За церкву й народність

Писання релігійно-морального та наукового характеру. Від другої половини XVII в. у зв’язку із загальним національним пробудженням українського народу живіше розвивається й літературна праця. Школи й друкарні, які щораз густішою мережею вкривали українські землі, причинилися до кращого розвитку літератури. Своїм змістом літературні твори, що появлялися впродовж XVII — XVIII вв., можна поділити на писання релігійно-морального й наукового характеру, полемічні, проповідні, віршові, драматичні й повістеві. Крім цього, розвинулися мемуаристика та письменство історично-національноі традиції (козацькі літописи).

Велику частину творів, що виходили з українських і білоруських друкарень, становили твори релігійно-морального й наукового характеру. Всі вони мали на меті затримати православних при давній вірі й давній народності, причинитися до наукового закріплення й устійнення істин православної релігії. Появлялися нові видання богослужебних книг, нові переклади писань святих отців церкви, здебільшого сперті на західні критичні наукові видання. Так, за дорученням Петра Могили вийшло нове видання Требника, що узгодив церковні обряди й богослужіння; з його ініціативи вийшли збірка молитов та повчань для студентів — «Антологія» — та знаменитий катехизм «Православноє ісповіданіє віри» ректора Київської школи Ісайї Трофимовича Козловського. Дуже помітним теологічним твором був «Літос», що його пов’язують з ім’ям Петра Могили. «Літос», або «Камінь», — це збірна праця київських учених, що гуртувалися при Петрі Могилі. Твір вийшов під псевдонімом Євсевія Пимена в польській мові як відповідь на твір Касіяна Саковича «Перспектива», в якому Сакович після свого переходу на римокатолицизм виступив із їдкою критикою православної віри, неладів у церковному устрої та в житті православного духовенства. Йому у відповідь видали православні «Літос», у якому пояснювалися православні богослужіння, таїни, обряди, пости й свята. Підручником теологічних наук для священиків було «Зерцало богословія» Кирила Транквіліона Ставровецького, що був учителем у Львівській братській школі, а потім архімандритом у Чернігові. Ставровецький був також автором збірки віршів «Перло многоцінноє».

Православні берегли свою віру й церковнослов’янську мову, як таку, що була неначе зовнішньою ознакою православ’я, його найтривкішою й найпевнішою основою. З тієї причини одним із головних предметів шкільної науки у тогочасних братських школах була церковнослов’янська мова. З’явилася потреба видання граматик тієї мови. Першою була граматика, що появилася у Вільні 1586 р. В 1591 р. єпископ Арсеній зладив граматику церковнослов’янської та грецької мови — «Адельфотес». Новий підручник граматики тієї мови дав Лаврентій Зизаній Тустановський в 1596 р. До граматики додав він короткий словник, у якому пояснював церковнослов’янські слова народною мовою. Одначе найкращим і найціннішим підручником церковнослов’янської мови був підручник Мелетія Смотрицького. Граматика Смотрицького, надрукована в Евю 1619 р., довгі часи була основою навчання й знання церковнослов’янської мови не тільки в Україні, але також у південнослов’янських краях та в Московщині. Словник церковнослов’янської мови зладив на основі словника Лаврентія Зизанія Тустановського чернець Памво Беринда в 1627 р. Це — «Лєксікон славеноросскій і імен толкованіє».

Відгомін релігійних суперечок. Багатий відділ письменства цього часу становить полемічна література, в якій відбився сильний відгомін палких та гарячих релігійних спорів перед релігійною унією та після її прийняття в 1596 р. Після спроби Мисаїла нову спробу зробив київський митрополит Осип Болгаринович у 1500 р., але також без успіху. Нову акцію розпочали єзуїти в 1564 р. Спочатку завданням єзуїтів було працювати для піднесення католицької віри та поборювати протестантизм. Згодом виступили вони також до боротьби з православ’ям. Деякі з них, як Венедикт Гербест та Петро Скарга (останній у творі «Про єдність церкви Божої»), виказували нелади в житті православної церкви та закликали до злуки з Римом. Своїми писаннями промощували вони дорогу Берестейській унії.

Унія в Бересті, яку деякі українські владики уклали з Римом, була наслідком невідрадних явищ у житті православної церкви, упадку моралі серед православного духовенства й нестачі освіти. На жаль, унія прийшла дещо запізно, коли багато українських визначних родів опинилося вже в католицькому таборі. Владиками, що рік перед собором у Бересті підписали заяву приступлення до унії, були володимирський та берестейський єпископ Іпатій Потій та луцький єпископ Кирило Терлецький. До них приступив також митрополит Михайло Рагоза, що на 1596 рік скликав собор у Бересті. На соборі наради відбувалися так, що окремо радили католики й уніати, які урочисто проголосили унію з Римом, і окремо православні, які разом із князем Костянтином Острозьким запротестували проти унії.

Всі ці релігійні питання й спори найшли свій вислів у полемічних писаннях. До найцікавіших і найцінніших полемічних писань, що вийшли перед Берестейською унією, належить твір Василя Суразького «О єдиной істинной православной вірі» та твір Герасима Даниловича Смотрицького «Ключ царства небесного». Твір Герасима Смотрицького, в якому автор боронить основи православної віри, відомий під коротким наголовком «Книжица». Вийшов у 1587 р. Рік скорше появився твір Смотрицького як протест проти реформи календаря. Реформу провів у 1582 р. папа Григорій XIII, відкидаючи давній юліанський календар. Проти реформи виступили збитою лавою протестанти, православні й навіть деякі католицькі кола. До ряду завзятих противників календарної реформи належав також краківський астроном Ян Лятос, що своєю критикою наразився на опір корпорації краківських професорів та знайшов захист в Острозі. Поруч із справою календаря найважливішими справами, що роз’єднували православних та католиків і були предметом їхніх гарячих завзятих спорів, були догми про походження Св. Духа, про верховну владу папи, чистилище та справа целібату духовенства.

Після Берестейської унії літературна полеміка оживилася, приймаючи дещо інший характер. По обидва боки помітні намагання виказати, що тільки рішення того табору, в обороні якого виступав твір, були законні й правосильні. Так, зараз по Берестейськім соборі появилося з боку православних коротке звідомлення з його нарад. Після того виступив Петро Скарга з твором «Берестейський собор та його оборона» в 1597 р. У відповідь Скарзі появився «Апокризис» — твір, що викликав великий розголос. Його автор, здається, протестант, виявив у ньому широке знання, бистрий погляд та безсумнівний літературний талант. Сховався під псевдонімом Христофора Філалета. До боротьби з ним став Іпатій Потій, видаючи в 1599 р. «Антиррезис».

Іпатій Потій був головним творцем Берестейської унії. Походив із сенаторської родини. Вчився в німецьких колегіях. Займав становище володимирського й берестейського єпископа. По смерті Михайла Рагози став митрополитом у Києві. З намаганням підготовити громадянство до своїх унійних змагань видав уже в 1595 р. «Унію». Крім «Унії», участь у літературній полеміці засвідчив іще творами «Антиррезис», та «Гармонія».

Мелетій Смотрицький. З-поміж письменників, що брали участь у релігійній полеміці, вибився силою таланту, висловом палкого, гарячого почування на одне з перших місць Мелетій Смотрицький. Був сином діяча Острозького гуртка Герасима Даниловича Смотрицького. За молодих літ учився разом із сином вельможі князя Соломирецького у німецьких університетах. У 1610 р. виступив під псевдонімом Теофіла Ортолога з твором під назвою «Плач» («Тренос»).

Твір постав під враженням удару, що його завдали уніати православним відібранням монастиря Св. Трійці у Вільні. В сильних та поетичних словах дав Смотрицький у «Треносі» образ упадку православної церкви, якої плач потряс до глибини серцями православних, схвилював їхні думки й почування. З приводу переходу православних у католицький табір голосить православна церква ладом похоронних голосінь: «Горе мені бідній, горе нещасливій, пограбованій, позбавленій усіх моїх маєтків, обдертій із шат моїх на прилюдну ганьбу мого тіла й обтяженій невиносимими тягарами! Руки мої в оковах, ярмо на шиї, пута в ногах, ланцюг на крижах, над головою вогонь невгасимий; з усіх боків крики, страх, переслідування! Колись гарна й багата — я зогиджена і вбога! Колись була королевою, любленою всім світом, тепер усі гордять мною і знущаються. Все, що живе, — народи і всі люди землі, приступіть і послухайте голосу мого! Довідайтесь, чим була я давніше, і дивуйтеся!.. Родила я діти й виховала, а вони виреклись мене та приложили руку до мого упадку. Чому сиджу тепер, як одна з удів, що ридають, — колись володарка сходу й заходу, півдня і північних країн? Удень і вночі плачу, і сльози, як річні потоки, котяться по моїм обличчі, й нема кому потішити мене — всі повтікали від мене». Завдяки ось таким — повним розжаленого почування, розпучливої скарги, гірких докорів — сильним словам та образам вважали православні «Тренос» своєю улюбленою книжкою, полишали дітям як дорогу спадщину, веліли класти з собою в могилу. Схвилював також «Тренос» і католицький табір. З відповіддю виступив Петро Скарга. Після видання «Треносу» Смотрицький постригся в ченці і став єпископом у Полоцьку. По вбитті Йосафата Кунцевича виїхав Смотрицький у далеку подорож, в часі якої прийняв у Римі унію. В обороні унії після повернення в Україну пише «Апологію» в 1628 р. «Апологія» викликала нові полемічні писання з боку православних, а саме «Аполею» Йова Борецького та «Антидотум» Антона Мужиловського. Хоч на соборі в Києві зрікся Смотрицький «Апології», помер уніатом у 1633 р.

Іван Вишенський. У релігійній полеміці брав також участь Іван Вишенський, що був, без сумніву, найоригінальнішим письменником в середній добі розвитку української літератури. Був родом із Судової Вишні в Галичині. За молодих літ проживав в Острозі. Потім помандрував на Афонську гору. Афонська гора була після упадку Царгорода головним осередком, відки українці могли ще дістати засоби давньої книжності. На Афоні було багато слов’янських монастирів, між ними монастир Руссікон, у якому проживали українські монахи. З Афонської гори приходили також часто ченці в Україну: просили датків, приносили книжки. Іван Вишенський вів на Афонській горі суворе аскетичне життя. Цей його образ як строгого аскета, що не любить світу та тікає від його приман, знайшов відбиток у ряді його творів. В одному з них, а саме в розмові аскета з дияволом, останній ось як характеризує тогочасний світ: «Всі впали й поклонились славі, царству, красоті й любові цього теперішнього віку, над яким я паную. Від найстарших і до останніх, від названих духівників й до простих, від властей і до підручних — усі полюбили той меч, блиск і картатість красоти царства мого світового, яке я колись на горі Христові відкрив і показав, і всі люди сьогоднішнього віку до цього мого царства розум, думку, любов сердечну та всю силу тілесну прив’язали, приліпили та приспоїли так міцно, що їх тільки смерть, наслана Богом, від любові мого царства розлучити може, а більше нічогісінько...» («Обличеніє діявола миродержца і прелестний лов єго»). У 1605 р. відвідав Вишенський Україну й проживав у свого приятеля Йова Княгиницького, що дав початок Скитові Манявському. Потім вернувся на Афонську гору, де перебував до своєї смерті (приблизно 1620 р.).

З Афонської гори Вишенський слав в Україну свої сильні, лункі послання з гарячими, пристрасними закликами не кидати батьківської віри. Таких послань написав близько двадцяти, адресуючи їх до князя Острозького, до братств, владик і до всіх українців. Гострими, дошкульними словами докоряв він владикам, що своїм життям принесли неславу православній церкві, рішучим, безоглядним тоном картав єпископів і панів за знущання над простим народом: «А бідні піддані день і ніч на вас працюють і горюють. А ви, виссавши їх кров і зусилля, повні мішки грошей напихаєте». Сміливо підніс він голос в обороні закріпаченого люду, рабів, що «з однієї миски поливку або борщик хлепчуть», і виказував, що в них так само є людська гідність, що вони так само хотять жити й мають право жити як люди («Посланіє к утекшим от православія єпископом»). Крім релігійної нетерпимості, завзятого релігійного фанатизму та щирого демократичного почування, характеризує Вишенського також його виразна нехіть до західноєвропейської освіти й до тих шкіл, у яких учать грецької й латинської мови та читають твори грецьких філософів Платона, Арістотеля («Порада о очищенію церкви»). Вишенський бачив, що у спорах та змаганнях з православ’ям його противники спираються на добутки західноєвропейської науки, з яких можуть користати. У тому й причина його неохоти до Західної Європи. Виступав також Вишенський проти народних звичаїв та обрядів, добачаючи в них останки давнього поганства. Духовенству радив проповідувати живою мовою, одначе не радив перекладати нею книг Св. Письма, бо вважав, що церковнослов’янська мова Богу наймиліша.

Послання Івана Вишенського робили на його сучасників велике враження. Великий мораліст умів примусити земляків призадуматись над недоліками церковного та громадянського життя і будив у них голос сумління. Постійний тон живого подразнення й розжалення, живі докори, остороги, погрози, картання, то знову гарячі заклики й благання — все те надавало писанням Вишенського якогось пророчого характеру, ворушило почування, хвилювало уяву. Також і стиль Вишенського — оригінальний, пристрасний, бурхливий, часто заправлений сатиричною їддю, багатий на своєрідні образи, мовні новотвори, порівняння — дражнив, хвилював, грав на нервах.

Про Івана Вишенського та його твори полишив цінну наукову працю Іван Франко, в якій зайнявся насвітленням його думок та поглядів. Крім цього, відтворив він іще постать Івана Вишенського у мистецькому творі — поемі «Іван Вишенський».

На її початку описує поет Афонську гору, що, неначе зелена піраміда, зноситься понад хвилі синього моря під безхмарним небом. Розбиваються об неї в срібних бризках хвилі, а на її верхах гірські хребти, «віковим покриті лісом, вічну тиху пісню грають у задумі без кінця». Але гора дрімає. Не чути там ні гамору, ні крику. По оселях і хатках, що розкинулися на чудових полянах, — глибока тиша. Як тінь, ворушаться там постаті понурих монахів із худими обличчями й непритомним, сонним видом. Але ось однієї днини в усіх монастирях дзвонять дзвони. Котяться по горах їхні металеві ридання. Чи це самітній скитник помер у скиті? Чи чернець у келії, чи який достойник ігумен? Ні, — дзвони голосять, що один із монахів кидає світ і заховується у недоступній норі, вибитій у скелі.

Глянь, у скелях височенних,

У стрімких гранітних стінах,

Що над морським валом висять —

Чи там гнізда ластівок?

Ні, це печери для аскетів. До однієї з них відводять ченці серед похоронних співів Івана Вишенського.

Йдуть монахи бородаті

у фелонах-багряницях,

знов монахи бородаті,

босі, в простих сіряках.

Серед них дідусь похилий,

зморщений, сивобородий,

в сіряці на голім тілі,

хрест березовий несе.

Від моря віє вітер і розвіває білу старечу бороду. Похід затримується на крутім скельнім урвищі. Вдалині видно печеру. «Не дійти туди ногами, ні драбиною не злізти, лиш на шнурі у повітрі долетіти, наче птах». Прощається з Вишенським ігумен, прощаються всі братчики й на шнурі опускають у «страшенную глибинь». Він у печері. Вітає свою нову домівку, тиху пристань у життєвих бурях. Гомін світу сюди не доходить. Рівно пливуть дні за днями. Аж ось раз бачить старець понад входом до печери проблиск життя. У сітях павука забриніла муха. Аскет простягає руку, щоб увільнити муху. Але враз приходить думка, що без Божого хотіння навіть ця мушка не згине. Іншим разом долітають у печеру сніжнобілі платки вишневого цвіту, їхній запах нагадує Вишенському пишні садки в Україні, рідні селища, що тепер скрізь обсипані білим вишневим цвітом. Але Вишенський силою волі проганяє ці думки. Однієї днини бачить барку на морі, що простує до Афонської гори. Привиджуються йому в ній козацькі червоноверхі шапки. На другий день у коші з поживою, яку йому раз на тиждень подавали на линві, знаходить він листа. У листі православні, зібрані в Луцьку, просять його вернутися в Україну і стати їхнім духовним провідником у тяжких змаганнях. Під впливом цього листа в душі Вишенського йде боротьба. Обов’язок перед Христом каже йому забути про Україну, і він не дає ніякої відповіді посланцям, коли вони стукають до його печери. Але по їх від’їзді родяться в його душі докори совісті, що він для власних самолюбних цілей покинув свій народ у тяжку хвилину його життя, саме тоді, коли цей народ потребує його помочі. Докори ростуть, кріпшають. Вишенський з усією напругою душі молить Бога, щоб зробив для нього чудо й завернув барку або щоб простелив йому на морі шлях, яким міг би пройти й дігнати барку. У піднесенні душі видається йому, що Бог почув його гарячі молитви:

Він нічого вже не бачив,

тільки шлях той золотистий

і ту барку ген на морі, —

і ступив — і тихо щез.

В обороні православ’я. У писаннях Івана Вишенського знайшла православна віра найсильнішу й найгарячішу оборону. Православ’я боронив Іван Вишенський передусім силою свого почування й вродженого таланту. З науковими доказами виступили інші оборонці. У 1605 р. написав львівський діяч Юрій Рогатинець твір, відомий під назвою «Пересторога». У творі дав погляд на унійні заходи в Україні і виступав проти верховної влади папи. «Пересторога» не вийшла друком у свій час. Помітний твір з того погляду, що автор добачав причину упадку православної церкви в нестачі шкіл. «І так то вельми зашкодило українській державі, — пише він, — що українці не могли шкіл і наук посполитих розширяти й їх не фундовано: бо коли б були науки мали, тоді через неуцтво своє не прийшли б були до такої погибелі. Читаючи польські хроніки, знайдеш про це досить, як поляки українські землі пообсідали, поприятелювавшися з українцями й царські доньки свої за них давши, через них свої обичаї оздобні й науку вкорінили так, що українці, увійшовши в зносини з ними, позавидували їх обичаям, їх мові й наукам і, не маючи своїх наук, у науки римські свої діти давати почали, котрі з науками й до віри їх призвичаїлися і так науками своїми все українське панство до віри римської привели, що потомки українських князів з віри православної на римську вихрестилися і назвища й імена собі позміняли, немовби не знали, що вони потомки своїх прабатьків».

Знаменитою обороною православ’я була також «Палінодія» («Книга оборони») Захарїі Копистенського, готова вже в 1622 р. Захарія Копистенський був архімандритом Києво-Печерського монастиря. «Палінодію» написав він у відповідь на книжку Льва Кревзи «Оборона церковної єдності», яку Кревза зложив, як догадуються, разом із Йосафатом Кунцевичем. «Палінодія» Копистенського — це вершок усього тогочасного православного знання. «Про цю книгу знай, читачу, — каже автор, — що вона в ласці Божій з працею великою написана, доказуючи зі Св. Письма, Старого й Нового Завіту і з поважних теологів, і з певних авторів і істориків, що добре річ знали». Крім блискучого знання, виявив Копистенський у своєму творі об’єктивний спокій і холодну рівновагу духу. Мову оживив приповідками, стиль — дотепами. Крім цього, Копистенський брав участь у різних виданнях як перекладач, редактор і видавець.

Проти католиків та уніатів виступили також із полемічними писаннями визначні українські проповідники XVII в. Лазар Баранович та Йоаникій Галятовський. Писали вони свої твори в тогочасній книжній та в польській мові. Крім того, Галятовський виступав у своїх творах за боротьбу з магометанським та жидівським світом. Зокрема, помітний є його твір «Мессія правдивий». Генеза цього твору така. У 1666 р. з’явився у Смирні чоловік, що звався Сабета Себі та удавав себе за жидівського Мессію. Проти нього й проти жидів, що дуже раділи з його появи, виступив Галятовський, який доказував, що правдивим Мессією був Христос.

Намагання православних виказати правдивість і святість своєї віри виявилося також у таких творах, як «Тератургіма» Кальнофойського, де автор за дорученням Петра Могили доводив, що і в сучасну йому хвилину діються чудеса в Печерському монастирі.

Проповіді. На прикладі єзуїтів бачили православні, яким дійовим засобом у релігійній боротьбі є проповідь. Це й спонукало їх зайнятися підготовленням добрих проповідників. Для того в усіх православних школах було поставлено риторику на одне з перших місць у шкільному навчанні; її метою було виробити проповідників, що своїм хистом і знанням дорівняли б католицьким. Ці зусилля дали гарний успіх. У XVII в. буйно розвинулася проповідницька література, що знайшла визначних представників у постатях Лазаря Барановича, Йоаникія Галятовського й Антона Радивилівського.

Лазар Баранович народився приблизно 1593 р. та прожив близько ста літ. Перед його очима пройшов довгий ряд українських гетьманів — від Петра Сагайдачного до Івана Мазепи. Замолоду вчився він у польських єзуїтських колегіях. Педагогічно-наукову працю розпочав доволі пізно. В 1650 р. став ректором Київської колегії, в 1657 р. — чернігівським і новгород-сіверським єпископом за згоди Богдана Хмельницького. Свячення отримав в Яссах. Його життя припало на бурхливі часи козацьких змагань, і ці воєнні настрої найшли відгомін у наголовках збірників його проповідей: «Меч духовний», «Труби словес проповідних». Але у самих проповідях не знаходимо натяків на прояви тодішнього революційного руху. І змістом проповіді Барановича сухі, нецікаві, своєю церковнослов’янщиною далекі від життя. Баранович писав багато. Мав дивну й невиправдану схильність до віршування. Полишив цілу збірку релігійно-моралізаторських віршів «Лютня Аполлонова».

Всі прикмети схоластичної, далекої від життя проповіді мають також проповіді Йоаникія Галятовського. Галятовський учився в Київській школі. Коли Баранович відійшов із Києва на становище чернігівського єпископа, Галятовський заняв його місце як ректор Київської колегії. Полишив збірник проповідей «Ключ разумінія». Наголовок треба розуміти так, що його збірник відмикає людям небо, як ключ замок. До проповідей додає порадник, як їх укладати. Є ним «Наука, албо способ зложеня казаня». Радить тут автор ділити проповідь на три частини, йдучи, зрештою, за планом єзуїтських проповідей. Перша частина — це ексордіум, що має подавати пропозицію, тобто вияснити, про що проповідник задумує говорити; друга — це наррація, в якій проповідник проводить свою думку; третя — конклюзія, що кінчає проповідь. Автор повчає, як зацікавити слухачіа як добирати тему, як будувати проповідь. Ці вказівки дуже цікаві. «Можеш, — говорить він, — спонукати людей до слухання, коли чи то в неділю, чи в свято обіцяєш їм на проповіді яку нову річ показати, якої вони не бачили й про яку не чували». Посилається на свою проповідь на Покров Пресв. Богородиці, в якій він показав, як Пречиста Діва зважила вогонь, змірила вітер і завернула минулий день.

Автор вчить також будувати проповідь на імені. «На святого Василія можеш говорити, що Василій значить король; і справді, бо він царював над своїм тілом, над тілесними пристрастями і тепер царює на небі». Всі ці теоретичні приписи здійснював Галятовський у своїх проповідях. Виказав у них не тільки знання Св. Письма та писань християнських теологів і філософів, але також знання історії й міфології. В його проповідях знаходимо подекуди відгомін народних вірувань: «Коли місяць блідий, — буде дощ, коли червоний, — буде вітер, коли білий, — буде погода». Є також сліди апокрифів. Мова наближена до народної. Галятовський був також автором збірки оповідань про чуда Пресвятої Богородиці — «Небо новоє».

Деякі чуда Богородиці звершилися на українській землі, як ось це.

«Почаївська Богородиця» (виїмка із «Неба нового»). Іван Босий із села Почаєва бачив Пречисту Діву Богородицю, яка стояла на скелі. Перед нею в покорі схилився чернець і говорив Іванові Босому і хлопцям із села Почаєва, які близько тієї скелі пасли вівці, що Пресвята Богородиця стояла на скелі, й її стопа є там витиснена. І в тій стопі завжди є чиста вода, якою вилікуються різні недуги. На тій скелі вимурувана прегарна церква й при церкві славний монастир, обведений довкола муром. Цей монастир в українській землі на Волині від села Почаєва зветься Почаївський.

Антін Радивилівський. Якщо Баранович і Галятовський тільки з замилування принагідне займалися проповіддю, то проповідником за покликанням був Антін Радивилівський. Радивилівський був учнем Лазаря Барановича й учився в Київській колегії. Полишив два збірники проповідей. Перший із них, на найважливіші свята — «Огородок Марії Богородиці» 1676 р., другий — «Вінець Христов, з проповідей недільних, аки з цвітов рожаних... сплетений» 1688 р. Помітною рисою проповідей Радивилівського є велика релігійна нетерпимість. Поруч із тим цікаву рису його проповідей становить віра в ворожбу комет та в чародіїв, що своїми чарами можуть заподіяти лихо. Подібно до Галятовського користував Радивилівський апокрифічними переказами. Щоб зацікавити людей, вплітав у проповіді народні казки та приповідки. Крім того, пересипав їх різними прикладами, що їх вишукував у західноєвропейських збірниках. На Заході існували саме такі збірки цікавих оповідань і анекдотів, що їх укладали з метою подати проповідникові готовий пригожий матеріал. До найбільш поширених належали збірники «Велике дзеркало» та «Римські історії». Який характер мали ці оповідання, можемо пізнати на прикладах. Так, у Радивилівського подибуємо оповідання про левову пайку:

Одного разу осел, лисиця й лев уклали таку спілку, що здобич, яку хто-небудь із них роздобуде, мають ділити поміж себе. Пригодилося роздобути велику поживу. Лев, як старший, казав робити поділ ослові. Цей, думаючи, що є рівний левові, розділив здобич на рівні частини. Лев не міг цього стерпіти, кинувся на осла й роздер його. Потім казав ділити лисиці, але вона, як мудрий і хитрий звір, зрозуміла, що осел за свою гордість утратив життя, тому тільки малу пайку собі полишила, віддаючи все левові. Лев похвалив її та запитав: «Лисице, хто тебе навчив такої штуки?» Вона відповіла: «Випадок з ослом».

У проповіді Радивилівського вплетене також оповідання про покарану зажерливість.

Один багач загубив мішок із грішми і чимскорше наказав розголосити про свою згубу, обіцяючи нагороду. Якийсь убогий чоловік знайшов мішок і віддав багачеві. Цей перелічив гроші й побачив, що нема одного дуката. Зачав гнобити бідного чоловіка, натискати, щоб віддав дуката. Чоловік виправдовувався перед суддею, що віддав гроші так, як їх знайшов із мішком. Суддя побачив невдячність багача і так вирішив: «Якщо багач рішуче запевняє, що в його мішку було триста дукатів, а тут є тільки двісті дев’ятьдесять і дев’ять, — це ясний доказ, що знайдені гроші не його, а когось іншого. А через те, що ніхто інший у згубі не признався, суд призначає ці гроші тому чоловікові, який їх знайшов і якому принесла їх доля, щоб вирятувати його з біди та дати йому їх на віно для доньок».

Радивилівський найбільше з усіх проповідників намагався свою проповідь зробити доступною для ширшого загалу. Одначе проповідь, витворена вимогами схоластичної науки, подобалася тільки освіченим людям, бо подавала їм відомості з міфології, історії й філософії, натомість не була доступна для широких народних кіл. Не звертали також тогочасні проповідники уваги на умовини життя. Прикро вражає в тодішніх проповідях нестача якого-небудь зв’язку з подіями, що потрясли під ту пору життя усього народу, нестача якого-небудь відгомону найважливіших історичних подій. Все-таки цей схоластичний напрям довго утримався в Україні. Пізніше занесли його українські вчені Єпіфаній Славинецький, Симеон Полоцький, Дмитро Туптало Ростовський у Московщину.

«Перелітні птахи». По довгих кривавих війнах злучив Богдан Хмельницький на Переяславській угоді в 1654 р. Україну з Москвою на основах повної федерації. Устами своїх поручників запевнили російські володарі шанувати й зберігати всі давні права українського народу. Але умов не додержували. Зачали звільна, систематично змагати до вкорочення всіх прав та свобод українського народу. Ці змагання російського уряду, з одного боку, й відрухи та спроби оборони українських гетьманів й українського громадянства, з другого, знайшли свій вираз у дальшому ході літературної праці. У 1685 р. Київська митрополія підпала під зверхність московського патріарха. Ця подія, що була наслідком нещасної Переяславської угоди, спричинила велику еміграційну хвилю українських наукових сил на північ. Багато українських учених та письменників, що виховалися й добули освіту в Київській колегії, перенеслися тепер у Московщину й розпочали працю на користь чужої культури. Там виправляли вони книжки, що їх попсували неграмотні переписувачі й видавці, ставали єпископами, митрополитами, придворними вченими, поетами й учителями царських дітей та помічниками Петра Великого в його праці над перестроєм Російської держави й перебудовою громадянського життя. Переселення цих «перелітних птахів» було болючим ударом для України, яка втратила найкращих наукових робітників. Натомість на півночі, в Росії, своєю працею вони клали основи під розвиток російської культури. До тих учених належали Єпіфаній Славинецький, Симеон Полоцький, Дмитро Туптало, Стефан Яворський, Феофан Прокопович та інші.

Єпіфаній Славинецький, один із найбільших українських учених XVII в., був перший, що перенісся до Московщини. Знав добре класичні мови. В Росії зайнявся перекладами церковних книжок і виправляв похибки різних московських неуків у текстах богослужебних книг. Зладив лексикон греко-слов’яно-латинський і другий — філологічний для вияснення малозрозумілих місць у Св. Письмі. При кінці свого життя був учителем у патріаршій школі.

Симеон Полоцький. Властивим його ім’ям було Петровський, але тому, що походив із Полоцька, прозвано його Полоцьким. Був отже білорусом. У Полоцьку пізнав його цар Олексій Михайлович і покликав у 1664 р. до Москви. Тут він зблизився з Ртіщевим, що був прихильником західноєвропейської освіти, і став учителем царевича Федора й царівни Софії. На це становище винесли Полоцького його висока освіта й талант. Полоцький розвинув багату й різнорідну наукову діяльність. Писав проповіді (збірники «Обід духовний» і «Вечеря духовная»), теологічні твори («Вінець віри»), полемічні проти секти розкольників («Жезл правленія»). Був також автором збірок віршів «Псалтир ритмотворная», «Вертоград многоцвітний», автором драм «О блуднім сині» та «О Навуходоносорі». З писань Полоцького тільки деякі появилися друком. Своїми теологічними писаннями обурив патріарха Йоакима, і цей кинув на нього прокляття.

Дмитро Туптало народився 1615 р. в Макарові на київському Поліссі в козацькій родині й при хресті отримав ім’я Данило. Після вступу до монастиря взяв ім’я Дмитро. Був проповідником у різних місцевостях і визначався проповідницьким хистом. Головним ділом його життя є Четії-Мінеї — збірка життєписів святих. Над Четіями працював довгі літа в Україні та Московщині. В 1701 р. цар Петро Великий покликав його на тобольського митрополита у Сибіру. У 1702 р. став митрополитом у Ростові. Помер 1708 р. Синод визнав його святим. Ростовський писав ще інші твори, як «Руно орошенноє», збірник оповідань про чуда Пресвятої Богородиці в чернігівськім монастирі, літописи і драми.

Стефан Яворський. Був родом із Галичини. Вчився в Київській колегії, де пізніше став учителем. У 1700 р. іменовано його рязанським митрополитом. Двома роками пізніше був призначений намісником («блюстителем») патріаршого престолу. Головним його твором є «Камень віри».

Феофан Прокопович. Учив поетики в Київській колегії. Надав великі услуги Петрові Великому в його реформаційній праці. Написав історичну драму «Владимір».

Діяльність українських учених на Півночі не була по нутру московським грамотіям. Вони спонукали своїми доносами єрусалимського патріарха Досіфея написати до царя Петра Великого, щоб він не ставив українців митрополитами, але родовитих москалів, «аще і немудрії суть».

Дата добавления: 2015-05-26