Першої світової війни

VI. ЛЕКЦІЯ: УКРАЇНА НАПЕРЕДОДНІ ТА В РОКИ

1. Активізація революційно-визвольної боротьби в Україні на початку ХХ ст. Виникнення політичних рухів та партій в Україні наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст.

2. Революція 1905-1907 рр., її політичні та економічні наслідки. Реалізація Столипінської аграрної реформи в Україні.

3. Розстановка соціально-політичних сил в Україні в роки першої світової війни.

1. На початку ХХ ст. у Росії існували буржуазно-поміщицькі, дрібнобуржуазні і пролетарські партії. Всього у 1906 р. налічувалось близько 50 партій, але не багато з них були дієздатними й могли розраховувати на видне місце в політичному житті. У загальноросійських партіях брали участь гуртки, групи, секції, представники різних верств населення України. Але одночасно в Україні були й свої партії.

Першою українською політичною організацією стало “Братство Тарасівців”, засноване таємно в Полтаві у 1891 р. студентами І. Липою, М. Міхновським та В. Шеметом. Пізніше його членами були М. Коцюбинський, Б. Грінченко, В. Cамійленко, М. Вороний та інші. Свої погляди вони виклали в політичній декларації під назвою “Вірую”, опублікованій у львівській “Правді” (1893). Ця декларація спирається повністю на ідеї Шевченка: визнання Московщини окупантом України, який знищив усі політичні і культурні надбання українського народу і далі поневолює Україну; вимога повної державно-політичної незалежності України; вирішення соціального питання можливе тільки в суверенній українській державі. У 1893 р. царській поліції вдалося розкрити організацію. “Братство Тарасівців” перестало існувати.

У січні 1900 р. виникла Революційна українська партія (РУП). Її утворили люди досить молодого віку, такі як Д. Антонович (син В. Антоновича), М. Русов, Д. Мацієвич, Б. Каменський.

Наростання революційного руху, гострий ідеологічний конфлікт призвів до розколу цієї партії. У грудні 1902 р. з РУП вийшла найрадикальніша група Міхновського і заснувала Українську народну партію. А група марксистів під проводом П. Тучапського і М. Меленевського у грудні 1904 р. вийшла з УНП і під назвою “Українська спілка при російській соціал-демократичній партії” злилася з російськими соціалістами. Через деякий час “Спілка” влилася до складу меншовицького крила РСДРП як його автономна українська секція.

Члени РУП, що залишилися після виходу “Спілки”, у грудні 1905 р. на з’їзді перейменували РУП в Українську соціал-демократичну робітничу партію (УСДРП). Її лідерами стали В. Винниченко, С. Петлюра, М. Порш, Л. Юркевич та інші. Це вже була нова партія. РУП перестала існувати.

Поряд з революційно-демократичними організаціями в Україні виникають і буржуазно-політичні партії. Однією з них була Українська радикально-демократична партія (УРДП) на чолі з С. Єфремовим, Є. Чикаленком та ін. Вона вимагала автономії України і виступала за вільне користування українською мовою в школах та адміністративних установах краю.

Оскільки раніше в Україні був значний вплив народників, то партія есерів, що утворилася в Росії, мала ряд великих організацій в Україні. На їх основі у 1906 р. було проголошено утворення Української партії есерів. Її очолювали колишні рупівці – М. Шаповал, П. Христюк, М. Залізняк, В. Чеховський. Установчий з’їзд, на якому була прийнята програма цієї партії, відбувся у квітні 1917 р.

Важливу роль у політичному житті України у цей час відіграв М. Грушевський. Він висунув вимогу національно-територіальної децентралізації Російської імперії і розробив свій план її здійснення.

В другій половині 90-х років в західноукраїнських землях формувались три основні партійні групи: радикальна, яку очолили М. Павлик, К. Трильовський, Л. Бачинський, соціал-демократична на чолі з Р. Ярославичем, М. Ганкевичем, М. Новаковським та національно-демократична, якою керували В. Охрімович, С. Левицький. Національно-демократична течія виступала за згуртування всіх українців навколо ідеї державної самостійності України. Соціал-демократи пропонували реформувати УРП та об’єднати її з австрійською соціал-демократичною партією. Радикальна група висловлювала свою готовність співпрацювати з Українською соціал-демократичною партією.

Початок ХХ ст. характеризується масовими хліборобськими страйками. Найбільших розмірів досягнув страйк 1902 р. у Галичині, в якому взяло участь до 200 тис. сільських робітників. Утворилися селянські страйкові комітети. В аграрних страйках головною була вимога підвищення заробітної плати.

“Соколи” та “Січі” це національні фізкультурно-спортивні організації. Створена у 1894 р. Львівська організація “Сокіл” стала центральною у Східній Галичині і продовжувала свою діяльність до 1939 р. “Січ” – спортивно-протипожежно-фізкультурна організація – діяла у Галичині з 1900 по 1930 рік.

2. Початком революції стали події 9 січня 1905 р. в Петербурзі. У цей день за наказом царя Миколи ІІ була розстріляна мирна демонстрація робітників. Більше трьох тисяч чоловік було вбито, кілька тисяч – поранено.

У січні 1905 року відбулися масові страйки робітників Києва, Катеринослава, Горлівки, Юзівки, Маріуполя; у лютому – робітників Харкова, Миколаєва, Полтави, Луганська та інших міст. За перші три місяці року на Україні відбулося 177 страйків, у яких брали участь близько 170 тисяч чоловік.

Під впливом виступів робітничого класу почалися селянські виступи. Уже навесні 1905 року селяни розпочали масове знищення дворянсько-поміщицьких гнізд. За першу половину року селянським рухом було охоплено на Україні 43 із 94 повітів.

З кожним місяцем революція набирала сил, ставала справді народною. За своїм характером вона була буржуазно-демократичною. Безпосереднім і найближчим її завданням було повалення царизму, встановлення демократичної республіки, запровадження 8-годинного робочого дня, конфіскація поміщицьких земель.

Масовими стали травневі страйки. На Україні вони були проведені в Одесі, Харкові, Полтаві та інших містах.

Історичного значення набули страйки, що відбувалися в травні-липні 1905 р. Тоді в Іваново-Вознесенську виникла одна з перших у Росії Рада робітничих депутатів. Влітку і восени вони були створені в Катеринославі, Києві, Одесі, Миколаєві, Єнакієво, Юзівці та інших містах і фабрично-заводських селищах України.

Революційний рух робітничого класу й селянство справив свій вплив на армію та флот. Майже два тижні – з 14 по 25 червня – продовжувалося повстання на броненосці “Потьомкін”. Оволодівши броненосцем, матроси повели його в Одесу, де в той час відбувався загальний страйк робітників. Одеські робітники палко вітали повсталих матросів. Відбулися похорони керівника соціал-демократичної групи броненосця Г.М.Вакуленчука, якого було вбито на початку повстання. Вони перетворилися в грандіозну демонстрацію солідарності між робітниками й матросами.

Революційна боротьба, що наростала з місяця в місяць, у жовтні 1905-го переросла в загальноросійський політичний страйк. На Україні страйк почався 10 жовтня виступом робітників та службовців Катеринославської залізниці, Київського, Харківського, Катеринославського залізничних вузлів, робітників заводів Харкова й Катеринослава. У наступні дні страйк охопив Київ, Одесу, Миколаїв та інші міста. Ряд політичних партій бойкотували вибори до І Державної думи. Тільки радикально-демократична Українська партія висунула своїх кандидатів. За її списком депутатами були обрані І. Кераг, В. Шелест, П. Чижевський. З їх ініціативи в складі Думи була створена Українська парламентська громада. До громади ввійшли й депутати-селяни. У 1906 році в Петербурзі утворився український центр, на чолі якого стояли О. Лотоцький та П. Стебницький. Сюди прибув із Львова М. Грушевський. За його участю було засновано “Український Вісник”, розроблено декларацію про автономію України, яку малося урочисто проголосити в державній думі.

У ІІ Державній думі Українська громада налічувала 47 чоловік (священик А. Гриневич, М. Рубіс, селянин Є. Сайко, В. Хвіст, С. Нечитайло). Вона випускала газету “Рідна справа”. Громада домагалась введення навчання українською мовою в школах і заснування кафедр українознавства в університетах. Були підготовлені законопроекти про автономію України, про місцеву самоуправу.

У ІІІ Державній думі Українська громада налічувала 115 чоловік, що становило більше третини всіх її депутатів. Вони вносили ряд пропозицій з національного й аграрно-селянського питання.

Депутати ІІІ Державної думи від України, серед яких було 67 поміщиків і 20 селян, у цілому підтримали реформу П.А. Столипіна, який ввійшов в історію як реформатор, особливо з аграрних питань.

Оскільки переважна більшість населення України мешкала в селі, то на перший план висувалось аграрне питання. Розвиток капіталізму в сільському господарстві України відбувався в умовах збереження залишків феодалізму, насамперед великого поміщицького землеволодіння.

Одним з таких завдань постало здійснення нової аграрної реформи, ініціатором і провідником якої став Столипін, призначений царем головою Ради Міністрів 8 липня 1906 р. Аграрна реформа Столипіна передбачала здійснення таких заходів: зруйнування общини й закріплення за селянами землі у приватній власності, насадження хутірського і відрубного господарства, переселення селян.

9 листопада 1906 р. цар підписав підготовлений Столипіним указ, за яким кожний селянин, який володів землею на основі общинного права, міг будь-коли зажадати закріплення за собою в особисту власність належної йому частини землі. Він мав право вимагати від сільської громади звести цю землю в одну ділянку – відруб, а якщо селянин переносив на неї хату, то така садиба називалася хутором. Указ від 9 листопада 1906 р. давав селянам можливість виходити з общини і закріплювати землю у приватну власність. У спільному користуванні залишалися ліс, пасовища, сінокоси.

З травня 1906 р. по травень 1915 р. з общини вийшли 468 тис. дворів, які закріпили в особисту власність 30,2% від загальної кількості общинної надільної землі. В Україні на початку 1916 р. було створено близько 440 тис. хутірських і відрубних господарств.

Уряд широко розгорнув переселення селян на окраїни – до Сибіру, середньої Азії, на Далекий Схід і Кавказ. Найбільше переселенців до Сибіру дала Україна. У 1906-1912 рр. туди виїхало близько мільйона чоловік (з 2,5 млн. переселенців по Росії), причому Полтавщину і Чернігівщину залишило 350 тис. чоловік. Не витримавши тяжких умов, 290 тис. переселенців протягом перших семи років реформи повернулися в Україну. Втративши своє господарство, вони поповнили ряди сільського пролетаріату. Проте реакційні кола втрутилися в здійснювану аграрну реформу, Столипіна було вбито в Київському оперному театрі 1 вересня 1911 р. внаслідок змови. Головної мети – знищення поміщицького землеволодіння реформа не досягла. У 1917 р. земельні площі в Україні становили 44,1 млн. десятин. З них поміщикам і капіталістам, монастирям, казні належало 16,2 млн. десятин, а заможному селянству – 13 млн., середнякам – 9,8 млн., бідному селянству – тільки 5,1 млн. десятин.

Внаслідок поразки революції 1905-1907 рр. тимчасово переміг царизм. По всій країні встановилася жорстока реакція.

Важливим елементом політики царизму, поміщиків і буржуазії в період реакції було насадження ідеології великодержавного шовінізму й посилення національного гніту. На Україні царизм переслідував українську мову й культуру – забороняв користування українською мовою в навчальних закладах і адміністративних установах, припиняв видання українських газет і журналів, художньої літератури. У школах не можна було співати українських пісень, читати вірші й виконувати українські мелодії. Царські власті закривали “Просвіти”, українські клуби й музично-драматичні гуртки, забороняли вшановувати пам’ять Т.Г.Шевченка.

3. Перша світова війна за своїми масштабами і наслідками не мала собі рівних в усій попередній історії людства. Війна почалася 1 серпня 1914 р. і закінчилася 11 листопада 1918 р. Її кривавий підсумок – 10 млн. убитих і 20 млн. поранених.

У війні брали участь два великі угруповання. У складі одного – Антанта, в якій головну роль відігравали Англія, Франція і Росія. До складу другого (Четвертий союз) входили Німеччина, Австро-Угорщина, Туреччина та Болгарія.

Найбільш руйнівний характер війни відчули українці. Українці не мали держави, котра могла б захистити їх національні інтереси. В російській армії налічувалось 3,5 млн. українців, в австро-угорській – 250 тис. Вони змушені були вбивати один одного.

У перші дні війни була закрита газета “Рада”, а на початку 1915 р. – “Дзвін”, “Україна”, “Рідний край”, “Записки українського національного товариства”, “Наша кооперація”. Був засланий до Симбірська, а потім до Казані Грушевський, який повернувся з Австрії до Києва.

Незавидна доля спіткала також галицьких українців, котрі потрапили під російську окупацію. Почалися обшуки, арешти. Тільки через київські в’язниці було відправлено до Сибіру понад 12 тис. чоловік, серед них багато греко-католицьких священиків. У вересні 1914 р. був вивезений зі Львова до Росії й ув’язнений в Суздальському Спасо-Єфимієвому монастирі греко-католицький митрополит А.Шептицький, де він знаходився до 1917 р.

Воєнні дії між Росією і Австро-Угорщиною йшли з перемінним успіхом. Ще на початку квітня 1915 р. становище Росії в Галичині здавалося таким міцним, що до Львова приїжджав Микола ІІ, якого урочисто там зустрічали. Потім він відвідав Перемишль.

Але успіхи російської армії в 1914 р. та на початку 1915 р. обійшлися їй дуже дорого. За перший рік війни вона втратила 82% старшин і 64% солдатів – вбитих і поранених.

Трагізм становища посилювався тим, що не було артилерії, снарядів, не вистачало рушниць. Російська армія воювала фактично без артилерії. Тому, коли 18 квітня 1915 р. німецько-австрійські війська почали наступ, вперше застосувавши “ураганний вогонь артилерії”, російська армія почала відступати. 9 червня 1915 р. німці зайняли Львів, а в липні вся Галичина і значна частина Волині були вже в німецьких руках.

Поразка російської армії у 1915 р. викликала деморалізацію у військах. Бездарність вищого командування, відсутність належного постачання армії, дезорганізація виробництва, зубожіння населення – все це спричинило поглиблення соціального напруження і перетворювало країну на бочку з порохом.

А проте війна затягувалась. Фронти стояли майже без змін. У травні 1916 р., знову на вимогу союзників, російські війська південно-західного фронту під командуванням
А. Брусилова завдали австрійцям тяжких поразок і зайняли широку смугу території Галичини та Волині. “Брусиловський” наступ значно допоміг Франції, війська якої німці тіснили під Верденом, але для російського фронту він дав небагато.

Наступні події показали, що Російська імперія не витримала випробування часом. На початку 1917 р. революційні настрої охопили всі верстви населення. Навіть думська верхівка, очолювана М. Родзянком, стала в опозицію до Миколи ІІ. В лютому 1917 р. відбувся переворот, який повалив трьохсотлітню імперію. 2 березня Микола ІІ зрікся престолу.

Перша світова війна мала для українців подвійний трагічний зміст. Єдиний народ опинився у двох конфронтуючих таборах. Москвофіли-емігранти в Києві закликала українців Галичини зустрічати російську армію хресними ходами, а в Галичині національно-демократичні партії, спираючись на січових стрільців, зверталися до населення сприяти австро-угорським військам на полі бою. Так українці вбивали один одного за чужі їм інтереси.

Дата добавления: 2015-05-26