном спільно з нерезидентами - юридичними і фізичними особами; 4) відкриття за межами України філій, представництв та інших відокремлених підрозділів; 5) придбання за кордоном та в Україні акцій, облігацій та інших цінних паперів іноземних держав, банків, фірм тощо, деномінованих в іноземній валюті; 6) придбання нерухомого та рухомого майна, інших майнових прав, а також прав інтелектуальної власності; 7) інших форм, які прямо не заборонені діючим законодавством України та країни інвестицій.

Здійснення інвестицій за кордон уповноваженими банками (у тому числі за дорученням інших резидентів та нерезидентів) потребує одержання індивідуальної ліцензії НБУ.

Клопотання уповноважених банків щодо здійснення ними інвестицій за кордон розглядаються лише за умови дотримання уповноваженими банками встановлених НБУ економічних нормативів регулювання діяльності комерційних банків.

Уповноважені банки можуть відкривати за межами України банки і філії та брати участь в іноземних банках, підприємствах, установах лише за умови повної сплати заявленого статутного фонду та реєстрації його в НБУ.

Державне регулювання інвестиційної діяльності здійснюється з метою реалізації економічної, науково-технічної і соціальної політики. Воно визначається показниками економічного і соціального розвитку України. Державне регулювання умов інвестиційної діяльності здійснюється шляхом прямого (адміністративно-правового) та непрямого втручання в інвестиційну діяльність.

Держава здійснює регулювання інвестиційної діяльності в різних формах, а саме: 1) створення сприятливих економічних умов для розвитку інвестування, шляхом застосування відповідної податкової політики; амортизаційної політики (методів прискореної амортизації); розширення використання коштів населення та інших позабюджетних джерел; розвиток можливостей використання застави при кредитуванні інвесторів; розвиток фінансового лізингу; створення умов суб'єктам інвестиційної діяльності для формування власних грошових фондів розвитку; 2) пряма участь держави в інвестиційній діяльності, здійснюваній у формі капітальних вкладень, шляхом: розробки, затвердження і фінансування інвестиційних проектів, за рахунок коштів державного або місцевих бюджетів; надання на конкурсних засадах державних гарантій по проектах, які здійснюються за кошти державного або місцевих бюджетів; випуск облігаційних позик для фінансування конкретних інвестиційних проектів; 3) непрямі форми державного регулювання інвестиційної діяльності, шляхом: регулювання бюджетної політики; регулювання грошово-кредитної політики; регулювання фондового ринку; 4) інші форми регулювання інвестиційної діяльності, шляхом: експертизи інвестиційних проектів; захисту законних прав та інтересів суб'єктів інвестиційної діяльності.

Згідно з ч. 1 ст. 12 Закону України "Про інвестиційну діяльність" державне регулювання інвестиційної діяльності включає: 1) управління державними інвестиціями; 2) регулювання умов інвестиційної діяльності; 3) контроль за здійсненням інвестування всіма інвесторами та іншими учасниками інвестиційної діяльності.

Державне регулювання умов інвестиційної діяльності здійснюється шляхом: 1) системи податків з диференціацією суб'єктів і об'єктів оподаткування, податкових ставок і пільг; 2) проведення кредитної та амортизаційної політики, у т. ч. шляхом прискорення амортизації основних фондів; 3) надання фінансової допомоги у вигляді дотацій, субсидій, субвенцій, бюджетних позик на розвиток окремих регіонів, галузей, виробництв; 4) встановлення державних норм, правил і стандартів; 5) застосування антимонопольних заходів; 6) роздержавлення та приватизації державної власності; 7) визначення умов користування землею, водою та іншими природними ресурсами; 8) політики ціноутворення; 9) експертизи інвестиційних проектів будівництва; 10) ліцензування спеціальних видів робіт у процесі здійснення інвестиційної діяльності в проектуванні, будівництві, вкладенні інвестицій за межі України; 11) аналізу стану містобудування, прогнозування його розвитку; 12) контролю за дотриманням інвестиційного законодавства, державних стандартів, норм і правил, затвердженої містобудівної документації, інвестиційних програм і проектів будівництва, раціональним використанням територіальних і матеріальних ресурсів; 13) інших заходів.

Інструменти прямого регулювання забезпечують безпосередній вплив держави на суб'єкти інвестиційної діяльності. Серед них передусім можна виділити нормативно-правові акти, програми, норми амортизаційних відрахувань, бюджетне фінансування, державні закупівлі тощо. Інструменти непрямого регулювання впливають на суб'єктів інвестиційної діяльності опосередковано через їх економічні інтереси. До них належать інструменти податкової, грошово-кредитної та зовнішньоекономічної політики держави.

Для регулювання грошових потоків у інвестиційній сфері доцільно поєднувати методи грошово-кредитної і фінансової політики. Грошово-кредитна політика може бути розроблена на довгострокову перспективу і через те вона є пріоритетною. Фінансова політика визначається фінансовими можливостями держави формувати в достатньому обсязі бюджет розвитку.

Таким чином, безперечним надбанням ГК є надання законодавчого пріоритету в межах кодифікованого нормативно-правового акта питанням публічно-правового регулювання ринкових відносин (згідно із

ГК - організаційно-господарських), серед яких, передусім, слід назвати визначення форм реалізації державою економічної політики та її основних напрямів, а також визначення основних засобів державного регулювання господарської діяльності, що мають кореспондувати між собою.

Визначення у ст. 10 ГК основних напрямів економічної політики держави має надзвичайно важливе значення, адже кожний з них має стати центром системи, що утворює певну конфігурацію об'єднаних засобів державного регулювання, що спрямовані на ефективне виконання тієї чи іншої функції держави у галузі ринкових економічних відносин.

Так, інвестиційна політика визначена у ч. З ст. 10 ГК як політика, що спрямована на створення суб'єктам господарювання необхідних умов для залучення і концентрації коштів на потреби розширеного відтворення основних засобів виробництва, переважно у галузях, розвиток яких визначено як пріоритети структурно-галузевої політики, а також забезпечення ефективного і відповідального використання цих коштів та здійснення контролю за ним.

Слід зазначити, однак, що напрями економічної політики такі, зокрема, як, структурно-галузева, амортизаційна, податкова, грошово-кредитна політика тощо, безпосередньо пов'язані з інвестиційною політикою і обумовлюють одна одну. Більше того, названі напрями економічної політики можуть бути подані як складна ієрархічна система, в якій виникають власні внутрішні ефекти функціонування.

Необхідно зазначити, що під інвестиційною політикою держави розуміють окрему обов'язкову складову її економічної політики, що являє собою системну і цілеспрямовану діяльність визначених державних органів зі створення та реалізації спеціального алгоритму заходів, з метою активізації або гальмування параметрів функціонування інвестиційного ринку або окремих його сегментів, за допомогою формування відповідного за змістом нормативно-правового забезпечення інвестиційних відносин, застосування необхідних засобів державного їх регулювання та прямої участі держави як суб'єкта зазначених відносин, що базуються на закріпленій у державній програмі інвестиційного розвитку узгодженій моделі такого ринку1.

Регулятивні можливості держави, як відомо, у цілому залежать від самої моделі функціонування ринкової економіки, левову частку сутнісних ознак якої буде визначати місце і роль держави в її внутрішніх системно-структурних зв'язках. У спеціальній літературі виділяють такі варіанти функціонування ринкового механізму: ліберальний, регульований, мобілізаційний та надзвичайний режими. Однак у загальному сенсі умовно можна відокремити державне регулювання, що притаманне функціонуванню економічного механізму в звичайних умовах, від такого, що відповідає умовам мобілізаційним, надзвичайним. Відповідно до цього і особливості державного впливу на процеси формування та використання інвестиційного потенціалу розглядаються нами переважно в аспекті традиційних, звичайних умов.

Прямі форми державного регулювання інвестиційної діяльності: 1) прийняття законів та інших нормативних актів, що регулюють інвестиційну діяльність; 2) надання фінансової допомоги у вигляді дотацій, субсидій, субвенцій, бюджетних позик на розвиток окремих регіонів, галузей, виробництв; 3) встановлення державних норм та стандартів; 4) встановлення антимонопольних заходів регулювання участі інвестора у приватизації власності; 5) визначення умов користування землею, водою та іншими природними ресурсами; 6) проведення обов'язкової державної експертизи інвестиційних програм та проектів будівництва; 7) забезпечення захисту інвестицій тощо.

Основними формами непрямого регулювання державою інвестиційної діяльності є: І) бюджетно-податкова політика держави, спрямована перш за все на систему заходів, пов'язаних із перерозподілом доходів підприємств і громадян країни, з метою оптимального формування дохідної частини бюджету й збереження у підприємств ринкових стимулів до інвестиційної діяльності та одержання прибутків. Оскільки бюджет складається з доходної та витратної частини, то і бюджетні методи регулювання інвестиційної діяльності можна розділити за двома напрямами: податкова політика держави та державне управління видатковою частиною бюджету; 2) податкова політика держави вважається одним із найвагоміших напрямків регулювання інвестиційної діяльності. Важлива роль в активізації інвестиційної діяльності засобами податкової політики належить загальному рівню оподаткування та ставкам окремих податків, які формують обсяги прибутків господарюючих суб'єктів. Стратегічною метою податкової політики є створення стабільної податкової системи, яка забезпечувала б достатній обсяг надходжень до бюджетів усіх рівнів, ефективне функціонування економіки, створення умов для подальшого інтегрування України до світової економіки; 3) державне управління видатковою частиною бюджету є дієвим механізмом або засобом впливу на економічне зростання й підвищення інвестиційної активності. Бюджетне регулювання інвестицій здійснюється переважно через: визначення обсягів бюджетного фінансування та кредитування для пріоритетних галузей економіки; державні контракти, за допомогою яких можна регулювати інвестиційну активність підприємств недержавної форми власності, продукція яких є важливою необхідністю для державного споживання; 4) значний вплив на рівень інвестиційної активності має грошово-кредитна політика держави, яка проводиться НБУ і в рамках якої можуть застосовуватися інструменти прямого державного регулювання. У цьому випадку об'єктом регулювання виступає грошова маса, яка у відповідних співвідношеннях з основними макроекономічними показниками позитивно або негативно впливає на економічне зростання в країні та на рівень інвестиційної активності. Суб'єктом грошово-кредитної політики виступає НБУ, який здійснює грошову емісію та за допомогою арсеналу засобів впливає на рішення суб'єктів господарювання про доцільність інвестування; 5) значний вплив на рівень інвестиційної активності в Україні має й амортизаційна політика, яка повинна бути спрямована на підвищення фінансової заінтересованості суб'єктів господарювання у здійсненні інвестицій в основний капітал за рахунок коштів власних амортизаційних фондів; 6) для активного економічного зростання та підвищення інвестиційної активності важливе значення мають також державне регулювання фондового ринку, інноваційна політика держави та політика заохочення іноземних інвестицій в економіку країни.

Перелік і вплив засобів державного регулювання на інвестиційну діяльність можна продовжити й за іншими напрямами. Зокрема, актуальними сьогодні є: а) проведення єдиної державної регулятивної політики у сфері підприємництва, спрямованої на досягнення оптимального рівня регулювання державою підприємницької діяльності, визначення правових засад державної підтримки малого підприємництва, регулювання процедури ліцензування та перегляду нормативно-правових актів із регулювання підприємницької діяльності в окремих секторах економіки з метою підвищення ефективності та конкурентоспроможності суб'єктів господарської діяльності; б) державна політика у сфері приватизації, яка спрямовується на: інвестиційну та інноваційну приватизацію великих підприємств та підприємств-монополістів за окремими планами шляхом продажу контрольних пакетів акцій промисловим інвесторам; технічне та технологічне оновлення підприємств за рахунок частини коштів, що надійдуть від приватизації; в) державна аграрна політика, основним завданням якої є утвердження повноцінного ринку землі, сучасних земельно-орендних та іпотечних відносин, запровадження економічних стимулів раціонального використання та охорони земель, застосування дозволених нормами СОТ механізмів захисту національного аграрного ринку.

Однією з основних форм розвитку інвестиційної діяльності є інвестиційний проект. Під ним слід розуміти економічно обґрунтований алгоритм господарської діяльності його учасників, об'єднаних взаємними договірними зобов'язаннями щодо інвестування у визначений спільний об'єкт інвестиційної діяльності, спрямований на реалізацію інвестицій і досягнення прогнозованої їх ефективності в умовах прогнозованої ризиковості. У той же час, ураховуючи підвищену ризикованість втілення та реалізації такого інвестиційного проекту, значної поширеності набувають інвестиційні проекти з державною підтримкою. Вони являють собою документально зафіксований і економічно обґрунтований алгоритм господарської діяльності його учасників, об'єднаних взаємними договірними зобов'язаннями щодо інвестування у визначений спільний об'єкт інвестиційної діяльності, спрямований на реалізацію інвестицій з досягненням додаткової соціально-економічної їх ефективності за рахунок застосування державою відповідних господарсько-правових засобів підтримки, у разі урахування таким алгоритмом існуючих публічних інтересів, кваліфікаційних вимог, що їх забезпечують, та необхідності виконання реєстраційних, дозвільних або погоджувальних процедур, які встановлені законодавством.

Організаційно-економічний механізм державного регулювання залучення інвестицій є сукупністю принципів, форм і методів із відповідними інституційними й організаційними структурами, котрі виконують функції, адекватні сучасному стану економіки, з активізації інвестиційного потенціалу для забезпечення стійкого економічного зростання.

Реалізація організаційно-економічного механізму державного регулювання залучення інвестицій здійснюється на підставі використання принципів державного регулювання інвестиційної діяльності. До них належать: принцип паритетності, територіально-галузевий і правовий, суперечності в соціально-економічних процесах, нормативний принцип регулювання, а також адаптивний принцип регулювання економічних систем і принцип структурованості. Реалізація вказаного механізму має на увазі визначення, аналіз і розробку напрямів, умов і методів регулювання.

Дата добавления: 2015-05-31