Утворення Галицько-Волинського князівства та його історичне значення

Характер та особливості судового процесу в Київській державі.

У Київській Русі панував обвинувально-змагальний процес, що характеризувався активною участю у ньому осіб, заінтересованих у вирішенні тих чи інших конфліктів. Суд виконував функції посередника в судовому процесі, що пояснювалося недостатньою розвинутістю державного механізму.

Значна активність позивача в процесі виявлялася, наприклад, під час розшуку злодія. Руська Правда передбачала детальну процедуру такого розшуку. Це були так звані «заклич», «звід» і «гоніння сліду».

Сутність «заклича» визначена, У разі викрадення або зникнення холопа, коня, зброї чи одягу потерпілий оголошував про це на торжищі. Якщо протягом трьох днів після оголошення річ знаходили у кого-небудь, то він вважався відпо­відачем. Відповідач повинен був повернути річ її власникові і сплатити штраф.

Другим способом розшуку відповідача був «звід». Він являв собою процедуру розшукування особи, яка незаконно привласнила чужу річ, і повернення речі її власнику. «Звід» відбувався у тому разі, коли річ знаходилася до «закличу», тобто коли її відшукували до того, як минули три дні після «закличу», або коли вона була знайдена в чужому місті чи миру, а особа, у якої була виявлена річ, заперечувала недобросовісність її придбання.

«Гоніння сліду» регулювалося виражалося в гонитві за злодієм по залишених ним слідах. Якщо сліди губилися, вла­сник припиняв розшук. Якщо ж вони вели до якого-небудь населеного пункту, то його жителі повинні були відвести від себе підозру в крадіжці і взяти участь у розшуку злочинця. Інакше вони несли колективну відповідальність за вчинену крадіжку. Отримані під час проведення «зводу» і «гоніння сліду» результати ставали підставою для прийняття судового рішення.

Руська Правда передбачала і такий вид доказів, як свідчення послухів, котрі, на думку більшості дослідників, були свідками доброї слави сторони, яка брала участь у судовому процесі. Важливим доказом вважався результат, отриманий так званим «судом божим», До «суду божого» належали судові присяги («рота»), різні випробування (ордалії), судовий поєдинок. Але в Руській Правді нічого не говориться про саму процедуру ордалії, тому про неї можна лише здогадуватися.

Рішення суду постановлялося усно. Виконання рішення в судовій справі здійснювалося негайно. Стороні, яка перемогла, допомагали судові агенти князя, котрі одержували за цю допомогу особливе мито.

Із зовнішніх факторів, що спричинилися до занепаду Києва, слід назвати зруйнування в 1240 р. Києва татаро-монголами. Осередком політичного і державного життя України з того часу до середини XIV ст. стає земля Галицько-Волинська.

Волинська державність була старша, ніж київська, з неї почалося об’єднання українських племен. Формування Галицького князівства почалося у II пол. XI ст. Цей процес тісно пов’язаний з діяльністю онука Ярослава Мудрого, князя Ростислава Володимировича, засновника Галицької династії. Розквіт Галицького князівства припадає на період правління його сина Ярослава (1153-1187 рр.), названого в «Слові о полку Ігоревім» Осмомислом (мудрий, розумний).

В 1199 р. волинський князь Роман об’єднав Галичину з Волинню і створив Галицько-Волинське князівство. Столицею його був Галич, а з 1272 р. - Львів.

Князь Роман зробив ряд переможних походів на Литву, Польщу, Угорщину, включив у сферу своїх впливів Київ. 1205 року Роман загинув, і в галицько-волинських землях тривалий час точилася громадянська війна. Тільки його синові Данилу вдалося 1238 р. оволодіти Галичем та Києвом (1239 р.).

Негативну роль в історії Галицько-Волинської держави зіграло боярство. Його постійна боротьба за владу, інтриги, суперечки, нехтування громадськими інтересами спричинилися до занепаду в середині XIV ст. Галицько-Волинської держави. Однак до занепаду спричинилися також і зовнішні фактори: Польща, Угорщина і Литва давно вже зазіхали на українські землі. 1340 р. галицький князь Юрій II був отруєний боярами. Польща використала безладдя, внаслідок чого Галичина, Холмщина, Белзька земля, а потім захід­не Поділля до I пол. XV ст. підпали під владу Польщі. Центральні українські землі увійшли до складу Литовської держави. З того часу Україна на тривалий час втратила самостійність.

Дата добавления: 2015-05-26