Злочини проти трудових прав людини 1 страница

Видовим об’єктом злочинів проти трудових прав людини є суспільні відносини, що забезпечують право людини на працю, на оплату праці, на охорону праці, на відпочинок і дозвілля. Із змісту багатьох підручників з кримінального права випливає те, що потерпілими від цих злочинів є громадяни України. У ст. 2 КЗпроП України, дійсно, передбачені права громадян України про працю. Проте, у ст. 5 Закону України „Про охорону праці” йде мова про охорону праці людини. Це означає, що іноземні громадяни і особи без громадянства, які працюють на підприємствах, розташованих на території України, мають також права на охорону праці, як і громадяни України. Тому потерпілими від злочинів проти трудових прав окрім громадян України можуть бути і іноземці, і особи без громадянства.

Об’єктивна сторона зазначених злочинів полягає як у дії (наприклад, незаконне звільнення працівника з роботи (ст. 172 КК), так і в бездіяльності (наприклад, безпідставна невиплата заробітної плати (ст. 175 КК).

Злочини проти трудових прав людини вважаються закінченими з моменту вчинення діяння, незалежно від настання наслідків (ці злочини із формальним складом).

У деяких випадках обов’язковою ознакою об’єктивної сторони складу злочинів проти трудових прав людини є спосіб вчинення злочину (наприклад, обман, зловживання довірою, примус є способами грубого порушення угоди про працю (ст. 173 КК). Місце, час, обстановка вчинення злочинів є факультативними ознаками об’єктивної сторони і на кваліфікацію не впливають.

Суб’єктивна сторона злочинів проти трудових прав людини характеризується лише умисною виною, вид умислу прямий. Мотив і мета, як правило, є факультативними ознаками суб’єктивної сторони. У деяких випадках мотив передбачений диспозиціями відповідних статей і має обов’язковий характер (наприклад, незаконне звільнення працівника з роботи (ст. 172 КК) передбачає наявність особистих мотивів).

Суб’єкт злочинів проти трудових прав людини, як правило, спеціальний – особа, на яку покладено обов’язок дотримання трудового законодавства. Лише у разі примушування до участі у страйку або перешкоджання участі у страйку суб’єкт злочину загальний.

Диспозиції кримінально-правових норм, що передбачають відповідальність за вчинення злочинів проти трудових прав людини є бланкетними, тому під час кваліфікації цих злочинів потрібно звертатися до таких законів: „Про зайнятість населення” від 1 березня 1991 р.; „Про пенсійне забезпечення” від 5 листопада 1991 р.; „Про пенсійне забезпечення військовослужбовців та осіб начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ та деяких інших осіб” від 9 квітня 1992 р.; „Про охорону праці” від 14 жовтня 1992 р.; „Про колективні договори і угоди” від 1 липня 1993 р.; „Про оплату праці” від 24 березня 1995 р.; „Про відпустки” від 15 листопада 1996 р.; „Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)” від 3 березня 1998 р.; „Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв’язку з порушенням строків їх виплати” від 19 жовтня 2000 р.; „Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування” від 9 серпня 2003 р. Особливе значення під час кваліфікації злочинів проти трудових прав людини набуває Кодекс законів про працю України.

3. Злочини проти особистих прав і свобод людини

Видовим об’єктом злочинів проти особистих прав і свобод людини є суспільні відносини, що забезпечують можливість збереження, розвитку і захисту морально-психологічної індивідуальності людини, її світогляду та духовності.

Об’єктивна сторона зазначених злочинів полягає як у дії (наприклад, розголошення таємниці усиновлення (удочеріння) (ст. 168 КК), так і в бездіяльності (наприклад, ухилення від сплати аліментів на утримання дітей (ст. 164 КК).

Злочини проти особистих прав і свобод людини, як правило, із формальним складом. Вони вважаються закінченими з моменту вчинення діяння, незалежно від настання наслідків. Проте деякі з них належать до злочинів із матеріальним складом. Наприклад, злісне невиконання обов’язків по догляду за дитиною або за особою, щодо якої встановлена опіка чи піклування (ст. 166) вважається закінченим злочином із моменту настання тяжких наслідків.

Місце, спосіб, обстановка, час вчинення цих злочинів є факультативними ознаками об’єктивної сторони і на кваліфікацію не впливають.

Суб’єктивна сторона злочинів проти особистих прав і свобод людини характеризується, як правило, умисною формою вини. Проте деякі з них вчиняються із змішаною формою вини, тобто коли протиправні дії вчиняються умисно, а ставлення до наслідків є необережним (наприклад, злісне невиконання обов’язків по догляду за дитиною або за особою, щодо якої встановлена опіка чи піклування (ст. 166 КК). Мотив і мета, як правило, є факультативними ознаками суб’єктивної сторони і на кваліфікацію не впливають. У деяких випадках вони передбачені диспозиціями відповідних статей і мають обов’язковий характер. Наприклад, зловживання опікунськими правами (ст. 167 КК) вчиняється з корисливою метою на шкоду підопічному.

Суб’єкт злочинів проти особистих прав і свобод людини може бути як загальний (фізична осудна особа, яка досягла 16-ти років), так і спеціальний (наприклад, батьки, опікуни, піклувальники, діти тощо).

Диспозиції кримінально-правових норм, що передбачають відповідальність за вчинення злочинів проти особистих прав і свобод людини є бланкетними, тому під час кваліфікації цих злочинів потрібно звертатися: по-перше, до законів: „Про міліцію” від 20 грудня 1990 р; „Про свободу совісті та релігійні організації” від 23 квітня 1991 р.; „Про оперативно-розшукову діяльність” від 18 лютого 1992 р.; „Про інформацію” від 2 жовтня 1992 р.; „Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю” від 30 червня 1993 р.; „Про охорону дитинства” від 26 квітня 2001 р.; по-друге, до підзаконних актів: Правил опіки та піклування, затверджених наказом Державного комітету України у справах сім’ї та молоді, Міністерства освіти, МОЗ, Міністерства праці та соціальної політики від 26 травня 1999 р. № 34/166/131/88; Порядку ведення обліку дітей, які можуть бути усиновленні, осіб, які можуть усиновити дитину, та здійснення нагляду за дотриманням прав дітей після усиновлення, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 28 серпня 2003 р. № 1377; Положення про дитячий будинок сімейного типу, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 26 квітня 2002 р. №564; Положення про прийомну сім’ю, затвердженого постановою Кабінету Міністрів від 26 квітня 2002 р. № 565; Положення про Державний комітет України у справах релігій, затвердженого Указом Президента України від 14 листопада 2000 р. № 1229/2000. Особливе значення під час кваліфікації злочинів проти особистих прав і свобод людини мають: Сімейний кодекс України від 10 січня 2002 р.; Житловий кодекс України від 30 червня 1983 р.; Цивільний кодекс України від 16 січня 2003 р.; Кримінально-процесуальний кодекс України від 28 грудня 1960 р.

4. Злочини проти деяких культурних та фізичних прав людини і громадянина

Видовим об’єктом злочинів проти культурних та фізичних прав людини і громадянина є суспільні відносини, що забезпечують право людини і громадянина на освіту, наукову техніку і художню творчість, авторські і суміжні права, а також право на медичне обслуговування.

Об’єктивна сторона зазначених злочинів полягає лише в активних діях.

У деяких випадках обов’язковою ознакою об’єктивної сторони складу злочинів проти культурних та фізичних прав людини і громадянина є:

- настання наслідків у вигляді матеріальної шкоди та наявність причинного зв’язку між діянням і цими наслідками (наприклад, ст. ст. 176, 177 КК);

- місце вчинення злочину (наприклад, державні чи комунальні заклади охороні здоров’я (ст. 184 КК)

- є способи вчинення злочину (наприклад, обман, зловживання довірою, примус є способами грубого порушення угоди про працю (ст. 173 КК).

Злочини проти культурних та фізичних прав людини і громадянина можуть бути як з формальним, так і матеріальним складом.

Суб’єктивна сторона злочинів проти культурних та фізичних прав людини і громадянина характеризується лише умисною виною, вид умислу прямий. Мотив і мета є факультативними ознаками суб’єктивної сторони і на кваліфікацію не впливають.

Суб’єкт злочинів проти культурних та фізичних прав людини і громадянина може бути як загальним (ст. ст. 176, 177 КК), так і спеціальним (ст. ст. 183, 184 КК).

Диспозиції кримінально-правових норм, що передбачають відповідальність за вчинення злочинів проти культурних та фізичних прав людини і громадянина є бланкетними, тому під час кваліфікації цих злочинів потрібно звертатися до Цивільного кодексу України та законів України: „Про авторське право і суміжні права” від 23 грудня 1993 р., „Про охорону прав на промислові зразки” від 15 грудня 1993 р., „Про охорону прав на винаходи і корисні моделі” від 15 грудня 1993 р., „Про охорону прав на зазначення походження товарів” від 16 червня 1999 р., „Про охорону прав на топографії інтегральних мікросхем” від 5 листопада 1997 р., „Про охорону прав на сорти рослин” від 21 квітня 1993 р., „Про освіту” від 23 травня 1991 р.

Тема 28. Злочини проти власності

Історія розвитку кримінального законодавства України щодо злочинів проти власності.

Поняття та види злочинів проти власності.

Поняття, форми та види розкрадання.

Загальна характеристика корисливих злочинів, не пов’язаних з незаконним обертанням чужого майна на користь винного або інших осіб.

Кваліфікуючі ознаки злочинів проти власності.

Некорисливі посягання на власність.

Під час вивчення історії розвитку кримінального законодавства України щодо злочинів проти власності особливу увагу слід звернути на вид та розмір покарання, яке призначалося за вчинення цих злочинів.

Характеристику злочинів проти власності слід розпачати з аналізу родового об’екту. Родовим об’єктом злочинів, передбачених Розділу VI Особливої частини КК, є право власності, яке полягає у володінні, користуванні і розпорядженні майном. Додатковими об’єктами можуть виступати життя, здоров’я, психічна і фізична недоторканість людини.

Особливе значення для цих злочинів має їх предмет (приватне, комунальне або державне майно). Майно як предмет злочину має такі ознаки: 1) юридична – право на майно належить певному власнику або особі, якій воно на законній підставі ввірено, знаходиться у її веденні чи під її охороною, для винного майно є чужим; 2) економічна – майно має представляти певну матеріальну цінність, мати певну вартість, є втіленням праці людей; 3) фізична – це предмети, речі, які можна вилучити, привласнити, спожити, пошкодити, знищити тощо.

Не відносяться до предметів злочинів проти власності предмети, що знаходяться в природному стані: ліс на корені, риба та інші водні тварини в природних водоймах, звірі у лісі тощо. За винятком, якщо ці предмети вже витягнуті з природного стану за допомогою праці людини, або вирощуються людиною тощо. Крім майна у деяких злочинах проти власності предметом можуть бути право на майно, а також дії майнового характеру, наприклад, при вимаганні та шахрайстві. Об'єктивна сторона більшості складів злочинів проти власності сконструйована законодавцем як злочини з матеріальним складом. Однак для закінчення таких злочинів як розбій, вимагання, погроза знищення майна не потрібно фактичного настання шкоди (так звані усічені склади злочинів).

Суб'єктивна сторона більшості злочинів проти власності характеризується прямим умислом, коли особа усвідомлює, що посягає на чужу власність, передбачає спричинення матеріальної шкоди і бажає цього, одночасно бажаючи та власного незаконного збагачення. Поряд з цим знищення або пошкодження майна може бути вчинене і з непрямим умис­лом, а необережне знищення або пошкодження майна і порушення обов'язків щодо охорони майна можуть бути вчинені через необережність.

Злочини, що утворюють групу посягань проти власності, розрізняються між собою за характером діяння, способом їх вчинення, мотивами. Їх можна поділити на: 1) корисливі (статті 185-193, 197 1 КК); пов'язані із обертанням чужого майна на користь винного або інших осіб (статті 185-191,197 1 КК); не пов'язані із обертанням чужого майна на користь винного або інших осіб (статті 192, 193, 198 КК); 2) некорисливі (статті 194-197 КК).

Загальними ознаками, що об’єднують першу групу злочинів, є: протиправне і безоплатне обертання чужого майна на користь винного або інших осіб; корисливий мотив – прагнення до незаконного збагачення за рахунок чужого майна.

Протиправність означає, що суб’єкт не має права на майно, або вилучає його у спосіб, заборонений законом. Під безоплатністю розуміється вилучення майна без певної заміни, тобто воно не повертається, не оплачується, не відшкодовується власнику в еквіваленті його вартості.

Об’єктивна сторона цих злочинів характеризується різними способами обернення чужого майна на користь винного чи третіх осіб: 1) викраденням (ст. 185-187 КК); 2) вимаганням (ст. 189 КК); 3) заволодінням іншим шляхом (ст. ст. 190-191 КК). Більшість згадуваних злочинів відносяться до злочинів з матеріальним складом: крім діяння необхідною ознакою їх об'єктивної сторони є наслідки – матеріальна шкода.

Суб'єктом корисливих злочинів (крадіжки, грабежу, розбію, вимагання) є будь-яка осудна особа, якій виповнилося 14 років. В інших випадках – осудна особа, яка досягла 16-річного віку. У разі привласнення, розтрати майна або заволодіння ним шляхом зловживання службовим становищем суб’єкт спеціальний – особа, якій майно ввірено чи перебувало в її віданні або службова особа.

Суб'єктивна сторона цих злочинів характеризується прямим умислом, корисливими мотивом і метою.

Поряд з цими загальними ознаками ці злочини мають і відмінні ознаки, характерні для конкретних складів злочинів. Вони відрізняються один від одного за способом (формою) їх вчинення, тобто прийомами, методами, які використовує винний для досягнення злочинної мети збагачення за рахунок чужого майна.

Злочинам цієї групи властиві наступні кваліфікуючі і особливо кваліфікуючі ознаки, тобто вчинення їх: повторно, за попередньою змовою групою осіб; організованою групою; у великих або особливо великих розмірах; із заподіянням значної шкоди потерпілому.

В кримінально-правовій літературі злочини, пов'язані із обертанням чужого майна на користь винного або інших осіб, називаються розкраданням. Під розкраданням слід розуміти – умисне протиправне обернення винною особою певним способом чужого майна на свою користь або користь іншої особи з корисливих спонукань.

Безпосереднім об'єктом посягання при розкраданні є право власності на майно.

Предметом розкрадання може бути майно, яке має вартість, ціну і перебуває у чужій для винної особи власності. Будь-яка річ, яка має матеріальну цінність, може бути предметом розкрадення, в тому числі національна й іноземна валюта, цінні папери, які мають номінальну вартість, за якою вони реалізуються, а також документи, що виконують роль грошового еквіваленту.

Об'єктивна сторона розкрадання полягає в тому, що винна особа тим чи іншим спосо­бом обертає чуже майно на свою чи іншої особи користь.

У ст. ст. 185-191 КК передбачена відповідальність за різні форми розкрадання чужого майна. Розкрадання може бути вчинене у формі крадіжки (ст. 185 КК), грабежу (ст. 186 КК), розбою (ст. 187 КК), а також у формі вимагання (ст. 189 КК), шахрайства (ст. 190 КК), привласнення, розтрати (ч. ч. 1 і 2 ст. 191 КК), заволодіння майном шляхом зловживання службовою особою своїм службовим становищем (ч. 2 ст. 191 КК). Характерною ознакою кожної з цих форм розкрадання є особливий, притаманний лише їй, спосіб дії винної особи. При цьому будь-який спосіб розкрадання пов'язаний з наявністю спеціальної мети – обернути майно на свою чи іншої особи користь.

Обернення майна на свою або іншої особи користь – одержання матеріальної вигоди за рахунок зменшення матері­альних цінностей без оплати їх вартості та відшкодування їх еквіваленту.

Розкрадання вважається закінченим злочином з моменту обернення винним майна на свою або іншої особи користь (розбій вважаєть­ся закінченим з моменту нападу за наявності такої цілі, а вимагання – з моменту вимоги май­на під відповідною погрозою потерпілому).

Суб'єктом крадіжки, грабежу, розбію і вимагання може бути осудна особа, якій виповнилося 14 років. Суб'єктом шахрайства, привлас­нення, розтрати, заволодіння майном шляхом зловживання службовим становищем – осудна особа, якій на момент вчинення злочину виповнилося 16 років.

Суб'єктивна сторона розкрадання характеризується виною у формі прямого умислу. Суб'єкт злочину усвідомлює, що майно, яке він викрадає, є для нього чужим і що він вчиняє протиправне вилучення такого майна, а також бажає його вчинити. Винний, звертаючи майно на свою користь, робить це всупереч волі власника.

Обставинами, що обтяжують розкрадання, є: повторність розкрадання; вчинення його за попередньою змовою групою осіб або організованою групою; великий розмір викраденого; особливо великий розмір викраденого. До обставин, що обтяжують крадіжку, грабіж і розбій, крім названих, віднесено і вчинення цих злочинів з проникненням у житло, інше приміщення чи сховище.

Злочини, не пов’язані з оберненням майна на користь винного чи інших осіб (ст. ст. 192, 193, 198 КК), характеризуються заподіянням шкоди власникові без обернення на свою користь чи інших осіб чужого або нічийного майна.

Суб’єктивна сторона цієї групи злочинів характеризується прямим умислом і корисливим мотивом.

Групу некорисливих посягань на власність складають злочини, передбачені ст.ст. 194-197 КК. Від інших злочинів проти власності їх відрізняє те, що: вони не містять корисливого мотиву; пов’язані з заподіянням матеріальної шкоди специфічними способами – шляхом знищення або пошкодження майна чи порушення обов’язків щодо охорони майна.

Ці злочини в свою чергу поділяють на: 1) діяння, що пов’язані із знищенням або пошкодженням майна чи погрозою його знищення (ст. ст. 194-196 КК); 2) діяння, що полягають у порушенні обов’язків щодо охорони майна (ст. 197 КК).

Предмету злочинів проти власності (майну), пов’язаних з його знищенням чи пошкодженням майна (ст. ст. 194–196 КК), притаманні певні особливості порівняно предметом викрадення, привласнення, вимагання майна, заволодіння ним шляхом шахрайства або зловживання службовим становищем. Викрадення нерухомого майна, лісів, надр як таких є неможливим, на відміну від їх знищення або пошкодження, які є реально можливими. До того ж, неможливо знищити право на майно, а вимагати таке право можливо.

Предметом злочинів проти власності, пов’язаних з його знищенням чи пошкодженням, може бути будь-яке майно, окрім певних його видів, знищення чи пошкодження яких визначено законом спеціальним видом знищення чи пошкодження чужого майна. КК до таких видів знищення чи пошкодження майна відносить знищення (руйнування) чи пошкодження (зіпсування) таких видів майна, як: об’єкти, що мають важливе народногосподарське чи оборонне значення (ст. 113 КК), релігійні споруди та культові будинки (ст. 178 КК), релігійні святині (ст. 179 КК), лісові масиви або зелені насадження (ст. 245 КК), дерева і чагарники у лісах, лісові насадження (ст. 246 КК), території, взяті під охорону держави, та об’єкти природи заповідного фонду (ст. 252 КК), радіоактивні матеріали (ст. 265 КК) тощо.

Предмет знищення або пошкодження майна – лише чуже майно. Такі дії, вчинені з власним майном, в тому числі з тим, що знаходиться в спільній власності винного та інших осіб.

Суб’єктивна сторона цих злочинів характеризується умисною (умисне знищення або пошкодження майна, погроза знищення майна) або необережною (необережне знищення або пошкодження майна, порушення обов’язків щодо охорони майна) виною.

Тема 29. Злочини у сфері господарської діяльності

Історичні соціально-економічні та політичні умови виникнення кримінальної відповідальності за злочини у сфері господарської діяльності.

Загальна характеристика та система злочинів у сфері господарської діяльності.

Під час вивчення історичних, соціально-економічних та політичних умов виникнення кримінальної відповідальності за злочини у сфері господарської діяльності особливу увагу слід звернути на вплив зміни економічного устрою держави на систему цих злочинів.

Злочини у сфері господарської діяльності посягають на суспільні відносини, що складаються з приводу виробництва, розподілу, обміну та споживання товарів, робіт та послуг. Так, наприклад, при порушенні порядку зайняття банківською діяльністю злочином спричиняються шкода відносинам у сфері підприємницької діяльності.

Більшість злочинів у сфері господарської діяльності вчинюються шляхом дії (наприклад, незаконне відкриття або використання за межами України валютних рахунків, контрабанда тощо). Окремі злочини можуть виразитися тільки в утриманні від дій (наприклад, ухилення від сплати податків).

Для настання відповідальності за вчинення злочинів у сфері господарської діяльності, в одних випадках, має значення настання негативних наслідків, в інших - ні. Так, при виготовленні, зберіганні, придбанні, перевезенні, пересиланні, ввезенні в Україну з метою збуту чи збут підроблених грошей, наприклад, сам факт придбання цих грошей є злочинним. А, наприклад, при доведенні до банкрутства, важливим для настання кримінальної відповідальності є настання шкідливого наслідку - банкрутство.

Говорячи про відповідальність за злочини у сфері господарської діяльності, необхідно підкреслити, що настання, а в деяких випадках і суворість покарання, залежить від розміру шкоди, заподіяної цим злочином.

Всі злочини у сфері господарської діяльності характеризуються виключно умисною формою вини. Тобто особа – злочинець розуміє злочинність свого діяння, осмислює те, що це діяння призведе до покарання, але все ж таки бажає настання негативних наслідків. Крім цього під час притягнення до відповідальності постає питання про наявність мотиву та мети у діях злочинця. Тобто ми намагаємося уяснити, що конкретно спонукало людину зробити такий вчинок. Так, наприклад, відповідальність за розголошення деяких секретів виробництва окремої продукції настає тільки при наявності корисливих мотивів, метою такого розголошення є отримання винагороди.

Відповідальність за злочин настає з 16-річного віку. В деяких злочинах винною може бути особа, яка має спеціальний статус (наприклад, службова особа, платник податку тощо).

Злочини у сфері господарської діяльності умовно можна об'єднати в декілька груп:

1) злочини у сфері банківської системи України: незаконні дії з документами на переказ, платіжними картками та іншими засобами доступу до банківських рахунків, обладнанням для їх виготовлення (ст. 200 КК); незаконне відкриття або використання за межами України валютних рахунків (ст. 208 КК);

2) злочини у сфері бюджетної системи України: порушення законодавства про бюджетну систему України (ст. 210 КК); видання нормативно-правових або розпорядчих актів, які змінюють доходи і видатки бюджету всупереч встановленому законом порядку (ст. 211 КК);

3) злочини у сфері кредитно-фінансової системи України: виготовлення, зберігання, придбання, перевезення, пересилання, ввезення в Україну з метою збуту або збут підроблених грошей, державних цінних паперів чи білетів державної лотереї (ст. 199 КК); контрабанда (ст. 201 КК); ухилення від повернення виручки в іноземній валюті (ст. 207 КК); ухилення від сплати податків, зборів (обов'язкових платежів) (ст. 212); незаконне виготовлення, зберігання, збут або транспортування з метою збуту підакцизних товарів (ст. 204 КК);підроблення знаків поштової оплати і проїзних квитків (ст. 215 КК); незаконне виготовлення, підроблення, використання або збут незаконно виготовлених, одержаних чи підроблених марок акцизного збору чи контрольних марок (ст. 216 КК); ухилення від сплати внесків на загальнообов’язкове державне пенсійне страхування (ст. 212 1 КК).

4) злочини у сфері підприємництва та іншої діяльності суб’єктів господарювання: порушення порядку зайняття господарською діяльністю та діяльністю з надання фінансових послуг (ст. 202 КК); зайняття забороненими видами господарської діяльності (ст. 203 КК); незаконний обіг дисків для лазерних систем зчитування, матриць, обладнання та сировини для їх виробництва (ст. 203 1 КК); фіктивне підприємництво (ст. 205 КК); протидія законній господарській діяльності (ст. 206 КК); легалізація (відмивання) доходів, одержаних злочинним шляхом (ст. 209 КК); умисне порушення вимог законодавства про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом (ст. 209 1 КК); порушення порядку здійснення операцій з металобрухтом (ст. 213 КК); порушення правил здачі дорогоцінних металів і дорогоцінного каміння (ст. 214 КК).

5) злочини у сфері конкурентних відносин: примушування до антиконкурентних узгоджених дій (ст. 228 КК); незаконне використання знака для товарів і послуг, фірмового найменування, кваліфікованого зазначення походження товару (ст. 229 КК); незаконне збирання з метою використання або використання відомостей, що становлять комерційну або банківську таємницю (ст. 231 КК); розголошення комерційної або банківської таємниці (ст. 232 КК); незаконне використання інсайдерської інформації (ст. 232 1 КК).

6) злочини у сфері банкрутства: фіктивне банкрутство (ст. 218 КК); доведення до банкрутства (ст. 219 КК); приховування стійкої фінансової неспроможності (ст. 220 КК); незаконні дії у разі банкрутства (ст. 221 КК).

7) злочини у сфері використання фінансових ресурсів та обігу цінних паперів: шахрайство з фінансовими ресурсами (ст. 222 КК); розміщення цінних паперів без реєстрації їх випуску (ст. 223 КК); підробка документів, які подаються для реєстрації випуску цінних паперів (ст. 223 1 КК); порушення порядку ведення реєстру власників іменних цінних паперів (ст. 223 2 КК); виготовлення, збут або використання підроблених недержавних цінних паперів (ст. 224 КК); приховування інформації про діяльність емітента (ст. 232 2 КК).

8) злочини у сфері обслуговування споживачів та захисту їх прав: незаконне виготовлення, збут або використання державного пробірного клейма (ст. 217 КК); обман покупців та замовників (ст. 225 КК); фальсифікація засобів вимірювання (ст. 226 КК); випуск або реалізація недоброякісної продукції (ст. 227 КК).

9) злочини у сфері приватизації державного та комунального майна: незаконна приватизація державного, комунального майна (ст. 233 КК);незаконні дії щодо приватизаційних паперів (ст. 234 КК);недотримання особою обов’язкових умов щодо приватизації державного, комунального майна або підприємств та їх подальшого використання (ст. 235 КК).

Тема 30. Злочини проти довкілля

Історія криміналізації злочинів проти довкілля.

Поняття та види злочинів проти довкілля.

Під час вивчення історії криміналізації злочинів проти довкілля особливу увагу слід звернути на причини та умови криміналізації цих злочинів.

Основне завдання Розділу VIII Особливої частини КК «Злочини проти довкілля» - охорона суспільних відносин в сфері охорони довкілля і раціонального використання природних об'єктів, своєчасного їх відновлення.

Довкілля - це навколишнє природне середовище, яке оточує людину і створює природні умови для її життя.

Розділ складається з 19 статей (ст. ст. 236-254 КК), що передбачають відповідальність за діяння, які посягають на екологічну безпеку, на суспільні відносини в сфері її захисту.

Екологічна безпека - це такий стан навколишнього природного середовища, за якого забезпечується попередження погіршення екологічної обстановки та виникнення небезпеки для здоров'я людей.

Ці злочини можуть проявлятися в таких діях: 1) порушення певних правил (ст. 236, ст. 240, ст. 242 КК); 2) невжиття заходів (ст. 237 КК); 3) приховування або перекручування відомостей (ст. 238 КК); 4) забруднення або псування природних об'єктів, їх знищення чи пошкодження (ст. 239, ст. 241, ст. 243, ст. 245 КК) 5)певні незаконні дії (ст. 246, ст. 248, ст. 249 КК).

Ці діяння можуть мати тяжкі наслідки: призвести до загибелі людей чи спричиненні інших тяжких наслідків, масове захворювання людей, загибель об'єктів тваринного і рослинного світу.

Відповідальність за ці діяння можуть нести особи, яким виповнилося 16 років і які під час вчинення цих дій здатні були усвідомлювати свої дії (бездіяльність) і керувати ними.

Однак, за злочини передбачені ст. ст. 236, 237, 238, 239, 241, 243, 253, 254 КК відповідальність несуть особи, на яких законом покладені певні обов'язки щодо охорони довкілля, виконання певних правил і норм. Це експерти державної екологічної експертизи, службові установи підприємств, установ, організацій (ст. 236 КК), особи, на яких покладено обов'язки дезактивації та інші відновлюванні заходи щодо ліквідації або усунення наслідків екологічного забруднення (ст. 237 КК), капітани та інші службові особи морських і повітряних суден та інших перебуваючих у морі споруд (ст..243 КК) та ін. Найбільш важливим є встановлення відповідальності для другої категорії осіб, тому, що законом встановлено їхній прямий обов'язок щодо охорони довкілля і усунення наслідків його забруднення.

Вказані особи несуть відповідальність за свої дії лише при наявності у них певного психічного ставлення до своїх дій і їх наслідків. Так, можливе пряме бажання вчинити певні дії, але при цьому ставлення до наслідків буде не прямим, тобто наслідки наступають через необережність. Але також вказані дії можуть вчинюватись через необережність (тобто коли особа не бажає вчинити дії, що призведуть до певних наслідків; може їх передбачати, але розраховує на їх ненастання; або взагалі їх не передбачає, хоча повинна їх передбачити).

Дата добавления: 2015-05-31