Сучасні центри притягання робочої сили

Міжнародна трудова міграція в сучасних умовах набула ха­рактеру глобального процесу. Міграцією охоплено більшість країн світу. На кінець XX ст. кількість країн, залучених до міжна­родного міграційного процесу, істотно зростає, насамперед, за ра­хунок Центральної та Східної Європи, а також СІ ІД. Кількість мігрантів, за даними ООН у 2002р. становила 175 млн. чол., у то­му числі понад ЗО млн. чол. стали мігрантами внаслідок розпаду СРСР та Югославії. За прогнозами експертів, у найближче де­сятиліття кількість мігрантів, що приймаються розвинутими країнами, зберігатиметься на високому рівні (близько 2 млн. чол. щороку). Основними країнами виходу мігрантів стануть Китай (300 тис чол.); Мексика (267 тис чол.); Індія (222 тис чол.); Філіппіни (184 тис чол.) та Індонезія (180 тис чол.).
Абсолютні розміри міграції звичайно характеризують зна­чення переміщення цього чинника виробництва у процесі інтер­націоналізації продуктивних сил світового співтовариства. Але не менш важливою характеристикою міждержавного та внутрішньо корпоративного перерозподілу робочої сили в межах світового господарства є територіальна концентрація міграції та її специфіка.
Серед найважливіших центрів притягання іноземних працівників, які визначають сучасні напрямки міжнародної трудо­вої міграції, звичайно виокремлюють: Північно- та Південно-Аме-риканський регіон, Західну Європу, Південно-Східну та Західну Азію. Наприкінці XX ст. щорічний приплив становив пересічно 2,3 млн чол.; з них 1,4 млн чол. прямували до Північної Америки, a 800 млн. чол. - до Європи. Найбільшими центрами залучення мігрантів виступають США та Канада (їх готовність приймати іноземців оцінюється відповідно в 1,1 млн. чол. та 211тис.чол.).
Успішно конкурують з ними країни Західної Європи, де за­гальна чисельність людей, охоплених міграцією у повоєнний період, оцінюється в ЗО млн чол. Характерно, що в останні 20 років понад 1 млн. чол. щорічно переїжджає в пошуках роботи з однієї європейської країни в іншу, тобто бере участь у внутрішньоконтинентальному міждержавному обміні робочою силою. Для сучасних європейських міграцій характерні такі на­прямки: з менш розвинутих країн Південної та Східної Європи (Греції, Іспанії, Туреччини, Польщі, Угорщини та ін.) до високо-розвинутих країн Західної та Північної Європи (Франції, Англії, Німеччини, Швеції тощо), з країн Північної Африки, Індії, Паки­стану на західноєвропейський ринок праці; переїзд робітників з однієї високорозвинутої країни до іншої.
У 90-ті роки збільшилась еміграція до країн Європейського Союзу. Чисельність іноземців, що мешкають сьогодні в країнах ЄС, досягає 17 - 21млн чол. З них 12 - 14 млн. чол. (близько 4% населення ЄС) прибули з країн, що не є членами Союзу: 29% мігрантів є громадянами Туреччини і колишньої Югославії; 20,7% громадянами країн Африки, 7% - Америки, 13,6% — Азії, 7,8% — країн ЦСЄ. Серед країн ЄС, що прийняли іноземців, перші місця посідають: Німеччина (понад 7 млн. чол.); Франція (близько 5млн.чол.) та Велика Британія (близько 3 млн. чол.)
Важливим центром притягання робочої сили залишається Австралія. Новим пунктом концентрації інтернаціональних за­гонів робочої сили став район Перської затоки, де ще у 1975 р. за­гальна чисельність немісцевого населення в 6 країнах (Бахрейні, Кувейті, Омані, Катарі, Саудівській Аравії, Об'єднаних Арабських Еміратах) становила 2 млн. чол., а в 1980 р. - 4 млн. чол., або майже 40% всього населення. Більша частина арабських емігрантів надходить з Палестини, Єгипту, [рака, Сирії, Йорданії.
На Африканському континенті центри притягання — країни Південної та Центральної Африки. Загальна чисельність мігрантів в усіх країнах Африки досягає 6 млн. чол.
Поряд із Західною Європою за останні два десятиліття ство­рюються нові центри притягання іноземних робітників, які відображають трудову міграцію з одних країн, що розвиваються, до інших, переміщення іноземної робочої сили з більш розвинутих до менш розвинутих країн, що в цілому не було характерним для міждержавної міграції в минулому. Це насамперед "нові індустріальні країни" Азіатсько-Тихоокеанського регіону. А в Ла­тинській Америці — Аргентина, Венесуела, Бразилія.
Що стосується структури мігруючої робочої сили, то тут можна встановити такі основні закономірності. Структуру робо­чої сили, що мігрує до ПРК, і між самими розвинутими країнами, характеризують два моменти:
Перший: висока частка висококваліфікованих та наукових кадрів, необхідних для розвитку напрямків науково-технічного прогресу. ПРК стимулюють таке переміщення робочої сили.
Так, на початку 90-х років питома вага іноземців серед інженерів у США становила понад 10%, лікарів — понад 20%. "Відплив мізків" до США відбувається як з країн, що розвива­ються, так і з країн з перехідною економікою. Всередині ЄС ви­сококваліфіковані кадри концентруються в найбільш розвину­тих країнах.
Другий: значна частка робочої сили для галузей з фізично важкими, малокваліфікованими і непривабливими видами праці. Наприклад, у Франції емігранти становлять 25% всіх зайнятих у будівництві, 1/3 — в автомобілебудуванні. В Бельгії вони станов­лять половину всіх шахтарів, у Швейцарії — 40% будівельних робітників.
Міграція робочої сили між країнами, що розвиваються - це головним чином міграція між НІ К та країнами — членами ОПЕК, з одного боку, та іншими країнами, що розвиваються, — з іншого.
Основний склад мігрантів з цих країн — малокваліфікована робоча сила. Порівняно невеликий потік кваліфікованих працівників йде з розвинутих країн до країни, що розвиваються. Для міграції в межах колишньої світової системи соціалізму характерне переміщення робочої сили з країн з менш сприятливи­ми соціально-економічними умовами до країн з більш стабільною економікою та соціальною обстановкою.

Дата добавления: 2015-05-26