Особливості українського політичного руху 80—90 pp. XIX ст

Персоналії

Михайло Павлик (1853-1915)

Громадсько-політичний діяч, публіцист і письменник, народився в Монастирську Коломийського округу. Навчався в гімназіях у Коломиї та Львові. У часи ранньої молодості перебував під впливом москвофілів. Вступив 1874 року до Львівського університету. Був дописувачем журналу «Друг», де познайомився з І. Франком. Під впливом М. Драгоманова змінив свої погляди та перейшов на національні й соціалістичні позиції. У 1878 році разом з І. Франком видавав журнал «Громадський друг», потім — альманахи «Дзвін» і «Молот». За свої політичні погляди був ув'язнений п'ять разів, а притягався до суду 30 разів. Рятуючись від чергового ув'язнення, у 1879 році виїхав до Женеви, де разом з М. Драгомановим і С. Подолинським до 1882 року видавав журнал «Громада». У 1889 році був редактором народницької газети «Батьківщина». Разом з І. Франком став засновником Української радикальної партії. У 1914 році став заступником голови Головної української ради.

(За «Довідником з історії України»)

М. Драгоманов постійно намагався використати європейську трибуну для розвінчання російського шовінізму та пропаганди української справи й культури в усьому світі. Його діяльність, безперечно, вплинула на формування ідейно-політичного світогляду багатьох поколінь патріотичної національної інтелігенції. Так, уже з 80-х pp. XIX ст. в середовищі студентської молоді почали виникати гуртки чітко окресленого українського політичного спрямування. До них належав гурток українських соціалістів-федералістів (1883-1888 pp.), створений студентами петербурзьких вузів. У його програмі висувалися конкретні завдання:

• боротьба проти зросійщення українського народу;

• підтримка всебічного розвитку української культури;

• утвердження повної національної автономії України та її самоврядування на демократичних засадах.

З активним поширенням соціалістичних ідей серед української інтелігенції на чільне місце вийшло й національне питання. Чимало молодих соціалістів-революціонерів в Україні (А. Желябов, Д. Лизогуб, В. Осинський, М. Кибальчич та ін.) вважали, що в майбутньому в усесвітньому соціалістичному суспільстві мають зникнути національні відмінності.

Унаслідок розходження в поглядах щодо національних проблем між соціалістами й українофілами відбувся розкол.

Наприкінці 80-х — на початку 90-х pp. XIX ст. під впливом перших вітчизняних марксистів М. Зібера та С. Подолинського в Києві, Одесі, Катеринославі, Харкові, Херсоні та інших містах виникли марксистські гуртки. У 1891 році в Києві була створена Російська соціал-демократична група, яка проіснувала кілька років.

Українські марксисти, як і російські, перебільшували значення соціальних проблем. Вони не припускали й думки про можливість і доцільність незалежності України. Частина української інтелігенції під впливом ідей М. Драгоманова і західноєвропейської соціал-демократії стала поступово схилятися до радикалізму, відмежовуючись від українофілів, які й далі плекали культурницьку діяльність.

Радикально налаштовані члени громад 70-80-х pp., об'єднавшись у так звані молоді громади, не обмежувалися пропагандою любові до українського народу, шануванням його традицій та звичаїв, як це робили українофіли. Молоді громадівці намагалися перенести національне питання з царини культурницької діяльності в площину політичну, активно й рішуче виборювали право свого народу на незалежне від Російської імперії існування. Проте в міру того, як молоді громадівці проймалися революційністю й марксизмом, вони потрапляли під впливи російських революційних гуртків і організацій, пориваючи з українським національним рухом, або, у кращому випадку, звужуючи українське питання до ідеї автономії в межах федеративної Російської держави.

Незважаючи на вкрай несприятливі умови, у яких відбувався процес українського національного відродження в другій половині XIX ст. (циркуляри про заборону української мови та видання українських книжок, переслідування українських гуртків та організацій, насильницька росіянізація (русифікація) краю тощо), в українському суспільстві все ж зберігалися сили, які прагнули вирватися з «москвофільського річища», повести національний український рух своїм власним шляхом. Саме ця генерація українських патріотичних сил і заклала міцне підґрунтя для подальшого розвитку могутнього суспільно-політичного руху, який з новою силою розгорнувся в Україні на зламі ХІХ-ХХ ст.

Дата добавления: 2015-05-26