Регулювання міжнародних міграційних процесів. Міжнародна Організація Праці 1 страница

І. Міжнародні міграційні процеси регулюються країнами, які беруть участь в обміні трудовими ресурсами. Контролю та регулюванню підлягають соціальний, віковий та професійний склад мігрантів, рівень в'їзду і виїзду іноземних трудящих. Функції міждержавного та внутрішньодержавного розподілу ро­бочої сили: визначення обсягу та структури міграційних потоків дедалі більше виконують міністерства праці, внутрішніх та за­кордонних справ, а також спеціально створені державні та міждержавні органи.
Вербування іноземної робочої сили здійснюється нині, як правило, за допомогою створених за кордоном державних вербу­вальних комісій, до функцій яких входить ретельний відбір кан­дидатів для роботи на підприємствах своєї країни з урахуванням їх віку, здоров'я, кваліфікації.
Важливим елементом державної імміграційної політики є встановлення юридичного статусу трудящих-мігрантів, який виз­начає їхні соціально-економічні, трудові, житлові та інші права, закріплені як в міжнародних угодах, так і в національних законо­давствах. Цей статус не надає іноземним працівникам політичних прав, обмежує здебільшого їх участь у профспілковій діяльності, регламентує строки перебування іммігрантів у приймаючій країні. Різноманітні аспекти трудової міграції і статусу іноземних працівників віддзеркалюються у двосторонніх та багатосторонніх угодах, відповідних національних законодавчих актах та урядо­вих постановах.
Засоби і методи реалізації державної міграційної політики змінюються залежно від конкретної ситуації на ринку праці. Так, в умовах дефіциту трудових ресурсів у західноєвропейських країнах застосовувались державні заходи заохочення імміграції, у тому числі й нелегальної. Коли ж інтереси підприємства породи­ли потребу в зниженні рівня імміграції, державне регулювання поставило бар'єри новому припливу іноземних працівників.
II. Регулюванням міжнародної міграції робочої сили зай­мається також Міжнародна Організація Праці (МОП). МОП (International Labor Organization - f LO) була утворена в 1919 p. як автономна організація в складі Літи Нації; з 1946 р. стала спеціалізованим закладом ООН. До неї входять 170 країн-членів, в тому числі Україна. Штаб-квартира знаходиться в Женеві. Особливістю МОП, яка відрізняє її від інших міжнародних ор­ганізація, є те, що представництво кожної країни-члена скла­дається з трьох соціальних верств: від урядовців, від підприємців, від трудівників.
Головна мета МОП - сприяти встановленню соціальної справедливості в сфері праці, захищати інтереси трудящих на ос­новні соціального партнерства, поліпшення умов праці.
Функції: нормативна діяльність; технічне співробітницт­во; проведення досліджень і підготовка публікацій.
Нормативна діяльність полягає в розробленні міжнародних конвенцій і рекомендацій з регулювання умов праці, зайнятості, при­бутків, соціального забезпечення й основних прав людини та уп­равління працею. Розроблення нормативів - головним напрямком діяльності МОП. Держава-член зобов'язана регулярно надсилати до Організації звіти про виконання її конвенцій, а також інформацію про відповідність національного законодавства нормативам МОП. Серед конвенцій важливе місце посідають питання заробітної плати, трива­лості робочого дня, соціального страхування, оплачуваних, відпусток, служби найму робочої сили, робітничої інспекції. Конвенції й реко­мендації МОП становлять «Міжнародний трудовий кодекс», що є основою регулювання трудових відносин у країнах-членах.
Технічне співробітництво полягає в розробці і втіленні в життя проектів з різних аспектів трудових відносин у країнах-членах. Найактуальніші теми проектів: підготовка кадрів; зай­нятість і розвиток; планування робочої сили; ринок праці; умови праці й виробниче середовище; соціальне забезпечення; трудові відносини; робітнича освіта; права трудящих-мігрантів; МОП і міжнародний профспілковий рух. Для реалізації технічних про­ектів МОП відряджає експертів та місії у відповідні країни.
Дослідницька діяльність МОП виявляється в підготовці ог­лядів ситуації в сфері праці в окремих країнах і регіонах, в аналізі галузевих і регіональних проблем праці; в оцінці тенденцій соціально-економічного розвитку. МОП публікує огляди, видає бюлетені з питань трудових відносин.
Організаційна структура:
• Міжнародна конференція прані;
• Адміністративна рада;
• Міжнародне бюро праці (секретаріат).
Міжнародна конференція праці вищий орган. Кожна країна на її сесіях представлена чотирма делегатами: два — від уряду, один від підприємців, один - від трудівників. Конфе­ренція розробляє конвенції й рекомендації з питань прані; в по­рядку контролю розглядає доповіді держав про застосування ра­тифікованих конвенцій; затверджує програму й бюджет ор­ганізації.
Адміністративна рада — виконавчий орган. Вона скла­дається з 56 членів (28 -- представники урядів, по 14 — від підприємців і трудівників). Із загальної кількості 10 місць в уря­довій групі резервується для десяти найрозвиненіших країн (се­ред них і Росії).
Міжнародне бюро праці готує документацію, збирає й по­ширює інформацію, здійснює дослідження, організує наради.

План.

1.Загальні закономірності розвитку світового ринку трудових ресурсів.

2.Міжнародна трудова міграція: суть та причини виникнення.

3.Основні тенденції розвитку сучасних міграційних процесів.

4.Регулювання міжнародних міграційних процесів. Міжнародна організація праці.

1.Загальні закономірності розвитку світового ринку трудових ресурсів.

Світовий ринок трудових ресурсів – це система відносин, що виникає з приводу постійного балансування попиту та пропозиції щодо світових трудових ресурсів, яка склалася у зв”язку з нерівномірністю кількісного та якісного розміщення робочої сили по світу. Іншими словами:

Світовий ринок робочої сили – це сукупність трудових ресурсів світу, які пропонуються і купуються на міжнародній діловій арені.

Трудові ресурси розміщені по світу нерівномірно, а тому в одних країнах відзначається недостача робочої сили, в той же час, як в інших країнах населення набагато перевищує потреби в робочих руках. Найбільші проблеми з безробіттям виникають у густонаселених регіонах світу і малорозвинених країнах, що часто співпадає.

Густонаселеними вважаються в основному Південна і Південно-Східна Азія, Північна і центральна Африка, північна частина Латинської Америки.

Світовмй ринок трудових ресурсів знаходиться постійно в русі, тобто переживає тенденційні зміни.

Основні особливості динаміки професійної структури і форм зайнятості активного населення світу:

збільшується потреба в освічених висококваліфікованих працівниках в галузі електронної техніки, а відповідно збільшується кількість людей, потреба в професії яких відмирає.

в розвинених країнах настає насиченість економіки “білими комірцями”, а тому вони стають безробітними.

2.Міжнародна трудова міграція: суть та причини виникнення.

Явище міжнародної мігації населення досить давне і залишило помітний слід у розвитку людства. Більша частина населення деяких країн, наприклад: США, Канада, Австралія складається з нащадків колишніх емігрантів.

Міграція трудових ресурсів – це переміщення людей у територіальному просторі з метою пошуку місця роботи.

Міжнародна трудова міграція – це форма МЕВ, яка полягає у переливі трудових ресурсівз одних країн інші і виражає процес переозподілу трудових ресурсів між ланками світового господарства.

Основні причини існування міжнародної трудової міграції:

а) з боку країни, з якої йде міграція:

велика густота населення.

масове безробіття.

низький життєвий рівень і заробітна плата.

виробнича необхідність(для спеціалістів, що працюють у слаборозвинених країнах).

б) з боку країн, які приймають міграцію:

потреба у додатковій висококваліфікованій робочій силі.

потреба у додатковій дешевій робочій силі.

порівняно висока зарплата.

3.Основні тенднції розвитку сучасних міграційних процесів.

Міграційні процеси відбуваються по всьому світу і мають багатовекторну спрямованість, але на світовомму ринку трудових ресурсів склалися чітко визначені центри, куди в основному стікаються трудові ресурси.

США, Канада – постійно праціє 5% імігрантів(5-12млн.чол.) від загальної кількості всього працюючого населення.

Західна Європа – кількість працюючих імігрантів 4-7млн.чол. Найбільше їх у Люксембурзі, Швейцарії, ФРН, Франції.

Близький Схід – в середньому тут працює 3-5млн. імігрантів. Найбільше іноземців працює в Об”єднаних Арабських Еміратах, Катарі, Кувейті, Саудівській Аравії.

Латинська Америка – число імігрантів 3-8млн. Найприваблішими країнами є Аргентина та Венесуела.

Австралія – це традиційний центр міграції, котрий стягує на роботу 2-3% імігрантів від кількості всього числа працівників.

Азіатсько-Тихоокеанський регіон – сновними імпортерами робочої сили тут є Японія, Південна Корея, Гонконг, Малайзія, Тайланд, Сінгапур.

Соціально-економічні наслідки міжнародної трудової міграції мають, як позитивні, так і негативні сторони.

Виграш країни-імпортера трудових ресурсів:

Дана країна отримала дешеву, молоду робочу силу.

Отримала готових спеціалістів.

У такій країні прискорюється економічне зростання, зростає

державний бюджет.

Виграш країни- експортера трудових ресурсів:

Валютні перекази імігрантів своїм сім”ям(осідає в банках валюта).

Експортом трудових ресурсів ослаблює проблему безробіття.

Підвищується кваліфікація імігрантів, які повернулись назад.

Негативні наслідки міграції для країн-імпортерів:

виникнення додаткових проблем, пов”язаних з соціальним захистом

імігрантів.

відтік національної валюти у формі вивозу чи переказу.

втрата виучених дешевих спеціалістів-імігрантів, при їх поверненні на батьківщину.

Негативні наслідки міграції для країн-експортерів:

втрата висококваліфікованих підготовлених спеціалістів, так званий “відтік розумів”.

додаткові витрати з бюджету на підготовку нових спеціалістів.

виникнення тенденції до спаду темпів економічного зростання.

4.Регулювання міжнародних міграційних процесів.

Між

народна організація праці. До регулювання міжнародних міграційних процесів відносять: Адміністратино-правове регулювання, яке передбачає: а) встановлення правових норм; б)встановлення міграційних квот; в)встановлення рамок можливостей мігрування(кримінальні норми). Економічне регулювання міжнародних міграційних процесів полягає в: а)встановленні митних внесків чи бар”єрів; б)встановленні відповідних візових ставок; в)регулювання зарплати мігрантів; г)запровадження різного роду штрафних ставок. Регулювання міжнародних міграційних процесів на міждержавному рівні буває: Одностороннє міжнародне регулювання – це державне регулювання міграційних процесів у відповідності з власними інтересами і без узгодження з іншими державами. Двостороннє регулювання – це регулювання міграційних процесів на основі двосторонніх міждержавних угод. Багатостороннє регулювання міжнародними иіграційними процесами – базується на підписанні міжнародних угод, конвенцій на загальносвітовому рівні, а також в межах окремих інтеграційних угрупувань. Основні правові норми регулювання міжнародних трудових відносин визначаються і контролюються Міжнародною організацією праці – це міжнародна урядова організація створена в 1919році,яка з з 1946 року є спеціалізованим закладом ООН. Україна є членом цієї організації, але ще не всі її положення підписала. Основні завдання міжнародної організації праці: захист інтересів і прав трудящих. підвищення життєвого рівня трудящих. покращення умов праці. захист від професійних захворювань. соціальний захист працівників-імігрантів. сприяння зайнятості імігрантів. //

План 1.Суть та причини міжнародної міграції робочої сили. 2. Етапи розвитку міжнародної міграції робочої сили. 3. Світові центри тяжіння та види міжнародної міграції робочої сили. 4. Регулювання міжнародної міграції робочої сили. 5. Використана література 1. Міграція – це переїзд робочої сили в рамках світового господарства. Еміграція – виїзд населення з країни. Імміграція – в’їзд певного контингенту людей в країну. Рееміграція – процес повернення емігрантів в свою країну. Причини міжнародної міграції робочої сили. Економічні причини міжнародної міграції робочої сили: • нерівномірний економічний розвиток країн світового господарства; • рівень розвитку НТП; • рівень економічного розвитку держави; • рівень соціального розвитку; • рівень зайнятості населення (безробіття); • рівень доходів населення; Соціально-політичні причини міжнародної міграції робочої сили: • соціально-політичний розвиток окремих регіонів; • політична нестабільність; • військові перевороти; • політичні перевороти; Релігійно-етичні причини: • повернення емігрантів на етнічну батьківщину; • міграція релігійних сект із країн в країну. Природні: причини міжнародної міграції: • стихійні лиха (паводки, землетруси і т.д.) Міграційна політика, яку проводять деякі країни: політика залучення іноземних вчених та спеціалістів (США 50-60рр. та нові індустріальні країни у 80-90рр.). Розвиток світового господарства завжди супроводжувався переміщенням населення як між континентами, так і всередині їх. Вільні та примусові міграції були пов’язані з освоєнням Америки, Австралії, Нової Зеландії. Міжнародні міграції відбувалися у зв’язку з війнами, природними катаклізмами, розбіжностями у світовій економічній кон’юнктурі або ж просто у зв’язку з пошуками кращого життя. Найбільш драматичним видом міграції є міграція біженців – їх близько 20 млн чоловік. Серед найпотужніших примусових міграцій робочої сили в історії виділяється завезення африканських рабів в Америку, який в період між 1550 та 1860 роками становив 9-11 млн чоловік. Ще більш потужна міграція, як найзначніше явище в історії сучасних міграцій, була міграція, пов’язана з заселенням обох Америк, Австралії, Нової Зеландії, почасти Південної Африки. Це були переважно безповоротні міграції, головним чином з Європи. До Північної Америки протягом ХІХ століття виїхало 30-35 чоловік. Всього до США з 1820 до 1990 року емігрувало 55 млн чоловік. Сучасні трудові міграції пояснюються нерівномірністю економічного розвитку окремих країн та лібералізацією доступу іноземців на ринки робочої сили в ряді регіонів. Так, у Західній Європі до 1970 року спостерігався довгий післявоєнний період економічного зростання. В першій половині 1960-х років склалася ситуація гострої нестачі трудових ресурсів, і доступ іноземців на ринки робочої сили Західної Європи був істотно полегшений. Схожа ситуація склаласу у нафтовидобуваючих країнах Близького та Середнього Сходу, особливо в тих, де незначна кількість власного населення. Наприкінці 1970-х років, на які припадав пик, кількість робітників-емігрантів у світі оцінювалося у 20 млн чоловік, у тому числі 12 млн походили з країн, що розвиваються. Ці працівники зоседерилися в Північній Америці (6 млн), Західній Європі (5 млн), Латинській Америці (4 млн), на Близькому і Середньому Сході (3 млн), а також Західній та Південній Африці. І цей же час у Західній Європі зросли видатки виробництва, скоротилися прибутки, і зростання безробіття скоротило темпи зсростання міграційних потоків. Багато країн почали переходити до політики обмеження імпорту робочої сили. У 1992 році в країнах ЄС налічувалося 10 млн емігрантів, в тому числі у ФРН – 4, 5 млн, у Франції – 2, 5 млн, у Великобританії - 1,5 млн тощо. В США значні по обсягу міграції тривають. В середньому щороку в’їжджають 500-600 тисяч іммігрантів, і ще близько 50 тисяч нелегально проникають на територію США. З нелегальною імміграцією ведеться боротьба. Зараз практично всі країни світу активно регулюють процеси експорту та імпорту робочої сили. Державне регулювання в цій сфері переслідує дві основні задачі: 1)захист національного ринку праці від стихійного припливу іноземних працівників; 2)забезпечення раціонального використання іноземних працівників. Коли йдеться про захист власного ринку праці, то уряди намагаються пом’якшити проблеми безробіття власного населення. В ряді випадків мігранти створюють проблеми перенаселеності деяких районів, поглиблюючи соціальні та демографічні проблеми. З іншого боку, в країнах є депопулюючі райони, в яких відчувається нестача трудових ресурсів. Дотримуючись умови контракту, можна заповнити іноземними працівниками подібні порожнечі. Це ж саме стосується і недоукомплектованості трудовими ресурсами ряду галузей економіки. За професійно-кваліфікаційним складом потік мігрантів, що потрапляє під протекціоністський режим країн-акцепторів, як правило, складається з наступних п’яти груп: 1)робітники, що претендують на малооплачувану, некваліфіковану, непрестижну, важку та шкідливу роботу; 2)спеціалісти сфер економічної діяльності, що швидко розвиваються та є пріоритетними; 3) представники рідкісних професій; 4)спеціалісти найвищого класу та представники вільних професій; 5)керівний персонал фірм та їхніх підрозділів, а також підприємці, що переносять свою діяльність у країну-акцептор та створюють нові робочі місця. Спільною характеристикою названих груп є їхня гостра нестача на ринку праці багатьох країн-акцепторів. Узагальнюючи, можна виділити два види трудових міграцій: міграцію малокваліфікованої робочої сили з країн, що розвиваються, та країн з перехідною економікою до Західної Європи, з Латинської Америки до США; та міграцію кваліфікованих спеціалістів з Західної Європи, колишніх соцкраїн Європи до США та Канади, з ряду країн, що розвиваються до провідних західних країн. Перший вид міграції є найбільш масовим. Для країн-експортерів робочої сили емігранти є важливим джерелом валютних надходжень у формі грошових переказів. Крім переказів джерелом валютних прибутків від експорту робочої сили можуть служити податки з прибутків фірм-посередників, особисте інвестування мігрантів (привезення на батьківщину засобів виробництва та предметів тривалого користування, купівля землі, нерухомості, придбання цінних паперів); капітали від країн-імпортерів, що часто йдуть на відтворення трудових ресурсів, у соціальну сферу; цінності та заощадження, які привозять з собою мігранти, повертаючись на батьківщину. В той самий час, оскільки в структурі мігрантів переважають молоді, міграція викликає таке негативне явище в країні-експортері, як “старіння м’язів”, його супроводжує і відплив найбільш освіченої та талановитої робочої сили, що називається “відпливом мізків”. 2. Основні етапи ММРС. 1. 1725-1880рр. – масова еміграція із Європи у Північну Америку та Австралію. 2. 1880-1914рр. – еміграція робочої сили із Східної Європи, Китаю, Індії, Японії, Східної Африки на Американський континент. 3. 1918-1939рр. – збільшення масштабів ММРС; найбільша еміграція з Західної України у США та Австралію. 4. 1945-1980рр. – збільшення масштабів ММРС; характерний виїзд із країн Східної Європи у Західну Європу та США. 5. З 1980р. до наших часів – збільшення масштабів міграції із країн з перехідною економікою. 3. Головні центри міжнародної міграції робочої сили 1) Західна Європа: а) міграція населення із країн Східної Європи; б) міграція населення із країн колишнього СРСР. 2) США – найбільший центр тяжіння міжнародної міграції робочої сили: а) наявність емігрантів (до 35%) населення; б) імміграція населення завдяки політики залучення іноземних висококваліфікованих спеціалістів, вчених (50-60рр.) в) залучення творчих працівників (артистів, художників, скульпторів) 3) Міграція у нафтодобувні країни (країни ОПЕК у 60-70рр.) а) мігрантів більше нараховувалось ніж місцевих жителів; 4) Міграція в країни Латинської Америки (Аргентина, Бразилія, Чилі) характеризуються: а) міграцією сільськогосподарського населення; б) міграція робітників сфери послуг; в) міграція із країн колишнього СРСР, та Східної Європи. 5) Міграція на Африканський континент: а) міграція у межах самого Африканського континенту; б) залучення іноземних висококваліфікованих спеціалістів з різних країн у ПАР у 70-80рр. 6) Міграція у нові індустріальні країни (Південна Корея, Гонконг(Сян-Ган), Тайвань, Сінгапур у 80-90 рр.); а) залучення інженерно-технічних робітників; б) залучення висококваліфікованих підприємців та бізнесменів. 4. Регулювання міжнародної міграції робочої сили. Проблеми міжнародної міграції робочої сили призвели до створення широкої системи державного і міждержавного регулювання. Методи регулювання міжнародної міграції: 1. Адміністративно-правові. До них відносять: а) національні законодавства які визначають юридичний, політичний та професійний статус іммігрантів в даній країні; б) національні служби іміграції, в тому числі: контроль на в’їзд в країну імігрантів, видача дозволу на в’їзд в країну; видача дозволу на роботу. 2. Економічні: а) здійснення вербування іноземних робітників: надання місця роботи; високого рівня заробітної плати; надання житла; здобуття освіти; надання гарантій про медичне обслуговування. Рівні регулювання міжнародної міграції робочої сили: Національний рівень – заходи окремої держави по здійсненню міграційної політики у своїй країні. Міжнародний рівень – система заходів по регулюванню міжнародної міграції робочої сили в рамках світового господарства. Інтеграційний рівень – заходи по регулюванню міжнародної міграції робочої сили в рамках інтеграційного об’єднання. Система органів, на рівні яких здійснюється національна міграційна політика: міністерство праці; міністерство внутрішніх справ; міністерство юстиції; національні міграційні служби. На міжнародному рівні: міжнародна організація праці (МОП); міжнародна організація міграції (МОМ). Членами МОП є: уряди країн-учасниць; профспілки; організації підпрємців. Література: 1. Киреев А. Международная экономика, -М, 1997. 2. Кугман П., Обстфельд М., Международная экономика. Теория и практика”-М.:. МГУ, 1997. 3. Овчинников Г.П. Международная экономика, Санкт-Петербург, 1999. 4. Сутырин Е.Ф., Международные экономические отношения, Санкт-Петербургского университета, 1996.

..

Міжнародна міграція робочої сили (реферат)

  Реферат на тему: Міжнародна міграція робочої сили         План 1. Сутність, структура та основні риси світового ринку праці 2. Масштаби, форми, напрямки сучасних міграційних процесів 3. Регулювання міжнародної міграції робочої сили Список використаної літератури   1. Сутність, структура та основні риси світового ринку праці Одним із важливих елементів глобальної економічної системи, на яку перетворився світ наприкінці другого тисячоліття, є міжнародний ринок праці з його уніфікованою шкалою критеріїв щодо якості трудових ресурсів, розвитком нових форм зайнятості, гнучкістю та надзвичайною мобільністю сукупної робочої сили. Міжнародний ринок праці, який об'єднує понад 1,3 млрд. працездатного населення світу, потребує формування регулятивного та координаційного механізмів з узгодження попиту та пропозиції світових трудових ресурсів, їх перерозподілу між різними країнами, регіонами, ланками світового господарства та ефективного використання, розширює можливості обміну знаннями, інформацією і досвідом між народами. Світовий (міжнародний) ринок праці — це система відносин, що виникають між державами з приводу узгодження попиту та пропозиції світових трудових ресурсів, умов формування робочої сили, оплати праці та соціального захисту. Ці відносини склалися у зв'язку з нерівномірністю розміщення робочої сили по країнах світу та відмінностями в її відтворенні на національному рівні. В умовах глобалізації виробництва, зростання взаємозалеж­ності в сучасному світі національні ринки праці дедалі більше втрачають свою замкненість та відокремленість. Між ними виникають транснаціональні потоки робочої сили, котрі наби­рають постійного, систематичного характеру. Таким чином, поряд з міжнародним ринком товарів, послуг і капіталів значних масштабів набуває тепер і міжнародний ринок робочої сили, який являє собою не просто суму національних ринків, а систему, що базується на їхніх взаємозв'язках та взаємодоповненнях. Виникнення і розвиток міжнародного ринку робочої сили є результатом зростання міжнародної мобільності двох головних факторів виробництва — капіталу і праці. Підвищення міжна­родної мобільності капіталу в соціальному плані означає, що він пред'являє тепер попит не тільки на робочу силу країни свого базування, а й на іноземну робочу силу, яка нерідко має певні переваги порівняно з національною (більш дисциплінована, менш вибаглива щодо оплати праці і т. д.). Попит на іноземну робочу силу почав помітно зростати тоді, коли виник масований експорт приватного виробничого капіталу й почалося створення у всіх країнах підприємств з використанням місцевої робочої сили. Капітал, як правило, рушав у ті місця концентрації робочої сили, де вона значно дешевша від робочої сили в країні-експор­тері. Навіть у «нових індустріальних країнах» ставки заробітної плати промислових робітників у 80-х роках були в 5—10 разів нижчі, ніжу розвинутих країнах Заходу. Практична необмеженість на периферії світового господарства дешевих трудових ресурсів сприяє їх широкому включенню в орбіту функціонування про­дуктивного капіталу економічно розвинутих країн, насамперед на основі розвитку мануфактурних форм організації праці. У структурі міжнародного ринку праці вирізняються два найзначніші сегменти. Перший сегмент охоплює робочу силу, яка характеризується відносно постійною зайнятістю, стабільністю тру­дових навичок, високим рівнем кваліфікації й зарплати, а також доволі чіткою ієрархією кваліфікації. Це загалом привілейований шар працівників з розвинутих країн, а також країн із середнім рівнем розвитку (Сінгапур, Тайвань, Гонконг). Слід згадати й інший, щоправда нечисленний, шар зайнятих у різних міжна­родних організаціях (ООН, спеціалізованих органах ООН, Між­народному валютному фонді, СОТ, ЮНЕСКО та ін.). Наймання працівників у такі організації відбувається на чисто міжнародній основі і, як правило, з урахуванням лише професійної придат­ності. Цей ринок праці має певну тенденцію до розширення з огляду на зростання міжнародних зв'язків та загострення гло­бальних проблем. Другий доволі великий сегмент міжнародного ринку праці — робоча сила, яка походить з районів світу з відносно низьким рівнем економічного розвитку. Серед цих працівників треба вирізнити специфічний загін так званої нелегальної робочої сили, чималі потоки якої спрямовуються в індустріальні країни, зокрема США. До цієї категорії працівників можна приєднати також «еколо­гічних біженців», котрі через катастрофічні природні умови (на­приклад, посуха) змушені покидати свої насаджені місця, шукати роботу в інших країнах та регіонах. Працівники, що пересуваються між країнами нелегально, по суті не мають юридичних і політичних прав. За необхідності приватні компанії легко можуть позбавитись їх, удавшись до депортації. Економічна функція нелегального ринку праці зводиться пере­важно до обслуговування потреб величезної маси дрібних та се­редніх підприємств в індустріальних країнах, які, на відміну від великих підприємств, неспроможні застосовувати в широких мас­штабах дорогі працезбережувальні технології. Ці підприємства не можуть також за потреби переводити свої капітали у країни з дешевою робочою силою. Держава, як правило, мовчазно сприяє використанню праці нелегалів. На ринку праці можна вирізнити ще дрібніші сегменти, класи­фікуючи робочу силу за віковими й професійними особливостями, ознаками тієї або іншої культури, традиції, а також національними, расовими та статевими ознаками. Такий поділ чималою мірою пов'язаний з діяльністю ТНК, які мають попит на чітко визначені категорії робочої сили. Так, філіали західних компаній у країнах, що розвиваються (зокрема, в зонах «вільної торгівлі»), прагнуть використати насамперед працю молодих незаміжніх жінок, які не висувають високих вимог щодо оплати праці і водночас є слухняними, надійними, спритними в роботі і т, д. Жіноча робоча сила стала важливим сегментом нинішнього світового ринку праці, особливо в країнах, що розвиваються. Сучасна структура світового ринку праці характеризується, на­самперед, виникненням такого нового й особливого його сегмен­та, який пов'язаний з використанням висококваліфікованих спе­ціалістів (наукових працівників, інженерів, аналітиків систем та ін.), а також фахівців у галузі інформатики, менеджерів і т. д. Розвиток розглядуваного сегмента ринку робочої сили значною мірою зумовлюється стрімким зростанням світової торгівлі послу­гами. Специфіка цього сектора ринку праці полягає в тому, що завдяки розвинутій мережі телекомунікацій певна частина інте­лектуальної робочої сили може брати участь у виробничому про­цесі, що здійснюється на будь-якій відстані від місця її перебування. Під впливом інформаційної революції у світовому господарстві по суті формується нове середовище. Змінюється звичний харак­тер конкурентної боротьби. Поряд із традиційним пошуком рин­ків збуту тепер іде напружений пошук цінних видів ресурсів, серед яких перше місце належить інформаційним ресурсам та їхнім носіям — людям. Компанії, що діють у високотехнологічних галузях, посилено полюють за інтелектуальними ресурсами. Без них тепер не можна вижити в конкурентній боротьбі. Виникає, таким чином, попит на добре підготовлених спеціалістів, котрі можуть засвоювати великі обсяги інформації, володіють технікою її обробки. Одночасно зростає попит на інші категорії працівників (фахівців у галузі комунікацій, фінансів, освіти, науки і т. д.). Інтернаціоналізація резервної армії праці відбувається пара­лельно з глобалізацією виробництва та розвитком світового ринку товарів і капіталів. Ринок праці перетворився на важливу складову частину світового ринку. Процес розширеного відтворення капі­талу відбувається тепер не тільки в межах національних кордонів, а й у взаємодії з відтворювальними процесами інших країн, тобто набирає глобальних масштабів (так званий відкритий тип відтворювального процесу). Одним з регуляторів цього процесу є інтернаціоналізація виробничого циклу. Поряд з торгівлею і рухом капіталу міжнародний рух робочої сили стає важливим елементом, що забезпечує формування єдиного світового циклу. Рух робочої сили між країнами і спричинені ним потоки значних коштів у вигляді заробітної плати вносять істотні корективи у формування економічної ситуації в окремих країнах. Безпосередніми збудниками циклічних коливань нерідко стають перекази заробітної плати з однієї країни в іншу. Водночас міграція робочої сили впливає (погіршує або поліпшує) на умови життя працюючих у країнах — експортерах та імпортерах робочої сили. Внаслідок інтернаціоналізації виробництва мільйонні маси людей з економічно відсталих країн вступили в практично пряму конкуренцію з працівниками розвинутих країн. Провідну роль у цих процесах відіграють ТНК, які завжди мають можливість пере­нести своє виробництво в інші країни (особливо «нові індуст­ріальні держави» —Південна Корея, Сінгапур, Бразилія, Нігерія), тим самим знижуючи ціну робочої сили. У 70—80-ті роки широко практикувався вивіз цілої низки виробництв (особливо в електронній і легкій промисловості) за кордони розвинутих країн, у периферійні райони світу. В цьому випадку не робоча сила йшла до капіталу, а навпаки, капітал ішов до місць нагромадження дешевої робочої сили. Одночасно відбувався і зворотний процес: робоча сила з менш розвинутих регіонів залучалася (часто неле­гально) на некваліфіковані й малокваліфіковані роботи в розвинуті центри Заходу. 90-ті роки позначилися появою якісно нових рис міжнарод­ного ринку праці: по-перше, суттєво збільшився лаг між проходженням еконо­мікою промислове розвинутих країн нижчої кризової точки і початком поліпшення ситуації на ринку робочої сили. Цей розрив для США в останньому циклі першої половини 90-х років склав одинадцять місяців, тоді як у період криз 1974—1975 рр. і 1980—1982 рр. скорочення безробіття йшло практично слідом за поліп­шенням економічної кон'юнктури; по-друге, нетиповою для фази пожвавлення є мляве зниження таких показників використання робочої сили, як чисельність змушених працювати неповний робочий тиждень, а також чисельність тих, хто претендують на робочі місця, але припинили активні пошуки роботи. В попередні цикли чисельність цих категорій робітників у міру виходу економіки з кризи швидко знижувалась; по-третє, ситуація на ринку праці впродовж останнього десятиліття характеризується різким звуженням можливостей для звільнених повернутися на попереднє місце роботи. Циклічна криза не тільки безпосередньо впливає на динаміку зайнятості, а й виступає каталізатором структурних змін у цій сфері, від яких дедалі більше узалежнюється функціонування рин­ку праці. Основною з таких змін є формування нової стратегії провідних фірм світу у сфері робочої сили. Тепер у центр внутрішньофірмової стратегії ставиться завдання скорочення витрат на робочу силу, які становлять значний і, що найголовніше, зростаючий елемент виробничих витрат. Один із провідних шляхів скорочення цього виду витрат підприємці вбачають у отриманні зростання заробітної плати персоналу. В середині 90-х років у США, наприклад, заро­бітна плата 18 % працюючих не досягала офіційно встановленого рівня бідності. Крім того, підприємці прагнуть знизити витрати на робочу силу шляхом збільшення тривалості робочого тижня. Середня його тривалість у США в цей період складала 41,7 год., а понад­нормові — 4,4 год. Такий високий показник був зареєстрований лише в перші повоєнні роки, за умов нестачі робочої сили. Для західних країн характерний інтенсивний процес перероз­поділу робочих місць на користь більш кваліфікованої праці за одночасного «вимивання» місць для низькокваліфікованих працівників. За розрахунками експертів ОЕСР, у цих країнах щорічно оновлюється 10—15 % усіх робочих місць Сектор кваліфікованої праці постійно зростає. Так, на менеджерів та кваліфікованих спеціалістів припадає 50—60 % усіх вакансій, що відкриваються. Причому вимоги до робочої сили підвищуються не тільки в мате­ріальному виробництві, де питома вага кваліфікованих робітників традиційно більш висока, а й у сфері послуг. Йдеться насамперед про «інтелектуальні» галузі (наприклад, фінансово-банківська сфе­ра), а також торгівлю та обслуговування. Тому сфера послуг не може слугувати пристановищем для некваліфікованої робочої сили, що виштовхується з інших галузей економіки, як це було ще в середині 80-х років. Вирішення проблеми безробіття лідери західних країн пов'язують із підвищенням гнучкості ринку праці, що передбачає розширення прав підприємців у питаннях наймання і звільнення робочої сили. Підприємець, який має можливість у будь-який час звільнити зайву робочу силу, буде з більшим бажанням наймати додаткових працівників за появи перших ознак поліпшення еко­номічної кон'юнктури. На відміну від циклічного фактора, який стимулює попит на додаткову робочу силу, більш суперечливим є вплив різнома­нітних довгострокових факторів, таких як упровадження нових інформаційних технологій, структурні зміни в економіці, посилення міждержавної та міжфірмової конкуренції. Раціоналізація і технічне переозброєння виробництва приводять до того, що еко­номічне зростання досягається головним чином за рахунок збіль­шення продуктивності праці, тим самим звужуються можливості використання додаткової робочої сили. Про це, зокрема, свідчить той факт, що темпи зростання зайнятості в останній період у фазі піднесення нижчі, ніж у попередніх циклах. Щодо країн з перехідною економікою, то проблема довгостро­кового безробіття є для них ще гострішою, ніж для розвинутих країн. Особливо серйозна ситуація склалася тут із зайнятістю жінок. Серед інших груп населення, які вразило безробіття, — малокваліфіковані робітники та молодь, особливо з початковою освітою. Зростання безробіття на тлі падіння виробництва й ви­соких темпів інфляції призвело у 90-ті роки до різкого зниження реальної зарплати у всіх цих країнах. У формуванні міжнародного ринку праці втілилися такі характерні тенденції сучасного етапу розвитку людської цивілізації, як посилення соціальної орієнтації світової економіки, демократизація трудових відносин, інтернаціоналізація вимог до відтворення робочої сили, стандартизація умов життя і праці людей у різних частинах планети, розвиток та вдосконалення особистості на основі загальнолюдських цінностей. Крім того, об'єднання національних ринків праці в один – світовий - істотно позначається на макроекономічній політиці окремих держав у галузі праці та соціально-трудових відносин, знімаючи обмеження, спричинені національними особливостями, та надаючи їй більш універсального характеру. Розвиток міжнародного ринку праці матеріалізується у зростанні масштабів та інтенсивності міжнародних міграційних процесів, які набувають дедалі глобальнішого характеру, залучаючи населення абсолютної більшості країн світу. Поглиблення науково-технологічної революції, кардинальні зміни на політичній карті світу, структурні трансформації в міжнародній економіці зумовили появу нових рис і особливостей міжнародної трудової міграції, модифікацію її закономірностей і тенденцій. Ці зміни стосуються напрямків міжнародних міграційних потоків, обсягів та географії переселенських рухів, професійно-кваліфікаційного складу мігрантів, їхньої ролі в економічних процесах. На сьогодні сформувалися й активно функціонують кілька регіональних ринків праці (Південно- та Північноамериканський, Європейський, Близькосхідний, Африканський), які являють собою арену масових міграційних процесів, усталеного міждержавного обміну трудовими ресурсами. До традиційних спонукальних мотивів та причин міжнародної міграції трудових ресурсів належать: різниця в рівнях економічного розвитку окремих країн; нерівномірність у темпах і обсягах нагромадження капіталу на різних ділянках світового господарства; наявність національних відмінностей у розмірах заробітної плати; діяльність ТНК і пов'язана з нею міжнародна мобільність капіталу; масове хронічне безробіття в слаборозвинутих країнах. До цих чинників в останнє десятиріччя долучилися: політична та економічна кризи колишньої соціалістичної системи; поглиблення регіональної та світової економічної інтеграції; зростання попиту з боку лідерів світової економіки на інтелектуальну робочу силу; стрімкий розвиток сучасних засобів зв'язку, комунікацій та транспорту; інформаційний фактор, а також чинники неекономічного характеру: воєнні та релігійні конфлікти, розвал федеративних держав, національні, сімейні та етнічні проблеми.     2. Масштаби, форми, напрямки сучасних міграційних процесів Міжнародна міграція робочої сили набуває дедалі глобальні­шого характеру. Сьогодні вона охоплює абсолютну більшість країн світу. Інтенсивне переміщення трудових ресурсів відбувається між державами Європи, Північної й Південної Америки, Африкансь­кого материка, Південно-Східної й Західної Азії. Наприкінці 90-х років загальна кількість мігрантів у світі оцінювалася у 125 млн. чол., що становить близько 2 % населення планети. Ця цифра в 90-ті роки зросла насамперед за рахунок інтегрування в загальносвітовий міграційний процес країн Центральної та Східної Європи. На досить високому рівні зберігається приплив іммігрантів до США та Канади, що історично були й залишаються районами масової імміграції населення та робочої сили. Хоча в повоєнні роки в цих країнах були прийняті законодавчі заходи, що обмежують імміграцію, приплив населення туди з інших країн значно зріс порівняно з останнім передвоєнним десятиріччям. З 1946 по 1982 р. в СІЛА емігрувало 3,3 млн. чол., в Канаду — більш ніж 2 млн. тільки з європейських країн. У загальному потоці іммігрантів, що в'їжджають у СІЛА, основна частка припадає на вихідців із країн Латинської Америки, що пов'язані із США історично усталеними традиціями та географічною близькістю. Їхня кількість, з ураху­ванням як легальних, так і нелегальних емігрантів, перевищує два десятки мільйонів чоловік. Приплив іммігрантів в США і Канаду впродовж 90-х років оцінюється в 900 тис. осіб щорічно. Мігра­ційне сальдо тільки в США становить до 600 тис. на рік. Останні два десятиліття імміграція в США зростала також за рахунок вихідців з Японії, Індонезії, Філіппін, Південної Кореї, а також країн Південної і Східної Європи. Динамічним є також обмін робочою силою між самими латиноамериканськими країнами, особливо у формі сезонної та нелегальної міграцій. Найбільшу кількість іноземних робітників поглинають Аргентина та Венесуела. Загальна чисельність іноземних іммігрантів в усіх країнах Латинської Америки дорівнює понад 4 млн. чол. Зовсім новим пунктом концентрації інтернаціональних загонів робочої сили в повоєнні часи став регіон Перської затоки. Великомасштабна міжнародна міграція робочої сили почалась тут у 50-ті роки, коли внаслідок збільшення видобутку нафти потреба в робочій силі перевищила кількість місцевої. Міграція робочої сили в цей регіон швидко зростала після 1973 р., коли великі прибутки від нафти дали змогу здійснювати масштабні програми розвитку. В 1975 р. немісцеве населення шести основних центрів імміграції в регіоні (Бахрейн, Кувейт, Оман, Катар, Саудівська Аравія, Об'єднані Арабські Емірати) становило 2 млн. чол., у 1980 р. — 4 млн., або 44% загальної кількості населення. Наприкін­ці 90-х років у цих шести країнах, а також у Лівії налічувалося вже 5 млн. чол. іммігрантів, частка яких становить понад 50% усієї робочої сили. Переважну частину арабської міграції забезпечують Єгипет, Ірак, Сирія, Йорданія, Палестина. Щодо Африканського континенту, то тут регіоном найактивніших міграційних рухів є країни Південної та Центральної Африки. Слідом за залученням іноземного капіталу вдалися до ім­порту робочих рук ПАР, Зімбабве, Гана, Камерун, Кенія, Ліберія, в яких у середині 90-х років працювало понад 3 млн. чол., що приїхали з сусідніх африканських країн. Загальна кількість мігрантів у всіх країнах Африки досягає 6 млн. чол. Проте найпотужнішим споживачем іноземної робочої сили стали в другій половиніXX ст. країни Західної та Північної Єв­ропи. Тут працює 15 млн. іноземних працівників (ця цифра коли­вається залежно від економічної кон'юнктури). Західна Європа перетворилася з району еміграції на найбільший центр притягання іноземної робочої сили й успішно конкурує із США у сфері використання дешевих людських ресурсів слаборозвинутих країн світу. У розвитку повоєнної міждержавної міграції в даному районі можна вирізнити дві стадії, що відмінні за рівнем інтенсивності та спрямованістю міграційних потоків, а також за кількістю країн, залучених до міграційних зв'язків. Перша стадія (1945—1960 рр.) характеризується потужною європейською еміграцією за океан та відносно невисоким рівнем міждержавних пересувань робочої сили в межах західноєвропейського регіону. За цей період тільки в США виїхало 6,6 млн. європейців, утому числі 1,8 млн. — із Великої Британії, майже 1,5 млн. — з Італії, більш ніж півмільйона — з Іспанії та Португалії. Після 1960 р. настала друга стадія в розвитку сучасної трудової міграції, яку характеризують небувале зростання масштабів, темпів, економічної значущості внутрішньоконтинентального міжкраїнного обміну робочою силою та помітне скорочення міжконтинентальної міграції. За 10 років (1960—1969 рр.) із 17 млн. чол., що емігрували з європейських країн, тільки 3,5 млн. поїхали за океан, решта ж (13,5 млн.) пересувалися в межах Європи. Останні двадцять років понад 1 млн. чол. щорічно переїжджає в пошуках роботи з однієї європейської країни в іншу, загальна ж кількість мігрантів у Західній Європі в повоєнний період оцінюється в 30 млн. чол. На початку 60-х років у розвинутих країнах Західної Європи, що переживали економічне піднесення, внаслідок спри­ятливої господарської кон'юнктури та відносно високих темпів нагромадження капіталу різко зріс попит на додаткову робочу силу, задовольнити який за рахунок власних трудових ресурсів вони були неспроможні. Про бурхливе зростання імміграції в країни Західної Європи свідчать такі дані. Якщо в 1960 р. у ФРН налічувалося 276 тис. іммігрантів, то в 1965 р. їхня чисельність перевищувала 1,1 млн. чол., а в 1987 р. становила вже понад 4,1 млн. чол. Особливо посилився приплив іноземців у ФРН у 1989 р., коли він досяг 842 тис. чол. Упродовж 90-х років в імміграційне русло в Німеччину включились також вихідці з постсоціалістичних країн — Угорщини, Чехії, Польщі, України, Росії, що довело загальну чисельність іммігрантів до 6 млн. осіб. У Франції з 1954 по 1965 р. чисельність іноземної робочої сили зросла з 790,5 тис. чол. до 3 млн. чол., на початку 90-х років вона становила вже 4,1 млн. чол., або 7,7 % усього населення країни. Тільки в 1997 р. Франція прийняла 3,6 млн. іммігрантів. Розширився імпорт робочої сили і в інші високорозвинені країни Західної Європи: Англію, Швецію, Швейцарію, Бельгію, Нідер­ланди, Люксембург. Присутність у них більш ніж 15-мільйонної армії іноземних працівників свідчить про перетворення іммігрантів на важливий чинник економічного розвитку названих країн. Постійна, або безповоротна, міграція була абсолютно переваж­ною формою аж до Першої світової війни. Значні маси європейців назавжди покидали свої країни й переселялися на постійне про­живання у США, Канаду, Австралію, поступово інтегрувалися в структуру населення цих країн, стаючи його постійною частиною. Переселення у зворотному напрямку було мізерним. Теперішня міграція набула тимчасового характеру: мігранти здебільшого мають намір по закінченні певного строку повер­нутися на батьківщину. Таким чином, відмітною рисою сучасної міжнародної трудової міграції є ротаційний характер. Така форма міграції не є новою, вона виникла ще на початку століття, але масових масштабів набрала в 60-ті роки. Ротація буває прискореною та уповільненою. У прискорену (до трьох років) потрапляє вся завербована та ретельно відібрана іноземна робоча сила, уповільнена триває довше й охоплює пра­цівників, відібраних уже в процесі виробництва. На їхню частку, як правило, припадає не більш ніж 30 % усієї чисельності пра­цівників-іноземців. Спостерігається тенденція до збільшення часу перебування мігрантів у країнах-реципієнтах. Посилюється їх прагнення до натуралізації. Певній частині іммігрантів справді вдається домогтися натуралізації, і вони стають, таким чином, постійним елементом населення країн-реципієнтів.   3. Регулювання міжнародної міграції робочої сили Міжнародні міграційні процеси потребують регулю­вання з боку держав, що беруть участь в обміні трудовими ресур­сами. Контролю і регулюванню підлягають соціальний, віковий та професійний склад мігрантів, рівень в'їзду та виїзду іноземних трудящих. Функції міждержавного та внутрішньодержавного роз­поділу робочої сили, регулювання обсягу та структури міграційних потоків дедалі більшою мірою виконують міністерства праці, внут­рішніх та закордонних справ, а також спеціально створені державні та міждержавні органи. Згідно з прийнятою в міжнародних відносинах практикою країни, які обмінюються робочою силою, визнають пріоритет норм міжнародного права над національним законодавством. Іноземна робоча сила вербується нині, як правило, за допомо­гою створених за кордоном державних вербувальних комісій, у функції яких входить ретельний відбір кандидатів для праці на підприємствах своєї країни з урахуванням їх віку, здоров'я, квалі­фікації. Такі вербувальні пункти засновані, зокрема, німецьким урядом в Італії, Греції, Іспанії, Туреччині, Португалії. Аналогічні вербувальні агентства за кордоном має й Франція, а також інші країни. Держава часто регулює й перевезення робітників, що завербовані за кордоном, звичайно їх доставляють до місця роботи партіями у спеціальних поїздах. Важливим елементом імміграційної політики західних дер­жав є встановлення юридичного статусу мігрантів, що визначає їхні соціально-економічні, трудові, житлові та інші права, за­кріплені як у міжнародних угодах, так і в національних законо­давствах. Цей статус позбавляє іноземних робітників політич­них прав, обмежує в більшості випадків їх участь у профспіл­ковій діяльності, регламентує строки перебування мігранта в країні зайнятості. У Швейцарії, наприклад, іммігрантам заборо­нено протягом року міняти місце роботи, протягом двох років — професію та місце проживання, заборонено брати участь у профспілковій діяльності. Подібні за змістом законодавства щодо іммігрантів діють також у Бельгії, Нідерландах, Франції, ФРН, Швеції та інших країнах. Разом з тим засоби державного регулювання імміграції в різних країнах дещо відмінні. Фран­цузький та бельгійський уряди, наприклад, заохочують сімейну інтеграцію і проводять курс на обмеження загальної кількості іноземців, що перебувають у країні. Німецький уряд установив обмежувальний кількісний ценз для іноземців у районах країни з їх надто високою питомою вагою і здійснює ротацію іно­земних працівників у цілому. Різноманітні аспекти трудової міграції та статусу іноземних працівників регулюються двосторонніми та багатосторонніми уго­дами, відповідними національними законодавчими актами та уря­довими постановами. Двосторонні угоди про обмін робочою си­лою укладені між ФРН і Туреччиною, ФРН і Італією, Марокко, між Нідерландами й Тунісом, Францією й Алжиром, Францією й Португалією. Окремі угоди регулюють міграцію в певних регіонах світу. До них належить, зокрема, укладена скандинавськими країнами угода про утворення «Скандинавського ринку праці», відпо­відно до якої між цими країнами встановлений вільний обмін робочою силою. Засоби й методи реалізації міграційної політики західних країн змінюються залежно від конкретної ситуації на ринку праці. Так, в умовах дефіциту трудових ресурсів у західноєвропей­ських країнах уряди цих держав уживали заходів до заохочення імміграції, в тому числі й нелегальної. Коли ж інтереси монополій почали вимагати зниження рівня імміграції, держава поставила перешкоди новому припливові іноземної робочої сили. У 1980 р. Міжнародна організація праці розпочала здійснення Європейського регіонального проекту відносно мігрантів другого покоління. Цей проект має на меті сприяння інтеграції молодих мігрантів у життя тих країн, де працюють їхні батьки, а у випадку добровільного повернення — в життя країни походження. В ме­жах цього проекту здійснюється експериментальний проект забез­печення професійної підготовки молодих мігрантів, що мають відповідну кваліфікацію. Останнім часом у зв'язку з утворенням «єдиної Європи» у країнах ЄС гостро постало питання про можливі наслідки цього процесу на ринку робочої сили. Активно обговорюється перс­пектива припинення використання праці іммігрантів із країн «третього світу». На запровадженні найсуворіших обмежень на­полягають передусім уряди Франції, ФРН та Великої Британії, в яких переселенці із слаборозвинутих регіонів становлять абсолют­ну більшість серед іммігрантів. Державне регулювання міграційних процесів дає позитивні результати, але має дошкульні місця. Контроль за рівнем в'їзду іноземців, здійснюваний усіма урядами країн імміграції, безумов­но, сприяє дозуванню їхнього припливу залежно від виробничих потреб й ситуації на ринку праці. В такий спосіб попереджається спалах соціального напруження, який міг би виникнути за масо­вого припливу іноземців в умовах власного масового безробіття. Навіть з урахуванням існування двох ринків праці — для іммігрантів та для своїх працівників — уникнути конфронтації між ними було б важко. Регулювання надає організованого й певною мірою планомірного характеру найманню, розподілові й викорис­танню імпортованої робочої сили. Разом з тим усі закони й підзаконні акти держав—споживачів іноземної праці не надають рівних прав іммігрантам в економічній, політичній й соціальній сферах, як цього вимагає Загальна Дек­ларація прав людини й рішення МОП у справах мігрантів. У постановах урядів національні інтереси превалюють над міжна­родними нормами та інтернаціональними принципами рівності й свободи. Активну роль у регулюванні міжнародних міграційних процесів і захисті прав мігрантів відіграє Міжнародна організація з питань міграції (МОМ). Основними завданнями, які вирішує ця організація, є: • управління впорядкованою і плановою міграцією громадян з урахуванням потреб країн еміграції та імміграції; • сприяння переміщенню кваліфікованих кадрів між державами; • організація міграції біженців та переміщених осіб, змушених залишити свою батьківщину.   Список використаної літератури 1. Авдокушин Е.Ф. Международные экономические отношения. Учеб. пособие. - М.: ИВЦ "Маркетинг", 1998. - с. 102-114. 2. Акопов Е.С., Воронкова О.Н., Гаврилко Н.Н. Мировая економика и международные экономические отношения. Серия «Учебники, учебные пособия» Ростов-на-Дону: «Феникс», 2000. 3. Киреев А. Международная экономика. Учеб. пособие. - М., 1997. - с. 321-340. 4. Международные экономические отношения. Учебник. / Под общ. ред. В.Е.Рыбалкина. - М., 1998. - с. 149-164. 5. Світова економіка: Підручник /А.С. Філіпенко, О.І. Рогач, О.І. Шнирко та ін.- К.: Либідь, 2000. 6. Романюк М. Міграція населення України: національні орієнтири та територіальна диференціація механізму регулювання. // Економіка України, 1999. 7. Семенов К.А. Международные экономические отношения. Курс лекций. - М.: Гардарика, 1998. - с. 104-117.

ема 5. Міжнародна міграція робочої сили

Міграція населення і міграція робочої сили. Суть і чинники міжнародної міграції робочої сили. Види міжнародної міграції робочої сили. Види міжнародної міграції: кінцева, тимчасова, сезонна, маятникова, добровільна, примусова, робочих і спеціалістів. "Відплив умів", його причини, напрямки, кількісна та якісна оцінка. Формування і розвиток світових ринків робочої сили. Регулювання міжнародних міграційних процесів. Адміністративно-правове і економічне регулювання. Одно-, двостороннє, багатостороннє регулювання в рамках інтеграційних угрупувань. Роль міжнародних організацій в регулюванні міграційних процесів. Міжнародна організація праці (МОП), її завдання, структура і напрямки діяльності. Соціальні аспекти міжнародної міграції робочої сили. Україна у світових міграційних процесах.

Дата добавления: 2015-05-26