Права та обов'язки землекористувачів 1 страница

Здійснення суб'єктивного права постійного землекористування, яке виникло у встановленому порядку, допускає реалізацію належних конкретному землекористувачеві його земельних прав і додержання ним покладених на нього обов'язків згідно з правовими приписами і правилами.
Комплекс прав та обов'язків постійних землекористувачів досить широкий і різноманітний. Але кожному з них належить право володіння і право користування, а іноді і право внутрішньогосподарського управління відведеною земельною ділянкою.
Право володіння земельною ділянкою землекористувачем — це юридично забезпечена можливість утримувати її як свою власну (наприклад, забороняти доступ на земельну ділянку інших осіб).
Право користування земельною ділянкою — це юридично забезпечена можливість суб'єкта здійснювати господарське та інше безпосереднє використання земельної ділянки з метою отримання доходів та інших благ матеріального та нематеріального характеру від корисних властивостей землі.
Користування наданою земельною ділянкою — не тільки право, а й обов'язок землекористувача. При цьому він повинен забезпечувати використання землі за цільовим призначенням. Якщо землекористувач не виконує цей обов'язок, то для нього наставатимуть негативні наслідки.
Право на безпосередню експлуатацію земельної ділянки передбачає наявність у постійного землекористувача ряду конкретних суб'єктивних прав. Перелік останніх зумовлений цільовим призначенням земельної ділянки. Згідно зі ст. 95 ЗК України землекористувачі, якщо інше не передбачено законом або договором, мають право: самостійно господарювати на землі; власності на посіви і насадження сільськогосподарських та інших культур, на вироблену сільськогосподарську продукцію; використовувати у встановленому порядку для власних потреб наявні на земельній ділянці загальнопоширені корисні копалини, торф, лісові угіддя, водні об'єкти, а також інші корисні властивості землі; на відшкодування збитків у випадках, передбачених законом; споруджувати жилі будинки, виробничі та інші будівлі і споруди. В одних випадках зазначені права зумовлені основною метою землекористування, в інших — сприяють тією чи іншою мірою П досягненню. Крім того, слід мати на увазі, що по-перше, не кожному землекористувачеві належать всі без винятку права; по-друге, право на використання, наприклад, торфу, лісових угідь, водних об'єктів та ін., які розташовані у межах земельної ділянки, не входить до змісту власне права землекористування, оскільки воно існує щодо інших об'єктів природи, а не землі.
Наведений перелік прав землекористувачів не є вичерпним. Він може уточнюватися з точки зору як розширення, так і обмеження приписами спеціальних законів, які регламентують діяльність цих суб'єктів.
Усю сукупність закріплених законом прав землекористувачів з урахуванням їх змісту можна поділити на дві групи — права у сфері ефективного використання земельних ділянок і права у сфері реалізації інших майнових та немайнових прав.
До першої групи прав належать: самостійне господарювання на землі, використання у встановленому порядку для власних потреб наявних на земельній ділянці загальнопоширених корисних копалин, торфу, лісових угідь, водних об'єктів, а також інших корисних властивостей землі. Другу групу прав постійних землекористувачів становлять такі права: власності на посіви і насадження, сільськогосподарських та інших культур, на вироблену сільськогосподарську продукцію; на відшкодування збитків у випадках, передбачених законом; на спорудження жилих будинків, виробничих та інших будівель і споруд.
Сутність права самостійного господарювання на землі полягає в тому, що конкретний землекористувач за своїм волевиявленням, самостійно визначає напрями своєї виробничої та іншої діяльності, спосіб використання земельної ділянки в межах її цільового призначення та умов надання земельної ділянки. Планування та реалізацію такої діяльності землекористувачі здійснюють самостійно.
Право землекористувача використовувати у встановленому порядку для власних потреб наявні на земельній ділянці загальнопоширені корисні копалини, торф, лісові угіддя, водні об'єкти, а також інші корисні властивості землі полягає в тому, що відповідно до Кодексу України про надра (ст. 23) він у межах наданої йому земельної ділянки має право без отримання спеціального дозволу (ліцензії) та гірничого відводу видобувати для своїх господарських і побутових потреб корисні копалини місцевого значення і торф. За умови розміщення на земельних ділянках постійних землекористувачів лісових угідь та водних об'єктів вони мають право користуватися земельними ділянками лісового та водного фондів згідно з лісовим та водним законодавством.
Право землекористувачів на відшкодування збитків у випадках, передбачених законом, означає, що перелік таких випадків має бути визначений тільки законом. За ст. 156 ЗК України землекористувачі мають таке право, зокрема при вилученні сільськогосподарських угідь, лісових земель та чагарників для потреб, не пов'язаних із сільськогосподарським і лісогосподарським виробництвом; тимчасовому зайнятті сільськогосподарських угідь, лісових земель та чагарників для інших видів використання; неодержанні доходів за час тимчасового невикористання земельної ділянки та ін.
Відповідно до цільового призначення та з урахуванням умов надання земельної ділянки землекористувач має право споруджувати жилі будинки, виробничі та інші будівлі і споруди. Спорудження будівель та споруд землекористувач має здійснювати у встановленому порядку, зокрема за наявності дозволу органів архітектури та ін. Слід зазначити, що земельний закон фактично виходить із презумпції належності постійному землекористувачеві будівель і споруд, зведених ним на земельній ділянці, отриманій у постійне користування, та посівів і насаджень сільськогосподарських та інших культур, а також виробленої сільськогосподарської продукції.
Землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків (ст. 152 ЗК). Усі права землекористувачів здійснюються ними тільки в порядку, встановленому законом. Порушені права землекористувачів підлягають відновленню. Способи захисту земельних прав закріплені ст. 152 ЗК України.
Здійснення прав землекористувачем передбачає дотримання ним певних обов'язків, пов'язаних з використанням конкретних земельних ділянок. Обов'язки землекористувачів передбачені Земельним кодексом та нормами інших законів. Зокрема, перелік, закріплений ст. 96 ЗК України, включає обов'язки: а) забезпечувати використання землі за цільовим призначенням; б) додержуватися вимог законодавства про охорону довкілля; в) своєчасно сплачувати земельний податок або орендну плату; г) не порушувати прав власників суміжних земельних ділянок та землекористувачів; ґ) підвищувати родючість ґрунтів та зберігати інші корисні властивості землі; д) своєчасно надавати відповідним органам виконавчої влади та органам місцевого самоврядування дані про стан і використання земель та інших природних ресурсів у порядку, встановленому законом; є) додержуватися правил добросусідства та обмежень, пов'язаних з встановленням земельних сервітутів та охоронних зон; є) зберігати геодезичні знаки, протиерозійні споруди, мережі зрошувальних і осушувальних систем.
Наведений перелік не є вичерпним. Закон може встановлювати й інші обов'язки землекористувачів.
За змістом усі обов'язки постійних землекористувачів можна поділити на три групи: у сфері ефективного використання земельних ділянок (наприклад, забезпечувати використання землі за цільовим призначенням); у сфері відтворення і комплексної охорони земель (наприклад, додержуватися вимог законодавства про охорону довкілля); у сфері реалізації інших майнових та немайнових обов'язків (наприклад, не порушувати прав власників суміжних земельних ділянок та землекористувачів).
Можлива класифікація обов'язків землекористувачів і за іншими підставами. Так, можна виділити групу обов'язків, об'єктом яких є надана в користування земельна ділянка (забезпечувати використання землі за цільовим призначенням; підвищувати родючість ґрунтів та зберігати інші корисні властивості землі; своєчасно сплачувати земельний податок; своєчасно надавати відповідним органам виконавчої влади та органам місцевого самоврядування дані про стан і використання земель та інших природних ресурсів у порядку, встановленому законом; зберігати геодезичні знаки, протиерозійні споруди, мережі зрошувальних і осушувальних систем. Самостійну групу обов'язків землекористувача становлять його обов'язки перед власниками та користувачами сусідніх земельних ділянок (додержуватися правил добросусідства та обмежень, пов'язаних з встановленням земельних сервітутів та охоронних зон). До третьої групи обов'язків землекористувачів належать обов'язки щодо додержання вимог законодавства про охорону довкілля.
Серед обов'язків землекористувачів особливо акцентується увага на забезпеченні використання землі за цільовим призначенням та додержання вимог законодавства про охорону довкілля. Нецільова експлуатація землі заборонена і тягне за собою для землекористувача негативні наслідки. Так, відповідно до ст. 141 ЗК України використання земельної ділянки не за цільовим призначенням є однією з підстав припинення права користування цією ділянкою. Особи, винні у невиконанні вимог щодо використання земель за цільовим призначенням, притягуються до адміністративної відповідальності.
Своєчасна сплата земельного податку постійними землекористувачами — це їх самостійний обов'язок, оскільки згідно ст. 206 ЗК України використання землі в Україні є платним. Своєчасність сплати земельного податку означає, що він має бути сплачений у строки, визначені Законом України “Про плату за землю”.
Обов'язок землекористувачів додержуватися правил добросусідства випливає з вимог, закріплених статтями 103— 109 ЗК України.
Обов'язок підвищувати родючість грунтів та зберігати інші корисні властивості землі стосується перш за все землекористувачів, які використовують землі сільськогосподарського призначення.
Обов'язок землекористувачів своєчасно надавати відповідним органам виконавчої влади та органам місцевого самоврядування дані про стан і використання земель та інших природних ресурсів пов'язаний з тим, що згідно з Положенням про порядок ведення державного земельного кадастру (п. 17) від 12 січня 1993 р., вони щорічно у встановлені строки повинні подавати уповноваженим органам звіти про зміни, що відбулися у складі земель, які перебувають у користуванні. Особи, винні у перекрученні даних про стан земель, розміри та кількість земельних ділянок, відповідно до ст. 211 ЗК України притягуються до відповідальності.
Використовуючи земельну ділянку, землекористувач зобов'язаний зберігати геодезичні знаки, протиерозійні споруди, мережі зрошувальних і осушувальних систем, які розташовані на земельній ділянці чи в її межах. Цей обов'язок випливає з положень законів України “Про топографо-геодезичну і картографічну діяльність” від 23 грудня 1998 р., “Про меліорацію земель” від 14 січня 2000 р. та Порядку охорони геодезичних пунктів, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 19 липня 1999 р.

50)

51)Поняття та склад земель житлової та громадської забудови

Стаття 38. Визначення земель житлової та громадської забудови

До земель житлової та громадської забудови належать земельні ділянки в межах населених пунктів, які використовуються для розміщення житлової забудови, громадських будівель і споруд, інших об'єктів загального користування.

Стаття 39. Використання земель житлової та громадської забудови

Використання земель житлової та громадської забудови здійснюється відповідно до генерального плану населеного пункту, іншої містобудівної документації, плану земельно-господарського устрою з дотриманням будівельних норм, державних стандартів і норм.

{Стаття 39 із змінами, внесеними згідно з Законами № 1704-VI від 05.11.2009, № 4215-VI від 22.12.2011}

Стаття 40. Земельні ділянки для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і гаражного будівництва

Громадянам України за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування можуть передаватися безоплатно у власність або надаватися в оренду земельні ділянки для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і гаражного будівництва в межах норм, визначених цим Кодексом. Понад норму безоплатної передачі громадяни можуть набувати у власність земельні ділянки для зазначених потреб за цивільно-правовими угодами.

Стаття 41. Земельні ділянки житлово-будівельних (житлових) і гаражно-будівельних кооперативів

1. Житлово-будівельним (житловим) та гаражно-будівельним кооперативам за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування земельні ділянки для житлового і гаражного будівництва передаються безоплатно у власність або надаються в оренду у розмірі, який встановлюється відповідно до затвердженої містобудівної документації.

2. Житлово-будівельні (житлові) та гаражно-будівельні кооперативи можуть набувати земельні ділянки у власність за цивільно-правовими угодами.

Стаття 42. Земельні ділянки багатоквартирних жилих будинків

1. Земельні ділянки, на яких розташовані багатоквартирні жилі будинки, а також належні до них будівлі, споруди та прибудинкові території державної або комунальної власності, надаються в постійне користування підприємствам, установам і організаціям, які здійснюють управління цими будинками.

2. У разі приватизації громадянами багатоквартирного жилого будинку відповідна земельна ділянка може передаватися безоплатно у власність або надаватись у користування об'єднанню власників.

3. Порядок використання земельних ділянок, на яких розташовані багатоквартирні жилі будинки, а також належні до них будівлі, споруди та прибудинкові території, визначається співвласниками.

4. Розміри та конфігурація земельних ділянок, на яких розташовані багатоквартирні жилі будинки, а також належні до них будівлі, споруди та прибудинкові території, визначаються на підставі відповідної землевпорядної документації.

52) § 2. Правове регулювання використання земель житлової та громадської забудови

Використання земель житлової та громадської забудови, від­повідно до ст. 39 ЗК здійснюється згідно з генеральним планом населеного пункту, іншою містобудівною документацією, планом земельно-господарського устрою з дотриманням державних стан­дартів і норм, регіональних та місцевих правил забудови. Однак вимоги до зазначених документів щодо здійснення викорис­тання земель житлової та громадської забудови передбачені не в ЗК, а у містовпорядному та містопланувальному законодавстві. Найважливішими серед них є закони "Про основи містобуду­вання", "Про планування і забудову територій", Закон України від 7 лютого 2002 р. "Про Генеральну схему планування тери­торії України" та деякі інші законодавчі акти.

У зазначених актах міститься чимало норм, які дають можли­вості усвідомити вимоги земельно-правових норм. Так, відпо­відно до ст. 17 Закону "Про основи містобудування" місто­будівна документація становить затверджені текстові та графічні матеріали, якими регулюється планування, забудова та інше використання територій. У ст. 11 Закону "Про планування і забудову територій" передбачається, наприклад, розробка і затвердження схеми планування забудови територій на місцевому рівні, що визначає потреби у зміні меж населених пунктів, потреби в територіях, передбачених для містобудівних потреб, зонування територій для забудови та іншого використання, пла­нувальну структуру території, розроблення генеральних планів окремих населених пунктів тощо.

Згідно з вимогами ЗК основним містобудівним докумен­том, що визначає порядок використання земель житлової та громадської забудови, є генеральний план населеного пункту. На його підставі визначаються межі міст, селищ та сіл, як умовна замкнута лінія на поверхні землі, що відокремлює їх території від інших територій. Ним передбачаються співвідно­шення забудованих та незабудованих частин міських та сіль­ських поселень. Тому генеральний план населеного пункту є єдиним містобудівним документом, а для його розробки, по­годження, розгляду та затвердження передбачена спеціальна процедура.

У генеральному плані населеного пункту визначаються ос­новні напрями використання земельних площ для житлового будівництва і громадської забудови, розвитку інженерної і транспортної мережі, здійснення зеленого будівництва і благо­устрою, розміщення комунальних, соціальних та інших об'єктів поселенської інфраструктури, збереження ландшафтно-рекреаційних зон та історико-культурної спадщини міст, селищ та сіл. У ньому передбачаються потреби у земельних площах, види будівництва, черговість та пріоритетність забудови територій, а також перспективи розвитку населеного пункту і потреби у земельних площах для розширення його меж.

Серед іншої містобудівної документації можна виділити детальний план забудови території. Він готується на підставі генерального плану міста та включає планування окремого району, мікрорайону або кварталу, реконструкцію, відновлення ми реставрацію об'єктів старої забудови, благоустрій та озеле­нення визначеної території, розширення місць масового від­починку населення тощо. Він має на меті визначити архітектурно-планувальну та просторову організацію території, яка під­лягає забудові, встановити червоні лінії вулиць та площ, лінії регулювання забудови.

Іншим видом містобудівної документації є проект забудови території. Він становить зведений документ, у якому відобража­ється розміщення комплексу житлових та громадських будинків і споруд, а також об'єктів соціальної інфраструктури, заплано­ваних для зведення на відповідному земельному масиві.

З метою розмежування земельних площ та забезпечення раціонального розміщення об'єктів нового будівництва на землях житлової та громадської забудови в містах, органами місцевого самоврядування розробляється проект розподілу те­риторії між його окремими мікрорайонами та кварталами. При цьому зазначаються межі частин міста, визначаються площі та конфігурація земельних ділянок, запланованих під забудову, позначаються землі загального користування, зайняті будівля­ми, та землі на яких планується вести будівництво, резервні земельні ділянки для майбутнього житлового будівництва та громадської забудови тощо.

Наведена норма ЗК відносить до містобудівної документації план земельно-господарського устрою. Він також розробляється на підставі генерального плану населеного пункту і затверджу­ється органами місцевого самоврядування. Цей план охоплює заходи організаційно-технічного характеру, спрямовані на раціональне використання освоєних земель та впорядкування нових земельних площ, забезпечення їх охорони від негатив­ного природного і техногенного впливу, забезпечення інже­нерно-технічного захисту території тощо.

Згідно з Порядком складання плану земельно-господарського устрою населеного пункту, затв. наказом Мінбудархітектури та Держкомзему України від 24 вересня 1993 р. № 158/61, він містить дані про кількісні та якісні характеристики земельних ділянок, поділ земель до використання відповідно до їх основ­ного цільового призначення, за формами власності та користу­вання. В ньому передбачається режим використання земель санітарно-захисних зон, зон санітарної охорони джерел водо­постачання, водоохоронних зонах водоймищ і річок, узбережжя водосховищ, Чорного та Азовського морів, зон залягання ко­рисних копалень (крім загальнопоширених), а також житлових, виробничих, рекреаційних та інших територій населеного пункту, які підлягають особливій охороні. Важливими заходами плану земельно-господарського устрою є обґрунтування напрямів тимчасового використання земель зони перспективної забудови.

Вимогою ЗК щодо раціонального використання земель житлової та громадської забудови є дотримання державних стан­дартів і норм, які вміщені у численних нормативних документах, насамперед у галузі будівництва та у сфері забезпечення са­нітарно-епідемічного благополуччя населення. Такі стандарти і норми передбачені, наприклад, у державному стандарті "Місто­будування. Планування і забудова міських і сільських посе­лень" ДБН 360-92, затв. наказом Держкоммістобудування від 17 квітня 1992 р. № 44, та Державних санітарних правилах планування та забудови населених пунктів, затв. наказом Міністерства охорони здоров'я України від 19 червня 1996 р. № 173. Безперечно, ці стандарти і норми становлять собою звід технічних вимог і нормативів, які неможливо навести у повному обсязі, а тим більше розглянути. Але варто підкреслити, що закон надає їм юридично обов'язкового характеру, вимагаючи їх безумовного дотримання під час планування та забудови земель населених пунктів.

Новою вимогою земельного законодавства для використання земель житлової та громадської забудови є дотримання регіональ­них та місцевих правил забудови. Такі правила передбачаються у регіональних і місцевих нормативно-правових актах, що встановлюють загальні вимоги щодо планування, забудови, благоустрою та іншого використання населених територій та окремих земельних ділянок для області або міста. Вони враховують регіональні та місцеві особливості при забудові територій, а їх виконання суб'єктами містобудівної діяльності є обов'яз­ковим. Слід відзначити, що відповідно до вимог Закону "Про планування і забудову територій" затверджені Типові регіональні правила забудови, які надають можливості для розробки і затвердження аналогічних правил забудови регіональними та місцевими органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування.

Правила забудови приймаються з метою впорядкування і підвищення містобудівної дисципліни. Вони встановлюють порядок оформлення дозволів на будівництво і проведення буді­вельних робіт, здійснення будівництва та благоустрою, архі­тектурно-будівельного контролю за будівництвом та благо­устроєм. Ці правила встановлюють конкретні обов'язки земле­користувачів та власників щодо забудови і благоустрою.

Важлива роль в ефективному використанні земель житлової та громадської забудови належить містобудівному кадастру на­селених пунктів. Відповідно до Положення про містобудівний кадастр населених пунктів, затв. постановою Кабінету Міністрів України від 25 березня 1993 р. № 224, він становить систему даних про населені пункти, їх функціональні зони, зокрема, земельні ділянки та окремі території, будинки й споруди, со­ціальну, інженерну і транспортну інфраструктуру, екологічні та інженерно-геологічні умови

53) § 3. Правові вимоги щодо використання земельних ділянок для індивідуального житлового, господарського і гаражного будівництва

Право на житло є одним з основних конституційних прав громадян нашої країни. Відповідно до ст. 47 Конституції держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу по­будувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Однією з важливих гарантій реалізації цього конституційного права громадян є передача або надання їм земельних ділянок для зазначеної мети.

На підставі ст. 40 ЗК громадянам України за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування можуть передаватися безоплатно у власність або надаватися в оренду земельні ділянки для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і гаражного будівництва в межах норм, визначених ЗК. Понад норму безоплатної передачі громадяни можуть набувати у власність земельні ділянки для зазначених потреб за цивільно-правовими договорами.

Наведена земельно-правова норма передбачає низку умов для передачі чи надання таких земельних ділянок. По-перше, суб'єктами-власниками таких земельних ділянок можуть бути тільки громадяни. По-друге, вони можуть передаватися чи надаватися за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування. По-третє, земельні ділянки переда­ються або надаються для цілей будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і гаражного будів­ництва. По-четверте, їх передача або надання здійснюється в межах встановлених норм. Деякі з цих умов розглядалися в попередніх розділах, і тому немає необхідності повторювати їх. Проте на особливостях здійснення та реалізації окремих з них варто зупинитися більш детально.

У зв'язку з тим, що наведена земельно-правова норма вказує на громадян, можна говорити про індивідуальне житлове, госпо­дарське і гаражне будівництво. При цьому громадяни виступа­ють індивідуальними забудовниками переданих або наданих їм земельних ділянок. Пріоритетним для них є зведення інди­відуального житлового будинку. Водночас земельні ділянки можуть використовуватися ними для зведення господарських споруд, наприклад, сараїв, погребів, навісів тощо. Такі будівлі і споруди призначені для обслуговування житлового будинку, є підсобними і не можуть розглядатися як самостійні об'єкти індивідуального будівництва. Таким чином, житловий буди­нок, господарські будівлі та допоміжні споруди у комплексі утворять єдине домобудівництво чи домоволодіння.

Інакше вирішуються питання, пов'язані з індивідуальним гаражним будівництвом. У разі зведення гаражу поряд з госпо­дарськими будівлями в межах єдиного проекту забудови земель­ної ділянки, виділеного для домобудівництва, його обслуговуюче призначення нічим не відрізняється від інших підсобних буді­вель та споруд. Однак індивідуальне гаражне будівництво може здійснюватися громадянином на спеціально наданій для цієї мети земельній ділянці. У такому випадку земельна ділянка є самостійним об'єктом права власності або права користування, а індивідуальний гараж - самостійним об'єктом будівництва.

Безумовно, земельні ділянки передаються у власність або надаються в користування громадян із земель житлової та гро­мадської забудови. Наділення органів виконавчої влади та місцевого самоврядування компетенцією про прийняття рішень щодо їх передачі або надання дозволяє говорити про те, що ці земельні ділянки знаходяться у державній або комунальній власності. Прийняттю ними рішення про передачу у власність чи надання в користування передує звернення громадян з відповідними заявами, які підлягають розгляду у встановленому законом порядку.

Проте для набуття громадянами відповідних прав на земельні ділянки недостатньо прийняття тільки рішення повноваженими на те органами. їхні рішення є лише підставою для передачі або надання земельних ділянок громадянам для зазначених цілей. Реалізація таких рішень вимагає наступних юридично значимих дій, аж до виділення земельної ділянки в натурі: визначення її меж на місцевості, видачі відповідних правовстановлюючих документів та державної реєстрації земельної ділянки. Після передачі громадянам земельних ділянок у влас­ність для зазначених цілей вони набувають статус об'єктів права приватної власності. Отже, індивідуальне будівництво на землях житлової те громадської забудови здійснюється на земельних ділянках, які належать на праві приватної власності. Крім цього, у цьому випадку має місце садибне будівництво, а земельна ділянка набуває присадибного режиму використання.

Громадяни можуть придбати земельні ділянки у власність для зазначених цілей шляхом приватизації площ, які знахо­дяться в користуванні, одержання їх внаслідок приватизації державних чи комунальних сільськогосподарських підприємств або передачі їм нових ділянок у межах встановлених норм без­оплатної приватизації землі та на інших підставах, передба­ченими законом. Наприклад, норми безоплатної передачі зе­мельних ділянок громадянам передбачені у ст. 121 ЗК, відпо­відно до якої, зокрема, складають: для будівництва і обслуго­вування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) у селах - не більше 0,25 га, у селищах - не більше 0,15 га, у містах - не більше 0,10 га.

Для здійснення будівництва житлового будинку і госпо­дарських будівель громадяни можуть придбати земельні ділянки у власність понад норму їх безоплатної передачі за цивільно-правовими договорами, що передбачені в главах 20 та 21 ЗК. До них відноситься договір купівлі-продажу, в тому числі на земельних торгах в порядку аукціону, договори міни і дарування, спадкування за законом або заповітом, а також інші цивільно-правові договори. До останніх можна віднести, наприклад, до­говір довічного утримання. Законодавче закріплення умови цього договору відноситься до часів, коли у громадян не було інших нерухомих об'єктів на праві власності, крім житлових будин­ків і господарських будівель. За умов же існування повноцін­ного права власності громадян на землю, договір довічного утримання цілком можна розглядати як підставу набуття прав на земельні ділянки.

Необхідно звернути увагу на те, що ЗК не встановлено роз­міри понад нормативного придбання земельних ділянок, роз­ташованих на землях житлової та громадської забудови, за цивільно-правовими договорами. Зрозуміло, що їх мінімальні розміри перевищують розміри земельних ділянок, які переда­ються громадянам безоплатно. Проте максимальні розміри таких ділянок не можуть бути надмірними, особливо при дефіцит­ності земельних площ в умовах житлового будівництва. Тому їх розміри визначаються, наприклад, договором купівлі-продажу і не повинні перевищувати розмірів, які передбачені місто­будівною документацією для індивідуального будівництва житлового будинку та господарських будівель.

Розглядувана земельно-правова норма передбачає можли­вість використання земель житлової та громадської забудови для індивідуального будівництва і на орендованих земельних ділянках. У таких випадках забудова здійснюється на землях державної або комунальної власності відповідно до укладеного та належним чином оформленого договору оренди землі і є тимчасовим видом землекористування. На таких ділянках зводяться тимчасові будівлі та споруди, наприклад, складські приміщення, гаражі тощо. Якщо на земельній ділянці, наданій у довгострокову оренду, ще може мати місце зведення житло­вого будинку та господарських будівель для його обслугову­вання, то на ділянці землі, наданій на умовах короткострокової оренди, навряд чи громадяни будуть зводити капітальні будівлі.

Дата добавления: 2015-05-31