Моральна диспозиція особи. Переконання та позиційні настанови

Моральна диспозиція особи як вираз її духовно-практичної природи. Елементидиспозиційної структури: мета, потреби, інтереси, мотиви, ідеали, ціннісні орієнтації (вищий диспозиційний рівень). Вчинки завжди здійснюються через відповідну моральну диспозицію, окремі елементи якої не завжди виходять за межі утилітарного спрямування, як і не завжди мотивовані власними потребами (стихійність, гуртова психологія).

Інтереси – підгрунтя для почуття співпричетності, яке мобілізує й дисциплінує значно грунтовніше, ніж заклики та умовляння. Без реальної співпричетності не може бути переконливих почуттів відповідальності, піклування, відданості, взаємності, вірності, обов’язку тощо. Всяка ідея осоромить себе, якщо вона відривається від інтересу.

Мотиви. Можна прекрасно знати норми, мати чудові принципи, але при цьому не ворухнути пальцем для їх практичного втілення в життя. Для реалізації потрібні реальні рушійні сили, які б сполучили вимоги свідомості зі світом конкретних людських дій і вчинків. Такі рушії – внутрішні, суб’єктивно значущі спонуки до дії – і називають мотивами (moveo – зрушую, штовхаю). Мотив – це зацікавленість суб’єкта в певній дії. Це відповідь на питання – чому він її вчинив?

Моральна вартість самого вчинку далеко не завжди відповідає моральній вартості мотиву, який знаходиться у підвалинах дії. Поза-моральна мотивація широко розроблялась Фрейдом, який підвів під мораль потужний фундамент сублімованих сексуальних комплексів Для ХХ ст. це стало надто нав’язливо. Можна керуватись дуже моральними мотивами, але коїти щось сумнівне, недоречне або й зовсім шкідливе: добрі наміри – шлях до пекла, “ведмежа послуга” тощо.

Але що ж покласти в основу моральної оцінки людської дії – мотив чи результат? Мораль не може бути байдужою до власної гідності мотивів, на яких базуються вчинки. Зовнішня відповідність дій людини моральним вимогам ще ні про що не говорить. Адже при цьому можуть переслідуватися виключно поза моральні цілі і мотивація. Провина значно менше підлягає осуду при відсутності злих намірів, при наявності щиросердого каяття. Дія – зовнішнє у вчинку, мотив – внутрішнє!

Західна модель поведінки світської культури ХХ ст. прагне вибудувати своєрідну етику і естетику “знизу”: прозаїчно-низьких, бездуховних мотивів. Чи не мудріше старе шляхетне правило етики думати про людину так високо, як тільки це можливо за її реальним поводженням.

Мотивація – це сукупність мотивів з певною перевагою тих чи інших цінностей, потреб та інтересів у моральному виборі при здійсненні вчинку. Орієнтації завжди мотивовані, але є небезпека бездумної чи погано продуманої дії як “немотивованої мотивації”.

Результат – це матеріальні чи духовні наслідки вчинку, що спочатку усвідомлюються як мета. Може мати й різне значення для того, хто вчинив, і оточуючих. Може зовсім не співпадати з мотивом. Наводився такий жахливий приклад: один з приятелів, що працювали на кисневому заводі, висловив бажання охолодитися в спеку; інший включив кисень, парами якого заживо заморозив приятеля. Імпульсивно-тупо дія була спрямована на позитивний результат, але сталося немотивоване вбивство.

Ціннісні орієнтації. Якщо мотивація дає відповідь на запитання, чому, для чого людина діє певним чином, то ціннісна орієнтація висвітлює заради чого діє людина., чому присвячує діяльність свою. Це довгострокові план і смислова перспектива поведінки, всієї діяльності, це найважливіший прийом морального освоєння світу, що просякає всі рівні людської психіки (свідоме, підсвідоме, почуття й розум, волю). Вони забезпечують функціонально-регулятивну єдність всієї структури моральної свідомості і буття. В історії моралі вони були підставою морально-ціннісної символіки, що координувала й субординувала поведінку та стосунки людей. Ціннісна орієнтація – це інтенція свідомості, настанова особи (диспозиція) на певні речі, якості, людей, життєвий успіх, суспільний статус, самореалізацію, це – закріплення стійкого корінного сенсу існування у стосунках з іншими. Сама моральна цінність не існує поза ціннісного відношення, яке визначає стиль (культуру) стосунків, наближує моральне й художнє мислення, бо оцінна домінанта свідомості оперує не окремими поняттями, а цілісними блоками сенсів (ансамблями команд-оцінок), у яких органічно переплетені раціональні й емоційні, понятійні й інтуїтивні моменти.

Моральні якості – найбільш типові й свідомо підтримувані риси характеру людини, її поведінки та поводження. Вперше це поняття використав Аристотель (позначення особистих якостей). Соціалісти-утопісти розуміли під ним суспільні риси, оскільки людина – продукт суспільства. Щоб позбутися негативних якостей особистостей, треба змінити характер суспільства. Але чи революції здатні на таке?

Субстратом моральних якостей може бути лише особа. Вони можуть бути позиційними (принциповими) та контр-позиційними (безпринципними). Колись контр-позицію позитивним якостям називали “антиподами комуністичної моралі” (ті, що зрадили принципам комунізму або у кого вони відсутні зовсім). До позитивних позиційних якостей відносяться, наприклад, такі: порядність (зародок досконалості), працьовитість, чуйність, шанобливість, щирість, доброзичливість, мужність, благородство. Не варто всі і всякі моральні риси та властивості людини відносити до якостей. Інтегральна якість в диспозиції ідеалу – досконалість! Вчинки – очевидні показники моральних якостей.

Моральна позиція людини. – це органічна частина її життєвої позиції. Хоча добро не може бути зовсім тотожнім життю: воно спрямовується також ідеалами, принципами, особистими переконаннями. Людина може займати активну, пасивну чи байдужу позицію, бути конформістом чи новатором, впевненим чи з сумнівом. Зустрічається нерідко й фальшива позиція, демонстрація на публіку при гнилій моральності.

Переконання – основа свідомої моральної діяльності (психологічний стан активної “живої” свідомості, вірність вірі), вищий механізм регуляції поведінки (Б.Поршнєв); спирається на моральні якості, орієнтації та моральну позицію людини. отже, це не ситуативна ідея, а стан всієї свідомості, духовного світу особи, глибоко укорінена й сумлінна моральна уява, яка веде до певної практичної реалізації. Доброта й благородство почувань надійні лише при твердих переконаннях, коли добре відпрацьована думка зливається з вольовим забезпеченням, коли узгоджені факти життя й отримані знання. Зв’язок знань (емоційно пережитих, сердечно укорінених), вчинків і переконань може бути прямим і зворотнім (“слово та діло”, ідеї лягають на раніше сформовані настанови, кожний етап життєвого шляху дещо трансформує переконання). Але є багато чинників, від яких залежить переконання: вік, стать, освіта, фах, клас, соціальний статус, політична прихильність (совість рояліста відмінна від совісті республіканця, сумління “померанчових” дещо інше, ніж “синіх” тощо). Головний чинник – якість самої людини як особи, її вимогливість до себе, бо до інших – то невелика чеснота. Люди без переконань у своїй масі не прощають різкої зміни їх у інших навіть один раз у житті. Звичайно, що мова йде не про кон’юнктурників, які змінюють погляди залежно від ситуації й геть безболісно. Зміна переконань може бути лише принциповою для особистості, болючою для серця (від них не відійдеш, “не розірвавши свого серця”, – запевняв юний Карл Маркс).

Переконаність – це результат відношення людини до своїх вчинків, переконань, впевненість у власній правоті. Мистецтво переконувати – важливий чинник міжособистісного спілкування, життєвого успіху – це процес передачі моральних уявлень іншим людям: аргументовані пояснення, докази, емоційний колорит, авторитетність суджень глибокого змісту й сенсу, досвід особистості (при однакових знаннях, уподобаннях, почуттях й ідеалах переконання не обов’язково однакові). Уміти бути переконливим важливо, але не пихою авторитарності, не самовпевненістю в одвічній своїй правоті, не сугестивно-харизматичним впливом чи перевагою волі, нав’язливістю, цинізмом тощо.

Основні диспозиційні орієнтації та синтетичні моральні якості особистості знайшли теоретичний вираз у моральній філософії епікуреїзму, стоїцизму, скептицизму, утилітаризму.

Розуміння моральності загалом надало різні позиційні орієнтування людям:

ГЕДОНІЗМ. Вищим або й єдиним добром вважається задоволення. Засновник – Аристіп з Кірени; пізніші представники: Бентам, Мілль, Сіджвік Г. Перетинається частково з цією позицією утилітаризм (засновник утилітаристської етики – Єремія Бентам). У Чернишевського натомість утилітарних індивідуальних поставлені суспільні інтереси.

ЕВДЕМОНІЗМ. Засновник – Епікур: сутністю добра й вищим принципом моральної поведінки проголосив щастя, блаженство. Треба подолати безпосередність прагнень до чуттєвої насолоди. Треба самообмеження., свобода волі, духовне самоудосконалення. Жадоба пізнання і безкорислива дружба. Продовжувачі – Спіноза, французькі матеріалісти та англійські утилітаристи (евдемонізм останніх зводиться до гедонізму).

СТОЇЦИЗМ. Внутрішнє зосередження людини та етика доброчинства. Засновник – Зенон.

СКЕПТИЦИЗМ. Сумнів в істинності суджень та етика незворушності (атараксія). Засновник – Піррон.

МЕТАФІЗИЧНІ теорії – припущення про поза емпіричну, надчуттєву природу й зміст вищих моральних цінностей. Зразком тут є етика Канта.

ЕВОЛЮЦІОНІСТСЬКА етика стала популярною наприкінці ХІХ – початку ХХ ст.: її представники моральне добро ототожнювали з «більш високим» ступенем розвитку (переважно у біологічному розумінні). Фундатор – Спенсер Г.

Принципову критику всім указаним точкам зору дав Дж. Мур (1883-1958) у праці «Принципи етики» (1903). Об’єкт критики – «натуралістична помилка»: для сукупності предметів як носіїв добра підшукується певна спільна ознака, яка має природний характер чи характер поза моральної реальності. Дослідники помилково вважають, що мають справу з самим добром як таким, а не з ознакою його. Задоволення і є добро, наприклад. Воно емпірично визначене, натуральне. Добро – це бажане, це щастя, вищий розвиток тощо. У Канта – це самовизначення автономної волі. Насправді, доходить висновку Мур, добро як таке визначити неможливо. Знання добра у кожної людини інтуїтивне. І це велика істина: добро – ідея. А ідея не може бути вичерпаною будь-якими окремими емпіричними спогляданнями (Кант). Тому вона й примушує «багато думати». Вдоволення, щастя, корисність – це добро. Але добро не є жодним з них. Інтуїцїї добра вповні достатньо. Хіба заклопотана людина усвідомлює сутність внутрізіркових процесів, завдяки яким Сонце світить? Але ж це не заважає нам відрізняти освітлену частку предмету від неосвітленої. Ідея Добра – таке ж саме ціннісне Сонце моральної свідомості.

Життєві орієнтації особи, яскравість та масштаб їх вияву:

Дата добавления: 2015-05-26