Слово генія 2 страница

Найбільшою історичною поемою Шевченка є «Гайдамаки», що появилися 1841 р. Основою поеми послужили криваві події гайдамаччини 1768 р., про які поет наслухався багато оповідань від свого діда Івана. Розпочинає Шевченко поему ліричним прологом, по якім спиняється на причинах гайдамаччини. Добачає їх у надмірній самоволі шляхти. Слідом за тим іде оповідання, замкнене в одинадцяти піснях. Героєм поеми є Ярема, званий Галайдою. Служить він попихачем у жида Лейби, де мусить гнутися й виконувати різні упокорюючі роботи. Хоч сирота він, але щасливий, бо втішається коханням Оксани — титарівни з Вільшани. У третій пісні («Конфедерати») поет затримується на гулянці конфедератів. Упадають вони п’яні з криком-співом до Лейби, б’ють його, змушують танцювати, хреститися й велять дати гроші. Щоб увільнитися від них, Лейба веде їх до багатого титаря у Вільшану. Там вони вбивають титаря, а Оксану умикають. Тим часом гайдамаки святять ножі і в день Маковія розпочинають під проводом Ґонти й Залізняка «червоний бенкет». Між ними лютує Ярема з помсти за Оксану. Знаходить її в Лебедині, в монастирі, вінчається з нею і знову спішить до Залізняка.

Понурі, грізні картини кривавих, жахливих страхіть (як вбивство Гонтою дітей) намагався поет злагодити ідилічними сценами тихої любові Яреми й Оксани:

Отак, ходя попід гаєм,

Ярема співає,

Виглядає, а Оксани

Немає, немає.

Зорі сяють, серед неба

Світить білолиций;

Верба слуха соловейка,

Дивиться в криницю;

На калині, над водою,

Так і виливає,

Неначе зна, що дівчину

Козак виглядає.

До останніх літ Гетьманщини, до часів зруйнування Запорозької Січі та до часів заведення нових московських порядків в Україні належить своїм змістом поема «Невольник». Оповідання розпочинається від тієї хвилини, коли в Україні «веселі і вольнії пишались села». Проживали тоді в одному хуторі старий козак і двоє діток — Степан і Ярина. Одної неділі старий козак прикликав до себе Степана й відкрив йому тайну, що він, Степан, не є його сином та що Ярина не сестра йому. Коли вбили Степанова батька та коли вмерла його мати, він узяв його до себе. Ніщо не стоїть на перешкоді йому одружитись з Яриною. Тільки поки що треба, говорив старий козак, піти Степанові на Січ, набратися козацького звичаю, пізнати козацьке життя. Старий козак дав Степанові свою зброю і вирядив на Січ. Плакала Ярина, ведучи коня за поводи, а старий батько, йдучи поряд, навчав,

Як у війську пробувати,

Старших шанувати,

Товариство поважати,

В табор не ховатись.

П’ять літ не вертався Степан. П’ять літ тужила Ярина й чекала його. Коли вже задумувала вступити в черниці, почула разом зі старим батьком, як на вулиці кобзар співав думу про сироту Степана, якого турки забрали в полон, а коли хотів утікати до нерідного батька й нерідної сестри Ярини, очі йому випалили залізом. Ярина впізнала Степана. Поема кінчається вінчанням Степана й Ярини.

Окреме місце займає в поемі оповідання Степана про руйнування Січі та про новий московський лад в Україні.

В Орській кріпості 1848 р. постала поема «Чернець». Чудово схопив і відтворив Шевченко в цій поемі дух давніх часів, коли воля «розвернулася весела» та шовками й оксамитами стелила шляхи. Головну увагу присвятив поет постаті Семена Гурка-Палія, описуючи хвилину його прощання зі світом перед вступом до монастиря — Межигірського Спаса — та його побут (зрештою, незгідний із історичною дійсністю) у тому монастирі серед приписаних молитов та споминів, що з непереможною силою захоплюють його думки. Палієві пригадується його побут на Січі, ввижається постать гетьмана Мазепи, завдяки якому опинився він у Сибіру, стає перед очима усе життя:

І в келії, неначе в Січі,

Братерство славне ожива,

А сивий гетьман, мов сова,

Ченцеві зазирає в вічі...

І старець тяжко заридав.

Читать писаніє покинув,

Ходив по келії, ходив,

А потім сів і зажурився:

«Для чого я на світ родився?

Свою Україну любив?»

До утрені завив в дзвіниці

Великий дзвін. Чернець мій встав,

Надів клобук, взяв материцю,

Перехрестився, чотки взяв...

І за Україну молитись

Святий чернець пошкандибав.

Молитвою за Україну чернечим життям велів Шевченко Палієві відпокутувати гріх за Полтаву й дав йому змогу очиститися.

Побутові поеми Шевченка. Багато реальних образів із тогочасного життя українського народу розсипав Шевченко в поодиноких баладах. Цілком присвятив увагу українському народному побутові в поемах «Катерина», «Наймичка», «Сова». У «Катерині» (1838 р.) дав поет понурий малюнок бездолля українських дівчат, яких красу, молодість занапащували різні вітрогони, пройдисвіти. Катерина, яку знеславив російський офіцер, мусила покинути батьківський дім та йти на Московщину шукати колишнього милого. Вкінці знайшла його, але він відцурався її. З розпуки Катерина кинулася в воду, полишаючи маленького сина. Згодом Іван став поводирем старця. Одного разу зустрів на шляху великого пана, що їхав шісткою. Пан пізнав свого сина, але відвернувся від нього. «Берлин рушив, а Івася курява покрила...» Поему, яку Шевченко присвятив свому добродієві Жуковському, він переплів ліричними рефлексіями про людське щастя й сирітську долю. Ось в одному місці каже поет:

Єсть на світі доля,

А хто її знає?

Єсть на світі воля,

А хто її має?

Єсть люди на світі —

Сріблом-злотом сяють;

Здається, панують,

А долі не знають, —

Ні долі, ні волі!..

З нудьгою та горем

Жупан надівають,

А плакати — сором.

Возьміть срібло-злото

Та будьте багаті,

А я возьму сльози —

Лихо виливати;

Затоплю недолю

Дрібними сльозами,

Затопчу неволю

Босими ногами!

Тоді я веселий,

Тоді я багатий,

Як буде серденько

По волі гуляти.

Вищий ідейний рівень та краще мистецьке викінчення виказує друга поема Шевченка побутового характеру, а саме «Наймичка» (1845 р.). Звеличив Шевченко в ній матір, що в своїй материнській любові, повній особистого самовідречення й посвяти, досягає вершин великого героїзму. Оповідає Шевченко, як раннім ранком, коли ще поле криється туманом, молода жінка прощається з маленьким своїм сином, якого підкидає бездітним багатим господарям — Трохимові та Насті. Вони, знайшовши дитину, радіють та тішаться нею. По році приймають наймичку Ганну, не відаючи, що вона є матір’ю Дитини. Ганна увесь вік карається в чужій хаті, щоб тільки бути близько Марка й чувати над його долею. Лише в хвилині смерті в глибоко зворушливих словах відкриває йому тайну, Що вона є його матір’ю. Спокійним, зрівноваженим тоном, з великою біблійною простотою описав поет безмір матірньої посвяти. В поемі розсипав низку дуже гарних образів із сільського хуторянського життя — спокійного, безжурного, ідилічного характеру. Цю саму тему розвинув також в окремій повісті «Наймичка».

Глибоко трагічні переживання матері лягли також в основу поеми «Сова» (1844 р.).

Зміст поеми. Породила мати сина в зеленій діброві, дала йому карі очі і чорнії брови. Гаряче молила Пречисту Матір, щоб дала йому талан-долю. Жила серед найкращих мрій та сподівань. Думала собі:

Буду сто літ жити,

Тебе годувати,

В жупані ходити,

Буду панувати.

Ой, виростеш, сину,

За півчварта року,

Як княжа дитина,

Як ясень, високий,

Гнучкий і дебелий,

Щасливий, веселий

1 не одинокий.

Найду тобі рівню.

Хоч за морем синім,

Або крамарівну,

Або сотниківну —

Таки панну, сину:

У червоних черевиках,

В зеленім жупані

По світлиці похожае,

Як пава, як пані,

Та з тобою розмовляє;

В хаті, як у раї!

А я сижу на покуті,

Тілько поглядаю.

Але вмер батько, й мати пішла в найми. «Крались злидні із-за моря в удовину хату та й підкрались». Вдовиного сина «битими шляхами повезли до прийому», й удова полишилась сама, тяжко працюючи на прожиток. Десять літ чутки не було з війська від сина. Дивилася стара, немічна, жебруча мати на шлях, ждучи сина, й з туги одуріла. Лазила по смітниках, збирала черепки; простоволоса, розхристана ходила селом як посміховище дітям, що звали її «Совою».

Суспільні та політичні поеми Шевченка. Найбільшу вагу для українського національного життя мають ті поеми Шевченка, в яких він вогненним словом ударив на кривдників народу, — на панів, царів, тиранів, «розпинателів народних». Зродились вони під впливом страшного образу народного горя й народної кривди, який кинувся поетові у вічі, коли він після звільнення з кріпацтва відвідав Україну. Поет виступив із голосним протестом проти соціального й національного поневолення. Цей протест, ця сміла критика «темного царства» були головною причиною його ув’язнення. Більшість цих поезій 1843 — 1847 рр. зложилася в альбом «Три літа», який відібрали у Шевченка в часі його ув’язнення й який пролежав в департаменті поліції до 1906 р., коли передано його чернігівському музеєві Т. Шевченка. Ввійшли сюди між іншими: «Три літа», «Розрита могила», «Чигирин», «Сова», «Сон» («У всякого своя доля»), «Хустина», «Єретик», «Сліпий» («Невольник»), «Великий льох», «Наймичка», «Кавказ», «Посланіє», «Холодний яр». Цей альбом є вершиною натхненного слова Шевченка як національного українського поета. Свої ясні, устійнені погляди на суспільні й політичні відносини в Україні висловив він найвиразніше в тому часі передусім у поемах «Сон», «Кавказ», «Посланіє». Поема «Сон» (1844 р.) — це політична сатира. Поет дає опис фантастичної подорожі з Києва до Петербурга, яку відбув уві сні. Поему написав під враженням свого побуту в Україні, в часі якого він бачив жахливу дійсність життя. Поет летить у сонних мріях за совою понад землею, прощається з Україною і бачить прекрасний образ світанку:

...Дивлюся — аж світає,

Край неба палає;

Соловейко в темнім гаї

Сонце зустрічає;

Тихесенько вітер віє;

Степи, лани мріють;

Між ярами над ставами

Верби зеленіють;

Сади рясні похилились;

Тополі поволі

Стоять собі, мов сторожа,

Розмовляють з полем.

І все то те, вся країна,

Повита красою,

Зеленіє, вмивається

Дрібною росою;

Споконвіку вмивається,

Сонце зустрічає...

І нема тому почину,

І краю немає.

Серез таких чудових краєвидів бачить поет страшні картини горя та насилля: бачить, як із каліки знімають полатану свитину, як удову розпинають за подушне, як її сина, останню надію, віддають у військо, бачить матір, що на панщині пшеницю жне, а її дитина з голоду вмирає. Поет летить далі понад країною, вкритою білим снігом, понад борами й болотами й чує брязкіт кайданів під землею. Це каторжани працюють у копальнях золота в Сибіру, «щоб пельку залити неситому» (цареві). Між ними «в кайдани убраний цар всесвітній, Цар волі» — ідейний борець за правду. Перелітає поет понад Москвою й затримується у Петербурзі. Бачить плюгавих перевертнів, гидкі сцени рабства, плазування, бачить царя й царицю та немилосердно їх висміює. Потім оглядає місто й пригадує собі, скільки козаків загинуло при будуванні цієї царської столиці. Великим гнівом вибухає при вигляді пам’ятника Петра Великого, який йому поставила Катерина II.

От я повертаюсь —

Аж кінь летить, копитами

Скелю розбиває,

А на коні сидить охляп

У свиті — не свиті,

І без шапки — якимсь листом

Голова повита,

Кінь басує, — от-от річку,

От-от перескочить,

А він руку простягає,

Мов світ увесь хоче

Загарбати. Хто ж це такий?

От собі й читаю,

Що на скелі наковано:

«Первому Вторая»

Таке диво наставила.

Тепер же я знаю —

Це той Пepвий, що розпивав

Нашу Україну,

А Втоpая доконала

Вдову-сиротину,

Кати, кати, людоїди!

Наїлись обоє,

Накралися!..

Поетові вчуваються голос гетьмана Полуботка, якого цар Петро голодом замучив у тюрмі за те, що домагався повернення давніх вольностей, та спів пташат, що уявляють душі козаків, які погинули при висушуванні болот під столицю Росії. Йдучи до царських палат, стрічається з земляками, що «так і ріжуть по-московському», і його серце стає кривавою раною. Вкінці ще раз оглядає царя, що після того як усі його покидають, із ведмедя стає малим кошеням... і пробуджується. З цілого циклу політичних творів, які поет написав із приводу своїх подорожей по Україні в 1843 — 1844 рр., «Сон», безперечно, найбільш політичний твір, бо в ньому поет змалював державно-правне становище України в Російській імперії.

Безпощадну критику російського «темного царства» дав Шевченко також у поемі «Кавказ» (1845 р.), де торкається боротьби, яку Росія в 1843 — 1859 рр. вела з черкесами. Ця боротьба із свободолюбними мешканцями Кавказу була довга, затяжна й коштувала багато жертв. Поему присвятив Шевченко Якову де Бальмену — зукраїнщеному французові, що також загинув у тій боротьбі. Розпочинається поема малюнком Кавказьких гір, повитих хмарою, засіяних горем. Для поета ці гори є образом людського горя й людських змагань до свободи. Йому пригадується давній міф про Прометея, прикутого до цих гір. Щоднини розривав йому орел серце, але воно оживало знову. Так само, думає поет, ніхто не в силі скути людську душу й здавити людські змагання до свободи. Поет виступає проти катів і вірить у торжество правди («встане воля, встане правда»). Уся дальша частина поеми — це їдка критика московського уряду та всієї системи правління, наповнена іронією й сарказмом. Поет ударяє на облуду, лицемірство урядових кіл і на ту культуру, що вміє тільки тюрми будувати, кайдани кувати й християнськими кличами хоче заслонити розбій, крадіж та пролиття братньої крові.

Соціальних відносин в Україні торкнувся поет у поемі «Посланіє» (1845 р.), де висловив також гірке слово правди своїм землякам. Повний наголовок поеми є такий: «І мертвим, і живим, і ненародженим землякам моїм, в Україні і не в Україні сущим, моє дружнєє посланіє». Основні думки, що їх висуває Шевченко в «Посланії», — це протест проти кріпацтва, заклик до любові до рідного краю й народу та до братання всіх суспільних верств. Суспільність, каже поет, є зла. В житті народу він бачить недомагання. Народові загрожує катастрофа, якщо не заверне зі шляху, яким іде. Тому поет закликає земляків, щоб перестали «запрягати людей у тяжкі ярма, орати лихом та лихом засівати», бо настане суд, і тоді ріками потече кров у синє море. Бачачи, що розвиток освіти й культури не йде належним шляхом, Шевченко радить плекати своєрідну національну культуру, а не перещеплювати штучно й безкритично чужі кличі та чужі ідеї. У «Посланії» порушив, отже, Шевченко найважливіші питання суспільного та національного життя. Передусім треба, за думкою поета, усунути соціальну несправедливість («розкуйтеся»). Потім треба плекати й розвивати любов до рідного краю й народу («полюбіте щирим серцем велику руїну»), бо «нема на світі України, немає другого Дніпра». Вкінці треба пізнати свою мову й свою історію, бо тільки на своїх основах можна побудувати національну культуру («в своїй хаті своя правда, і сила, і воля»), і тільки така освіта веде до об’єднання народу. Лише коли земляки сповнять усі поетові бажання, коли «обіймуть найменшого брата», настануть для України кращі часи, «і світ ясний, невечірній тихенько засяє...» Внаслідок отих високих ідей та кличів «Посланіє» служило дороговказом на шляху національного відродження українського народу.

Свого ворожого ставлення до царату та до методів його правління не змінив поет, незважаючи на десятилітнє заслання, яке мало бути карою за його революційні думки та погляди. У «Неофітах» знову вдарив Шевченко всією силою свого поетичного слова по російському царатові. Поему написав у 1857 р. в Нижнім Новгороді, де мусив півроку затриматися й чекати на дальший дозвіл їхати в Петербург. Поема «Неофіти» є політичною алегорією. Поет бере тему з римської історії. Оповідає про переслідування християн за Нерона, одначе під Нероном розуміє всіх тиранів, що давлять усякі прояви вільної думки. Після пояснення генези поеми Шевченко звертається до Матері Божої та прохає її допомогти йому описати терпіння одної матері:

Благословенная в женах,

Святая, праведная Мати

Святого Сина на землі!

Не дай в неволі пропадати,

Летучі літа марно тратить,

Скорбящих радосте! Пошли,

Пошли мені святеє слово,

Святої правди голос новий,

І слово розумом святим

І оживи, і просвіти!

І розкажу я людям горе,

Як тая мати ріки-море

Сльози кривавої лила,

Так, як і Ти, і прийняла

В живую душу світ незримий

Твойого розп’ятого Сина.

Ти, мати Бога на землі,

Ти сльози матері до краю,

До каплі вилила. Ридаю,

Молю, ридаючи: пошли,

Подай душі убогій силу,

Щоб огненно заговорила,

Щоб слово пламенем взялось,

Щоб людям серце розтопило

І на Украйні понеслось,

І на Україні святилось

Те слово — Божеє кадило,

Кадило істини! Амінь.

Далі оповідає Шевченко, як молодий римський патрицій Алкід гуляє з веселим товариством у гаю біля Аппієвого шляху. Надходить св. Петро і благословляє веселу оргію. Проповідь апостола зворушує Алкіда. Він покидає товариство, матір і стає визнавцем нової релігії. Разом з іншими неофітами дістається в неволю. Його відводять до Сиракузів «в підземні страшні узи». Алкідова мати шукає скрізь сина. Вкінці знаходить його в Сиракузах, але її не хотять до сина пустити. Тим часом у Римі патриції видумали нове свято й проголосили Нерона богом. На це свято приводять із Сиракузів неофітів. Алкідова мати бачить сина, який пливе на галері, і чує, як співає він псалом про прощення ворогам. Потім бачить вона, як мучать у Колізеї християн, бачить, як дикий леопард кидається на її сина, і з розпуки б’є головою о мур. У пізню ніч стрічає сірооких скифів, що вивозять тіла мучеників із цирку і кидають у Тибр на поживу рибам для цісарського столу. І тоді замість прокльону несеться з її наболілих грудей перша молитва до Христа.

...І спас

Тебе єдиний син Марії,

І ти слова його живії

В живую душу прийняла,

І на торжища, і в чертоги

Живого істинного Бога

Ти слово правди понесла.

Провідною в «Неофітах» є думка, що хоч людина гине за ідею, сама ідея одержує перемогу. Через жертву молодого покоління стає вона близькою старшому поколінню. Крім того, проводить Шевченко в «Неофітах» також ідею прощення ворогам. Ідеал любові матері (подібно до поеми «Марія») є такий високий, що рівного йому не знаходить Франко в усій світовій літературі.

«Думки» Шевченка. Перлинами поетичної творчості Шевченка є його дрібні ліричні поезії, в яких висловив він усі терпіння свого життя. «Думки» постали головно на засланні. Проживаючи серед непривітних пустель під «невмитим небом», поет замкнув у них свою глибоку тугу за рідними селами, зеленими степами, блакитними горами, розкішними нивами й ланами та сподівався в гарячих своїх бажаннях хоч на старість побачити велику красу рідної країни. Часто пробивається в «Думках» жаль за змарнованим життям, часто відзиваються сумні тони розпуки та безнадійності.

Ось опис неділі в Орській фортеці:

Неначе злодій, поза валами

В неділю крадуся я в поле,

Валами вийду понад Уралом

На степ широкий, мов на волю,

І болящеє, побите

Серце стрепенеться,

Мов рибонька над водою,

Тихо усміхнеться,

І полине голубкою

Понад чужим полем, —

І я ніби оживаю

На полі, на волі...

І на гору високую

Вихожу, дивлюся,

І згадаю Україну —

І згадать боюся...

О, моя доле! Моя країно!

Коли я вирвусь з цієї пустині?

Чи може (крий Боже!), тут і загину,

І почорніє червоне поле?..

«Айда в казарми! Айда в неволю!» —

Неначе крикне хтось надо мною, —

І я прокинусь. Поза горою

Вертаюсь, крадуся понад Уралом,

Неначе злодій той, поза валами.

От так я, друже мій, святкую

Отут неділеньку святую!..

«Назар Стодоля». Шевченко залишив також один драматичний твір — «Назар Стодоля». У драмі сотник Хома Кичатий задумує підступно видати доньку Галю за старого полковника. Не зважає він на те, що Галя кохає молодого козака Назара Стодолю. Для своїх намірів приєднує ключницю Стеху. Галя в ніч перед Різдвом подає сватам полковника рушники в тій думці, що це сватає її Назар. Ненадійно з’являється Назар, і Галя бачить, що її ошукують. Назар бажає просьбою схилити Хому, щоб віддав Галю за нього, але це йому не вдається. Тоді він її пориває. В самітній корчмі доганяє його Хома. Приятель Назара, Гнат, увільнює його з рук Хоми. Коли Назар дарує Кичатому життя, цей, зворушений його лицарськістю, прохає Назара простити йому й благословляє молодих. Спочатку Шевченко закінчив драму смертю Хоми, що мав загинути від рук Гната, але потім змінив закінчення, бо не хотів на смерті батька будувати щастя його доньки. Новіші досліди над драмою виказали її безсумнівні цінності, а за Шевченком дослідники признали драматичний талант і знання драматичної техніки.

Дата добавления: 2015-05-26