Проблеми поняття землі як диференційованого та інтегрованого об’єкта правового регулювання

Земля – багатозначний термін. В Кодексах поняття землі не дається. Сказано лише, що земля є основним національним багатством, ця норма скопійована з Конституції.

Жоден інший об’єкт державної власності не називається в Конституції національним багатством. Це – не випадково, бо тільки земля може задовольнити всі життєві необхідності людини. Разом з тим, навряд чи це конституційне положення може розглядатися як визначення (дефініція) поняття «земля».

Термін «земля» в залежності від контексту використовується у багатьох розуміннях: (1) як планета, (2) як суходіл, (3) як ґрунти – верхній шар земної поверхні, придатний для життя рослин, (4) як економічна категорія – загальний засіб праці і основний засіб виробництва у сільському господарстві, (5) як територія з угіддями, якою хтось володіє, територія з правовим режимом тощо.

Ст.1 ЗУ «Про охорону земель» визначає землю як «поверхню суші з ґрунтами, корисними копалинами та іншими природними елементами, що органічно поєднані та функціонують разом з нею».

ГОСТ 26640-85 «Земли. Термины и определения» містить дещо інше визначенн: «земля – найважливіша частина навколишнього природного середовища, що характеризується простором, рельєфом, ґрунтовим покривом, надрами, водами, є основним засобом виробництва у сільському господарстві, а також просторовою базою для розміщення галузей народного господарства».

Законодавчі визначення не слід абсолютизувати, оскільки навіть у тих самих актах контекст може вказувати на використання терміна в іншому розумінні. Напр., у ст.33 ЗУ «Про охорону земель» згадуються землі водного фонду, які насправді включають і земельні ділянки під водними об’єктами (отже, не лише «поверхню суші», як сказано у ст.1 цього Закону, в якій дається визначення земель водного фонду).

У доктрині земельного права наводяться й інші визначення землі, які, проте, знаходяться у загальному руслі законодавчих підходів. Натомість, на думку В.І. Андрейцева, законодавчі визначення не відбивають істотних властивостей землі. На його думку, у юридичному значенні земля - «головна територіально-просторова частина довкілля (навколишнього природного середовища) у межах території України, національне багатство українського народу, матеріальна основа територіальної цілісності, суверенітету й національної безпеки держави».

Власне визначення землі пропонує В.В. Носік. На його думку, в юридичному значенні земля (як об’єкт права власності Українського народу) – це «розташований над надрами, територіально обмежений кордонами України, цілісний, нерухомий поверхневий шар земної кори, який є основою ландшафту і просторовим базисом для гармонійного розподілу місць розселення, діяльності людей, об’єктів природно-заповідного фонду з урахуванням економічних, соціальних, екологічних та інших інтересів суспільства, належить народу на праві абсолютної власності, і складає частину національного багатства, що перебуває під особливою охороною держави».

Окремо науковець виділяє і поняття землі як основного національного багатства: це «розташована над надрами в межах державних кордонів частина земної поверхні з родючим шаром ґрунту, який використовується для виробництва у сільському господарстві абсолютної і додаткової вартості, що має розподілятися між сільським господарством, промисловістю і державою через приватну і суспільну форми власності за об’єктивним природним законом прогресивного економічного розвитку суспільства, що забезпечує збереження і підвищення родючості ґрунту, відновлення людської праці і розширене відтворення капіталу з метою забезпечення потреб та інтересів кожного громадянина і всього Українського народу».

Н.І. Титова взагалі не погоджується із тим, що саме земля є об’єктом земельного права; натомість, вона вважає за необхідне вживати поняття «землі». На її думку, термін «земля» (котра є специфічним майном, об’єктом цивільного права) «означає певну відокремлену від природного середовища працею людини частину (масу) речовини …». Натомість, «землі» як об’єкт земельного та екологічного права – «органічний компонент екосистеми, не вилучений з довкілля, який тісно взаємодіє з іншими природними об’єктами (водами, лісами, атмосферним повітрям тощо)». Зазначимо, що точка зору Н.І. Титової не є загальноприйнятою у правовій доктрині та не відображена на достатньому рівні у чинному законодавстві.

Виходячи із згаданих вище положень законодавства, а також із підходів, що висловлюються у науці земельного права, видається, що в земельному праві поняття «земля» вживається у розумінні земної поверхні та простору над та під нею на висоту та глибину, необхідні для правомірного використання земельної ділянки за цільовим призначенням (у тому числі її забудови), включаючи ґрунтовий покрив у межах цього простору (А.М. Мірошниченко).

З точки зору доктрини зем. права земля розглядає як інтегрований та диференційований об’єкт.

Як інтегрований об’єкт земля виконує ряд функцій:

- екологічна функція;

- просторова;

– політична ф-ція;

- соціальна як місце розселення, як основний засіб виробництва;

- економічна функція.

Як диференційований об’єкт земля поділяється законодавцем на категорії (їх 9).

Проблема: зак-во відносить зем. ділянку до майна, об’єктів речового права. Утім є особливості відмінності зем. ділянок від майна:

1. земля не ств-ся працею людини, землі існують об’єктивно, тобто це прир. об’єкт, який існує незалежно від волі людини на його виникнення та існування, на відміну від майна в широкому цивілістичному розумінні;

2. майно в цивіліст. розумінні завжди має споживчу та мінову вартість, яку легко встановити, виходячи із затрат праці та матеріалів, вкладених у певну річ; вартість зем. ділянки вираховується за штучно створеними методиками, в основі яких лежать місце розташування зем. ділянки, якісні показники, але в основному в основі нормативної ціни лежить той прибуток, який буде отриманий від використання зем. ділянки у майбутньому;

3. землі як об’єкт як складова навкол. прир. сер-ща (НПС) знаходяться в тісному взаємозв’язку з ін. об’єктами природи (водами, лісами, надрами); це одна, т. зв. група природоресурсних відносин, де властивість кожного компонента може бути реалізована в їх функціональній взаємодії. Отже, зем. відносини як і водні, лісові тощо містять еколог. вимоги, врахув. яких не властиве цив. зак-ву;

4. існув. спец. плати за використ. земель у формі зем. податку та орендної плати;

5. використання земель як основного засобу вир-ва. Ознаки землі на відміну від ін. засобів вир-ва:

a. незамінність,

b. постійне місце знаходження,

c. просторова обмеженість.

6. відносини зем. від-сті за правопорушення хар-ся зем.-прав. засадами та екол. вимогами.

Також проблема поділу земель на категорії (адже 1 з.д. може підпадати під декілька категорій, а цього законодавець не врахував.

Дата добавления: 2015-05-31