Гетьманування Івана Виговського

Різні погляди

Причини Руїни

Руїна. Україна в другій половині XVII ст.

Руїною дослідники називають трагічний період в історії України, який розпочався у другій половині XVII ст. і характеризувався внутрішньою боротьбою козацької старшини за владу й іноземною експансією в Україну.

Руйнівні процеси для України мали свої конкретні причини:

• відсутність загальнонаціонального лідера, який міг би продовжити справу Б. Хмельницького після його смерті;

• глибокий розкол серед української політичної еліти з питань внутрішньої та зовнішньої політики (щоб зберегти свої привілеї та ввести кріпацтво, частина української шляхти орієнтувалася на допомогу Росії, інша — Польщі); егоїстичність козацької старшини, її нездатність поставити державні інтереси вище від вузькокланових та особистих;

перетворення українських теренів на об'єкт загарбницьких зазіхань Росії, Польщі, Османської імперії та Кримського ханства внаслідок внутрішньої міжусобної боротьби.

Періоди й хронологічні рамки Руїни. Існують різні думки стосовно географічних і хронологічних рамок Руїни. Найхарактерніші такі:

• Руїна охопила тільки Лівобережну Україну в часи правління трьох гетьманів — І. Брюховецького, Д. Многогрішного та І. Самойловича, — які орієнтувалися на Москву (1663-1687 pp.);

• Руїна поширилася як на Лівобережжя, так і на Правобережжя, почалася після смерті Б. Хмельницького, а закінчилася з початком гетьманування І. Мазепи, тобто тривала протягом 30 років (1657—1687 pp.). Незважаючи на різні підходи до проблеми,

усі дослідники вважають, що призначення І. Мазепи гетьманом України стало для України доленосною подією.

Іще в умовах Національно-визвольної війни Б. Хмельницький мріяв передати козацьку державу під булаву свого старшого сина Тимоша, але той загинув у поході. Тому гетьманові довелося проголосити наступником свого молодшого сина — 16-річного Юрія.

У серпні 1657року старшинська рада в Чигирині доручила генеральному писареві І. Виговському до повноліття Юрія виконувати гетьманські функції, а вже на Корсунській раді, яка відбулася в жовтні, його обрали повноправним гетьманом України.

Зовнішня політика. Продовжуючи політику Б. Хмельницького, спрямовану на досягнення повної державної незалежності України, гетьман мав на меті утримувати дружні відносини з усіма сусідніми країнами, не віддаючи переваги жодній зі сторін.

Новий гетьман одразу почав упроваджувати кілька програм:

· у жовтні 1657 року він уклав українсько-шведський договір, умови якого були вироблені ще за участю Б. Хмельницького;

· відновив союз із Кримським ханством, що був розірваний з моменту укладення Березневих статей у 1654 році;

· розпочав переговори з Польщею;

· уклав оборонний союз зі Швецією, спрямований проти Польщі, а також надіслав посольство до Москви, метою якого було підтвердження чинності українсько-російських угод 1654 року.

Російський уряд з недовірою поставився до І. Виговського, адже союз зі Швецією міг бути використаний і проти Росії. До того ж активна зовнішня політика І. Виговського, спрямована на зміцнення міжнародного авторитету України, викликала занепокоєння московського уряду, який, намагаючись посилити свій вплив в Україні, почав за допомогою своїх агентів активно формувати протигетьманську опозицію.

У лютому 1658 року в Україну прибув царський посланець Богдан Хитрое, який домагався:

• прав для російських воєвод перебувати не тільки в Києві, а й у Ніжині, Чернігові та Переяславі;

• заборони гетьману мати відносини зі Швецією;

• виведення козацьких загонів з Білорусі.

Внутрішня політика. Внутрішня політика І. Виговського орієнтувалася на посилення ролі козацької старшини, української шляхти та духовенства, тому майже від самого початку його гетьманування в українському суспільстві виникла опозиція до нього. Проти гетьмана були налаштовані козацтво, селянство й міщанство, які за нового гетьмана зазнали певних утисків. Зіграло свою роль і постійне підбурювання селян і запорожців царськими агентами. Усе це спричинило протигетьманське повстання дейнеків.

Дейнеки приєдналися до більш організованого виступу частини козаків і селян, очолюваного полтавським полковником Мартином Пушкарем і запорізьким кошовим Яковом Варабашем.

Повстання дейнеків. Восени 1657 року проти наростання соціального гніту на території Лівобережної України та Полтавщини спалахнуло селянське повстання, що отримало назву «повстання дейнеків».

На чолі загонів дейнеків стояли С Довгаль, І. Довгаль, М. Стрижна, І. Іскра та М. Зеленський.

Повсталі виступали з вимогами повернути так звані козацькі вільності — право вільно варити горілку, вести лови й рибальство, вільно переходити на Запоріжжя та обирати гетьмана на «чорній раді».

Повстання під проводом Я. Барабаша та М. Пушкаря. Наприкінці 1657 року М. Пушкар, керуючись власними амбіціями, підбурив частину козаків Полтавського полку й розпочав протигетьманський заколот.

До М. Пушкаря приєдналися запорожці на чолі з кошовим Я. Барабашем, які були незадоволені усуненням їх від участі у виборах гетьмана. Скориставшись демагогічними лозунгами, М. Пушкар зумів залучити на свій бік більше 20-тис. учасників повстання дейнеків, що значно посилило загони заколотників.

І. Виговський навіть спробував порозумітися з керівниками опозиції, проте даремно. 6 лютого 1658 року загони М. Пушкаря та Я. Барабаша, які нараховували близько 40 тис. осіб, розбили гетьманські частини під командуванням І. Богуна та І. Сербина.

У травні 1658 року регулярні частини за підтримки загону кримських татар після боїв під Красним Лугом і Пустозером примусили М. Пушкаря і Я. Барабаша відступити до Полтави. 11 червня 1658 року загони заколотників у бою під Полтавою були розбиті. У жорстоких боях загинуло близько 50 тис. осіб. І. Виговський спалив Полтаву та, як пишуть літописи, ще багато українських міст, а інші міста та села віддав татарам на пограбування і ясир.

Гадяцький трактат. Складна політична ситуація в Україні, постійна загроза агресії з боку Московської держави, і підтримка нею анти-гетьманської опозиції змусили Івана Виговського за згодою старшинської верхівки схилитися до союзу з Річчю Посполитою. Іван Виговський розірвав українсько-московський договір і почав переговори з Польщею.

На попередніх переговорах українську сторону представляли Ю. Немирич, якого вважають автором Гадяцького договору, і 77. Тетеря, а польську — К. Беньовський та К. Євлашевський. Від кожного полку в Україні були присутні спеціально визначені представники, які узгоджували пункти договору, кожний з яких підписували.

У вересні 1658 року був підписаний Гадяцький трактат про унію України з Польщею та Литвою.

Цей договір складався з чотирьох розділів. Він передбачав перетворення Речі Посполитої на федерацію трьох самостійних держав — Литви, Польщі та України (Н. Полонська-Василенко зазначає, що до цього договору могла приєднатися й Москва).

За умовами Гадяцького трактату:

• Україна одержувала назву «Велике князівство Руське» і входила до складу Речі Посполитої не як провінція, а як окрема держава;

• до складу Великого князівства Руського входили Чернігівське, Київське та Брацлавське воєводства;

• спільного короля мали обирати на загальному сеймі;

• законодавча влада мала належати Національним зборам депутатів, які обиралися від усіх земель князівства;

• виконавчу владу здійснював гетьман, який обирався довічно й затверджувався королем;

• вибір кандидатів на посаду гетьмана мали здійснювати спільно такі стани українського суспільства — козацтво, шляхта й духовенство;

• у Великому князівстві Руському встановлювалися державні посади канцлера, маршалка, підскарбія, запроваджувався вищий судовий трибунал;

• усе справочинство мало вестися українською мовою;

• князівство Руське залишало за собою свою скарбницю, податкову систему, гроші. У Києві або в іншому місті передбачалося створити монетний двір для карбування власної монети;

• українська армія мала складатися з 30 тис. реєстрових козаків і 10 тис. найманців;

• гетьман очолював збройні сили України;

• польським військам заборонялося перебувати на території князівства. У випадку воєнних дій в Україні польські війська, які перебували на її території, переходили під командування гетьмана;

• гарантувалися права та привілеї козаків, які звільнялися від податків і мита по всій державі;

• за поданням гетьмана щороку сто козаків з кожного полку мали приймати до шляхетського стану;

• православні вірні зрівнювалися у правах з католиками;

• греко-католицька (уніатська) церква зберігалася, але не могла поширюватися на нові території;

• у спільному сенаті Речі Посполитої мали надати право засідати київському православному митрополитові та п'ятьом православним єпископам;

• Києво-Могилянська колегія отримувала такі ж права, як і Краківський університет. Другу академію або університет мали заснувати в іншому місті України. Планувалося відкрити гімназії, колегії та друкарні, «скільки буде потрібно» (За «Довідником з історії України»).

Союз із Польщею, незадоволення частини козацтва зовнішньою політикою гетьмана та інтриги деяких старшин на чолі з Я. Сомком призвели до усунення І. Виговського від влади. На козацькій раді за підтримки промосковськи налаштованої частини старшини Ю. Хмельницький був знову обраний гетьманом. Згодом з'ясувалося, що на раді не було більшості.

Іван Виговський (?-1664)

Походив з українського шляхетського роду Овруцького повіту на Київщині. Навчався в Києво-Могилянській колегії, згодом служив юристом у міському суді в Луцьку, де пізніше став намісником луцького старости. Тут майбутній гетьман брав активну участь у діяльності Луцького братства. На початку Національно-визвольної війни 1648—1657 pp. служив у польському війську. Під час Жовтоводської битви в 1648 році потрапив у татарський полон, з якого його викупив Б. Хмельницький. 1648 року був призначений генеральним писарем козацького війська. Виявивши дипломатичні здібності, виконував найважливіші доручення гетьмана й невдовзі став одним з найближчих дорадників Б. Хмельницького. Блискучий дипломат, він вів переговори з Польщею, Московщиною, Швецією, Кримським ханством та іншими державами. (За «Довідником з історії України»)

Дата добавления: 2015-05-26