Зовнішня політика незалежної України

Із проголошенням незалежності Україна почала брати активну участь у міжнародних відносинах як повноправний суб'єкт міжнародного права. Основні принципи зовнішньої політики України визначені в Декларації про державний суверенітет України (1990), ухвалених Верховною Радою «Основних напрямках зовнішньої політики України» (1993), в Конституції України (1996).
Одним з основних напрямків зовнішньої політики України є підтримання дружніх взаємовигідних зв'язків з країнами СНД. Основним питанням щодо цього є забезпечення України енергоносіями з Росії та створення зони вільної торгівлі в межах СНД; спрощення режиму перетинання україно-російського кордону тощо. 2003 р. Президент України Л. Кучма обраний головою на саммітах СНД. У вересні 2003 р. Україна разом із Росією та деякими іншими країнами СНД підписала угоду про Єдиний економічний простір (ЄЕП), де провідну роль відіграла Москва. Цей договір передбачає створення наддержавних органів, що суперечить Конституції України. Проте вже у жовтні претензії росіян на острів Тузлу у Керченській протоці загальмували процес входження України до ЄЕП. Цей конфлікт ще не вичерпаний і його розв'язання — процес тривалого часу.
Західна політика України пов'язана з прагненням інтегруватись у європейські структури і зокрема з входженням у Європейський союз (у віддаленій перспективі). Але цьому заважають економічне становище держави та суспільно-політична ситуація в ній, які не задовольняють європейським вимогам (зокрема стан демократії в Україні). Тому Україна мусить задовольнятися певними двосторонніми угодами з високорозвиненими країнами з певних питань економічного та політичного співробітництва.
Україна є членом декількох регіональних міждержавних організацій, зокрема Центральноєвропейської ініціативи (з 1996 р.) та Чорноморського економічного співробітництва (1994) що дає їй можливість розширяти співробітництво в таких галузях, як зв'язок, енергетика, транспорт, екологічна безпека, наука і технологія, статистика, інформація, культура.
Певну роль Україна відіграє у врегулюванні локальних конфліктів, а саме, в Югославії, Сьєрра-Леоне, Південному Лівані, а з 2003 — в Іраку.

Тема 11. Світове господарство та основні напрямки економічної думки наетапі інформаційно-технологічної революції (кінецьХХ - початок XXI ст.)

1. Динаміка світового господарського розвитку другої половини XX — початку XXI ст.

2. Нові індустріальні країни. Основні риси стратегії їхніх економічнихпрограм.

3. Характерні особливості сучасних міжнародних економічних відносин.

4. Соціонально-інституціональний напрям в сучасній економічній думці.

1. Динаміка світового господарського розвитку другої половини XX - початку

XXI ст.

Друга половина XX ст. для економічно розвинутих країн характеризується якісно новим етапом економічного розвитку. Найважливішим фактором економічного розвитку є науково-технічний прогрес. Більшість інвестицій вкладається в сферу масового споживання й послуг, розвиток соціальної інфраструктури.

Винахід та запровадження у виробництво принципово нових науково-технічних розробок призвели до суттєвих змін у трудовому процесі. Головними особливостями науково-технічної революції стали її універсальність і комплексність. На основі фундаментальних відкриттів у різних галузях людських знань змінилися предмети праці, засоби праці і сама людська праця. Змінюється роль і місце людини. Робітники виконують функції переважно розумової праці по обслуговуванню устаткувань і керування ними. Відповідно, збільшується кількість працівників з високою професійною і загальною освітою. На початку XXI ст. приблизно 2/3 робочих місць потребують такого рівня підготовки.

Найбільш динамічно розвивалась промисловість, в її структурі також відбулися структурні зміни: провідна роль залишилася за машинобудуванням, енергетикою, нафтохімією, виникали нові галузі виробництва..Інтенсивно розвиваються: оборонна промисловість, виробництво енергоносіїв, фармацевтика, обробна промисловість. З середини 70-х рр. XX ст. швидкими темпами росло виробництво комп’ютерів. Створювалися гнучкі системи виробництва, які дозволяли часто змінювати асортимент вироблюваних товарів (використання робототехніки), розвивати біотехнології.

Процеси механізації, машинного виробництва продукції, концентрації виробництва відбуваються в сільському господарстві, яке перетворюється на індустріальну галузь.

Значні капітали вкладаються в розвиток енергозаощадних технологій, в технологічну перебудову виробництва. У зв’язку з використанням новітніх технологій відбувається інтенсифікація виробництва.

Запровадження новітніх технологій у виробництві привело до зниження затрат, збільшення обсягів і асортименту товарів і послуг. Зросла роль і соціально-економічне значення інформації, розвиваються засоби масової інформації. Щорічно збільшуютьс асигнування на науково-дослідні та конструкторські розробки. З’являються науково- виробничі комплекси, які створюються за рахунок державних і приватних коштів. Зростають капіталовкладення у невиробничу сферу - на освіту, науку, медицину.

Однією із ознак цього періоду є посилення монополізації економіки, масовим явищем стало виникнення транснаціональних корпорацій (ТНК). Виробництво, що організоване на новітніх технологіях, потребувало нових ринків збуту продукції, а тому фірми намагались вивезти її за кордон. ТНК - це монополії, що створювали за

кордоном власні або спільні філії, їх діяльність, як правило, була дуже диверсифікованою. У 2000 році (за даними ООН) у світі налічувалось більше 65 тисяч транснаціональних корпорацій. Кожна ТНК діяла не менше ніж у 6 країнах. Прибуток найбільших корпорацій нараховував приблизно 500 млрд. дол. США на рік. У наш час ТНК контролюють більше 50% світового виробництва, 67% міжнародної торгівлі, більше 80% патентів і ліцензій на нову техніку, технології, «ноу-хау», близько 90% прямих зарубіжних інвестицій.. Практично всі сировинні ринки контролюють ТНК. Посилення їх могутності відбувається за рахунок злиття і поглинання фірм. Це є результатом централізації і концентрації капіталів у глобальному масштабі.

Невід’ємною рисою цих процесів є зростання ролі держави в економічних процесах. І як наслідок - зростає доля державної власності. В більшості країн світу відбувається державне регулювання економікою. Інструментів такого регулювання використовувалось багато, залежно від того, яка економічна (теоретична) модель була взята за основу.

Структурні зміни, які відбуваються в промисловості і сільському господарстві, призводять до того, що значна частина трудових ресурсів із матеріальної сфери переходить до сфери послуг. На початок XXI ст. у сільському, лісовому і рибному господарстві розвинутих країн залишилось працювати лише 10% робочої сили, у промисловості і будівництві - 20-25% і від 2/3 до. усіх зайнятих - працюють у сфері послуг, де виробляється більше половини ВВП. Така структура зайнятості дозволила науковцям, перш за все - економістам, прийти до висновку, що завершився індустріальний етап цивілізації і почався перехід до постіндустріального етапу. Значні зміни відбулись в соціальній структурі суспільства, зросла чисельність середнього класу (від 50% до 70%).

У 50 - 60-х рр. XX ст. в найбільш розвинутих країнах світу - США, Канаді, Швеції, Японії, Великобританії, Франції, Західній Німеччині, Швейцарії, Бельгії, Нідерландах та деяких інших країнах склалася економічна система, яка поєднала ринкові принципи організації господарства і систему соціальних гарантій і програм - соціально орієнтована ринкова економіка або змішана економіка. Характерною ознакою її був високий рівень доходів та споживання переважної більшості населення. Тому часто цю систему називають суспільством загального масового споживання.

Та на початку 80-х рр. ХХст. економічне процвітання змінилося глибокою економічною кризою, яку вдалося подолати лише в середені 80-х. Відтоді починається велике економічне піднесення, до якого приєдналося декілька десятків країн Південно-Східної Азії та Латинської Америки. Завдяки досягнутим економічним успіхам з 90-х років XX століття триває поступова економічна інтеграція, що є закономірністю на шляху до загальної глобалізації соціально-економічних процесів.

2. Економічний розвиток країн, що розвиваються. Основні риси стратегії їхніх

економічних програм

Країни, що визволилися або розвиваються, після другої світової війни внаслідок розпаду та краху колоніальної системи утворили особливу групу в ринковій системі світового господарства. Звільнившись від колоніальної залежності, вони залишилися на периферії світового господарства. Поняття «країни, що розвиваються» - умовне.

з

До цієї групи входять країни, які суттєво відрізняються одна від одної, але мають певні характерні риси, що їх об’єднують.

До країн, що розвиваються, належать молоді політично незалежні держави Азії, Африки та Латинської Америки, які досягай національної незалежності, державного суверенітету після другої світової війни, а також країни, які досягай державної незалежності раніше, але в економічному та політичному аспектах мають багато спільного з молодими країнами, що розвиваються (Аргентина, Бразилія, Мексика, Непал, Таїланд, Ліберія та інші).

Особливості ринкового господарства в країнах, що розвиваються, відбиваються в специфічних умовах формування в них ринкових відносин: загальна техніко- економічна відсталість, загальний контраст між сучасними товарними формами господарювання й традиційними нетоварними формами, наявність розвиненого ринкового господарювання передових країн світу.

Згідно з класифікацією ООН виділяють три групи:

До першої належать нові індустріальні країни (ШК) - Аргентина, Бразилія, Мексика, Південна Корея, Тайвань, Гонконг, Сянган, Сінгапур та країни, створеної в 1960 р. Організації країн - експортерів нафти (ОПЕК): Алжир, Еквадор, Габон, Венесуела, Індонезія, Ірак, Іран, Кувейт, Лівія, Нігерія, Саудівська Аравія, Катар, Об’єднані Арабські Емірати.

У країнах цієї групи відбувається процес імпортозамінної індустріалізації - заміна імпорту багатьох товарів їх вітчизняним виробництвом. До причин економічного зростання цих країн можна віднести: вигідне географічне положення, наявність дешевої робочої сили, значні вкладення іноземного капіталу, розвиток зовнішньоекономічних відносин, активна роль транснаціональних корпорацій (80% інвестицій були вкладені в НІК).

До другої групи входять 33 країни Південно-Західної, Південної та Південно- Східної Азії (Індія, Пакістан, Сирія, Лівія та ін..), дохід на одного жителя в яких перевищив 415 дол.

Третя група - це країни, де ВВП на душу населення складає менше, ніж 350 дол., рівень рівень освіти - менше 20%, частка переробної промисловості - менше 10%. До них належать 48 слаборозвинених країн Центральної та Південної Африки. В 1974 р. здобули незалежність португальські колонії - Ангола, Мозамбік, Гвінея-Бісау, а з 1989 р. - Намібія.

Після краху колоніальної системи ООН сформулювала міжнародну стратегію на 60-ті роки XX ст. як концепцію розвитку навздогін. Автори концепції - У.Ростоу, Р.Нурксе та ін. Вони передбачали на перше десятиліття зростання економіки країн, що розвиваються, щорічними темпами на рівні 5%. Однак концепція не враховувала специфіки країн, а тому була приречена на провал.

У 70-ті роки XX ст. стратегія розвитку була запропонована у виді концепції основних потреб. Автори - Х.Ченері, Р.Робінсон, І.Адельман. У ній передбачалось збільшення інвестицій в економіку, підвищення зайнятості в традиційних секторах економіки, збільшення державної допомоги найменш забезпеченим верствам населення. Концепція була практично втілена, та теж мала слабке місце - зовнішньоекономічний аспект, а саме те, що країни не хотіли бути на позиції відсталої і залежної периферії в системі міжнародного поділу праці.

Стратегія розвитку країн третього світу у 80-х роках минулого століття мала три концепції - основних потреб, колективної опори на власні сили і нового міжнародного

порядку. Вони були орієнтовані на прискорену інтеграцію з розвинутими країнами. Країни третього світу повинні були виконувати роль постачальника ресурсів та амортизатора в період криз. Та й ці концепції були недосконалими, оскільки не вказували шляхи подолання економічної відсталості.

Країни, що розвиваються, за всіх обставин їх розвитку, мають спільні риси в економічному розвитку:

- займають особливе місце у світовому господарстві, що пояснюється нерозвиненими або слабкорозвиненими товарними формами господарювання;

- низький рівень розвитку продуктивних сил;

- соціально-економічна відсталість;

- низький життєвий рівень населення.

Швидкому розвитку нових індустріальних країн в значній мірі сприяли іноземні інвестиції. Значна роль у вирішенні економічних проблем належить державі, яка впливає на розвиток соціально-економічної системи не тільки через систему управління, а й через активний розвиток державного сектора економіки. Життєво важливою проблемою є досягнення економічної незалежності. Держава виконує функцію регулювання діяльності іноземного капіталу, щоб максимально підвищити ефективність його використання.

В економіці країн, що розвиваються проходять структурні зміни в економіці, пріоритетним стає розвиток науковоємких галузей. 3. Характерні особливості сучасних міжнародних економічних відносин

У 70-х рр. XX ст. науково-технічний прогрес посилив інтеграційні процеси в європейських країнах. Значним кроком в інтеграційному процесі була Римська угода 1957 р., за якою Франція, Західна Німеччина, Італія, Бельгія, Нідерланди, Люксембург заснували Європейське Економічне Співтовариство (ЄЕС).

У 1973 р. до ЄЕС вступили: Великобританія, Ірландія, Данія. В 1987 р. розпочався, а в 1993 р. завершився процес створення Єдиного спільного ринку. У 1981р. в ЄЕС ввійшла Греція, а в 1986 р. - Іспанія та Португалія. Була створена єдина інтеграційна валюта - екю. Фундаментом існування і розвитку Співтовариства були: вільна торгівля та конкуренція. Був створений Європейський інвестиційний банк.

Існування такого союзу свідчило про подолання антагоністичних протистоянь у Європі. Економічні результати були позитивними. 31 липня 1968р.був запроваджений єдиний тариф на ввізні з третіх країн товари. Успішно проводилася єдина сільськогосподарська політика. З 1 січня 1993р. почав функціонувати єдиний внутрішній ринок ЄЕС, відмінена решта обмежень щодо руху товарів, послуг, капіталів та робочої сили. Введені єдині стандарти на продукцію, що виробляється в країнах-членах ЄЕС. З листопада 1993 р. набрав чинності Маастрихтський договір про трансформування Співтовариства у валютний, економічний і політичний Європейський Союз з єдиними: зовнішньою політикою, громадянством і валютою. З 1 січня 1999р. введена єдина валюта - євро.

У наш час Євросоюз - це одна із сильніших інтеграційних зон світу. Вона об’єднує 27 країн із сукупним ВВП понад 10.000 млрд.євро.

Протягом 70 -90-х рр. XX ст. продовжувала свою діяльність Європейська асоціація вільної торгівлі, до якої входили: Австрія, Ісландія, Лііхтенштейн, Норвегія, Фінляндія, Швеція, Швейцарія.

Багатосторонні й економічні угрупування країн, що розвиваються. Так, за даними ЮНКТАД.(Конференція ООН з торгівлі і розвитку), в 90-х роках ХХст. Міжнародні економічні зв’язки країн третього світу розвивалися в межах 44 регіональних торговельно-економічних угрупувань, 30 асоціацій виробників сировини, 2 валютних союзи, 8 платіжних клірингових угод і 5 кредитних. У 1991 р. був створений Спільний ринок країн півдня Америки (МЕКРОСУР). До нього ввійшли чотири держави: Аргентина, Бразилія, Уругвай і Парагвай. Він сприяв значному розвитку інтеграції латиноамериканських країн. У такому ж напрямі йде процес об’єднання зусиль африканських країн.

У наш час світ економічно інтегрується. Головною метою союзів держав є господарське зближення в ім’я прогресу. Інтеграцією охоплені не тільки основні галузі економіки, а й фінансова сфера. Розвиток міжнародних економічних відносин у світовому господарстві набули надзвичайного значення. Цьому сприяли розширення і поглиблення економічних відносин між країнами, групами країн, окремими фірмами та організаціями. Посилився міжнародний поділ праці, інтернаціоналізація господарського життя, збільшилась відкритість національних економік. Міжнародні зв’язки буквально пронизали більшість національних економік, спричиняючи при цьому значний вплив на світову економіку. Базуючись на економіці окремих держав та світовій, міжнародні економічні відносини залежать від них, одночасно являючись самостійним явищем, формою існування і розвитку світового господарства, його внутрішнім механізмом.

Міжнародні економічні відносини відображають господарські зв’язки між державами, регіонами, підприємствами, фірмами, установами, юридичними та фізичними особами для виробництва та обміну товарами і послугами, матеріальними і фінансовими ресурсами.

Формами міжнародних економічних відносин є:

- міжнародна торгівля товарами і послугами;

- міжнародна міграція капіталу;

- міжнародна міграція робочої сили;

-міжнародна передача технологій;

- міжнародні валютно-фінансові та кредитні відносини;

- міжнародна економічна інтеграція;

- міжнародні зусилля у вирішенні глобальних економічних проблем.

Бурхливий розвиток науки і техніки наприкінці XX - початку XXI ст. призвів до розвитку концепції постіндустріального суспільства, яка базується на знаннях та інформації.

Ознакою даного періоду являється асиметричність стану і розвитку національних економік в межах світового господарства. Це проявляється, насамперед, у посиленні нерівності між ними. Так, на початку XXI ст. членами Міжнародного Валютного Фонду (МВФ) та Міжнародного Банку Реконструкції та Розвитку (МБРР) були 183 країни. Частка «Великої сімки» становила майже половину світового виробництва (45,8%). При цьому на долю СІЛА припадало 21,9%, Японії - 7,6%, Німеччини - 4,7%, Франції - 3,3%, Великобританії -3,2%, Італії - 3,1%, Канади - 2,0%. При порівнянні ВВП за ринковим валютним курсом частка «сімки» у світовому виробництві становила 66%. Між тим, у цих країнах проживало менше 12% населення планети.

Значно зросла нерівність доходів, ресурсів і багатства. ВВП на душу населення в розвинутих країнах у 11-15 разів більший, ніж у країнах, що розвиваються. На долю 29-ти промислово розвинутих країн, що входять до Організації економічного співробітництва і розвитку (ОЕСР), припадає лише 19% світового населення, і, разом з тим, 71% торгівлі товарами і послугами, 58% прямих іноземних інвестицій і 91% усіх користувачів Інтернету.

Ринкові перетворення в пострадянських країнах сприяли асиметрії стану і розвитку національних економік світу. Системна трансформаційна криза 90-х років ХХст. суттєво змінила їх роль і місце у світі, відкинувши далеко назад.

4. Соціально-інституціональний напрям в сучасній економічній науці

Особливості даного етапу економічного розвитку країн, зростання ролі державного управління, структурні зміни в економіці, які викликані науково- технічним прогресом, зміни на факторних ринках, зростання ролі інформації, зміни в соціальній структурі суспільства привели до суттєвих змін у всій системі цінностей. Культ матеріального достатку на базі економічного зростання, яке забезпечується ринковими оцінками доцільності та ефективності, поступається місцем гуманістичним критеріям вибору технологій та способів організації виробництва, що мають на меті гармонійне поєднання людської життєдіяльності та навколишнього середовища.

Технократичні ілюзії 60-70-х рр. XX ст. породили цілу серію концепцій, зміст яких полягав у обгрунтуванні ідеї соціальної трансформації під впливом досягнень науково-технічної революції. Прогрес техніки, оволодіння новими технологіями

стають критеріями періодизації суспільного розвитку від примітивних форм оволодіння ресурсами до індустріального суспільства, у якому високий рівень технічного оснащення забезпечує можливість масового споживання. Такі ідеї були розвинуті у працях американського вченого Уолта Ростоу (1916 - 2003 рр.) в роботі «Стадії економічного зростання» (1960 р.) і його французького колеги Жака Еллюля в роботі «Технологічне суспільство» (1965р.).

Технократичний підхід використовувався не тільки для описання минулого і пояснення сьогодення, але і для конструювання футурологічних прогнозів, які стали своєрідною реакцією на розчарування від несправджених очікувань загального благоденства в межах індустріальної цивілізації. Автори припускали подальшу еволюцію в бік формування «постіндустріального суспільства», відмінною рисою якого стає уже не високий рівень техніки, а широке розповсюдження і всебічне використання знань.

Висування на перший план інтелектуальної складової суспільного розвитку — характерна ознака концепцій «постіндустріального суспільства». Одним з перших сформулював цю концепцію американський соціолог Деніел Белл у книзі «Настання постіндустріального суспільства» (1973 р.), де прогнозував характерні риси такого суспільного устрою і намагався знайти деякі їх ознаки вже на сучасному етапі розвитку. Першочергового значення все більше набувають наукові знання, які забезпечують прийняття рішень на основі «інтелектуальних технологій». Змінюється і соціальна структура суспільства, в якій найважливішими елементами стають університети, науково-дослідні інститути та організації, в зв'язку з чим роль «економіки бізнесу» зменшується і пануюче становище займають носії теоретичних знань, фахівці високої кваліфікації в різних сферах діяльності.

Подібні ідеї висловлювалися й іншим відомим американським соціологом — Елвіном Тоффлером (нар. 1928 р.). Розвиток суспільства, на його думку, відбувається через подолання гострих протиріч, шляхом потрясінь, криз і катастроф. У такий спосіб одна стадія розвитку змінює іншу подібно до хвиль. Перша хвиля в історії людства створила аграрну цивілізацію. Промислова революція кінця ХУИ ст. породила другу хвилю, результатом якої стало індустріальне суспільство. Третя хвиля розпочалася з сучасного етапу науково-технічної революції і повинна привести до становлення «суперідустріального суспільства», заснованого на якісно новому рівні обміну інформацією, на невідомих ще джерелах енергії, новій системі освіти і характеризуватиметься новим способом життя. Характеристику цієї останньої стадії Тоффлер запропонував у книзі «Третя хвиля: від індустріального суспільства до більш гуманнішої цивіліза- ції» (1980 р.).

У цивілізації третьої хвилі споживчі цінності індустріального суспільства поступаються місцем на користь більш високоморальних гуманістичних цінностей, ствердженню і поширенню яких сприяє загальна інформатизація, створення комп'ютерних і комунікаційних мереж. Одним із найбільш значимих наслідків «інформаційної революції» є зміни у пануванні влади. Цьому процессу присвячено особливу працю Тоффлера «Метаморфози влади знання: багатство і насильство на порозі XXI сторіччя» (1990 р.). Джерелами влади в суспільствах минулого і сьогодення є насильство і багатство. Вони зберігають свою роль, і навряд чи варто сподіватися на їх швидке зникнення. Але все більшого значення починає набувати влада знання. Це — влада найвищої якості, і зміни в співвідношенні джерел влади на її користь становлять сутність прогресивної трансформації суспільства. Цей процес важкий і суперечливий, і не всі його наслідки можна передбачити, але важливо враховувати саму цю тенденцію. Прогнозуючи майбутнє, вступаючи на незнайому територію, — пише Тоффлер, — краще мати найбільш загальну і неповну карту, яку можна змінювати і доповнювати, ніж не мати ніякої. Процес переходу до постіндустріального (за визначенням Е.Тоффлера - суперіндустріального) суспільства супроводжується переростанням економіки, яка виробляє блага, в економіку, що обслуговує (сервісну).

Теорія інформаційного суспільства виникла і була описана в працях американських соціологів Збігнева Бжезинського, Даніела Белла і Елвіна Тоффлера та інших дослідників.

Економісти Заходу особливу увагу приділяли дослідженню поведінки не індивідуальних економічних суб'єктів, а соціальних груп та їх взаємин у процесі виробництва й розподілу. Такий підхід робить необхідним врахування політичних, соціальних, культурологічних аспектів суспільних відносин, зближує праці цих економістів з дослідженнями соціологів і дає підставу називати їх «соціологічним» напрямком інституціоналізму. Визнаним головою цієї школи був відомий французький економіст, директор Інституту економічного і соціального розвитку Франсуа Перру (1903-1987 рр.). Серед його численних праць виділяється монографія «Економіка XX століття» (1961 р.), в якій викладені основні ідеї цього напрямку французької економічної думки.

На формування ідей соціологічного інституціоналізму Ф. Перру певний вплив, безумовно, мала традиційна для французької політичної економії увага до проблем державних фінансів, розподілу і перерозподілу доходів між різними класами, соціальними верствами і групами, що неминуче додавало економічним дослідженням соціологічного забарвлення. Ґрунтуючись на цій традиції, представники соціологічного напрямку включали до свого аналізу не тільки суто економічні процеси, але й інші елементи громадського життя — соціальну нерівність, взаємини із навколишнім середовищем, особливості людської природи, вважаючи, що лише такий комплексний підхід дозволяє зрозуміти сутність економічного механізму. «Ринок, — пише Ф. Перру, — не можна зрозуміти без суспільства, в якому він функціонує».

Тому «загальна економічна теорія» не може обмежитися лише трактуванням закономірностей ринкового господарства, аналізом попиту та пропозиції як факторів, що забезпечують рівновагу, але повинна містити в собі й позаринкові відносини між соціальними структурами, що своєю поведінкою формують економічний простір.

Вихідною категорією в теорії Перру є поняття «економічних структур». Вони становлять сукупність зв'язків, «силову мережу» відносин між простими і складними економічними одиницями, які групуються в певних поєднаннях. Ці структури досить стійкі, вони не залежать від кон'юнктурних та циклічних коливань товарних потоків і цін, слабко піддаються спробам їх свідомої зміни, оскільки є результатом попередньої та поточної колективної діяльності: конкуренції, конфліктів, співробітництва. їх важко знайти у вигляді чітких статистичних показників, але вони присутні у формі впливів на ті величини, що підлягають обліку.

Характерною рисою «економічної структури» є нерівність складових її одиниць, які поділяються на домінуючі та підлеглі. Якщо в неокласичній моделі досконалої конкуренції взаємодіють рівноправні економічні суб'єкти, які, орієнтуючись на єдину ціну і величину своїх витрат, вибирають прийнятний обсяг виробництва, то в «економічних структурах» істотну роль відіграє елемент примусу з боку домінуючих одиниць, які нав'язують іншим свої умови угод або співробітництва. Домінуючі одиниці впливають частково або цілком, підкоряючи собі менш активні елементи структури шляхом маніпулювання інформацією та ресурсами, які обмежують, або постачають з вигодою для себе. В результаті відбувається деформація економічного простору, в якому спостерігається своєрідна кристалізація навколо полюсів впливу й утворення системно організованих сукупностей, які Перру називає макроодиницями.

У макроодиниці центр прийняття рішень має можливість впливати на наміри і плани підлеглих елементів у такий спосіб, щоб забезпечити найбільшу ефективність усієї групи. Всередині макроодиниці змінюється характер конкуренції.

Вона стає більш організованою і цілеспрямованою, вирішуючи задачу не забезпечення максимального індивідуального прибутку кожної фірми, а максимізації сукупного прибутку макроодиниці. Скорочення витрат на проведення стихійної та агресивної конкурентної боротьби підвищує ефективність діяльності угруповання в цілому.

Національне господарство є сукупністю взаємодіючих макроодиниць, в якій організуючу роль центра, що приймає рішення, виконує держава. Її задача -— за допомогою поширення інформації та примусу ввести суперництво між групами в контрольоване русло, підтримуючи співвідношення сил, яке найбільшою мірою відповідатиме інтересам суспільства. Не випадково ці положення стали ідейною основою дирижизму — французького різновиду політики активного державного регулювання економіки шляхом розробки та реалізації соціально-економічних програм.

Найважливішою функцією державного регулювання є відновлення і підтримка рівноваги, яка порушується спробами тієї або іншої соціальної групи змінити співвідношення сил на свою користь. Підприємці прагнуть збільшити прибуток шляхом підвищення цін, а робітники вимагають збільшення заробітної плати. Механізм грошового. і кредитного обміну реагує на це порушенням сформованої збалансованості, проявом чого стає інфляція. У такій ситуації економічні суб'єкти починають пристосовувати свої наміри і плани до нових параметрів, відновлюючи рівновагу на новому рівні.

Ефект домінування можна використати і в позитивному плані. Домінуюча макроодиниця являє собою «полюс зростання», навколо якого групуються пов'язані з нею підприємства, галузі, види діяльності, утворюючи зони і напрямки, які розвиваються швидшими темпами і залучають до себе інші сфери економіки.

Оскільки зони розвитку виникають і поширюються нерівномірно, збільшується роль держави в забезпеченні гармонізації економічного зростання. Воно повинне сприяти створенню «полюсів зростання» шляхом свідомо проведеної цілеспрямованої структурної політики.

Результатом такої політики повинне стати просування до більш гуманного суспільства, де виробництво буде проводитися не з метою отримання прибутку, а в інтересах суспільного блага. У такому суспільстві будуть максимально гармонізовані інтереси особистості та суспільства, зникнуть поводи для соціальних конфліктів, а блага високорозвиненоі цивілізації стануть доступними для кожного, а не лише для окремих індивідів або соціальних груп.

У 80 - 90-х роках XX ст. сформувалося третє покоління інституціонального напрямку. Неоінституціоналізм відрізняється, насамперед, зміною методологічних основ своїх концепцій, які беруть коріння не стільки з традицій історичної школи,

скільки з неокласичного аналізу поведінкових аспектів економічної діяльності. В центрі їхньої уваги опиняється поведінка господарюючих суб'єктів. Але на відміну від неокласичного підходу в ролі таких суб'єктів виступають не ізольовані «Робінзони» або групи, які розглядаються як самостійні одиниці (наприклад, фірми), а індивіди, що діють у межах соціальних і економічних інститутів. Застосовуючи традиційні методи та інструменти мікроекономічного аналізу, неоінституціоналісти з'ясовують специфіку прийняття рішень в умовах інституціональних обмежень, які стають предметом їх особливої уваги.

Дата добавления: 2015-05-26