На переломі

Перша Руїна. Українське письменство досягло в домонгольській добі високого ступеня розвитку. Від часу введення християнської віри й перших зав’язків писемності до перших татарських набігів появилися твори, в яких деякі письменники виявили не тільки поважну творчу працю, але й силу великого поетичного таланту («Слово про Ігорів похід»). На жаль, прийшли події, що потрясли життя народу й затримали гарний, сміливий хід української творчої праці. В 1169 р. суздальський князь Андрій Боголюбський завдав тяжкого удару Києву. «Два дні, — говорить літописець, — грабували його війська город. Палили будинки, вбивали чоловіків і дітей; жінок та дівчат забирали з собою. Обдирали церкви та монастирі, тягли із собою книжки, ікони, ризи, дзвони. Настали в Києві туга та смуток». Діло Андрія Боголюбського завершив у 1240 р. татарський хан Батий. Коли Батий з великою силою орди став під Києвом, «не можна було нічого почути в місті від скрипу татарських возів, реву верблюдів, іржання кінських стад». Батий зайняв і збурив Київ. Після страшного татарського нападу Україна стала пустелею. Люди поховалися по лісах, степи поросли бур’яном та тирсою. Разом із руїною церков та монастирів утратилося багато рукописів, пропали раз і назавжди цінні літературні пам’ятки.

Татарщина полишила тривкий слід в українських народних піснях. Велике народне горе знайшло тут сильний вираз у яскравих поетичних образах. В одній пісні співається:

— Ой, Романе, Романочку,

Що то в полі за димове?

Чи то вірли крильми б’ються,

Чи вівчарі з турми гонять?

— Ой, сестричко Оленочко,

Скажу тобі правду щиру:

Тото в полі не димове;

Ні то вірли крильми б’ються,

Ні вівчарі з турми гонять.

Лиш то турки і татари...

Або в іншій:

Зажурилась Україна, що ніде прожити:

Гей, витоптала орда кіньми маленькії діти,

Ой, маленьких витоптала, великих забрала,

Назад руки постягала, під хана погнала...

Галицько-Волинський літопис. Після повалення могутності Києва занепало політичне значення Київської держави. Її місце зайняла тепер на заході України Галицько-Волинська держава. Вона перейняла по Київській державі її духовну спадщину, її збережений духовний доробок, добутки її культури. Літературне життя, припинене в Києві, знайшло змогу дальшого розвитку в західних областях українських земель, де постає дуже цінний, високою поезією навіяний історичний пам’ятник — Галицько-Волинський літопис. Виповнює він третю частину Іпатського збірника. Автор Галицько-Волинського літопису оповідає про історичні події в Україні від 1205 до 1292 р., зокрема про володіння Данила й Василька і про татарське лихоліття. Літописець оповідає так гарно й поетично, виявляє таку глибоку любов до рідного краю, що його твір читається як прекрасна повість. «Другого такого літопису, — каже Богдан Лепкий, — ніде не найдемо, як не найдемо такого степу, як наш, ані такої ріки, як Дніпро».

Казка про євшан-зілля. Якою високою поезією виблискує Галицько-Волинський літопис, доказом того є хоч би прекрасна казка про степове євшан-зілля. Михайло Грушевський назвав цю казку «чудовою квіткою української поезії».

Так умер, оповідається в казці, великий князь Роман (мова про Романа Мстиславича, що загинув 1205 р.), вічної пам’яті самодержець усієї України, що переміг усі поганські народи мудрістю розуму, поступаючи згідно з Божими заповідями. Нападав бо він на невірних, як лев, сердитий був, як рись, і нищив їх, як крокодил, і переходив їхню землю, як орел, хоробрий був, як тур. Він наслідував свого діда Мономаха, що знищив невірних ізмаїльтян, названих половцями, вигнав Отрока (половецького хана) до обезів за залізні ворота (на Кавказ), а Сирчан, що полишився над Доном, ожив від риби. Тоді Володимир Мономах пив золотим шоломом Дон, зайняв усю їхню землю і відігнав поганих агарян. А по смерті Володимира лишився у Сирчана один співець Ор. І послав його до обезів зі словами: «Володимир помер; вернися, брате, та йди в свою землю; говори йому мої слова, співай половецьких пісень. Як не послухає тебе, дай йому понюхати зілля, назване євшан». А коли той не схотів ні вертатися, ні слухати його, дав йому зілля. І, понюхавши його, заплакав і сказав: «Та краще у своїй землі лягти кістьми, ніж на чужій бути славним». І прийшов у свою землю, а від нього родився Кончак... Змінив зміст цієї казки Микола Вороний у своєму переспіві під назвою «Євшан-зілля» так, що замість двох братів увів половецького хана та його малого сина.

Історичні події й описи, що лягли в основу всіх трьох літописів, дали теми повістей: Ю. Опільского — «Іду на вас»; Осипа Назарука — «Ярослав Осмомисл»; Володимира Бирчака — «Володар Ростиславич»; І. Франка — «Захар «Беркут»; Катрі Гриневичевої — «Шестикрилець».

Митрополит Кирило. Єпископ Серапіон. Згодом, як проминули перші потрясіння, також у Києві відживає літературна праця. Появляються твори церковно-релігійного характеру, в яких відбився тривожний, понурий настрій тих часів. Поодинокі письменники намагаються вияснити, що нещастя, яке спало на Україну, є Божою карою за гріхи, за двовір’я, за поганські пісні, вірування, ігри. У «Слові нікоєго христолюбця і ревнителя Христової віри» знаходимо гострі докори, що люди вірять у поганських богів, «коровай їм ламають і кури їм ріжуть, вогневі моляться, зазиваючи його Сварожичем». На нестачі в житті духовенства, занепад побожності вказував митрополит Кирило. Бажаючи зарадити лихові, спровадив із Болгарії Номоканон, або Кормчу книгу, де були постанови, що торкалися не тільки церковного життя, але й домашнього та родинного. Для духовенства видав митрополит Кирило окреме Правило, в якому домагався совісного виконання обов’язків і суворого життя.

Другим письменником, що продумував над тим, як зарадити горю, як піднести дух народу, був ігумен Печерського монастиря в Києві, пізніше володимирський єпископ Серапіон (єпископом став 1274 р.). У його проповідях бачимо живий відгомін жахливих подій із часів татарських нападів. «Спав Божий гнів на нас, — пише Серапіон в одній із своїх проповідей. — Зруйновані Божі церкви, зневажені священні сосуди, потоптані святощі; святителі дісталися в поживу мечеві; тіла преподобних монахів кинено на жир птицям. Кров наших батьків і наших братів, як вода, напоїла землю. Щезла сила наших князів і воєвод; наші хоробрі, пройняті жахом, утекли; багато наших братів і дітей повели в полон; наші села запустіли й поросли бур’яном. Наша величність спокорніла, краса згинула; наше багатство дісталося їм у користь. Наш труд одержали у спадщину невірні, наша земля стала добром чужинців, і самі ми попали в неславу у всіх тих, що живуть у сусідстві нашої землі, посміховищем для наших ворогів, бо ми самі звели на себе, як дощ із неба, Божий гнів...» Серапіон виказує, що ці великі страшні терпіння — це Божа кара. «За наші гріхи, — пише він, — навів на нас Бог народ лютий, народ, що не пощадив ні молодої краси, ні немочі старців, ні молодості дітей». Щирий, сердечний, теплий тон, живе співчування людському горю, народному нещастю надають проповідям Серапіона особливу ціну.

Змагання до релігійної унії. Щоб рятувати українські землі перед руїною з боку татарської орди, задумав уже князь Данило прийняти унію з Римом. В заміну за допомогу західноєвропейських держав у боротьбі з татарами, яку мав зорганізувати римський папа, пообіцяв Данило провести злуку української церкви з римською. Отримав, щоправда королівську корону (коронувався в Дорогичині 1253 р.), але помочі не діждався, тому й кинув думку про унію. Цю думку підхопив митрополит Григорій Цамблак, що був із роду болгарином. За нього та за його попередника, митрополита Кипріяна, посилилися південнослов’янські впливи в Україні. У XIII — XIV вв. розвинувся в Сербії та Болгарії живіший літературний рух. У Сербії припадає це оживлення на часи панування Степана Душана, в Болгарії — на часи патріарха Євтимія. Ці сербські й болгарські впливи йшли головно через чернечу республіку на Афоні, де була багата грецька й слов’янська книгозбірня. Очевидно, обидва названі митрополити, що були болгарами, спричинилися до закріплення тих впливів. Один із них, а саме Григорій Цамблак, їздив на собор у Констанці та бажав довести до злуки українську церкву з Римом. Нову унійну спробу стрічаємо у змаганнях митрополита Ісидора, що в 1439 р. був на Феррарсько-Флорентійському соборі. Цікаво, що хоч нехіть до латинників серед українців була давно, як засвідчують це деякі перекладні й оригінальні пам’ятники, та хоч цю нехіть підсилювати грецькі впливи, думка про релігійну унію в Україні все наново виринала.

У 1476 р. київський митрополит Мисаїл написав послання до папи Сикста IV з проханням прийняти українців під опіку. Автор просить папу, щоб не вірив тим, що кидають наклепи на українців, запевнює його про свою прихильність до папського престолу та просить злучити українську церкву з римською. Своє послання пише вибагливим стилем, прикрашаючи його різними вишуканими зворотами. Видав цей твір пізніше Іпатій Потій на доказ, що вже перед ним були унійні змагання в Україні.

Литовсько-руські літописи. Литовські князі розпочали у XIV в. боротьбу з татарами. Відбирали в них одну за одною українські землі й прилучували до своєї держави. Так, за Ольгерда (1341 — 77) й Любарта (пом. 1384) велика частина українських земель увійшла в сполуку з Литвою. Литовські князі «старини не рухали, новини не вводили». Приймали вони віру українців, їхню канцелярійну мову, письмо, судили по місцевих звичаях, і склалося так, що Литва запанувала над Україною політично, а Україна над Литвою культурно. Українська мова стала мовою княжого двору, уряду та мовою освічених людей. З тієї доби литовсько-української спільноти збереглися такі пам’ятки, як Судебник Казимира. Литовський Статут і литовсько-руські літописи.

Є три окремі групи литовсько-руських літописів. Збірники першої подають історію литовського народу від другої половини XIV в. до половини XV в. В оповіданнях про взаємини між Вітовтом та Ягайлом літописець боронить становище Вітовта і складає йому похвалу. Друга група литовсько-руських літописів подає оповідання про найдавніші часи Литви казкового характеру аж до часів Гедиміна. Потім йде оповідання про новіші часи, яке закінчується короткою хронікою на 1575 р. Третю групу творить кодекс президента суду Биховця. Тут літописне оповідання набагато живіше, прибирає місцями повістевий виклад. Цими літописами користувалися польські хроністи. Крім багатьох списків литовсько-руських літописів, помітний іще Короткий київський літопис, у якому витяг із староукраїнських літописів продовжується новими записками. До цих записок додано цікаве оповідання про литовсько-московську війну та про перемогу князя Костянтина Острозького під Оршею над Москвою в 1515 р. Острозького прирівнює автор до індійського царя Пора. Похвалу князеві Острозькому кінчає славою, що нагадує ритмічну будову «Слова про похід Ігоря».

Ідейні та мистецькі цінності староукраїнського письменства. Твори українських письменників із першої доби розвитку * української літератури виказують високу ідейну та мистецьку цінність. [* Час усього розвитку української літератури ділять її дослідники для легшого розгляду на поодинокі доби, спираючись на різні факти, що мали далекосяжне значення в житті народу. Загально ділять історію українського письменства на три головні доби. Перша з них — це доба, в якій літературною мовою була мова чужа: церковнослов’янська. Кінчається вона з кінцем XV в., коли під впливом важливих історичних подій українська література змінила свій характер. Однією з таких подій було припинення впливів Царгорода, що в 1453 р. дістався під володіння турків. Друга доба розпочинається з початком XVI в.] Коли йде мова про ідейні обрії найдавніших українських письменників, зокрема про їхні етичні та моральні погляди, яким дають вислів у своїх творах, то вони збігаються з основною ідеологією християнства. У великій частині творів із силою підкреслена думка про потребу переваги духовного світу людини над її матеріальним світом (життєписи, повчання). В інших пам’ятках, у яких письменники не закликають до якогось окремого аскетичного життя та не обмежуються виключно вузькими закликами до самовідречення й самоумертвлювання, в ясному світлі виступає одна з основних ідей християнізму — ідея активної любові до ближнього (Володимир Мономах, ігумен Данило). Поруч із ширенням і закріплюванням християнських чеснот, поруч із голосною проповіддю активної любові до ближнього золотою ниткою в’ється у поодиноких пам’ятках староукраїнського письменства ідея любові до рідного краю, рідного народу, ідея посвяти особистих користей та особистих цілей для добра батьківщини, для української державності («Слово» Іларіона, «Ходіння ігумена Данила», «Слово о полку»). Правда, у деяких творах аскетичного характеру звеличування таких чеснот, як покора, самовідречення, доходить до надмірного насилення, й це недооцінювання, а то й понижування людської гідності може робити прикре враження. Але це враження затирають і усувають приклади високого лицарства та великого героїзму, які знаходимо у «Повчанні Володимира Мономаха» (хоробрість на війні, на ловах), літописах (походи Святослава, боротьба Мстислава з Редедею, героїзм хлопчини, що продирається крізь табір печенігів, боротьба отрока з печеніжином) та в «Слові о полку» (хоробрість Ігоря, Буй-Typa Всеволода). Також із мистецького погляду стоять твори староукраїнського письменства на високому рівні. Різнорідність літературних форм, багатство стилістичних засобів, буйна творча уява, образовість вислову — все це прикмети, що свідчать про літературний хист та про високу духовну культуру письменників. Прийшла широка хвиля татарщини. Пригасло та вкрилося попелом полум’я поетичного натхнення. Пригасло, але не загасло. Повіяв бурхливий козацький вітер із Великого Лугу і продув попелище. Прилинув новий подув із Заходу, розбудив у пригаслій пожарині наново іскри що роздулися у широке полум’я відродження.

Дата добавления: 2015-05-26