Слово генія 1 страница

Ідейний зрив у Києві. Українські романтики збагатили досягнення української літератури тим, що внесли до неї культ минувшини. Тією новиною збільшили вони заслуги українських письменників із часів перед виступом Шевченка. Заслуга всіх цих письменників була в тому, що вони показали здатність української мови до літературного життя, поважно заглянули в побут і душу селянина, виплекали й поширили любов до рідної мови й рідного народу і звеличили минуле України. Розвинути ширші громадянські, суспільні чи політичні ідеали, захопити чарами високої поезії, могутністю та красою слова вони ще не мали сили. Становище всіх цих поетів із доби перед Шевченком влучно схарактеризував Євген Гребінка в закінченні своєї «Ластівки»: «Полюбіте, — писав він, — земляки, нашу «Ластівочку», читайте її швидше, бо незабаром, може, прилетять солов’ї, тоді хто стане слухати ластівку?» І справді, вже розпочинав свою безсмертну пісню соловей, велетень українського слова, що затьмив незабаром усіх своїх попередників. Був ним Тарас Шевченко.

І Шевченко вдарив у перших своїх творах у струни романтизму. Але його геній скоро порвав усякі пута, і його поезія не тільки втягнула в себе весь зміст українського національного життя, але звернула це життя на інші шляхи. Передусім вслухалася Шевченкова муза в гомін тих кличів, що їх голосили тоді найсвітліші одиниці з-посеред українського громадянства, які знайшли вислів в ідеології та програмі Кирило-Мефодіївського братства, яке постало в Києві 1846 р. Київ після Полтави, Харкова і Львова вибивається в тридцятих і сорокових роках XIX в. знову як осередок розумового життя. До розбудження цього спричинилося заснування Київського університету св. Володимира. Національна свідомість українського громадянства знайшла прегарний вислів у програмі Кирило-Мефодіївського братства, а між тими, що підготували ґрунт під розвиток цієї свідомості, заслужився своїми історичними та етнографічними працями в першій мірі Михайло Максимович.

Максимович був професором ботаніки в Московськім університеті, потім професором російської літератури у Київськім університеті. Для української літератури прислужився трьома збірками народних пісень та альманахами «Киевлянин» (1840 — 1841) та «Украинец» (1864). Зладив також гарний переклад «Слова о полку». Писав багато праць з історії, археології та філології. У філологічних працях спростовував теорію Погодіна, немовби Україна заселилася українцями лише після татарського лихоліття.

У 1846 р. постало в Києві Кирило-Мефодіївське братство. Однією з його основних ідей була федерація слов’ян.

Цю ідею приймали до складу своїх програм перед тим члени поодиноких масонських лож. У першій половині XIX в. у різних місцях Росії виринали часто різні таємні організації, що у формі масонських лож поставали також на українських землях, як ложа «Любові правди» в Полтаві, «З’єднаних слов’ян» у Києві. Серед членів цих лож родилися мрії про незалежність України та про федерацію слов’янських народів. Рівночасно також у поодиноких слов’янських націй рівнобіжно зі змаганнями до національного визволення розвивалася ідея панславізму, ідея злуки в одну федерацію. В міру того як серед слов’ян оживали національні почування, як жива народна мова входила в письменство, як розвивалася праця над народним освідомленням, в міру того як праці з ділянки мовознавства виказували близьке споріднення слов’янських племен, зароджувалися також думки про потребу живіших міжслов’янських літературних взаємин (слов’янофільство), про потребу політичної злуки всіх слов’ян (панславізм). Вже знамениті праці Шафарика з поля слов’янської старовини, літератури та етнографії, описуючи славні подвиги слов’янських племен, єднали їх в одну рідню.

Про літературну взаємність слов’ян заговорив першим Колар у своїй «Доньці слави», де поетичними словами закликав усіх слов’ян вважати себе братами однієї великої родини. Ідея об’єднання слов’ян захопила також поляків і знайшла вислів у повістях Чайковського і в польському месіанізмі. Одначе польські слов’янофіли призначали Польщі передове місце у слов’янському світі. Повістяр Чайковський, що називав Київ колискою слов’ян, бажав одночасно, щоб Київ став столицею Польщі, та мріяв про тріумфальний в’їзд сюди польського короля. Подібну позицію займали також проповідники польського месіанізму, тобто віри в містичне посланництво Польщі, що мала відродити ціле людство. Польський месіанізм наказував вірити, що через Польщу та Слов’янщину відродиться людство і зійде нове царство на землю.

На російському ґрунті ідея панславізму прибирала форми панрусизму. Московські слов’янофіли — брати Кирєєвські, Олексій Хомяков, Погодін, брати Костянтин та Іван Аксакови, Катков — говорили багато про потребу опіки над слов’янами, розуміючи цю опіку так, що тільки у гегемонії Росії лежить запорука будуччини і щастя слов’янських народів. У тій формі знайшла ця ідея найвиразніший вислів у бажаннях Пушкіна, «щоб усі слов’янські ручаї злилися в московське море».

Зовсім іншу форму, ніж у Польщі й Росії, прийняла всеслов’янська ідея на українському ґрунті. Перші ознаки слов’янофільства можна стрінути вже в письменників Харківського гуртка — Корсуна, Срезневського й Костомарова. Одначе в повній силі виявилися вони в Кирило- Мефодіївськім братстві. Тут мрії про слов’янське об’єднання прийняли вид ідеї федерації всіх слов’янських племен і знайшли відгомін у словах Шевченка: «Щоб усі слов’яни стали добрими братами».

Кирило-Мефодіївське братство. Костомаров. Ідея федерації слов’янських народів увійшла до програми Кирило-Мефодіївського братства як одна з основних засад. Вже кілька літ перед заснуванням товариства св. Кирила й Мефодія зібрався в Києві гурток молодих ідеалістів, свідомих своїх національних завдань. Поклали вони собі метою двигнути український народ із його економічного й духовного занепаду, змагали до знесення кріпацтва, бажали піднести рівень народної освіти видаванням книжок та заснуванням шкіл. Цей гурток скупчився коло Куліша. Належали до нього Василь Білозерський, Микола Гулак, Опанас Маркович, до нього близько стояв і Шевченко, на якого молоді ідеалісти гляділи, як на якийсь «світильник із неба». Коли у Київ прибув із Харкова Микола Костомаров, що зайняв кафедру історії спершу в гімназії, потім в університеті, він надав гурткові характер товариства, відомого під назвою Кирило-Мефодіївського братства. Він уложив також статут і написав «Книгу буття українського народу», в якій заговорив про месійну роль України в історії людства.

Програма товариства була така: на політичному полі змагали братчики до самостійності кожного слов’янського народу та слідом за тим — до духовного й політичного з’єднання всіх слов’ян, при чім всі слов’янські справи мали вирішуватися в Києві. На суспільному полі бажали братчики досягнути рівності усіх громадян, усунути станові привілеї й довести до знесення кріпацтва. Ставши на ясній християнській основі, проголосили повну віротерпимість християнських віросповідань і під кличем Христової науки задумували працювати на полі народної освіти, бо в заповітах Христа бачили найбільшу надію на моральне відродження людства.

Члени братства сходилися в домівці Гулака. В сусідній кімнаті мешкав студент Олексій Петров, що зацікавився політичними дискусіями й познайомився з Гулаком. Гулак виявив перед ним таємницю існування братства та його програму. Петров доніс згодом про це урядові. Тоді було ув’язнено найчільніших членів товариства посеред їхніх найкращих мрій та сподівань. Трагічна доля Кирило-Мефодіївського братства, тюрма та заслання в далекі країни великої трійці — Куліша, Шевченка й Костомарова — та інших членів товариства на довгі літа затримали розвиток українського письменства.

Душею Кирило-Мефодіївського братства був Микола Костомаров. Для українського народу поклав він великі заслуги як ідейний громадянин та першорядний історик, дослідник української минувшини. Як поет він не займає визначнішого місця в українському письменстві. Поетичні його твори вийшли в 1838 р. під псевдонімом Єремії Галки. Між ними романтичним забарвленням визначається «Ластівка», в якій темою є переживання матері, що з туги за сином, убитим на війні, стає ластівкою. Більшу ціну мають його історичні драми «Сава Чалий» і «Переяславська ніч». В першій драмі затримався Костомаров на трагічній долі Сави Чалого, що за свій злочин супроти власного народу потерпів тяжку кару. В другій на тлі страхіть кривавої «переяславської ночі» вивів лицарські постаті Лисенка і старостича, що, перейняті християнською ідеєю, гинуть із словами всепрощення на устах. Написав Костомаров також повісті російською мовою («Черниговка», «Кудеяр»).

Костомаров народився в Юрасівці Воронезької губернії в 1817 р. Батька-дідича, що одружився з селянкою, вбили його кріпаки, коли Микола був одинадцятилітнім, хлопцем. Костомаров закінчив університетські студії в Харкові, де професор Лунін розбудив у нього замилування до історії, а Метлинський — до етнографії. Був професором гімназії в Рівнім, потім, від 1845 р., — професором історії в Київському університеті. Тоді взяв участь у заснуванні Кирило-Мефодіївського братства. За «утворення таємного товариства, в якім обговорювано злуку слов’ян в одну державу», ув’язнено його напередодні вінчання, перетримано рік у Петропавлівській фортеці, по чім заслано в Саратов над Волгою, де прожив він дев’ять літ. Після амністії виїхав за кордон, а коли повернувся, отримав кафедру історії в Петербурзькім університеті. Хоч як професор він захоплював слухачів прегарними викладами, втратив посаду з причини студентських заворушень. Коли в 1861 р. Білозерський розпочав видавати в Петербурзі «Основу», Костомаров став діяльним співробітником цього місячника. Крім того, займався укладанням і виданням українських книжечок для народної освіти і на це призбирав значні фонди. На схилі життя одружився з колишньою своєю судженою, що вийшла була заміж і повдовіла. Помер у 1885 р.

Історичні писання Костомарова визначаються мистецькою формою, живим описом подій та осіб. Як вислід його глибоких історичних дослідів, крім багатьох інших праць, появилося 16 томів «Історичних монографій» (найцінніша — про Богдана Хмельницького) та шість томів «Історії в життєписах її головних діячів». Передусім історія України була предметом його історичних студій. Свої історичні праці писав російською мовою. Все-таки окремішність українського народу від російського виказав у науковій студії «Дві руські народності».

Життя Тараса Шевченка. Геніальний український поет, національна гордість народу Тарас Григорович Шевченко побачив світло сонця в нужденній хатині кріпака в селі Моринцях Звенигородського повіту на Київщині 9 березня (25 лютого ст. ст.) 1814 р. Його батько Григорій був родом із Кирилівки та за жінкою Катериною, з роду Бойко, отримав хату в Моринцях. І Моринці, і Кирилівка були власністю пана Енгельгардта, і Шевченки були в нього кріпаками. Тарас був третьою дитиною в сім’ї. Старші від нього були Микита й Катерина, молодші — Ярина, Йосип і Марія. Перші спомини дитячих літ в’яжуться в Тараса з Кирилівкою, куди перенісся його батько, коли хлопцеві було два роки. Щасливі безжурні хвилини під оком доброї матері недовго тривали. На дев’ятому році життя батько віддав Тараса в науку до дяка Губського, що тяжко знущався над хлопцем. Коли поетові йшов десятий рік, померла його мати. Тяжка праця, злидні кріпацького життя ще молодою поклали її в могилу. Важко було батькові Тараса самому дати собі раду з дітворою, він одружився знову, і в хату ввійшла мачуха зі своїми дітьми. Настали гіркі хвилини. Мачуха не злюбила Тараса й часто його побивала. Невдовзі за матір’ю пішов у могилу й батько (1825 р.). Вмираючи, сказав пам’ятні слова, що Тарасові спадщини не залишає, бо він не буде «абиякою людиною». Після смерті батька мачуха не давала Тарасові сидіти без діла. Від ранньої весни до пізньої осені пас він череду, а взимку ходив у науку до дяка-п’яниці Богорського, що також знущався над своїми учнями. У того дяка вивчав Тарас граматику, Часослов, Псалтир. Часто від його побоїв ховався в садку, де малював, бо змалку мав до цього хист і охоту. Вкінці остогидли йому наука Богорського та його побої, тому відплатив йому, коли той був п’яний, такими самими побоями за всі знущання й босоніж пустився в світ шукати людей, «щоб добру навчили». Спершу зайшов у Лисянку, де проживав один диякон-маляр. Але цей замість учити хлопця велів йому відрами носити воду. З Лисянки подався Тарас у Тарасівку й знайшов там маляра, який, глянувши на ліву руку поета, сказав, що в нього нема хисту «ні до шевства, ні до бондарства». Тоді повернувся в рідне село, де був громадським пастухом, а потім найнявся до священика Копійці на службу. По якімсь часі кинув службу й пішов у село Хлипнівку, що славилося малярами. Маляр знайшов у Шевченка талант до малювання, але домагався, щоб Тарас приніс від свого пана дозвіл, що йому, кріпакові, можна вчитися. Шевченко пішов по дозвіл до села Вільшани, де проживав головний управитель маєтку Енгельгардта Дмитренко. Дмитренкові припав до вподоби моторний хлопчина, і він узяв його до кухонної послуги. З кухні пан Енгельгардт забрав його до покоїв кімнатним козачком. Тарас мав обов’язок сидіти в передпокої й чекати, поки не покличе його пан і не звелить подати люльку. Тяжкі дні нудьги осолоджував він собі тоді українськими піснями та малюванням. І хоч за останнє доводилося Тарасові часто терпіти, він не кидав свого улюбленого заняття і в часі подорожей Енгельгардта до Вільна й Варшави багато рисував. Енгельгардт добачив у Тараса справжній малярський талант і в часі свого побуту у Варшаві віддав його у науку славному портретистові Лямпі. Думав, що сам колись буде мати користь, коли його кріпак стане визначним митцем. Коли з причини польського повстання 1831 р. перенісся Енгельгардт з Варшави до Петербурга, він забрав із собою Шевченка і віддав його в науку до кімнатного маляра Ширяєва, що посилав Тараса малювати покрівлі, паркани, вивіски. У Ширяєва був Шевченко чотири роки. Вкінці доля йому усміхнулася, коли одного разу малював у Літньому саду постаті богів, що прикрашали сад, бо познайомився з земляком — митцем Іваном Сошенком. Цей звів його із поетом Євгеном Гребінкою. Обидва заопікувалися талановитим земляком, познайомили його з секретарем Академії мистецтв Василем Григоровичем, з митцем Венеціановим, із знаменитим малярем Карлом Брюлловим та з великим російським поетом і вчителем царських дітей Василем Жуковським. Всі вони зацікавилися кріпаком. Брюллов намалював портрет Жуковського. Портрет пустили на лотерею, при чім велику частину лотів закупила царська сім’я з уваги на особу поета Жуковського. За придбані гроші (2500 рублів) було куплено Шевченкові волю 22 квітня 1838 р.

Про свою сумну молодість згадує Шевченко не раз у своїх творах. У «Гайдамаках» говорить, що темною ніччю «малими ногами ходив та плакав та людей шукав, щоб добру навчили». Про своє бездольне сирітство згадує у «Тризні» і в поезії «Козачковському». Доброту сестри Катерини оспівує в «Долі». Багато автобіографічних звісток містять також його повісті, які писав російською мовою, а саме «Княгиня», в якій оповідає про свою мандрівку до «залізних стовпів», що в його уяві мали підпирати небо, і в повісті «Артист» (першу редакцію цієї повісті зладив Шевченко на бажання Жуковського, що хотів вияснити його мистецькі здібності).

По викупленні з кріпацтва кинувся Шевченко у вир життя й праці- Вчився малярства під проводом Брюллова в Академії мистецтв, доповнював прогалини своєї освіти та писав поезії. у 1840 р. появився заходами дідича Петра Мартоса перший його «Кобзар», де містилися поезії «Діти мої», «Перебендя», «Катерина», «Тополя», «На що мені чорні брови», «До Основ’яненка», «Іван Підкова», «Тарасова ніч». «Кобзар» стрінувся з неприхильною оцінкою російських критиків (у тому числі Бєлінського), які бажали, щоб Шевченко писав по-російському. Натомість в Україні «Кобзар» викликав захоплення. Роком після появи першого «Кобзаря» вийшли «Гайдамаки». Коли поет в 1843 і 1845 рр. відвідав Україну (другий раз як член археографічної комісії в Києві, з якої доручення мав ладити малюнки до альбому «Живописная Украина»), скрізь його вітали земляки як національного пророка. Але поетові тоді було сумно. Сумно йому було глядіти, як гуляло панство, мука була дивитися, як рідня його й увесь народ далі томилися в ярмі кріпацтва, в безпросвітній темряві. І поет ударив тоді, наче громом, своїм словом на тих, «що правдою торгують», «людей запрягають в тяжкі ярма», «продають або у карти програють» простих людей і «луплять шкуру» з меншого брата. Кріпацтво ненавидів поет із усієї душі, тому цілим серцем захопився ідеями Кирило-Мефодіївського братства, даючи їм гарячий вислів у тогочасних своїх поезіях. Доля кирило-мефодіївських братчиків не минула й Шевченка. Його було ув’язнено саме в пору, коли з Кулішем та його дружиною, Олександрою Білозерською, ладився виїхати до Італії для поширення студій. Сталося це 5 квітня 1847 р.

«За складання революційних і у високій мірі сміливих віршів» («Сон» і «Кавказ») і «за зухвалу образу царської родини» (у «Сні») замкнено Шевченка спершу в Петропавлівській фортеці, а потім, за радою графа Орлова, що був шефом жандармерії, заслано простим солдатом до Оренбурга. З Оренбурга відставлено до Орської над Уралом. На присуді цар Микола І власною рукою дописав: «під найсуворіший догляд із забороною писати й рисувати». В далеких азійських непривітних пустелях Шевченко тілом і душею мучився десять літ. У 1848 р., приділений щасливим збігом обставин до експедиції капітана Бутакова, що мав доручення дослідити береги Аральського моря, знайшов поет деяке полегшення й вільно міг віддаватися малярству та писати вірші. Але за пільгу, що її дали Шевченкові, чекала безпосередніх його начальників гостра догана. Шевченка запроторили в Новопетрівський форт на берегах Каспійського моря. Серед тяжких фортових робіт і ще тяжчих моральних терпінь на повній духовній самоті прожив поет аж до 1857 р. Добрі люди (комендант форту майор Іраклій Усков) докладали деколи зусиль, щоб тяжку долю поета полегшити, тільки ж не в силі були вони зменшити поетової туги за Україною, не могли влити в серце поета надії на краще майбутнє. В 1857 р. цар Олександр II, що вступив на престол після смерті Миколи І (1855 р.), на прохання Шевченкових приятелів (княжни Варвари Рєпніної, Михайла Лазаревського, гр. Толстого) повернув Шевченкові волю.

Із заслання повернувся поет старцем, знесиленим на тілі, втомленим на душі. На весну 1858 р. через Нижній Новгород, Москву приїхав до Петербурга. Поета вітали скрізь не тільки як першого співця України, але як борця за волю. В останніх роках життя плекав поет в душі мрії про одруження, придбання землі над Дніпром та про викуп рідні з кріпацтва. Тільки останню мрію перевів у життя, — дві перші не сповнилися. Помер передчасно в Петербурзі 26 лютого 1861 р. Поховано поета над Дніпром, недалеко Канева, на горі, що зветься Тарасовою, — так, як цього собі бажав у «Заповіті»:

Як умру, то поховайте

Мене на могилі,

Серед степу широкого,

На Вкраїні милій:

Щоб лани широкополі,

І Дніпро, і кручі

Було видно, — було чути,

Як реве ревучий!

Балади Шевченка. Шевченко є найбільшим українським поетом, бо в його поезії знаходимо найкращий і найсильніший вислів любові до рідного краю й рідного народу, бо в його творах замкнений увесь зміст українського народного життя. В своїх поезіях оспівав Шевченко не тільки буйну красу української природи: Дніпра, ланів, степів, садів, але й світлу минувшину народу та його тогочасне тяжке горювання. В них висловив поет також тривогу за майбутність України.

У першій добі віддавав Шевченко поклін романтизмові. Він стояв тоді під впливом великого російського романтика Жуковського, захоплювався поемами Міцкевича й намагався писати в тому самому дусі й тоні. Все-таки його поезії наскрізь самостійні. Передусім подув романтизму бачимо у Шевченкових баладах, з яких «Причинна» й «Тополя» належать узагалі до найраніших творів його генія. Але й пізніше поет повертався до баладових тем, як доказують «Утоплена» (1841), «Лілея» (1846), «Русалка» (1846), «Калина» (1847), «За байраком байрак» (1847), «Коло гаю в чистім полі» (1848).

У всіх названих баладах сплітається дійсний світ із казковим світом; у всіх звертається Шевченко до народної фантастики, до народних вірувань. У баладі «Причинна» дівчина серед бурхливої ночі блукає берегами Дніпра, що «реве та стогне» далеко й широко, «горами хвилі підійма». Ворожка при помочі чарів зробила її «причинною», щоб менше тужила за милим, який пішов на чужину. Аж ось із дніпрового дна виринають при сяйві місячного світла русалки й її залоскочують. Тим часом на вороному коні над’їжджає козак, бачить свою милу мертвою й з розпуки розбиває собі голову об дуб. Сплетення побутових образів із образами уяви характеризує також «Тополю», що є одною з найкращих Шевченкових балад. Розпочинає її поет образом самітньої тополі, яку вітер гне додолу. Довкола неї широке, безмежне поле. Далі оповідає поет про долю однієї дівчини. Полюбила вона козака. Козак загинув. Дівчина з туги за милим нудить світом і в’яне. Для неї «без милого сонце світить, як ворог сміється, без милого скрізь могила...» Мати хоче видати її за старого багача. У важкім горі дівчина шукає поради в ворожки. Ворожка дає їй зілля, що перетворює дівчину в тополю. Хоч Шевченкові були знані деякі поеми з інших літератур, які постали під впливом Бюргерової «Ленори», все-таки в «Тополі» дав він оригінальну, високої мистецької вартості поему. «Утоплену» розпочинає поет описом ночі, при чім прегарно ілюструє словами шум очерету серед нічної тиші:

Хто се, хто се по цім боці

Чеше косу? Хто се?

Хто се, хто се, по тім боці

Рве на собі коси?

Далі оповідає поет про жахливу подію, як мати, заздрячи вроді своєї доньки Ганнусі, заманює її до ставу й топить. Молодий рибалка виносить мертву красуню на берег і з розпуки сам кидається у воду. З того часу став заростає осокою. Щоночі випливає з одного боку стара мати, з другого — Ганна в повній красі й молодий рибалонька. Рибалка нанесе зеленого баговиння на сорочку Ганнусі, поцілує її в очі й знову поринає у воду, Ганнуся чеше свої довгі коси, а мати рве на собі волосся. Дівчата здалека оминають цей ставок, хрестяться, як його побачать, і звуть заклятим.

У баладі «Лілея» ця квітка оповідає королевому цвітові про свою долю. Колись жила вона дівчиною у панських палатах. Люди вбили її зимою, а весною вона зацвіла білим снігоцвітом.

У «Русалці» мати, що породила доньку в високих палатах, купає її вночі в Дніпрі й прохає виплисти до неї другої ночі русалкою, коли вийде з паном погуляти. Другої ночі виходить до Дніпра сама, бо пана нема в хаті. Але не вертається. Русалки її залоскочують. У цій баладі в’яже Шевченко жахливі образи дійсного безталання українських дівчат із віруваннями в русалок.

Дещо інший характер має балада «Калина». Дівчина садить на могилі милого калину та підливає її сльозами. Калина розростається, розпускає віти. Три роки ходить дівчина на могилу. На четвертий

вранці рано на калині

пташка щебетала;

під калиною дівчина

спала — не вставала:

утомилось молодеє,

навіки спочило...

Вставало сонце з-за могили,

раділи люди, встаючи;

а мати й спати не лягала —

дочку вечерять дожидала

і тяжко плакала, ждучи.

У баладі «За байраком байрак» старий козак встає з могили й співає пісню про те, як їх колись триста чоловік товариства полягло. В баладі «Коло гаю в чистім полі» оповідає Шевченко про двох сестер, що покохали Івана, отруїли його й самих себе.

А Бог людям на науку,

Поставив їх в полі

На могилі тополями...

«Перебендя». Вже в найраніших своїх творах замислювався Шевченко над своєю творчістю («Заспів»), над завданням поета («Перебендя») та над впливом поезії на людську душу («На вічну пам’ять Котляревському»). В «Заспіві» зупиняється Шевченко на своїх писаннях, що ввійшли до «Кобзаря» 1840 р., та виправдовується, чому не оспівував досі рідної країни і буйної бувальщини. Поетові не хотілося на чужині, «в снігу, в лісі» торкатися таких тем. Глибше задумується Шевченко над творчістю поета в «Перебенді». Він протиставляє поета дійсності, яка його оточує. Порушує ту саму важливу тему, яка непокоїла в старовину Горація («Odi profanum vulgus»), а в його часах — Пушкіна («Поет», «Чернь») та Міцкевича («Dudarz»). «Перебендя» складається з двох частин. У першій частині поеми малює поет постать народного кобзаря-бандуриста в стилі Метлинського та Шашкевича, що скрізь ходить й якого всі знають. Це поет-громадянин, що співає для суспільності, своїм співом розганяє людям тугу й уміє підійти до хвилини та до слухача. Дівчатам співає він любовних пісень (про Гриця, веснянки), парубкам у шинку — пісні з глибшою моральною основою (про сербина, про шинкарку), на бенкеті — про злу свекруху, про тополю, а на базарі — пісні релігійного та історичного змісту (про Лазаря, про руйнування Січі). Репертуаром своїх пісень виховує громадянство національно і живить релігійні та етичні основи. Але бувають хвилини, що кобзар тікає від людей та співає для власної потреби. Таку хвилину описує Шевченко в другій частині «Перебенді». Старий заховався в степу на могилі, щоб ніхто його не бачив, щоб люди не чули його співу. Це поет-митець, що втікає від людей, бо вони не розуміють його. Його думка орлом кружляє попід хмарами. Там на самоті веде він розмову з Богом, щебече Господню славу, питає в сонця, де воно ночує, відки стає, слухає море, що воно говорить. Для такого співака на землі місця нема. Шевченко відзивається до нього:

Добре єси, мій кобзарю,

Добре, батьку, робиш,

Що співати, розмовляти

На могилу ходиш.

Ходи собі, мій голубе,

Поки не заснуло

Твоє серце, та виспівуй,

Щоб люди не чули.

А щоб тебе не цурались,

Потурай їм, брате!

«Скачи, враже, як пан каже;

На те він багатий».

Історичні поеми. Хоч Шевченко у «Заспіві» виправдовується, що йому «не хотілось в снігу, в лісі козацьку громаду з булавами, з бунчуками збирать на пораду...», все-таки минувшина України його до такої міри захоплювала, що вже в найраніших його творах знаходимо її ідеалізацію. Спираючись на різні літературні твори і на такі історичні джерела, як «Історія Русів», праці Дмитра Бантиш-Каменського, Миколи Маркевича, крізь рожеве скло романтичного захоплення глядів поет у найранішій добі своєї поетичної творчості на часи буйного козацького життя, сміливих воєнних походів, тужив за величавими постатями українських гетьманів. Велика туга поета за світлою, буйною бувальщиною знайшла вислів у поемі «До Основ’яненка», у якій Шевченко порівняв сучасне життя з колишнім. Україна, обідрана, сиротою плаче за своїми дітьми. Сумно скиглить чайка над буйними степами, що вкрилися високими могилами — свідками колишньої слави. Згодом, коли поет на основі глибших історичних студій поглянув на минувшину України, він побачив там не тільки світлі моменти, а й темні сторінки. Тоді висловив не одне гірке слово правди українським гетьманам і часто докоряв Хмельницькому за те, що Україну віддав москалям («Суботів», «Розрита могила», «Великий льох»). Висловом гарячого захоплення поета минувшиною є в першу чергу поеми «Іван Підкова», «Гамалія», «Тарасова ніч». Воля, панування, бенкетування, боротьба з Ордою, з турками, з Польщею, одчайдушні походи на прибережні турецькі міста, щоб визволити невільників, отамани, сотники, гетьмани, рівність, братерство — ось зміст його перших історичних пісень. Буйна уява поета відтворювала цю минувшину в ясних різнобарвних образах.

У поемі «Іван Підкова» з тугою згадує Шевченко про ті часи, коли в Україні «ревіли гармати», коли запорожці «вміли панувати». Але з давньої слави полишилися тільки могили, що з вітром ведуть розмову про колишні часи. Поет пересуває низку образів, що ілюструють запорозьке лицарство, лицарську відвагу та одчайдушність запорожців. Не лякаються вони розбурханого моря, вкривають чайками дніпровий лиман і серед співу пускаються в море, щоби вдарити на Царгород.

Живі образи козацької сміливості, бадьорості, вільного, буйного, безжурного життя, згідні з історичною правдою, дав Шевченко також у поемі «Гамалія» (1843 р.). Розпочинається поема плачем невільників у тюрмі, який нагадує невільницькі думи. Невільники просять у вітра, щоб осушив їхні сльози, розвіяв тугу, просять у моря, щоб принесло на своїх хвилях козацькі чайки, благають Бога, щоб дозволив їм ще почути козацьку славу. Босфор, що зроду не чув іще козацького плачу, передає його морю, море — Дніпрові. Поріг Дід будить Хортицю, і вмить вкривається Дніпро козацькими чайками. З веселою піснею на устах ідуть козаки визволяти братів. Попереду козацьких чайок іде Гамалія. Не лякається він морської хуртовини й сміливо нападає на передмістя Царгорода, Скутар, де томляться нещасні невільники та в піснях просять Бога, щоб не дав їм згинути в кайданах, бо сором козакові гинути в тюрмі. Гамалія розбиває тюрму й випускає невільників. Козацтво в пень рубає яничарів, так що аж ніч тривожиться. Не допомагає поміч Візантії, що «на ножах в крові німіє». Козаки палять Скутар, забирають здобич і з піснею вертаються на Україну. Хоч сам Гамалія є постаттю фантастичною, поема має історичний характер, бо поет дав вірний, живий образ буйного козацького життя високої мистецької вартості. Під тим оглядом поема Шевченка стоїть значно вище від подібної поеми Залеського «Czajki» або від повісті Чайковського «Wyprawa na Carogród».

Дата добавления: 2015-05-26