Поява української інтелігенції

Подією історичної ваги для тогочасного українського суспільства, що поступово втрачало власну дворянську еліту, була поява на початку XIX ст. національної інтелігенції. На теренах Наддніпрянської України, як і в інших країнах Східної Європи, саме вона стала носієм прогресивних національних ідей. Представники інтелігенції здебільшого походили з міщанства, але невдовзі до них приєдналися освічені люди з інших верств населення — дрібні шляхтичі, козаки та селяни. Таким чином, перша хвиля української інтелігенції фактично репрезентувала різні стани суспільства.

Високоосвічені люди з'явилися передусім у великих містах, де були створені перші на Наддніпрянщині та в Слобідській Україні університети — у Харкові (1805 рік) та Києві (1834 рік). У першій половині XIX ст. таких людей в Україні було небагато. Наприклад, з часу свого заснування до 1861 року Харківський і Київський університети спромоглися підготувати 4,3 тис. дипломованих фахівців, серед яких лише невелика частина виявила зацікавлення до розв'язання пекучих українських проблем.

Представники молодої української інтелектуальної еліти створювали гуртки, де обговорювали актуальні питання філософії, політики, ідеології, визначали найближчі й перспективні завдання своєї практичної діяльності, спрямованої передусім на поліпшення тяжкого життя трудового люду. Інтелігенцію об'єднували й журнали, що гуртували навколо себе інтелектуалів-однодумців.

Головна мета, з якою виступило нове покоління борців за національну ідею, полягала в поєднанні національних і політичних завдань з прагненням народних мас. Потяг молодих патріотів до народу великою мірою посилювався впливом передових західних ідей, що в той час стали проникати в Україну. Формуванню тогочасної української політичної думки значною мірою сприяли праці відомого німецького філософа Погана Гердера та поширення в країнах Східної Європи ідей західноєвропейського романтизму. Й. Гердер і романтики започаткували концепції національної самобутності, тим самим створивши ідейну основу самовизначення націй.

Ведучи пошук складників національної ідентичності, українська інтелігенція сконцентрувала увагу на таких неповторних ознаках своєї етнічної спільності як історія, фольклор, мова й література. У процесі пошуку й вивчення документів старовини, рідкісних пісень, говірок, обрядів і звичаїв серед незначної групи аматорів-дослідників поступово сформувалася одностайна думка стосовно того, що саме треба визнати головними елементами власне української культури. Як переконливо засвідчив перебіг подальших подій, згодом ці висновки були покладені в основу теоретичного обґрунтування ідеї українського національного самовиявлення.

Історія. Вивчення історії свого народу завжди відігравало й відіграє визначальну роль у вихованні національної самосвідомості. Воно завжди єднало людей усвідомленням спільності їхньої історичної долі, викликало почуття палкої любові до Батьківщини. Зацікавлення вітчизняною історією помітно посилилося наприкінці XVIII ст. Воно знайшло своє конкретне відображення в історичних розвідках кількох нащадків давніх козацьких родів Петра Симоновського, Степана Лукомського, Олександра Рігельмана, Михайла Антоновського, Якова Маркевича та інших.

Однак деякі з цих шанувальників історії керувалися не лише палкими патріотичними почуттями. На початку XIX ст. Імперська геральдична канцелярія («Герольдія») стала піддавати сумніву право окремих нащадків козацької старшини на дворянський статус. Це викликало хвилю обурення серед української шляхти. Дворянство Чернігівської та Полтавської губерній навіть звернулося до російського царя з петиціями, доводячи своє право на дворянство історичними доказами — грамотами польських королів та договорами українських гетьманів з Москвою. Ця «пошукова робота» зрештою й викликала в Романа Маркевича, Тимофія Калинського, Василя Черниша, Василя Полетики та інших підвищене зацікавлення історією козацької доби.

Крім праць істориків-аматорів, у першій половині XIX ст. привертає до себе увагу чотиритомна історія України Дмитра Бантиш-Каменського.

Відданий цареві чиновник Д. Бантиш-Каменський доводив, що, незважаючи на своє героїчне минуле, українці є лише відгалуженням російського народу, а возз'єднання України з Росією — найвизначніша подія їхньої спільної історії. Така інтерпретація історичних подій цілком влаштовувала багатьох українських дворян, дозволяючи їм підтверджувати свою українську (малоросійську) специфічність і водночас засвідчувати відданість російському цареві.

Зовсім інший зміст і характер мала п'ятитомна «Історія Малоросії» Миколи Маркевича, видана в 1842-1843 pp., у якій викладена історія України з найдавніших часів до кінця XVIII ст.

На відміну від поміркованого монархіста Д. Бантиш-Каменського, М. Маркевич належав до демократичних кіл українського дворянства. Тому його праця була пронизана глибоким патріотизмом і рішуче обстоювала правомірність державної незалежності України.

Визначне місце у вітчизняній історіографії цього періоду, безумовно, займає «Історія Русів» анонімного автора, яку відомий український історик Н. Полонська-Василенко оцінила як блискучий політичний трактат, що містить у собі величезний заряд духовної енергії, гуманізму, волелюбства й патріотизму.

Огляд вітчизняної історії автор почав з найдавніших часів, акцентуючи увагу на питанні автохтонності українського народу. Княжі часи М. Маркевич уважає прямим початком самостійної української державності. На його думку, Київська Русь — це державне утворення саме українського народу. Через внутрішні незгоди та монголо-татарську навалу Україна (Русь) втратила свою державну самостійність і була завойована чужинцями. Автор зосередив головну увагу на боротьбі українців проти чужоземного поневолення. Найповніше і найяскравіше в цьому контексті описані історичні події Хмельниччини. Головною заслугою Богдана Хмельницького є визволення України й повернення їй утраченої колись незалежності. Укладена за його ініціативою Переяславська угода 1654 року закріпила союз двох близьких за походженням і вірою народів, який був покликаний уберегти обидві держави — українську та московську — від зовнішніх ворогів. Подальша трагедія українського народу, на думку автора, була пов'язана з порушенням підписаних договорів московськими самодержцями, їх зрадництвом України.

Як бачимо, автор «Історії Русів» ставив за мету захистити право українського народу на свою свободу й національну державу. Саме на її головних засадах формувалися нові покоління патріотів українського народу.

«Історія Русів» не публікувалася протягом десятиліть, хоч активно таємно поширювалася серед ліберального дворянства. Навіть скрупульозне дослідження цієї патріотичної праці не змогло виявити незаперечного автора, хоч дослідники й обмежують коло ймовірних осіб Григорієм та Василем Полетикою, Опанасом Лобосевичем, Олександром Безбородьком, Василем Лукашевичем, Архипом Худорбою та ін.

Фольклор. Іншою, не менш важливою, формою діяльності молодої української інтелігенції було вивчення й популяризація фольклору. Саме фольклор, на думку молодих інтелектуалів, і був чистим, невичерпним джерелом самобутньої, повнокровної національної культури. Тому чимало шанувальників народних традицій на початку XIX ст. ходило по селах, розшукувало, збирало й потім друкувало перлини народної мудрості.

Так, у 1819 році після величезної пошукової роботи великий гуманіст, фольклорист Микола Цертелєв, грузин за походженням, надрукував першу збірку українських історичних дум. У передмові до неї він наголошував, що робить надзвичайно важливу й патріотичну справу, бо в збірниках українських пісень видно «поетичний геній народу, його дух, звичаї старих часів і, нарешті, ту чисту моральність, якою завжди відзначалися українці».

Таким само глибоким почуттям патріотизму перейняте перше видання ліричних народних пісень (1827 рік), підготовлене професором Московського, а згодом першим ректором Київського університету Михайлом Максимовичем, яке з часом дослідники назвали «золотою книгою українознавства».

Значний внесок у вивчення та поширення народного фольклору внесли М. Костомаров, Й. Бодянський, І. Срезневський та інші дослідники української старовини.

Мова й література. Поряд з фольклором, іншим, не менш важливим, чинником відродження української національної свідомості була мова. Саме народна мова, на думку М. Грушевського, повернула українську літературу й інтелігенцію обличчям до народу, навчила цінувати й поважати не лише себе, а і її носія, стала засобом їхнього взаємного зближення.

Зрозуміло, що проти таких престижних і розвинених мов, як французька, німецька та російська, розмовна мова неосвічених українських селян в XIX ст. здавалася грубою, примітивною та обмеженою. Проте окремі українські літератори, хоч і у вигляді курйозних літературних експериментів, почали робити спроби культивувати її. Однією з таких спроб стала «Енеїда» Івана Котляревського, яка вийшла друком 1798 року й ознаменувала собою появу нової української літературної мови та сучасної української літератури.

Під впливом «Енеїди» філолог Олексій Павловський склав і видав у 1818 році граматику, у якій подав перший опис живої української мови. До праці був доданий цінний українсько-російський словник на 1 130 слів. О. Павловський був першим, хто спробував обґрунтувати й практично застосувати фонетичні принципи українського правопису.

Справу О. Павловського підхопили в 20-40-х pp. XIX ст. так звані «харківські романтики» — студенти Харківського університету А. Метлинський, Л. Боровиковський, О. Корсун та ін. У своїх поетичних творах вони оспівували ли-царські подвиги запорізьких козаків як сам-відданих захисників Батьківщини, козацькі громадські порядки як загальнолюдський ідеал суспільно-політичного устрою та соціальної справедливості. Молоді літератори були впевнені, що своїми творами, написаними українською мовою, сприяють її врятуванню.

Ідейним наставником «харківських романтиків» був професор (пізніше ректор) Харківського університету Григорій Квітка-Основ'яненко. Його «Малоросійські повісті», видані 1834 року, мали величезний успіх, а їх автор став батьком української прози. Згодом українські літературні здобутки поповнилися чудовими віршами й баладами Петра Гулака-Артемовського, байками й лірикою Євгена Гребінки, романтичними поемами Левка Боровиковського та Амвросія Метлинського. Молоді харків'яни, захоплюючись романтизмом, були ще дуже далекі від політичних та соціальних проблем тогочасного українського суспільства.

Як бачимо, українське національне відродження, на своєму початковому етапі мало в основному історичне, фольклорне й літературне спрямування. Його наступний етап вимагав переходу національної еліти від розв'язання культурницьких завдань до практичної реалізації своїх соціальних і політичних програм.

Дата добавления: 2015-05-26