Західноукраїнські землі в 1921-1939 роках

З початку 20-х роках 146 тис. кв. км українських земель, на яких проживало 7 млн українців, опинилися за межами радянської України, що мала певні ознаки державності. Кількісно і якісно західноукраїнські землі та їх населення становили могутній потенціал, не раз відігравали значну роль в українській історії, розвитку нашого народу. Українці не могли змиритися з протиправним поділом своєї нації. Держави ж, яким дісталися нові землі, не хотіли рахуватися з інтересами українців.

Згідно з ризьким мирним договором (1921), рішенням ради послів великих держав Заходу (1923) Волинь, Полісся, Холмщина, Підляшшя, Галичина були включені до складу Польщі. Влада провадила щодо українського населення політику експлуатації, колонізації, асиміляції, нехтування правами і свободами. Населені українцями землі польська адміністрація тримала на становищі недорозвиненої аграрної окраїни, яка постачала у польські воєводства дешеву сировину, купуючи натомість дорогі готові вироби. Більшість чотиримільйонного українського селянства страждало від малоземелля. Водночас до Західної України було направлено понад 200 тис. польських переселенців (так званих осадників) із центральних районів, переважно з числа колишніх військових. їм виділялись кращі землі, великі фінансові субсидії, 100 тис. польських переселенців було спрямовано в західноукраїнські міста. Важкі умови, низький рівень життя змусили близько 190 тис. західних українців емігрувати у міжвоєнний період за океан.

Постійно дискримінувалась українська мова, освіта, вся культура. В державних установах та органах самоврядування дозволялося вживати тільки польську мову, українська була під забороною. Українців польська влада намагалася штучно поділити на окремі групи (бойки, лемки, гуцули поліщуки, русичі) з метою полегшення їхньої асиміляції. Майже повсюдно було ліквідовано початкове навчання рідною українською мовою. Частка українців серед студентів вищих навчальних закладів не перевищувала 10%.

Такі дії породжувало значне напруження у стосунках між українством та польською владою. 1919-1923 роки були роками їхнього "взаємного невизнання", 1923-1929 - "протистояння".

Значно погіршилися українсько-польські відносини під час великої депресії 1929-1933 pp. За цих умов посилилось невдоволення серед українців краю, яке вилилося в масові виступи. У відповідь на це польський уряд удався до жорстоких силових дій. З вересня 1930 р. було проведено кампанію пацифікації ("утихомирення"): закриття українських громад, переслідування та арешти лідерів українського руху, арешти українських депутатів польського Сейму.

Тільки восени 1930 р. зруйновано і частково спалено близько 800 сіл, сотні українців закатовано, понад 1700 заарештовано. Зловісно відомим став створений польською владою концтабір Береза Картузька, де тортурам і всіляким знущанням піддавались українські патріоти, інші противники санаційного режиму.

У 1931 р. спеціальна комісія Ліги Націй засудила польський уряд за такі дії, але це не припинило його репресивної політики, вона тривала і в наступні роки.

У міжвоєнний період українці краю мали 12 політичних партій. Найчисельнішим було Українське народно-демократичне об'єднання (УНДО) на чолі з Д. Левицьким, засноване 1925 р. Це була ліберальна партія, що виступала за конституційну демократію та незалежність України.

Виразником соціалістичних тенденцій виступала найстаріша партія - Радикальна. Після її об'єднання 1926 р. з Українською партією соціалістів-революціонерів утворилась Українська соціалістична радикальна партія, лідерами якої були Л. Бачинський та І. Макух.

У 20-ті роки серед українців краю поширюються прорадянські погляди. Ці симпатії дали початок кільком легальним та нелегальним організаціям. 1919 р. група галичан утворила Комуністичну партію Східної Галичини, яка з 1923 р. носила назву Комуністична партія Західної України (КПЗУ) і під тиском Комінтерну стала автономною частиною Польської комуністичної партії. 1938 р. за наказом Сталіна її було розпущено.

Також діяли Українська католицька партія, Руська селянська, Руська аграрна партії та ін.

Найбільшою, найбагатшою та найвпливовішою організацією західних українців лишалася греко-католицька церква, яка налічувала 4 млн віруючих та 3 тис" парафій. Вона мала власну політичну Українську католицьку національну партію. Своїм досягненням у міжвоєнний період завдячує митрополитові Андрію Шептицькому. Православна церква налічувала 2 млн віруючих. Не маючи протекції Риму, вона була менш захищена від польської репресивної політики.

У західній Україні продовжувало діяти Наукове товариство ім" Т" Шевченка, в якому працювали видатні вчені С. СмальСтоцький, М. Возняк, І. Крип'якевич та інші. Активний опір колонізаторам чинили кооперативні організації, кульпросвітні товариства "Рідна школа", "Просвіта", молодіжні об'єднання "Сокіл", "Пласт". В умовах утисків для свого народу плідно працювали композитори В. Барвінський, С. Людкевич, художники О. Новаківський, М. Бутович, письменники Б. Антонич, О. Гаврилюк, С Тудор, Я. Галан та інші. В 1920-1924 pp. діяв таємний Український університет, першим ректором якого був проректор Я. Щурат. В 1930-1934 pp. видано українську загальну енциклопедію в 3-х томах.

Ідеологією радикального визвольного руху в той час став інтегральний націоналізм, зміст якого обгрунтував Д. Донцов у книзі "Націоналізм". Він вважав, що нація - це абсолютна цінність, яка стоїть вище індивіда. Немає іншої мети, ніж здобуття української національної соборної держави. Задля цього народ має бути єдиним цілим, не ділячись на різні партії, класи чи регіональні групи. Ним, як і майбутньою державою, має керувати єдина націоналістична партія з "єдиним вождем", всі повинні дотримуватись "єдиної норми поведінки".

1920 р. група офіцерів заснувала у Празі Українську військову організацію (УВО), що прагнула продовжувати боротьбу проти іноземної окупації України. її провідником було обрано керівника українських січових стрільців Є. Коновальця. У 1929 р. представники УВО, низки інших українських організацій - "Української націоналістичної молоді", "Легіону Українських націоналістів", "Асоціації української націоналістичної молоді" - зустрілися у Відні й заснували "Організацію українських націоналістів" (ОУН). Напередодні Другої світової війни вона налічувала 20 тис. членів. Основним змістом її діяльності був захист інтересів українства, зокрема методами терору проти польської влади. Крім сотень випадків "експропріації" державних фондів, члени ОУН організували понад 60 замахів та вбивств. Польська влада з середини 30-х років розпочала великомасштабну кампанію карних заходів проти ОУН, внаслідок якої було заарештовано весь крайовий провід ОУН на чолі з С. Баядерою та М. Лебедем та сотні рядових членів організації. За цих умов в ОУН стався розкол на два крила; помірковане та радикальне. До першого належали представники старшого покоління (Коновалець, Андрієвський, Сеник, Сціборський, Сушко), які і вважали за необхідне добитися допомоги для руху з боку Німеччини; до другого крила - представники молодшого покоління (Бандера, Лебідь, Отецько, Климов, Климишин, Шухевич), вони вважали за доцільне орієнтуватися більше на власні сили, продовжувати боротьбу зі зброєю в руках.

Таким чином, Галичина залишилася аграрно-сировинним додатком Польщі у міжвоєнний період. Суспільно-політичне життя краю характеризувалося наростанням конфронтації між корінним українським населенням краю та польською владою, що провадила жорстку колонізаційну політику.

Іншою країною, котра в хаосі 1918-1919 pp. захопила частину українських земель, була Румунія, яка загарбала Буковину, що була автономною провінцією в Австро-Угорській імперії. З румунською анексією все це було втрачено. 22 роки румунської окупації щодо населення краю провадилась політика румунізації, своєю жорстокістю та непримиренністю вона перевершила політику Польщі у Східній Галичині,

Буковинська українська спільнота реагувала на румунське правління подібно до своїх співвітчизників у Польщі. У краї існувало два крила українського руху - поміркований (прагнув компромісу з режимом) та революційний (прагнув активно протидіяти режимові). Лідерами останнього були О. Забичинський, П. Григорович, Д. Квітковський.

Закарпаття входило до складу Чехословаччини, найдемократичнішої держави Східної Європи, яка не провадила такої відкритої дискримінації та асиміляції щодо українства, як Польща та Румунія.

Після Мюнхенської угоди 1938 р. Чехословаччина 10 жовтня 1938 р. надала крайові самоврядування. Уряд А.Волошина негайно приступив до перетворення Карпато-Україну на автономну українську державу. Тоді ж було сформовано військову організацію - Карпатську Січ. У момент створення уряду 15 березня Сейм Закарпаття проголосив самостійну республіку - Карпатську Україну - на чолі з президентом А. Волошиним. Державною мовою було визнано українську, гербом - тризуб, затверджено державний прапор - жовто-синій.

В цей час Угорщина почала окуповувати частину краю за таємним пактом 1989р.

18 березня опір Карпатської Січі було зламано

Наприкшщ 30-х років в умовах розгортання масштабної світової війни та агресивної політики Німеччини на чолі з А. Гітлером Західна Україна потрапила до сфери геополітичних інтересів великих держав.

Дата добавления: 2015-05-26