Х. Лекція: Україна у другій половині 40-х - 80-х років ХХ ст

1. Особливості відбудови народного господарства в Україні.

2. Економічні реформи 50-х - 60-х років та причини їх згортання.

3. Наростання кризових явищ у соціально-економічному розвитку і політичному житті України у 70 – 80-х роках.

1. Україна зазнала дуже великих втрат за роки війни, її економіка була майже повністю зруйнована. Проте найстрашнішими були людські втрати – понад 15 млн. чол. Труднощі посилювалися також голодом, викликаним посухою 1946 р. Та сталінським режимом, який вивозив в цей час хліб до Польщі, Чехословаччини, Угорщини, Болгарії та інших країн.

В серпні 1946 р. VІІІ сесією Верховної Ради УРСР було прийнято “Закон про п’ятирічний план відбудови і розвитку народного господарства Української РСР на 1946-1950 рр.”. Особлива увага приділялася відродженню важкої промисловості і залізничного транспорту, вугільної промисловості республіки.

У 1945-1946 рр. Україна одержала устаткування десятків заводів, демонтованих у радянській зоні окупації Німеччини. Почало прибувати й устаткування підприємств, евакуйованих свого часу з України.

Освоювався у промисловому плані західний регіон України. В 1945-1946 рр. У Львові стали до ладу електроламповий, інструментальний заводи, завод сільськогосподарських машин та ін. У 1949 р. На території західних областей діяло 2500 великих і середніх підприємств.

У повоєнні роки в Україні було відбудовано і здано в експлуатацію 22 доменні, 43 мартенівські печі і 46 прокатних станів, реконструйовано основні потужності чорної металургії Донбасу й Придніпров’я. Стали до ладу 500 великих підприємств.

До початку 50-х років сільське господарство республіки було збитковим. Зменшилися посівні площі та поголів’я худоби, знизилася урожайність. Не маючи прибутку з колгоспної праці, селянин жив переважно із свого присадибного господарства.

Не вистачало спеціалістів. Кількість робітників і службовців в Україні у 1945 р. (порівняно з 1940 р.) скоротилася на третину. Тому на початковому етапі відбудови широко використовувалася примусова праця як німецьких військовополонених, так і радянських людей шляхом трудових мобілізацій. Лише в останні роки четвертої п’ятирічки у промисловість прийшло 350 тис. колишніх воїнів. Поступово підвищувалася питома вага двох непримусових форм поновлення робочою силою ключових промислових об’єктів – добровільного набору і громадського призову. Загалом протягом четвертої п’ятирічки за комсомольськими путівками на відбудову промисловості й транспорту було направлено 678 тис. юнаків та дівчат. У 1950 р. чисельність робітників і службовців, зайнятих у народному господарстві республіки, досягла 6,9 млн., тобто на 724 тис. більше, ніж працювало їх у передвоєнному 1940 році.

З 1946 р. В Україні почався процес об’єднання колгоспів у великі господарства. Широких масштабів він набув у 1950 р. Якщо на початку 1950 р. В Україні налічувалося 33653 колгоспи, то після укрупнення, наприкінці 1951 р. – 16506. після проведення колективізації у західних областях України, на Закарпатті та північній Буковині та розкуркулення ряду господарств у східних областях України чисельність колгоспів зросла до більш як 28 тис.

В Західній Україні у післявоєнні роки тривала примусова колективізація, яка була проведена в основному за 1948-1949 рр. Тривало так зване “розкуркулення” і виселення середняків. У східні райони було депортовано 65906 родин.

Поступово становище дещо поліпшилося. На селі з’явилися зразки нової сільськогосподарської техніки, зросла електрифікація. Прискорився процес підготовки кадрів для села, яких на початку 50-х років було в УРСР понад 200 тис.

2. Після смерті Сталіна 5 березня 1953 р. на зміну виснажливому, нераціональному методу керівництва за допомогою терору тимчасово прийшло “колективне керівництво”. У 1953 р. Генеральним секретарем ЦК КПРС був обраний Хрущов. Часи його правління часто називають “відлигою”. Справді, тоді в суспільно-політичному житті відбулося деяке потепління.

Найважливішою справою команди Хрущова була боротьба проти культу особи Сталіна. Після ХХ з’їзду КПРС (1956 р.) політика Сталіна кваліфікувалася як хибна, а нерідко – злочинна. Почалася реабілітація потерпілих, завдяки якій повернуто добре ім’я мільйонам, а серед них – багатьом визначним партійно-державним керівникам, діячам науки і культури.

Однак реформаторська діяльність Хрущова була непослідовною.

Першою важливою реформою “великого десятиріччя” була заміна галузевого управління територіальним. Лютневий (1957 р.) пленум ЦК КПРС, на якому з доповіддю виступив Хрущов, визнав за необхідне ліквідувати галузеві міністерства, окрім деяких, і організувати замість них територіальні ради народного господарства – раднаргоспи. Відповідно до цього рішення в Україні було створено 11 економічних адміністративних районів, очолених раднаргоспами.

Для виправлення становища листопадовий (1964 р.) пленум ЦК КПРС вирішив об’єднати промислові і сільські обласні, крайові партійні організації і радянські органи, а 2 жовтня 1965 р. Верховна Рада прийняла рішення про ліквідацію раднаргоспів. Керівництво промисловістю здійснювали новостворені союзно-республіканські та загальносоюзні міністерства.

Розвиток колгоспно-радгоспного виробництва гальмувала адміністративно-командна система управління сільським господарством, в основі якої лежав примус, а не широке використання принципу матеріальної заінтересованості колгоспів і колгоспників у результатах праці.

Серйозною причиною низьких темпів розвитку зернового господарства в Україні було скорочення посівів під зерновими та їх низька врожайність. Семирічним планом (1959-1965 рр.) передбачалось, наприклад, довести щорічний валовий збір зерна в Україні до 2,1 млрд. пудів, цукрових буряків – до 40,5 млн. т, картоплі – до 30,7 млн. т. Фактично ж середньорічне виробництво зерна в республіці за перші шість років семирічки становило лише 1,6 млрд. пудів, цукрових буряків – 31 млн. т, картоплі 18,2 млн. т.

Реформи кінця 50-х – початку 60-х років не дали бажаних результатів, оскільки їх ініціатори не відмовились від командування в економіці, від тоталітаризму. Більше того, самі вони були продуктом командно-адміністративної системи. Тому замість запланованого скорочення управлінського апарату в 1960-1965 рр. його кількість в Україні зросла більш як на 40 тис. чоловік. Не дали бажаних результатів також заходи щодо удосконалення управління промисловістю і будівництвом, перебудова партійних органів за виробничим принципом.

Проте широкомасштабні заходи, спрямовані на поліпшення вкрай злиденного життя колгоспників, здійснені з ініціативи Хрущова, в основному сприяли розвиткові сільськогосподарського виробництва. Але з 1959 р. знову починається спад у цій важливій галузі народного господарства. Не виправдало себе й перетворення у 1958 р. МТС на РТС (ремонтно-технічні станції). Зросли ціни на запасні частини, мінеральні добрива, пальне та мастила й одночасно знижувалися закупівельні ціни на сільськогосподарську продукцію. Створювалися й штучні труднощі в забезпеченні населення продовольством (обмеження розмірів присадибних ділянок колгоспників, заборона тримати худобу в передмістях, будівництво водосховищ, знищення в Україні традиційних сівозмін тощо).

3. У 1965-1985 рр. генеральними секретарями ЦК КПРС були обрані Брежнєв, Андропов, Черненко, а партійну організацію України очолювали Шелест і Щербицький.

Члени адміністративно-бюрократичного апарату виконавських органів були справжніми хазяями держави, а не народ. Їм були підвладні всі сторони життя суспільства. Самі ж вони перебували поза законом і поза критикою, що створювало сприятливі умови для корупції і користолюбства на всіх рівнях влади.

Незважаючи на те, що відповідно до рішень вересневого (1965 р.) пленуму ЦК КПРС почали запроваджуватися економічні методи управління промисловістю (підприємства переводилися на госпрозрахунок), насправді керівні кола не могли погодитися з тим, щоб самостійність підприємств ставила під загрозу існування бюрократичної системи. Тому після ліквідації раднаргоспів було створено 40 союзних міністерств. Вони підпорядковували собі майже всю економіку союзних республік (наприклад, в Україні – 90% підприємств).

На Україні максимальними темпами йшло видобування корисних копалин. За півтора десятка років було добуто їх стільки, скільки за всі попередні роки Радянської влади. Одночасно зменшувалося виробництво предметів споживання. Країна розвивалася екстенсивно.

І все ж завдяки наполегливій праці робітників, інженерно-технічних працівників, учених, різного роду ініціативам і починам у розвитку паливно-енергетичного комплексу, чорної металургії, машинобудування, хімічної та інших галузей промисловості були позитивні успіхи.

Якщо у 1965 р. Україна видобувала 84% млн. т залізної руди, виробляла 30 млн. т прокату, 3 млн. т сталевих труб, то в 1985 р. – відповідно 120, 38 і 6,7 млн. т.

Промисловість республіки випускала трактори, тракторні плуги, сівалки, бурякозбиральні комбайни. У серпня 1978 р. Херсонський комбайновий завод виготовив першу в СРСР промислову партію самохідних кукурудзозбиральних комбайнів “Херсонець-200”.

Наведені дані стосуються лише кількісних факторів. Що стосується технічної і технологічної сторони промислового виробництва, які визначаються передусім якісними показниками, то в середині 80-х років четверта частина промислової продукції, зокрема машинобудування, відставала від світового технічного рівня.

На Україні без всебічного наукового обґрунтування створювалися “рукотворні моря”, “найбільші в Європі” теплові електростанції, а в густонаселених та маловодних районах України – атомні електростанції, наслідком чого повинна була стати сировинна та екологічна криза.

Негативні процеси вразили також аграрний сектор. Щоб зупинити наростання кризових явищ у сільському господарстві, партійно-державне керівництво союзного та республіканського рівнів на партійних з’їздах і пленумах протягом 1965-1985 рр. розробляло численні заходи, прийняло багато постанов.

В рішеннях і постановах партійних та державних органів йшлося про широкий розвиток хімізації, меліорації земель, про спеціалізацію і концентрацію сільськогосподарського виробництва.

Травневий (1982 р.) пленум ЦК КПРС назвав інтенсифікацію ключем до ефективності сільськогосподарського виробництва. На ньому була прийнята Продовольча програма. Однак, намагання реалізувати Продовольчу програму істотних наслідків не дали, хоч позитивні зрушення в аграрному секторі республіки були. Так, середньорічна врожайність зернових у восьмій п’ятирічці становила 21,4 ц з гектара, валовий збір зернових – 33,3 млн. т, а в одинадцятій п’ятирічці – відповідно 24,3 і 39,3 млн. Але якщо взяти до уваги, що протягом 1965-1985 рр. енергоозброєність праці в сільському господарстві зросла у три рази, посівні площі на зрошуваних землях збільшились майже у три рази, то досягнення у розвитку сільського господарства були незначні. На початку 80-х років налічувалося 40% нерентабельних колгоспів.

Внаслідок різкого погіршення економічного і екологічного становища, здійснення антиукраїнської національної політики, у восьми областях республіки розпочався процес депопуляції (смертність перевищувала народжуваність), тобто йде вимирання української нації. Протягом 70-80-х років в селах республіки з’явилось 129 тисяч хат-пусток.

В умовах панування авторитарно-бюрократичної системи наростання протесту проти порушення громадських, національних, релігійних прав людини стало неминучим.

Найважливіша роль у розвитку національно-визвольного руху, спрямованого на демократизацію суспільно-політичного життя, досягнення незалежності України, належить шістдесятникам.

З наростанням опору адміністративно-командної системи посилились масові репресії в Україні. У 1965-1966 рр. були засуджені до різних строків тюремного ув’язнення брати Горині, І. Світличний, П. Заливаха та ін. Новий спалах масових розправ і арештів інакомислячих розпочався у 1972 р. з обранням на посаду першого секретаря ЦК КП України Щербицького. Жертвами репресій стали Чорновіл, Сверстюк, Світличний, Дзюба, Стус, Осадчий та ін.

В 60-80-роках в Україні зростає організованість національно-визвольного руху, про що свідчила безкомпромісна боротьба шістдесятників за громадянські, національні й релігійні права. Суспільно-політичне життя в період 1965-1985 рр. характеризувалося наростанням протесту проти порушення громадських, національних і релігійних прав людини.

Перебудову радянської системи і особливо її застійної економіки на ефективнішу, потужнішу й продуктивнішу розпочав М. Горбачов, обраний у березні 1985 р. Генеральним секретарем ЦК КПРС. Він проголосив новий, демократичний стиль керівництва, створюючи враження більшої доступності і наближеності його режиму до народу, закликаючи до гласності в управлінні державою та до плюралізму думок в рамках соціалістичного вибору.

Наростання кризового стану в економіці та екології, соціальному і духовному житті радянського суспільства примусило Горбачова та його прибічників шукати нові шляхи соціально-економічного прогресу. Квітневий (1985 р.) пленум ЦК КПРС, ХХVІІ з’їзд партії (1986 р.) взяли курс на перебудову і прискорення. Він охоплював економіку, науку і техніку, соціальну та духовну сфери.

Наприкінці 1989 р. почав падати обсяг виробництва, кожне сьоме підприємство в промисловості було збитковим.

Труднощі розвитку народного господарства України полягали також у тому, що плани складалися у Москві. Україна була позбавлена майже всіх прав. 95% її продукції вироблялося на підприємствах союзного підпорядкування.

Однією з причин кризи в сільському господарстві було те, що при визначенні перспектив його розвитку не враховувалася демографічна ситуація. Сільську місцевість залишила молодь. Утворилася диспропорція між поколіннями хліборобів. Середній вік працюючих у тваринництві становив 52 роки, спеціалістів сільського господарства – 55, механізаторів – 35-40 років.

Одночасно посилювалась в Україні екологічна криза. Застарілі недосконалі технології наносять шкоду всім трьом елементам біосфери – землі, воді, повітрю. 5 млн. гектарів землі (1/12 території республіки) забруднені радіацією, а решта – отруєна відходами хімічної промисловості, нітратами, перенасичена солями важких металів. Україна має найвищий рівень розораних земель – 83%, у той час коли у всіх європейських країнах – 30, у США – 25%.

Однією з чорних дат життя та історії України стало 26 квітня 1986 р. В цей день сталася аварія на четвертому енергоблоці Чорнобильської АЕС. Значна частина території УРСР та інших республік Союзу була радіоактивно забруднена.

Після квітня 1985 р. на зміну атмосфері ідеологічного диктату прийшли вільнодумство і гласність, інформаційна відкритість суспільства. В умовах гласності і плюралізму думок почали виникати і взаємодіяти різні політичні течії, прийшли в рух найрізноманітніші групи і верстви населення. За всієї суперечності процесів суспільного розвитку перебудова поклала початок демократичним зрушенням у житті країни.

Демократизація радянського суспільства в період перебудови призвела до наростання та поглиблення внутріпартійної кризи і, в кінцевому підсумку, до ідейно-політичного і організаційного краху КПРС. Цей крах став закономірним наслідком перманентної кризи партії тоталітарного типу, консервативної політики її керівництва. На першому етапі перебудови (1985-1988 рр.), коли більшість населення підтримувала курс на оновлення суспільства, на місцях вдавалися до спроб демократизації внутріпартійних відносин. Однак відсутність концепції радикальної перебудови партії надавала їм косметичного характеру. Характерною особливістю другого етапу перебудови (1989-1991 рр.) було прогресуюче нагромадження та поглиблення кризових явищ у КПРС, падіння її авторитету.

Першою в Україні опозиційною організацією, яка активно поширювала ідеї неминучості розвалу імперії та створення самостійної Української держави, була Українська Хельсінська спілка, заснована влітку 1988 р. у Львові. 29-30 квітня 1990 р. у Києві відбувся з’їзд Хельсінської спілки, на якому було створено Українську республіканську партію. Головою партії з’їзд обрав Л. Лук’яненка. Наприкінці 1990 р. в Україні діяло півтора десятка різних політичних партій.

Фактично легалізацією політичного плюралізму в Україні було створення незалежної масової суспільно-політичної організації – Народного Руху України. Піднесення національного, демократичного руху в Україні характеризувалося також виникненням такого явища як багатопартійність. У січні 1989 р. утворилася Українська Християнсько-демократична партія. Право українського народу на незалежне існування проголосила Українська Національна Партія (жовтень 1989 р.).

Дата добавления: 2015-05-26